Перечень учебников

Учебники онлайн

9.1. Класична кількісна теорія грошей, її основні постулати

Існує багато шкіл і теорій пов’язаних з розвитком грошових відносин. Умовно їх можна об’єднати навколо двох провідних напрямків (рис. 9.1) [14].



В період первісного накопичення капіталу виникла металістична теорія грошей, відповідно до якої гроші та дорогоцінні метали ототожнювалися. Першими представниками цієї теорії були Нікол Орем (Оресм) (1571 – 1641), Вільям Стеффорд (1554 – 1612), Томас Мен (Манн) (1571 – 1641), Антуана де Монкретьєн (1575 – 1621), Антоніо Серра (ХVІ – ХVII ст.) [1,2,8].

Меркантилісти вважали дорогоцінні метали головним багатством нації, що повністю відображало погляди купців того часу. Принципів металістичної теорії грошей дотримувалися італійські економісти Джемініано Монтанарі (1633 – 1687), Фердинандо Галіані (1728 – 1789), а в XIX ст. німецькі економісти Карл Густав Адольф Кніс (1821 – 1898) та Вільгельм Легсіс (1837 ? 1917), які хоча не заперечували можливості обігу паперових грошей, але вважали за необхідне здійснювати обов?язковий обмін їх на дорогоцінні метали.

Погляди представників металістичної теорії грошей дуже довгий час були впливовими в багатьох країнах, у тому числі й у Росії на межі XIX – XX ст. Наприклад, мідний монометалізм існував у Римі в III – II ст. до н.е. Срібний – у Росії 1843 – 1852 р., в Нідерландах – 1847 – 1875 рр., в Індії – 1852 –1893 р., а в Китаї аж до 1935 р. Золотий стандарт – існував у Великобританії та у США до 1900 р., в Росії та Японії – в 1897 р., в Німеччині – 1871 – 1873 рр., Бельгії та Франції – 1873 – 1874 рр., і в кінці XIX ст. панував золотий монометалізм.

Пізніше золотий стандарт було замінено золотодевізним, а після Першої світової війни обмін банкнот на золото зовсім припинено. Практично з 30-х років XX ст. всі форми монометалізму було ліквідовано, хоча для регулювання грошового обігу всередині окремих країн центральні банки продовжували фіксувати золотий вміст національної грошової одиниці аж до початку 80-х років.

Далі проблема грошей знайшла відображення в номіналістичній теорії, яка передбачає, що гроші не мають товарної природи, а являють собою умовний знак, вартість якого визначається найменуванням і встановлюється державою.

Першими представниками раннього номіналізму були англійці Н. Барбон (1640 – 1698), Дж. Беллерс (1654 – 1725), Дж. Берклі (1685 – 1753) і Дж. Стюарт (1712 – 1780). В основі їх теорії лежали два наступні положення: гроші створюються державою і вартість грошей визначається їх номіналом. На той момент їх основною помилкою було те, що вартість грошей визначається державою, а це означає заперечення трудової вартості і вартості природи грошей.

Давид Рікардо (1772 – 1823), представник трудової теорії вартості, визначав вартість грошей затратами праці на виготовлення їх, однак розумів, що протягом окремих проміжків часу вартість грошової одиниці змінюється залежно від зміни кількості грошових одиниць. Саме до цього висновку Д. Рікардо підштовхнуло знецінення в 1797 р. банкнот Банку Англії після відміни обміну їх на золото.

Подальший розвиток номіналізму припадає на кінець ХІХ і початок ХХ століть. Відомим представником того часу був німецький учений Георгій Кнапп (1842 – 1926), який не визнавав товарної природи грошей. Самі гроші, на його думку, були певним символом, через який держава нав?язувала своїм громадянам власну волю. Цінність грошової одиниці, на думку Г. Кнаппа, визначає держава, а тому інфляція не пов?язана зі змінами грошової маси, індекси цін не відображають зміни купівельної спроможності грошей, а валютний курс є результатом політики держави.

У цей період Г. Кнапп засновував свою теорію не на повноцінних грошах, а на паперових. При цьому грошову масу він враховував лише у вигляді паперових грошей і розмінних монет, а кредитні гроші виключав.

