Перечень учебников

Учебники онлайн

Модель грошового обігу. Грошові потоки та їх балансування

Грошовий обіг здійснюється між певними суб’єктами ринку і складається з певних грошових потоків. Грошовий потік – це рух грошей, який має певний напрямок, пов’язаний з обслуговуванням руху відповідного потоку товарів та послуг і характеризується певними особливостями. Для з’ясування закономірностей і особливостей руху грошей в процесі суспільного відтворення економістами Заходу розроблено умовну модель грошового обігу (рис. 2.2) [13;14;30].

Оскільки більшість відносин між економічними суб'єктами здійснюється через ринки, в моделі виділено чотири види ринків: ринок продуктів, на якому реалізується створений фірмами НП; ринок ресурсів, на якому фірми купують необхідні для забезпечення виробництва ресурси (робочу силу, земельні ділянки, будівлі тощо); грошовий ринок, на якому реалізуються вільні грошові кошти; світовий ринок. Грошові потоки пов'язують між собою не тільки всі групи економічних суб'єктів, а й усі види ринків, забезпечуючи тим самим функціонування єдиного ринкового простору країни.

З метою спрощення побудови моделі, відомої як кругооборот доходів і продуктів зроблено кілька умовних припущень, які не відповідають реальним умовам перехідної економіки України. Найістотнішими з них є:

1) в економічній системі панує приватна власність, тому всі виробничі ресурси є власністю сімейних господарств, які продають їх через ринок ресурсів фірмам;

2) фірми перебувають у власності сімейних господарств і тому весь прибуток фірм надходить останнім у вигляді дивідендів як плата за ресурси;

3) уряд одержує всі податкові надходження тільки від сімейних господарств;

4) уряд має можливість усі свої витрати, які не покриваються надходженнями чистих податків, забезпечити за рахунок коштів, які можна позичити на внутрішньому грошовому ринку, тобто не вдаватися до емісійних кредитів центрального банку чи запозичень на світовому ринку;

5) фірми всі свої інвестиційні потреби, пов'язані з розширенням виробництва, задовольняють за рахунок мобілізації коштів на внутрішньому грошовому ринку;

6) у грошових потоках сімейних господарств ураховані чисті заощадження та кредити;

7) у потоках, що пов'язують внутрішній ринок зі світовим, відображені тільки платежі, що опосередковують чистий експорт чи чистий імпорт [12;30;31].



У наведеній моделі сукупного грошового обороту виділено 16 окремих грошових потоків. Пояснення до моделі [13;14;30;31]:

1) Першим (під номером 1) визначено сукупність платежів (витрат) фірм, пов'язаних з купівлею виробничих ресурсів, насамперед робочої сили, земельних ділянок, споруд, інших засобів виробництва. Назустріч цьому потоку грошей рухаються в напрямку фірм куплені ресурси. Звичайно, щоб цей потік відбувався, фірми повинні мати необхідну кількість грошей. Тому припустимо на цьому етапі аналізу, що фірми мають гроші й успішно оплатили всі закупівлі виробничих ресурсів.

2) Грошовий потік №2 відображає сукупний обсяг виробництва й реалізації національного доходу (НД). У подальшому НД розподіляється на три частини, кожна з яких породжує окремий грошовий потік.

3) Грошовий потік №3 відображає більшу частину НД, що йде на споживання сімейних господарств й реалізується на ринку продуктів.

4) Певна частина НД ходу сплачується сімейними господарствами уряду у вигляді податків (потік №4).

5) Грошовий потік №10 означає рух грошей для придбання споживацьких товарів на світовому ринку, тобто забезпечує імпорт товарів.

6) Не витрачена на споживання та сплату податків частина НД ду становить заощадження сімейних господарств, які надходять на грошовий ринок і створюють потік 5.

7) Грошовий потік №6 утворюють грошові кошти, що означають звернення фірми до грошового ринку з метою розширення капіталу за допомогою фінансових посередників. Він охоплює рух кредитних ресурсів і доходи від емісії паперів.

8) Мобілізовані на грошовому ринку кошти фірми інвестують на розширення виробництва, для чого витрачають їх на закупівлю необхідних матеріальних цінностей (будівельних матеріалів, обладнання, пристроїв тощо). У зв'язку з їх оплатою формується новий грошовий потік 7.

9) Грошовий потік №8 складає звернення уряду до фінансових посередників для покриття власних видатків шляхом розміщення облігацій, бон, казначейських векселів, тощо.

10) Грошовий потік №9 забезпечує державні закупівлі коштами мобілізованих грошових ресурсів потоку 8.

11) Оплата іноземними покупцями експортних поставок фірм створює новий грошовий потік 11, за яким у внутрішній оборот надходить додаткова маса грошей. Ці гроші можуть бути у формі національної валюти, якщо вона вільно конвертована і широко застосовується у міжнародних розрахунках, або ж у формі іноземної валюти. В останньому випадку фірми продадуть цю валюту на валютному ринку за національні гроші, внаслідок чого й збільшиться їх маса в обороті завдяки потоку 11.

12) 12 потік утворюють платежі, що надходять фірмам за продані товари на ринку продуктів.

13) 13 потік становлять додаткові іноземні інвестиції, що мобілізуються на світовому ринку та спрямовуються у цінні папери і фінансові активи у внутрішньому грошовому ринку.

