Перечень учебников

Учебники онлайн

7.2. Грошово-кредитна політика, її цілі та інструменти

Сучасна економічна думка, незалежно від її конкретного теоретичного спрямування, визнає відповідальність держави за стан розвитку економіки країни, а отже і її право впливати на економічне життя суспільства. Сьогодні всі визнають, що для реалізації свого впливу на економіку держава повинна розробляти відповідну економічну політику.

Грошово-кредитна політика – це сукупність методів та інструментів у сфері грошового обігу і кредитних відносин, що використовує держава для регулювання грошово-кредитних відносин (рис. 7.7.).

Держава створює загальні умови для реалізації цих відносин, формує нормативно-законодавчу базу, визначає загальну орієнтацію функціонування фінансово-кредитних установ і законодавчі основи здійснення грошової емісії та випуску цінних паперів.

Основною метою грошово-кредитної політики є допомога економіці в досягненні загального рівня виробництва, що характеризується повною зайнятістю і стабільністю цін.

Державне регулювання грошової сфери в ринковій економіці означає сукупність заходів, що проводяться державою в грошовому обігу з метою забезпечення сталості національної валюти, стримування інфляційного процесу і гнучкого забезпечення грошовою масою потреб сфери обігу.

Головним об’єктом грошово-кредитного регулювання з боку національного банку є наявна готівкова та безготівкова маса в економіці.

Головним суб'єктом грошово-кредитної політики є Національний банк. Крім нього, у виробленні грошово-кредитної політики беруть участь інші органи державного регулювання економіки - Міністерство фінансів, міністерство економіки, безпосередньо Уряд, Верховна Рада.

Органи виконавчої та законодавчої влади визначають основні макроекономічні показники, які слугують орієнтирами для формування цілей грошово-кредитної політики (обсяг ВВП, розмір бюджетного дефіциту, платіжний та торговельний баланси, рівень зайнятості та ін.).

Верховна Рада, крім того, регулярно заслуховує доповіді Голови НБУ та одержує інформацію банку про стан грошово-кредитного ринку в Україні.

В умовах ринкової економіки усім суб’єктам грошової сфери надається відносна самостійність у здійсненні операцій по кредитуванню та розрахунково-касовому обслуговуванню.



В ході вивчення сучасної грошової системи особливу увагу потрібно звернути на методи регулювання грошового обігу.

З огляду на це можна виділити такі основні цілі грошово-кредитної політики (рис. 7.8).

Характерною особливістю проміжних цілей є те, що встановлюються вони на тривалі часові інтервали, упродовж яких можуть бути реалізовані. Так, пожвавлення кон'юнктури ринку через зростання маси грошей чи зниження процентних ставок у короткостроковому періоді може спричинити зростання попиту і цін. І лише за умови, що ці заходи активізують інвестиції, зростання виробництва, буде забезпечене збільшення пропозиції, яке зупинить зростання цін і стабілізує їх. Проте для цього потрібен тривалий проміжок часу.

Характерними ознаками тактичних цілей є їх короткостроковість, реалізація їх оперативними заходами виключно центрального банку, багатоаспектність, єдність та певна суперечливість. Ці особливості істотно ускладнюють вибір та механізми реалізації тактичних цілей. Так, якщо зміна маси грошей впливає на зміну сукупного попиту і зачіпає всю макроекономіку, то зміни процентної ставки та валютного курсу можуть впливати не тільки на сукупний попит, а й на інтереси певних груп економічних суб'єктів і зумовлювати структурні зміни в економіці. Тому успіх розв'язання багатьох регулятивних завдань залежить від правильного поєднання вказаних тактичних цілей: змінами процентної ставки чи валютного курсу можна локалізувати інфляційний ефект від зростання маси грошей в обігу.

В залежності від господарчої кон’юнктури ринку можна виділити такі типи грошово-кредитної політики (рис. 7.9), для кожного з яких характерно свій набір інструментів і методів регулювання.

Світова практика монетарної політики нагромадила значний досвід використання певних інструментів грошово-кредитного регулювання економічних процесів. Усі їх можна поділити на дві групи:

- інструменти опосередкованого впливу на грошовий ринок та економічні процеси;

- інструменти прямого впливу.

До першої групи належать: операції на відкритому ринку, регулювання норми обов'язкових резервів, процентна політика, рефінансування комерційних банків, регулювання курсу національної валюти.