Основна помилка номіналістів полягала в тому, що, відібравши паперові гроші, вони наділяли їх "вартістю", "купівельною спроможністю" за допомогою акта державного законодавства.

Сучасні економісти не поділяють основних поглядів Г. Кнаппа. Зберігши від номіналізму заперечення металевої концепції теорії трудової вартості, вони стали шукати встановлення вартості грошей не в Декретах держави, а у сфері ринкових відносин шляхом суб?єктивної оцінки їх "корисності", купівельної спроможності.

Класична кількісна теорія сформувалася в XVI – XVII ст. і стала основою розвитку монетариської теорії. Кількісна теорія грошей – один із напрямів у західній економічній думці, що пов?язує рівень товарних цін і вартість грошей з кількістю платіжних засобів в обігу. Першими представниками цієї теорії були Аристотель, Ксенофонт, Платон, Ж. Боден, Ш. Монтеск?є, Д. Юм, Дж. Мілль. Ж. Боден висунув гіпотезу про залежність рівня цін від кількості благородних металів. Ш. Монтеск?є, Д. Юм, Дж. Мілль зробили узагальнення, що ґрунтувалися на неправильному розумінні "революції цін", яка відбувалася в Європі. Назву кількісної ця теорія дістала тому, що її основоположники пояснювали вплив грошей на економічні процеси виключно кількісними чинниками, насамперед зміною маси грошей в обороті.

Формування кількісної теорії припало на XV1-XV111ст.. Класична теорія базується на 3-х постулатах:

1) постулат причинності – маса грошей в обігу спричинює зміну товарних цін.

2) постулат пропорційності – зміна цін відбувається пропорційно до зміни грош. маси.

3) постулат однорідності.

На відміну від своіх попередників ЮМ стверджував, що пропорційні зміни між грош масою і цінами досягаються не відразу, а з деякими терміновим лагом.

Провідне місце в теорії грошей посіла кількісна теорія. Основними методологічними принципами її стали :

- купівельна сила грошей і ціни товарів встановлюються на рику, що суперечило теорії вартості, але пояснювало зміни цін товарів залежно від кількості грошей в обігу;

- в обігу перебувають усі гроші, що ігнорувало функцію нагромадження та її роль в регулюванні грошової маси;

- купівельна спроможність грошей обернено пропорційна їх кількості, а рівень цін прямо пропорційний кількості грошей;

- поняття вартості грошей є суто умовним, тому що гроші її отримують лише в процесі обміну [31].

Неокласичний варіант включає дві теорії розвитку: трансакційний варіант і кембриджський варіант.

Сучасними прихильниками трансакційного варіанту кількісної теорії грошей були І. Фішер і М. Фрідмен.

Американський економіст І. Фішер був одним з перших, хто намагався виявити природу інфляції. Він звернув увагу на взаємозв?язок інфляції зі змінами рівня цін кількості обігових грошей і реального обсягу виробництва товарів. Аналіз взаємного зв?язку між цими показниками дозволив йому вивести формулу, відому на Заході як рівняння обміну.

Рівняння обміну – це рівняння, що пов?язує статистичну кількість грошей в економічній системі з іншими її параметрами (рівнем цін, рівнем реального виробництва або товарів, які перебувають в обігу, швидкістю обігу грошей) [31]:



, (9.1)



де М – грошова маса;

V – швидкість обігу грошей у русі доходів;

Р – рівень товарних цін;

Q – рівень реального виробництва (фізичний обсяг товарів, що створюються).

З рівняння обміну випливає, що будь-яка зміна статичної (тобто незмінної) кількості грошей повинна призводити до відповідних змін рівня цін, реального обсягу виробництва, швидкості обігу або комбінації цих змінних.

Дану формулу можна видозмінити, і тоді з?явиться можливість визначити обсяг грошової маси [14;31]:



. (9.2)



Рівень товарних цін визначається за формулою [14]:



. (9.3)

Виходячи з рівняння обміну, інфляція має наступний вигляд: пору шення законів грошового обігу виявляється в надлишку грошової маси в обігу порівняно з реальними потребами в ній або в знецінюванні грошей, яке супроводжується зростанням товарних цін без будь-якого поліпшення якості продуктів.