14) 14 потік відображає експортні грошові кошти, які спрямовуються фінансовими посередниками у інвестиції на світовому ринку та характеризує процес відпливу грошового капіталу за кордон.

15) Потоки 15 і 16 відображають операції центрального банку для поповнення грошового обороту додатковою масою грошей шляхом кредитування комерційних банків (15) або вилучення надлишку грошових коштів шляхом скорочення обсягів кредитування (16).

Хоча при побудові наведеної моделі зроблено цілу низку умовних припущень, в цілому вона досить ґрунтовно розкриває рух грошей у процесі суспільного відтворення, його послідовність, причинну зумовленість, механізм збалансування та інші характерні риси, що дає можливість глибше зрозуміти це надзвичайно складне економічне явище.

Грошовий обіг тісно пов’язаний з кругообігом товарів та послуг, звідси виникає проблема підтримки постійної рівноваги між суспільним виробництвом і грошовою сферою. Її вирішення передусім пов’язане з балансуванням грошових потоків у цій сфері (табл. 2.1).

У цілому, балансування грошових потоків і всієї сфери грошового обігу повинно віддзеркалювати стратегічні цілі, що стоять перед державою.

Маса грошей, яка знаходиться в обороті має дві форми:

• готівкову;

• безготівкову.

Сферу дії готівкових і безготівкових розрахунків розмежовано. Між обігом готівкових і безготівкових коштів існує тісний зв'язок. Так, безготівкові кошти підприємств конвертуються в готівку при видачі заробітної плати працівникам. Останні обмінюють одержану зарплату в підприємствах торгівлі та сфери побуту на товари і послуги. Після цього виручка, одержана в каси підприємств, знову надходить на їх поточні рахунки і далі рухається у безготівковій формі. Таким чином, обороти готівкових і безготівкових коштів взаємно доповнюють і зумовлюють один одного.



Безготівковий обіг – сума платежів за певний період часу, які здійснюються без використання готівки. Він здійснюється двома засобами: переказуванням грошових коштів з одного рахунку на інший у кредитних закладах та проведенням взаємозаліків зустрічних вимог без використання готівки.

Загальні принципи організації системи безготівкових розрахунків у господарському обороті України визначені в Інструкції №7 «Про безготівкові розрахунки в господарському обороті України», що затверджена постановою Правління НБУ від 2 серпня 1996 р. № 204:

? обов?язковість зберігання грошових коштів на розрахункових, поточних та інших рахунках банків;

? підприємства свої грошові платежі і розрахунки здійснюють через банки шляхом самостійного вибору форми рахунків, що закріплюється у договорах і угодах із банками;

? платежі покупців за товарно-матеріальні цінності й послуги здійснюються через банки лише за наявності достатніх коштів на рахунках платників;

? кошти з рахунку підприємства списуються за розпорядженням власника;

? момент здійснення платежу має бути максимально наближеним до терміну відвантаження товарів, виконання робіт, надання послуг;

? зарахування коштів на рахунок утримувача, як правило, проводиться після списання відповідних сум з рахунку платника;

? підприємства мають право вибору банків для відкриття своїх рахунків [14;30].

В Україні правознавці та юристи-практики упродовж останніх років постфактум визнали електронний бізнес. Доказом цього є створення міжвідомчої робочої групи з питань спрощення і модернізації процедур в управлінні, торгівлі і транспорті при Міністерстві економіки України, прийняття законів України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні», «Про електронні документи та електронний документообіг» та «Про електронний цифровий підпис». Окрім зазначених вище законів, прийнято низку нормативно-правових актів Національного банку, які регламентують відповідні норми здійснення електронних платежів. Це:

1. «Інструкція про міжбанківський переказ грошей в Україні в національній валюті», затверджена постановою Правління Національного банку України від 17.03.2004 р. № 110;

2. «Інструкція про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті», затверджена постановою Правління Національного банку України від 21.01.2004р. № 22;

3. Правила Національної системи масових електронних платежів, затверджені постановою Правління Національного банку України від 10.12.2004р. №620;

4. Положення «Про порядок емісії платіжних карток і здійснення операцій з їх застосуванням», затверджене постановою Правління Національного банку України від 19.04.2005 р. № 137.

Існує чимало видів безготівкових платіжних документів. Згідно з класифікацією Банку міжнародних розрахунків їх можна поділити на кредитові та дебітові.

При кредитовому переказі платіжне розпорядження рухається у тому ж порядку, що й кошти – від платника до одержувача. Іншими словами, платник передає своєму банку розпорядження продебетувати його рахунок і перерахувати кошти на рахунок одержувача платежу.

При дебетовому переказі платіжне розпорядження рухається у зворотному щодо коштів напрямку – від одержувача платежу до платника. Тобто, одержувач платежу віддає банку платника розпорядження на списання коштів з рахунка платника, переказ цих коштів одержувачу платежу та їх зарахування на рахунок останнього.

До інструментів безготівкових розрахунків, які засновані на дебетових переказах, належать:

- векселі;

- чеки;

- банківські тратти;

- поштові перекази;

- прямі дебетові списання.