До другої групи відносять: встановлення прямих обмежень на здійснення емісійно-касових операцій; уведення прямих обмежень на кредитування центральним банком комерційних банків; установлення обмежень чи заборони на пряме кредитування центральним банком потреб бюджету; прямий розподіл кредитних ресурсів, що надаються комерційним банкам у порядку рефінансування, між пріоритетними галузями, виробництвами, регіонами тощо.

Розглянемо детальніше механізм використання окремих інструментів опосередкованої дії як більш ефективних і перспективних в умовах України.

Операції на відкритому ринку - це найбільш застосовуваний інструмент монетарної політики в країнах з високо розвинутими ринковими економіками.

В країнах з перехідними економіками застосування цього інструменту обмежується недостатнім розвитком ринку цінних паперів (відкритого ринку), недостатньою ліквідністю державних цінних паперів тощо. Ці чинники стримування операцій на відкритому ринку досить відчутно проявляють себе і в умовах України. Проте цей інструмент у перспективі займе ключове положення і в монетарній політиці НБУ.

Сутність операцій на відкритому ринку полягає у тому, що, купуючи цінні папери на ринку, центральний банк додатково спрямовує в оборот відповідну суму грошей і цим збільшує спочатку банківські резерви, а потім і загальну масу грошей за інших незмінних умов.

Регулювання норми обов'язкових резервів - високо потужний інструмент впливу на пропозицію грошей, що має невідворотну і негайну дію. Механізм цього інструменту полягає в тому, що центральний банк установлює для всіх банків та інших депозитних установ норму обов'язкового зберігання залучених коштів на кореспондентських рахунках без права їх використання і без виплати процентів по них. Збільшуючи норму обов'язкового резервування, центральний банк негайно скорочує обсяг надлишкових резервів банків, зменшує їх кредитоспроможність, знижує рівень мультиплікації депозитів. Відповідно зменшується загальний обсяг пропозиції грошей. Якщо центральному банку потрібно збільшити пропозицію грошей, то досить знизити норму обов'язкового резервування, і ситуація змінюватиметься на протилежну - збільшиться обсяг вільних резервів, підвищаться кредитоспроможність банків і рівень мультиплікації депозитів.

Процентна політика - один із м'яких інструментів монетарної політики, подібний за характером впливу на пропозицію грошей до операцій на відкритому ринку. Механізм його полягає в тому, що центральний банк встановлює ставки процентів за позичками, які він надає комерційним банкам у порядку їх рефінансування. Для України найбільш типовою процентною ставкою центрального банку є облікова ставка НБУ. Збільшуючи рівень облікової ставки, НБУ досягає таких регулятивних наслідків:

- стримує попит комерційних банків на свої позички, гальмує зростання їх надлишкових резервів та банківського кредитування економічних суб'єктів, стримує мультиплікацію депозитів і зростання пропозиції грошей;

- сигналізує економічним суб'єктам про свій намір "здорожчити" гроші, що саме по собі спонукає економічних суб'єктів до більш обережної поведінки і зумовлює падіння ринкової кон'юнктури.

Рефінансування комерційних банків - інструмент, що застосовується в тісному поєднанні з процентною політикою. Крім зміни облікової ставки, центральний банк може регулювати попит на свої позички з боку комерційних банків зміною інших умов надання цих позичок - зміною їх асортименту, обмеженням цільового призначення, лімітуванням обсягів окремих позичок тощо. Такими заходами центральний банк може більш чітко і цілеспрямовано впливати на зміну банківських ресурсів, а отже, і на пропозицію грошей. Тому цей інструмент має певні переваги перед процентною політикою. Проте для його широкого застосування не завжди є достатні передумови, зокрема в портфелях комерційних банків немає достатніх запасів векселів чи інших цінних паперів, які слугували б забезпеченням позичок рефінансування. Особливо актуальна ця обставина для українських банків у перехідний період, коли вексельний обіг та ринок цінних паперів тільки починають формуватися.

Регулювання курсу національної валюти - інструмент дуже чіткої, оперативної і потужної дії. За характером впливу на масу грошей він нагадує операції на відкритому ринку. Певний вплив центрального банку на пропозицію грошей і на кон'юнктуру ринків досягається також через установлення економічних нормативів діяльності комерційних банків, передусім нормативів ліквідності, а також через публічне роз'яснення цілей своєї монетарної політики, "дружнього переконання" та рекомендацій діяти відповідно до спільно визначених цілей (стримувати кредитну діяльність, уникати дій, що дестабілізують ринок цінних паперів чи валютний курс, тощо).