У рівнянні І. Фішера простежується залежність, де кількість грошей, що знаходяться в обігу, виступає причиною, а рівень цін – наслідком. Це є інфляцією грошової маси. Таким чином, з рівняння Фішера видно, що збалансованість між грошовою масою і її товарним покриттям відбувається за рахунок зміни цін. Ціни тим вищі, чим більше в обігу грошей і менша пропозиція товарів.

Фішер уявляв інфляцію у вигляді спрощеного поняття, відповідно до якого падіння купівельної спроможності грошей відбувається пропорційно до зростання їх кількості в обігу [31].

Одна з помилок І. Фішера полягає в тому, що, розглядаючи тривалі відрізки часу, він умовно прийняв змінні величини V і Q за стабільні, після чого залежними змінними величинами залишилися тільки дві – кількість грошей і ціни. Насправді ж кількість товарів і швидкість обігу грошових одиниць змінюються й істотно впливають на грошовий обіг і ціноутворення.

Концепція М. Фрідмена виражається формулою, що лише зовні відрізняється від формули І. Фішера, але, власне кажучи, покликана обґрунтувати той же однобічний зв?язок між грошовою масою і цінами [13;14]:



(9.4)



де Р – індекс цін;

М – кількість грошей;

К – відношення грошового запасу до доходу;

Y – національний дохід у незмінних цінах (або його фізичний обсяг).



Зміна грошової маси (М) може супроводжуватися відповідною зміною в кожній із трьох величин правої частини рівняння, тобто зростання грошової маси може призвести або до підвищення цін (Р), або до збільшення реального національного доходу (Y), або до зміни коефіцієнта, що відображає відношення грошового запасу до доходу (К).

Кембриджський варіант кількісної теорії грошей

Засновниками цієї концепції є економісти А. Пігу, Д. Робертсон і Д. Патінкін.

Якщо в трансанкційному варіанті І. Фішера гроші виступають тільки у функціях засобу обігу і засобу платежу, то А. Пігу надавав особливого значення і функції накопичення. При цьому обидва варіанти кількісної теорії грошей ігнорують функцію грошей як міри вартості і їх роль як загального вартісного еквівалента. Якщо кількісна теорія грошей І. Фішера виходила з аналізу пропозиції грошей, то кембриджська школа в основу вивчення поставила попит на гроші нарівні з попитом на товари і послуги. Причому, якщо в І. Фішера визначальним є перебування грошей у обігу, то для кембриджської школи гроші мають особливий попит і вони залишаються поза обігом в окремих осіб і підприємств у вигляді "касових залишків". До "касових залишків" А. Пігу відносить готівку і залишки на поточних рахунках, тобто він визначає кількість грошей, оскільки вбачає прямий зв?язок між грішми і цінами. Це підтверджує і формула Пігу [14;30]:



(9.5)



яка близька до "рівняння обміну" MV = PQ Фішера,

де М – грошова маса;

R – частка річних доходів осіб і фірм, яку вони готові зберігати в грошовій формі;

Р – рівень цін;

Q – товарна маса (або фізичний обсяг товарообігу, що включається в кінцевий продукт).

Розбіжності у формулах І. Фішера і А. Пігу полягають у тому, що в першій формулі використовується показник швидкості обігу грошової одиниці (V), а в другій – коефіцієнт R, що є оберненим за значенням показникові (V), і якщо замінити у формулі А. Пігу коефіцієнт R, то вийде формула І. Фішера.

Подібність двох рівнянь виявляється в тому, що І. Фішер виходив зі сталості (V) і (Q) при аналізі тривалих відрізків часу, а А. Пігу вважав за постійні показники R і (Q), тобто обидва економіста підставляли одні й ті ж змінні (М) і (Р) і вивели причинність зростання цін (Р) зі зміни грошової маси (М) [19].

Із середини 50-х років XX століття спостерігається відродження неокласичного напрямку, що базується на кембриджській версії. Представником цієї теорії був Д. Патінкін. При цьому він розглядає "касові резерви" як найбільш ліквідну форму інвестицій, за якою інвестиції переходять у цінні папери, а потім у реальний капітал.