До кредитових переказів відносяться:

- доручення про кредитовий переказ у системі ЖИРО;

- постійні доручення;

- доручення про переказ у системі S.W.I.F.T.

Таким чином, грошові кошти у безготівкових розрахунках, не маючи речового виразу, існують лише у вигляді депозитів на рахунках у банках і реалізуються шляхом виписування розрахункових документів:

- платіжних доручень;

- платіжних вимог-доручень;

- чеків;

- векселів;

- акредитивів;

- інкасових доручень (розпоряджень);

- платіжних вимог.

Платіжне доручення – це розрахунковий документ, який містить доручення платника банку або іншій установі – члену платіжної системи здійснити переведення зазначеної в ньому суми грошей зі свого рахунка на рахунок одержувача. За допомогою цього документу здійснюються розрахунки за фактично відвантажену продукцію, для переказування сум (рис. 2.4).

Така форма організації безготівкових розрахунків належить до найбільш поширених. Дана форма характеризується простим і швидким документообігом і сприяє прискоренню руху коштів. Певним недоліком є неповна гарантія здійснення платежу на користь постачальника продукції.

Платіжна вимога-доручення – це розрахунковий документ, який містить вимогу одержувача безпосередньо до платника сплатити суму грошей і доручення платника банку, який його обслуговує, здійснити переведення встановленої платником суми грошей зі свого рахунка на рахунок одержувача (рис. 2.6).



1 - передача постачальником покупцю документів на відвантаження або передачу товарів, актів виконаних робіт або наданих послуг, а також платіжні вимоги-доручення, відправлені ним особисто покупцю або через банк; 2 - дооформлення покупцем платіжної вимоги-доручення і передача її в банк (банк платника); 3 - банк платника здійснює платіж з врученням виписки з поточного раху-нка про списання грошових коштів з його рахунка й надсилає документи в банк постачальника; 4 - банк постачальника здійснює зарахування грошових коштів на поточ-ний рахунок постачальника з врученням йому виписки з його поточного рахун-ка про отримання грошових коштів



До здійснення безготівкових розрахунків за допомогою платіжних вимог-доручень найчастіше вдаються у тих випадках, коли є реальний ризик помилки у відправленні вантажу. Це може бути ситуація, коли постачальник часто змінює замовників або їх кількість дуже велика.

Платіжна вимога – це розрахунковий документ, який містить вимоги позивача або за договірного опису – одержувача; банк, що обслуговує платника, може здійснити без згоди платника переведення певної суми грошей з рахунка платника на рахунок одержувача. За допомогою платіжної вимоги здійснюється безспірне стягнення та безакцентне списання коштів.

Безакцептне списання коштів - це списання коштів з рахунка платника без його згоди, на підставі документів, поданих банкові, одержувачем коштів. Відповідальність за обгрунтованність і правільність внесення даних у розрахункові документи у разі безпірного стягнення та безакцентного списання коштів несе стягувач.

Розрахунки платіжними вимогами здійснюються за такою схемою:

1) Одержувач коштів виписує і здає в установу банку, що його обслуговує, платіжну вимогу до платника і реєстр вимог;

2) Банк одержувача пересилає платнику вимогу і реєстр банку платника;

3) Банк плотника видає платникові платіжну вимогу і повідомляє про платіж;

4) На основі перевіреної платіжної вимоги установа банку списує зазначену суму з рахунка платника;

5) З банку платника надходять документи про перерахування коштів у банк одержувача;

6) Банк одержувача зараховує зазначену суму на рахунок одержувча коштів.

Чек – це документ установленої форми, що містить безумовне розпорядження чекодавця кредитної установи про виплату власникові чека зазначеної в ньому суми і може бути використаний для одержання за ним грошей у банку, а також для сплати куплених товарів або послуг. Термін дії чекової книжки – 1 рік, розрахункового чека фізичного лиця – 3 місяці. Чек із чекової книжки до оплати подається протягом 10 календарних днів (рис. 2.7).

Необхідні реквізити чека: назва банку, безумовний наказ про оплату суми, одержувач коштів, дата і місце виписки чека, підпис чекодавця.

Проте чекова форма розрахунків має і певні недоліки:

- не завжди повна гарантія оплати чека, якщо у чекодавця на рахунку не буде грошей на момент пред’явлення чека;

- неможливість розрахунків чеками на великі суми;

- можливість підробки чека.

Чеки можуть використовуватися за індосаментом (передавальний надпис на зворотньому боці чека). Розрізняють такі їх види:

- Бланковий індосамент, коли власник чека ставить на його звороті свій підпис, внаслідок чого чек стає документом на пред’явника і будь-який законний власник може отримати за ним кошти в банку.

- Іменний індосамент, коли власник ставить на звороті свій підпис і вказує імя особи, якій передається право на отримання коштів за чеком.

- Цільовий індосамент, коли власник чека вказує на звороті мету передачі чека іншій особі й обмежує можливість отримання коштів за чеком.

- Безоборотній індосамент. Якщо власник чека хоче обмежити або виключити можливість пред’явлення претензій за чеком у випадку його неоплати, у тексті індосамену він використовує слова «не обертається».