При виборі грошово-кредитної політики існують декілька принципових підходів, що пов'язано насамперед з неодностайністю економістів у поглядах на цю проблему. В макроекономіці, як і в кожній науці, існують різні теорії. Найбільш фундаментальні з них — це класична теорія (монетаризм) та Кейнсіанська теорія (кейнсіанство), що мають різні погляди на ряд основоположних економічних понять.

Монетаристи (тобто прихильники класичної макроекономічної теорії) вважають за необхідне здійснення монетарного контролю, спрямованого на підтримання постійного темпу зростання пропозиції грошей. Монетарний контроль означає контроль за величиною грошової маси в обігу. Об'єктами, на які найчастіше спрямовуються регулятивні заходи монетарної політики, є такі змінні грошового ринку:

- пропозиція (маса) грошей;

- ставка процента;

- валютний курс;

- швидкість обігу грошей та ін.

Він здійснюється різними методами: зміна рівня резервних вимог, обсягів рефінансування комерційних банків з боку Центрального банку, шляхом регулювання облікової ставки Центрального банку, операцій на відкритому ринку тощо. З їхньої точки зору, монетарний контроль необхідний для того, щоб знизити інфляцію, яка стримує економічне зростання, бо породжує економічну невизначеність. Коливання обсягів грошової маси монетаристи вважають причиною економічної нестабільності, а звідси підтримка стабільних темпів зростання пропозиції грошей дає можливість стабілізації макроекономічних показників.

На відміну від попереднього підходу, прихильники кейнсіанства вважають за необхідне при виборі кредитно-грошової політики орієнтуватися на забезпечення заданих темпів зростання сукупного національного продукту. Якщо фактичні темпи зростання номінального сукупного національного продукту перевищують очікувані, то необхідно стримати зростання сукупного попиту шляхом зниження темпів зростання грошової маси, і навпаки — в протилежному випадку.

Прихильники кейнсіанства вважають також, що в умовах безробіття можна стимулювати інвестиції та випуск продукції шляхом державної фіскальної політики, тобто шляхом зміни державних видатків та податкової системи, знижуючи безробіття і не підвищуючи при цьому рівень інфляції.

Для досягнення поставлених цілей економічна політика передбачає широкий спектр заходів, які впливатимуть на економічне життя суспільства. Умовна їх можна розділити на чотири групи (рис. 7.10) [14].



Перші три групи заходів передбачають вирішення відносно вузьких, локальних завдань. Так, структурна політика передбачає надання субсидій чи інших стимулів активізації розвитку відносно відсталих регіонів (регіональна політика) чи певних галузей, секторів виробництва (секторіальна політика). Політика конкуренції передбачає заходи антимонопольного характеру, вільного ціноутворення, доступу на ринки всім підприємцям, установлення особливих правил взаємовідносин там, де вільна конкуренція утруднена - в енергетиці, сільському господарстві тощо. Соціальна політика передбачає заходи, спрямовані на забезпечення соціальної рівності та забезпеченості всіх членів суспільства шляхом часткового перерозподілу доходів [14].

Особливе місце в економічній політиці займають заходи, що належать до кон'юнктурної політики, яка реалізується через регулятивний вплив держави на ринкову кон'юнктуру, на співвідношення сукупного попиту і сукупної пропозиції на ринках. Оскільки сукупний платоспроможний попит формується і реалізується в грошовій формі у процесі формування, розподілу і використання національного доходу, кон'юнктурна політика забезпечується насамперед державним регулюванням грошового обороту [14].

За способом та характером впливу на поведінку економічних суб'єктів усі заходи кон'юнктурної політики, можна розділити на три групи:

- заходи фіскальної політики;

- заходи грошово-кредитної (монетарної) політики;

- заходи прямого впливу.

Фіскально-бюджетна політика – це сукупність методів держави у сфері оподаткування і державних витрат (рис. 7.11) [14].

Функції фіскально-бюджетної політики:

1) вплив на стан господарської кон?юнктури;

2) перерозподіл національного доходу;

3) нагромадження необхідних ресурсів для фінансування соціальних програм.

Проблема монетизації бюджетного дефіциту полягає в пошуку грошових коштів, достатніх для покриття (фінансування) перевищення бюджетних витрат над бюджетними доходами, що формуються на підставі вимог чинного законодавства, насамперед податкового.