Основні аспекти розглянутих проблем узагальнено в табл. 9.1 [14].



Одним із перших, хто усвідомив цю необхідність і піддав суттєвій ревізії основні теорії грошей, у тому числі кількісної теорії, був український економіст М. І. Туган-Барановський. Найбільш повно й аргументовано свої погляди з основних монетарних проблем він виклав у праці "Паперові гроші і метал", що була опублікована в 1916 р.

Інституційно-інвестиційна теорія М.І. Туган-Барановського, що сформувалася внаслідок його дослідження промислових криз і економічної кон'юнктури, чітко окреслює рух основного капіталу, його економічні імпульси, цінові індикатори, тісний зв'язок із процесом відтворення, розвитком ринкової економіки, національними особливостями внутрішньої й зовнішньої економічної політики. Усім цим своїм наповненням інвестиційно-циклічна теорія М.І. Туган-Барановського є вагомим внеском в інвестологію і практику розміщення капіталу на сучасному етапі цивілізаційного розвитку.

Багато уваги М. І. Туган-Барановський приділив кількісній теорії грошей. Спочатку він піддав критиці її класичний варіант, що був викладений у працях І. Фішера. Туган-Барановський визнав за правильну формулу "рівняння обміну", проте вважав, що Фішер нічого нового в кількісну теорію грошей взагалі не вніс, а лише "вдало завершив роботу і дав точний і стислий вираз кількісної теорії в математичній формі".

По-перше, він доводить, всупереч І. Фішеру, що на рівень цін впливає не один, а всі фактори, зазначені в "рівнянні обміну": кількість товарів, що надійшли на ринок, кількість самих грошей, швидкість їх обороту, кількість знарядь кредиту і швидкість їх обороту. Оскільки всі ці чинники високоплинні і змінюються в різних напрямах, то зміни цін і кількості грошей не можуть бути пропорційними. Цей висновок мав не тільки теоретичну значущість, а й практичну цінність, бо розширював фронт пошуків при дослідженні таких явищ, як інфляція, монетарна політика, інструменти впливу на рівень цін тощо.

По-друге, Туган-Барановський довів, що вплив кількості грошей на ціни не є таким однозначним, прямолінійним, як це визнають прибічники класичної кількісної теорії. Цей вплив може здійснюватися не за одним, а за трьома різними за характером напрямами:

1) через зміну суспільного попиту на товари;

2) через зміну дисконтного процента;

3) через зміну суспільного уявлення про вартість грошей (пізніше цей фактор дістав назву інфляційних очікувань).

По-третє, Туган-Барановський довів, що вплив кількості грошей на ціни здійснюється диференційовано залежно від тривалості та обсягів збільшення кількості грошей. Цим він, по суті, спростував постулат пропорційності, довів, що гроші не є простим посередником обміну, і підготував базу для відмови від постулату нейтральності грошей.

По-четверте, Туган-Барановський розкрив механізм взаємозалежності між загальною кількістю грошей у країні, кількістю грошей, що перебувають поза обігом в заощадженнях, і швидкістю обігу грошей, довів, що чинник швидкості може впливати на ціни у зворотному відносно дії фактора кількості напряму, нейтралізуючи дію останнього.

У своїх дослідженнях грошового обігу і цінності грошей, зокрема паперових, Туган-Барановський широко використав практику Австро-Угорщини. Він наголошував, що одне із найважливіших завдань держави полягає у наданні паперовим грошам відповідної ціннісної стійкості.

Усі ці ідеї Туган-Барановського створили основу для дослідження шляхів впливу грошей на економіку і механізму свідомого регулювання цього впливу. Цим він заклав основи так званої теорії регульованих грошей, яка підготувала суспільну думку до відмови від повноцінних (золотих) грошей і заміни їх неповноцінними грошима, вартість яких буде планомірно підтримуватися державою і з якої виросла сучасна монетаристська теорія, передусім її кейнсіанський напрям.

Кейнсіанство сформувалося на межі 20—30-х років, коли потрібно було подолати глибокий спад виробництва та безробіття.