1 - постачальник передає товар покупцеві; 2 - покупець передає чек постачальнику; 3 - постачальник передає чек у свій банк; 4 - банк постачальника направляє чек для оплати в банк покупця; 5 - банк платника списує кошти з рахунка покупця товару; 6 - банк платника повідомляє платника про списання коштів; 7 - банк платника переказує банку постачальника відповідні кошти; 8 - банк постачальника зараховує кошти на рахунок постачальника; 9 - банк постачальника повідомляє постачальника про зарахування коштів на його рахунок.



Перші векселі виникли ще у XII ст., в епоху середньовіччя в Європі в обігу перебувало безліч монет різноманітного карбування, справжність яких важко було визначити. Щоб обмежити можливі втрати від фальшивих монет, італійські купці вже у XIV ст. придумали простий спосіб: зберігати реальні гроші (золоті і срібні монети) у міняльних лавках, куди вони здавалися за вартістю чистого срібла, що вимірювалося у марках, а взамін власники отримували векселі. Нині вексель придатний для:

а) оплати товарів та послуг;

б) надання короткострокових кредитів, повернення раніше отриманих позичок;

в) оформлення боргових відносин між банками.

Вексель має специфічні ознаки:

- законодавчо визначена форма, яка робить його універсальним і доступним всім суб’єктам грошово-розрахункових відносин;

- абстрактність. В ньому не вказується причина виникнення боргу, зазначається лише сума грошового платежу;

- безумовність і незаперечність, що вказує на те, що боржник не має ніякого права відмовитись від сплати боргу;

- конкретність строку платежу. Вексель можна виписати на строк до одного року, але переважно до 90 днів. В обігу перебувають прості й переказні векселя.

Розрахунки за допомогою векселів різноманітні і припускають широку участь у цьому процесі банків (рис. 2.8).



1 - видача векселя; 2 - пред'явлення векселя до оплати; 3 - погашення векселя (оплата); 4 - вручення погашеного векселя з розпискою про отримання платежу



Дещо складнішим є схема руху документів за умови розрахунку переказним векселем (рис. 2.9). Переказний вексель – це безумовний письмовий наказ, адресований одною особою (векселедавцем) іншій особі (платнику) і підписаний особою, яка видала вексель, про виплату на вимогу або на визначену дату суми грошей третьому учаснику (одержувачу), за його наказом або пред’явнику.

1 - видача векселя; 2 - пред'явлення векселя до акцепту (презентація); 3 - підтвердження акцепту ; 4 - пред'явлення векселя до оплати; 5 - погашення векселя (оплата); 6 - вручення погашеного векселя з розпискою про отримання платежу



В Україні вексель застосовується не як «чистий» цінний папір, а як засіб проведення господарських операцій (рис. 2.10). Навіть якщо підприємство знаходиться «на картотеці». Особливо актуальним вексельний обіг став після заборони договорів уступки вимоги i переводу боргу.

Учасники операцій:

А — постачальник комплектуючих для заводу

Б — завод-виробник ліквідної продукції (на картотеці)

В — покупець (можливо, дочірня фірма від «Б»)

Г — фiрма-продавець послуг (маркетингових, інформаційних, брокерських)

1 — «А» постачає «Б» комплектуючі на 100 одиниць

2 — «Б» не розраховується з «А» (відсутні кошти)

3 — «Б» продає «В» ліквідну продукцію на 150 одиниць

4 — «В» винний «Б» суму у 150 одиниць

5 — «Б» видає «А» переказний вексель на 100 одиниць (платник — «В»)

6 — «А» пред`являє «В» вексель до оплати

7 — «В» проводить оплату векселя у повному обсязі (100 одиниць)

8 — «Г» проводить для «Б» продаж послуг на суму 50 одиниць

9 — «Б» видає «Г» переказний вексель на 50 одиниць (платник — «В»)

10 —«Г» пред`являє «В» вексель до оплати

11 —«В» проводить оплату векселя у повному обсязі (50 одиниць)

12 —«Г» засвідчує подяку «Б» за здійснену операцію



У табл.2.2 наведена порівняльна характеристика векселя і чека.



Таблиця 2.2

Порівняльна характеристика векселя і чека

Характеристики чека Характеристики векселя Чек оплачується після пред’явлення Вексель може бути як на пред’явника так і строковим документом Чек виписується на банк Вексель- ні Чек ніколи не акцептується банком Вексель повинен бути акцептований платником Чек в переважній більшості не перебуває в обігу, а прямо пред’являється в банк для оплати Вексель обертається, переходячи від одного власника до іншого Якщо підпис на чеку підроблений банк може відмовитися від оплати Підроблення підпису векселедавця не звільняє акцептанта від обов’язку оплатити вексель

Акредитив – грошовий документ, за яким одна кредитна установа згідно з заявою клієнта доручає іншій здійснити за рахунок спеціально заброньованих для цього коштів оплату товарно-транспортних документів за відвантажені товари чи надані послуги або виплатити пред’явникові акредитиву певну суму грошей. При розрахунках акредитивами виникають економічні відносини між чотирма суб'єктами:

- заявник акредитива - платник, який звернувся до банку, що його обслуговує, для відкриття акредитива;

- банк-емітент - банк платника, що відкриває акредитив своєму клієнтові;

- бенефіціар - юридична особа, на користь якої виставлений акредитив (продавець, виконавець робіт або послуг тощо); - виконуючий банк - банк бенефіціара або інший банк, що за дорученням банку-емітента виконує акредитив.