Якщо необхідні кошти не будуть знайдені, уряд не зможе розрахуватися за своїми зобов'язаннями, і виникне прострочена заборгованість його перед економічними суб'єктами (по заробітній платі, пенсіях, дотаціях, з оплати державних закупівель тощо). Мобілізувати необхідні для монетизації бюджетного дефіциту кошти можна кількома способами [13;14]:

1. Збільшити оподаткування економічних суб'єктів через підвищення податкових ставок, введення нових податків, скасування пільг за старими податками тощо.

2. Дозволити уряду - (казначейству) випустити власні боргові зобов'язання (казначейські білети) в розмірі, достатньому для покриття бюджетного дефіциту, і надати їм статус законного платіжного засобу.

3. Дозволити уряду випустити власні цінні папери і реалізувати їх на внутрішньому чи на зовнішньому ринках. При реалізації облігацій на внутрішньому ринку цей захід не вплине на масу (пропозицію) грошей, а лише перерозподілить її між групами суб'єктів і тому тимчасово пригнітить сукупний попит на товарних ринках подібно до першого заходу. Тому цей спосіб монетизації дефіциту з позиції монетарної політики не містить загрози і широко застосовується у світовій практиці.

Показник фактичного стану монетизації валового продукту прийнято розраховувати як частку від ділення обсягу грошової маси, що є в обороті на кінець року, до номінального річного обсягу ВВП [13]:

, (7.4)

де Км - рівень монетизації;

М - маса грошей на кінець року, взята за агрегатом МЗ;

ВВП - річний обсяг національного валового внутрішнього продукту.

Проте вирішальна роль у розробленні та реалізації монетарної політики належить Національному банку, оскільки він несе відповідальність перед суспільством за стан монетарної сфери. НБУ прикладає всіх зусиль для забезпечення стабільності національної грошової системи. Для цього він застосовує різні фінансові інструменти, що уможливлює надалі значне зниження темпів зростання інфляції і стабілізацію курсу національної валюти для виконання покладених на банк функцій щодо кредитно-валютної і фінансової політики, емісійно-касових операцій – удосконалюється структура управління і система нагляду за діяльністю комерційних банків. Уведено систему електронних міжбанківських розрахунків, створені власні виробничі потужності для виготовлення національної валюти і цінних паперів [13;14;30].

В Україні на даний момент питання наукової розробки грошово-кредитної політики та механізмів її реалізації надзвичайно актуальне.

Основні засади грошово-кредитної політики розробляються на підставі аналізу розвитку економіки та грошової сфери в поточному році, основних прогнозних показників економічного і соціального розвитку України на наступний рік, їх очікуваного впливу на стан грошово-кредитного ринку. У них визначено напрямки монетарної політики та передбачено комплекс змінних індикаторів фінансової сфери, спрямованих на здійснення за допомогою інструментів грошово-кредитної політики регулювання грошового обігу та кредитування економіки з метою забезпечення стабільності грошової одиниці.

Проаналізуємо окремі тенденції формування та розміщення грошової маси, характерні для економіки нашої країни (рис. 7.12)

Отже, якщо в економічно розвинутих країнах обсяги грошової маси збільшуються за рахунок ефекту мультиплікації, то в Україні протягом останнього часу гроші вливаються в економіку переважно шляхом купівлі валюти в експортерів, котрі фактично почали перетворюватися на „перших утримувачів” грошей, тобто за ними закріплюються функції перших кредиторів. Головним каналом випуску коштів у обіг є валютний ринок: за січень – серпень 2005 року обсяг чистої емісії, спрямованої на купівлю валюти, становив понад 26,4 млрд.грн.



Динаміка зміни рівня монетизації української економіки має два чітко виражених етапи – зниження (демонетизація) впродовж 1991-1996 рр. і поступове зростання (демонетизація) у період 1997-2002 рр. Демонетизація характеризувалася надзвичайно високими темпами, а демонетизація відбувалася дещо повільно. Взагалі, економіка країни істотно недомонетизована, що негативно впливає на її розвиток. Важливим чинником послаблення цього впливу є прискорення обігу грошей та створення ефективного механізму управління цими процесами.

Таким чином, удосконалення центральним банком основних інструментів монетарної політики в умовах ринкової трансформації, запровадження регулятивного процесу у грошово-кредитній сфері та подальше реформування банківської системи на ринку капіталів, створення сприятливого клімату для інвестора та позитивні інвестиційні зміни — ось перелік необхідних дій для стимулювання інвестиційної діяльності банківської системи.

< Назад   Вперед >

Содержание
 
© uchebnik-online.com