Одним з тих, хто відстоював необхідність грошово-кредитного регулювання економічних процесів був Кейнс. Дж. Кейнс сформував теорію макроекономічного аналізу, у якій основними концепціями і категоріями є: місткість ринку; принцип ефективного попиту (концепція мультиплікатора); загальна теорія зайнятості; гранична ефективність капіталу; норми відсотка. Ця теорія розглядає інфляцію як явище, в основі якого лежить сукупність факторів, що взаємодіють.

Дж. Кейнс звернув увагу на такі підрозділи, як дохід, зайнятість, попит, пропозиція, заощадження, інвестування. Особливу увагу він приділяв грошовим факторам і проблемам грошей. Його мета полягала в тому, щоб з?ясувати, як визначаються різні змінні величини, що впливають на економічний розвиток.

Для Дж. Кейнса головним фактором функціонування економіки є обсяг національного доходу, що виступає в двох аспектах:

1) як джерело всієї купівельної спроможності суспільства сукупного попиту;

2) як базис, що формується від розмірів тієї частини витрат підприємства, що йде на раціоналізацію виробництва, тобто залежно від витрат виробництва, що знижуються в міру прагнення підприємців до вигоди. Чим більша ця частина витрат, тим більший національний дохід. При цьому усі витрати підрозділяються на два види:

витрати на споживання;

витрати на накопичення.

У розвинених країнах значного поширення набули два основні трактування інфляції: кейнсіанське і монетаристське.

Кейнсіанська теорія інфляції, викликана надлишковим попитом, виходить з аналізу доходів і витрат господарських суб?єктів і впливу їх на збільшення попиту, що призводить до зростання виробництва і зайнятості. У той же час збільшення попиту населення, як явище непродуктивне, стимулює зростання інфляції.

Монетаристське трактування інфляції робить наголос на жорсткій політиці кредитно-грошових обмежень у боротьбі з інфляцією. Монетаристи розглядали інфляцію як грошовий феномен, тобто результат надлишкової кількості грошей в обігу. Методика розрахунків при цьому полягає в зіставленні індексів грошової маси і фізичного обсягу валового внутрішнього продукту. У цих розрахунках грошам відводилася активна роль: грошова маса "створює" попит.

Передавальний механізм (за Дж. Кейнсом) – це система каналів, за допомогою яких грошово-кредитна політика впливає на реальний обсяг виробництва і рівень цін.

Кейнсіанці вважали, що грошово-кредитна політика впливає на економіку за допомогою передавального механізму. Цей механізм впливає на економіку лише опосередковано. Передавальний механізм починає активно діяти лише в тому випадку, якщо зростання пропозиції грошей змусить фірми і фізичних осіб відновлювати порушену рівновагу у своїх портфелях активів. Процес коректування, що починається відповідно до зміни кількості грошей у обігу, призводить до підвищення цін на облігації й інші цінні папери і спричиняє падіння значень мінімальної і реальної ставок відсотка. Таким чином, кейнсіанці взяли під сумнів ефективність передавального механізму, з чим категорично не погодилися монетаристи. Свою незгоду вони підтвердили статистичними даними, з їх допомогою було доведено, що економічна система знаходилася в стані "ліквідної пастки"; інвестиції є нечутливими до процентних ставок. Також було доведено, що криві попиту на гроші і графіки планових інвестицій є еластичними. Монетаристи переконалися, що "процентні ставки – інвестиції" і є складним механізмом проведення грошової політики.

Кейнсіанці трактували передавальний механізм наступними умовами:

при збільшенні кількості грошей, що перебувають в обігу, фізичні і юридичні особи коректують свої активи;

вибором між грішми і цінними паперами, при цьому перевага надається облігаціям, що приносять фіксований процентний дохід [14].

Яскравим прикладом практики монетаризму можна назвати політику, яку у 80-ті рр.. проводив президент США Р.Рейган. Він суттєво зменшив податки на корпорації, що дало їм 750 млрд. дол.. Водночас було здійснено скорочення державного апарату на 100 тис. чос

< Назад   Вперед >

Содержание
 
© uchebnik-online.com