Згідно з чинним законодавством банк-емітент може відкривати:

1) покритий акредитив (депонований), для оплати якого заздалегідь бронюються кошти платника повною сумою на окремому рахунку в банку-емітенті або в банку, що повинен виконати платіж;

2) непокритий – такий, що за браком коштів у платника гарантовано оплачується банком-емітентом за рахунок банківського кредиту.

Крім того акредитив буває відкличний і безвідкличний. При відкличному акредитиві банк-емітент має право в будь-який час змінити або анулювати акредитив без згоди бенефіціара (продавця). Оскільки банк-емітент здебільшого так вчиняє лише на вимогу покупця, то продавець, безперечно, має цілком довіряти покупцеві своїх товарів. У такому випадку використання цього виду акредитива є рівнозначним застосуванню звичайного банківського переказу за фактом поставки продукції (тобто покупець може заплатити, а може і не заплатити). Сьогодні такий вид акредитивів практично не використовується, тому що його умови не захищають експортера від ризиків неплатежу. Якщо у тексті акредитива не зазначено його тип, то згідно зі ст.6 Правил по акредитивах він вважається безвідкличним.

Згідно з постановою Національного банку № 204 (від 2.08.1996) обмежується термін дії гривневого акредитиву - він є чинним лише протягом 15 днів (з можливою одноразовою пролонгацією не більше ніж на 10 днів). Крім того, є вимога Державної податкової адміністрації України, коли для операцій за лоро-рахунками (гривневими акредитивами можна користуватися і для розрахунків з нерезидентами) треба отримувати відповідну довідку в органах ДПІ. Цей документ є чинним не більше 30 днів.

Керівник установи банку-емітента має право за поданням заявника акредитива у разі необхідності продовжити строк дії акредитива на 10 днів, якщо це викликано зміною умов поставки та відвантаження продукції. Банк-емітент у свою чергу повідомляє про це виконуючий банк, а останній - бенефіціара.

Дата, зазначена в акредитиві, є останнім днем для оплати виконуючим банком документів за акредитивом.

При використанні документарного акредитива, контрагенти залучають для забезпечення угоди банк (або банки), щоб розподілити ризики. Тобто банк (банки) виконують роль посередників у розрахунках та (або) організацій, що фінансують. Документарний акредитив не можна назвати просто формою міжнародних розрахунків. Він є досить гнучким фінансовим інструментом, за допомогою якого українські підприємства можуть здійснювати успішні операції на зовнішньому ринку з найменшим для себе ризиком і з ефективним використанням грошових ресурсів.

Серед усіх наявних форм розрахунків документарний акредитив є найбільш гарантованою і такою, що задовольняє інтереси клієнта. Особливо важлива ця форма для розрахунків за експортними операціями, обсяг яких постійно збільшується.

Але розрахунки за допомогою документарних акредитивів є надійними і привабливими не тільки для експортерів, вони мають свої переваги і для імпортерів. Завдяки чітко встановленому строку відвантаження та строку дії акредитиву забезпечується своєчасне виконання замовлення (постачання товару). Імпортер може бути впевнений, що платіж буде проведений лише після надання документів, що відповідають умовам акредитиву. Висуваючи жорсткі вимоги до оформлення документів згідно з умовами акредитиву, банки захищають інтереси імпортера, діючи відповідно до його інструкцій.

Широкі можливості відкриваються при використанні акредитива не лише як однієї з форм міжнародних розрахунків, але і як фінансового інструмента. При цьому учасники зовнішньоекономічної діяльності можуть розраховувати на такі можливості, як-от: одержання авансу для виконання контракту, отримання кредиту під виставлений на їхню користь акредитив, торговельне фінансування угоди та ін.

Документарний акредитив має свої специфічні переваги:

• Придатність у якості інструмента забезпечення при операціях практично з усіма країнами світу

• Завчасне розпорядження належною сумою для продавця

• Гнучкість у відношенні умов платежу при не високій надійності

• Придатність у якості засобу короткострокового фінансування

• Швидке і безперешкодне здійснення платежу, що дозволяє продавцю при певних обставинах надати привабливі знижки

• Висока міжнародна правова надійність

Але акредитивні операції коштують дорого. В українських банках уже склалися ціни на акредитивну послуги - вони майже однакові в усіх. З клієнта не візьмуть більше 1% від суми акредитиву: відкриття акредитиву - 0,5% (при цьому не більше $15), перевірка документів - 0,2% (максимально може бути стягнено $2 тис.), зміна умов акредитиву - 0,2%, виконання акредитиву - 0,3% (не більше $30).

Інкасо (інкасові доручення) застосовуються у випадках, коли банк за дорученням свого клієнта отримує гроші на основі розрахункових документів і зараховує ці кошти на його рахунки у банку (рис. 2.12).

В інкасовій формі розрахунків беруть участь:

1) доручитель – клієнт, який доручає інкасову операцію своєму банку;

2) банк-ремітент, якому доручитель доручає операцію з інкасування;

3) інкасуючий банк, який отримує валютні кошти;

4) банк, який представляє документи імпортеру-платнику;

5) імпортер-платник.



1. Експортер заключає контракт з імпортером про продажу товарів на умовах розрахунків по документарному інкасо і відправляє йому товар (1а). 2. Експортер відправляє своєму банку інкасове доручення та комерційні документи. 3. Банк експортера пересилає інкасове доручення і комерційні документи банку, який представляє (чи банку імпортера). 4. Банк, який представляє, надає ці документи імпортеру. 5. Імпортер оплачує документи банку, який інкасує (чи своєму банку). 6. Банк, який інкасує, переказує платіж банку-ремітенту (чи банку експортера). 7. Банк-ремітент зараховує переказну суму на рахунок експортера.

Інкасо – це доручення експортера своєму банкові одержати від імпортера безпосередньо або через інший банк певну суму, яку зазначено в платіжних документах, або підтвердження (акцепт), що цю суму буде виплачено у відповідний строк. Інкасо використовується в розрахунках як при умовах платежу готівкою (валютою), так. із використанням комерційного кредиту (векселя). При здійсненні інкасо банки керуються Уніфікованими правилами про інкасо Міжнародної торговельної палати.

Переваги:

• для імпортера — немає необхідності завчасно відволікати кошти зі свого обігу;

• для експортер — зберігає юридичне право розпорядження товаром до оплати імпортером.

Недоліки для експортера:

• ризик, пов’язаний з відмовою від платежу;

• значний проміжок часу між надходженням валюти по інкасо і відвантаженням товару.

Існують такі різновиди інкасових операцій:

Чисте інкасо - це інкасо фінансових документів, а саме - векселів, чеків та інших, що не супроводжуються комерційними документами.

Документарне інкасо - це доручення своєму банкові про інкасування певної суми проти переказу відвантажувальних документів. Документарне інкасо застосовують у розрахунках у випадках, коли політичні, економічні чи правові умови країни-імпортера вважаються добрими (там немає імпортних обмежень або вже отримано всі необхідні ліцензії) та платоспроможність покупця і його готовність до сплати не викликає сумнівів.

Готівково-грошовий обіг – частина грошового обігу, що дорівнює сумі всіх платежів, здійснених у готівковій формі за певний період часу. У готівковому грошовому обігу застосовуються казначейські квитки, банкноти, металеві монети, дебетні і кредитні картки, чеки й інші грошові знаки. Обсяг наявного обігу залежить від масштабу емісії готівки, швидкості їх обігу, розмірів товарообігу, рівня доходів населення, темпів інфляції і подібне.

На відміну від безготівкового, він характеризується низкою негативних особливостей:

- йому притаманні високі затрати щодо організації обігу;

- складно забезпечити належний контроль з боку держави за грошовим оборотом;

- розрахунки між господарюючими суб’єктами у готівковій формі відкривають можливість для різних фінансових порушень, наприклад, для приховання прибутку, ухилення від податків.

Зазначені недоліки змушують державу йти на максимальне застосування безготівкових розрахунків. З метою обмеження готівкового обігу, здійснюваного підприємствами, Центральний банк установлює ліміти залишку готівки в касах підприємств. Наявний обіг лімітується і для комерційних банків. Уся готівка понад установлені ліміти підлягає здачі на рахунки в комерційні банки або Центральний банк, який установлює порядок ведення касових операцій підприємства, регламентує емісійно-касову роботу своїх установ. У той же час не можна вважати, що управління наявним оборотом здійснюється лише на адміністративній основі. Тут велику роль відіграють економічні методи, що забезпечують збалансованість наявного обігу і попиту домашніх господарств, підприємств, держави на товари, роботи, послуги, активи.

Грошові потоки доцільно розглядати як один з можливих інструментів регулювання грошового обігу. На основі аналізу грошових потоків можна створити інструментарій, що дозволяє виробляти і приймати рішення з питань грошово-кредитного регулювання.

У 2005 році Національним банком України було вжито низку заходів, спрямованих на подальше вдосконалення організації готівкового обігу та поліпшення законодавчого і нормативного забезпечення здійснення операцій з готівкою, а саме:

- розроблено проект Концепції нормативно-правового регулювання готівкових розрахунків в Україні;

- прийнято нову редакцію Інструкції про організацію виготовлення, випуску в обіг і реалізації пам'ятних монет України та сувенірної продукції;

- на виконання Програми вдосконалення організації готівкового обігу національної валюти в Україні на 2004-2008 роки Національним банком України здійснено організацію розроблення банкноти номіналом 100,500 гривень нового зразка, яку введено в обіг 20.02.2006 p., та 1.11.2006р;

- впроваджено в територіальних управліннях Національного банку України другий етап програмного забезпечення "Автоматизація проведення операцій із введення в обіг, обліку та реалізації пам'ятних і ювілейних монет, нумізматичної та супутньої продукції".

2.3. Маса грошей в обороті. Грошові агрегати та грошова база

Нормальне функціонування грошей у структурі грошового обороту забезпечується певною кількістю грошей. Розмір цієї величини є важливою характеристикою стану грошового обороту і ринкової кон’юнктури в країні, а безпосередньо зміни кількості грошей в обігу впливають на інтенсивність обороту грошей, формування платоспроможного попиту.

Грошова маса – це сукупність готівкових і безготівкових купівельних та платіжних засобів, що забезпечують обіг товарів і послуг у народному господарстві.

У зарубіжній літературі до 30-х років XX ст. панувало уявлення про грошову масу як сукупність залишків металевих грошей і розмінних банкнот у розпорядженні суб'єктів обороту. Усі інші грошові інструменти - нерозмінні банкноти, депозитні вклади тощо - виділялися у поняття "засобів обігу" і не включалися в загальну масу грошей. Ситуація принципово змінилася після скасування золотомонетного стандарту.

Саме життя теж довело (на Заході - раніше, в СРСР - пізніше) необхідність включати до грошової маси не тільки всі готівкові знаки, а й депозитні гроші - спочатку короткострокового характеру, а згодом і довгострокового. Більше того, окремі сучасні економісти та центральні банки до грошової маси відносять будь-які активи, котрим властива певна ліквідність (облігації державних позик, векселі, страхові поліси тощо).

Структура грошової маси наведена в табл. 2.3 [14;30].



Таблиця 2.3

Структура грошової маси

Активна частина Пасивна частина Грошові кошти, що реально обслуговують грошовий обіг Грошові накопичення, залишки на рахунках, що можуть служити платіжними засобами

Грошова маса створюється Національним банком України (НБУ). Процес створення має 2 стадії, які подані в табл. 2.4 [14].



Таблиця 2.4

Стадії створення грошової маси

1 стадія 2 стадія Національний банк збільшує свої активи шляхом надання кредитів урядові, комерційним банкам, закордонним країнам, окремим підприємствам і за рахунок зростання золотовалютних резервів Здійснюється за допомогою емісії. Національний банк збільшує активи одночасно збільшуючи свої пасиви, тобто створює грошову базу, що складається з готівки, яка перебуває в обігу обов?язкових і необов?язкових резервів комерційних банків

Складність структуризації маси грошей за ступенем ліквідності дозволяє визначити різні за складом і обсягом показники, що називаються грошовими агрегатами.

Грошовий агрегат – це показник обсягу і структури грошової маси.

Кількість агрегатів, які використовуються в статистичній практиці окремих країн, не однакова, що пояснюється істотними відмінностями в елементному складі грошової маси, у спектрах активів, які розглядаються в національній практиці як гроші, у завданнях використання грошової маси в регулятивних цілях. Так, у США застосовуються чотири агрегати для визначення маси грошей, в Англії - п'ять, у Німеччині - три.

У статистичній практиці України визначаються і використовуються для цілей аналізу і регулювання чотири грошові агрегати: M0, Ml, M2, МЗ. Визначення грошової маси в Україні за агрегатним методом розпочалося в 1993 р. НБУ для обчислення сукупної грошової маси застосовує такі агрегати:

М0 – включає готівку в обігу (банкноти, казначейські квитки, монети). Готівка в касах банків сюди не входить. Це найліквідніша частина грошової маси, але її вага в розвинених країнах з ринковою економікою складає 5-7%. В Україні ж питома вага готівкових грошей вже сягнула понад 50%, тому цей агрегат дуже важливий для статистичного аналізу і заходів регулювання грошової маси. В той же час висока питома вага готівки свідчить про недостатній розвиток безготівкових розрахунків.

М1 – складається з агрегату М0 і коштів на поточних рахунках банків, які можуть бути негайно використані їх власниками для здійснення платежів у безготівковій формі без попередження банків, тобто запаси коштів на поточних рахунках та на ощадних рахунках до запитання.

М2 – містить агрегат М1, термінові й ощадні депозити в комерційних банках, а також короткострокові державні цінні папери. Державні цінні папери не функціонують як засіб обігу, однак можуть перетворитися в чекові гроші або готівкові рахунки.

М3 – включає агрегат М2 + довгострокові приватні депозитні й ощадні сертифікати в спеціалізованих кредитних установах, а також цінні папери, що обертаються на грошовому ринку. Питома вага цього агрегату незначна.

Між агрегатами повинна зберігатися рівновага, інакше відбувається порушення грошового обігу. Практика показує, що рівновага настає при М2 > М1. Вона зміцнюється при М2 + М3 > М1 .

На грошову масу впливають два фактори: 1) кількість грошей; 2) швидкість їх обігу.

Показник грошова маса треба відрізняти від показника грошова база. Показник грошової бази не є ще одним агрегатом грошової маси. Це якісно інший показник, що характеризує масу грошей з боку прояву її на балансі центрального банку. Тому цей показник інколи називають ще грошима центрального банку, який їх безпосередньо контролює і регулює, впливаючи в кінцевому підсумку і на загальну масу грошей.

Грошова база включає запаси всієї готівки, яка перебуває в обороті поза банківською системою та в касах банків, а також суму резервів комерційних банків на їх кореспондентських рахунках у центральному банку.

Величину грошової бази можна визначити за формулою [13]:



, (2.1)

де: Гвип - сума готівки, випущеної центральним банком і не поверненої в його фонди;

Грез - сума грошових коштів (резервів), які перебувають на кореспондентських рахунках банків у центральному банку.

Співвідношення між грошовою масою і грошовою базою називається грошово-кредитним мультиплікатором.

Грошовий мультиплікатор – це процес, характеризующий структурні зміни грошової маси, створення нових банківських депозитів при кредитуванні банками клієнтури на основі додаткових, або вільних, резервів, що надійшли до банку ззовні.

Додатковий (вільний) резерв – це сукупність коштів комерційного банку, які банк має у розпорядженні в даний момент і які можуть бути використані ним для активних операцій. Цей резерв має таку формулу:



, (2.2)



де Рв – додатковий, або вільний, резерв;

К – капітал банку;

ЗК – залучені банком кошти, депозити;

МБК – сальдо заборгованості банку за міжбанківським кредитом, включаючи і кредити НБУ;

ВСФ – відрахування до центрального страхового фонду;

Ао – вклади банку в активні операції, не повернуті на даний момент;

Ор – обов?язкові резерви.



Наявність вільного, або додаткового резерву – важливий показник фінансового стану банку, в першу чергу, його здатності виконувати зобов?язання перед клієнтами і задовольняти їх попит на позики. Тому цей показник відображує, з одного боку, стан поточної ліквідності банку, а з іншого – стан його поточного кредитного потенціалу. Завдяки цьому через регулювання вільних резервів банків можна впливати на їх фінансовий стан і на їх діяльність щодо збільшення маси грошей в обігу.

Рівень грошово-кредитного мультиплікатора залежить від норми обов?язкового резервування:



, (2.3)



де m – грошово-кредитний мультиплікатор;

r – норма обов?язкового резервування.

Приріст грошової маси може бути виражений формулою:



, (2.4)



де ?М – приріст грошової маси;

?R – початковий приріст резервів;

r – норма обов?язкового резервування.



Але фактичний коефіцієнт може суттєво відхилятися від розрахунків, оскільки на процес мультиплікації можуть впливати й інші показники.

Грошово–кредитний мультиплікатор може "спрацювати" не тільки при додатковому введенні грошей у банківський обіг Центральним банком через кредитну емісію. Такий самий ефект буде досягнутий, якщо резерви одного з банків зростуть завдяки надходженню готівки за рахунок клієнта або ж якщо певний банк збільшить свої резерви шляхом продажу частини активів на міжбанківському ринку, в тому числі й НБУ.

Фактично, рівень мультиплікатора, який склався на певний час, визначається як співвідношення загальної маси грошей в обігу і суми грошової бази за формулою [13]:



(2.5)



де mm – показник фактичного рівня мультиплікатора;

M0 – маса готівки в обігу поза банками;

D – маса грошей у депозитах комерційних банків;

R – сума резервів комерційного банку.

Процес грошово-кредитної мультиплікації відіграє важливу роль у забезпеченні пропозиції грошей відповідно до потреб економічного обігу (табл.2.5) [20]. Таке регулювання забезпечується зміною норми обов’язкового резервування.

З табл.2.5 можна зробити висновок, що рівень грошового мультиплікатора в країні залишається досить низьким.

Проблема монетизації бюджетного дефіциту полягає у пошуку грошових коштів, достатніх для покриття (фінансування) перевищення бюджетних витрат над бюджетними доходами, що формуються на підставі вимог чинного законодавства, насамперед податкового. Мобілізувати необхідні для монетизації бюджетного дефіциту кошти можна кількома способами:

1) Збільшити оподаткування екон. суб’єктів через підвищення податкових ставок, введення нових податків, скасування пільг за старими податками тощо.

2) Дозволити уряду (казначейство) випустити власні боргові зобов’язання (казначейські білети) в розмірі, достатньому для покриття бюджетного дефіциту, і надати їх статус законного платіжного засобу.

3) Дозволити уряду випустити власні цінні папери і реалізувати їх на внутрішньому чи зрвнішньому ринках.

4) Дозволити центральному банку прокредитувати уряд у розмірі бюджетного дефіциту, купивши на відповідну суму урядові зобов’язання на первинному ринку.

Найдоцільнішим є третій - шляхом реалізації державних цінних паперів на вторинному ринку, оскільки він не змінює грошової маси і не ускладнює завдань, визначених у монетарній політиці (при умові - бюдж дефіцит не хронічний і не надто великий відносно ВВП). Систематичний, зростаючий бюдж дефіцит, яким би способом не монетизувався, становить потенційну загрозу для сталості грошей. Монетизація через вторинний ринок може лише відстрочити цю загрозу, але не усуває її зовсім.

Проблема монетизації ВВП полягає у доведенні маси грошей в обороті до рівня, достатнього для успішної реалізації всього обсягу вироблених товарів і послуг, погашення боргових зобов’язань. З суто теоретичного погляду вирішення цієї проблеми забезпечується урівноваженням попиту і пропозиції грошей на грошовому ринку, незалежно від фактичного обсягу грошової маси.

Про достатність монетизації ВВП можна судити з динаміки деяких індикаторів, насамперед середнього рівня цін, середньої процентної ставки, стану платіжної дисципліни, рівня ліквідності банків тощо. Показник фактичного стану монетизації ВВП прийнято розраховувати як частку від ділення обсягу грошової маси, що є в обороті на кінець року до номінального річного обсягу ВВП:

Км=М/ВВП,

де Км-рівень монетизації,

М-маса грошей на кінець року, взята за агрегатом М3.

< Назад   Вперед >

Содержание
 
© uchebnik-online.com