Перечень учебников

Учебники онлайн

15.1. Центральні банки, їх походження, призначення, функції та операції

Банки як установи з відповідною назвою вперше з’явилися у 12 ст. Перший банк виник в 1171 р. у Венеції і був призначений для підтримки функціонування сільського населення Венеції. У м. Генуї в 1407 р. з’явився перший банк, який повністю виконував усі функції сучасних банків. Перші банки обслуговували виробництво й обіг товарів і сформувалися як універсальні банки. Банкнотна емісія здійснювалася багатьма комерційними банками. Випуск банкнот був безконтрольним і нерегулярним. Конкретні способи виникнення центральних банків у різних країнах були різними, але в цілому вони зводилися до двох основних варіантів. У першому – держава на основі спеціалізованого законодавчого акта створювала спеціальний державний банк, за яким закріплювалось винятково право на емісію грошей. Так було у Росії, Німеччині, США, Австрії.

У другому випадку право емісії закріплювалось за одним із комерційних банків. У такий спосіб виник банк Англії.

Центральний банк – це емісійний, розрахунковий і касовий центр, що здійснює нагляд за усією кредитною системою і використовується як найважливіший інструмент кредитно-грошової політики держави. В ринковій економіки він не націлений на комерційну діяльність і отримання прибутку, є юридично незалежним від виконавчих органів влади, в практичній діяльності керується лише державними інтересами й чинним законодавством. Він самостійно виробляє заходи щодо реалізації визначений урядом пріоритетів грошово-кредитної політики, бере безпосередню участь у формуванні пропозиції грошей, здійснює емісію готівки (рис.15.1) [14].

Як емісійний центр банківської системи центральний (національний) банк забезпечує професійний нагляд над усією кредитною системою і є провідним інструментом реалізації кредитно-грошової політики держави.

Емісія банкнот – найдавніша функція центрального банку, його монопольне право на організацію і регулювання готівкового грошового обігу.

У цілому емісійна діяльність центрального банку поступово зменшується у зв’язку з тим, що готівкові розрахунки в народному господарстві скорочуються. Що стосується монет, то їх карбування здійснює Міністерство фінансів на замовлення центрального банку, який і викуповує у міністерства цей вид готівки за фактичними витратами на їх виготовлення. Різниця між номіналом цих монет і відшкодуванням з боку центрального банку витрат становить чистий дохід держави, який називають сеньйоражем.

Центральний банк як банк банків забезпечує касове, розрахункове та кредитне обслуговування комерційних банків. Враховуючи монопольне право центрального банку на забезпечення платіжного обороту готівкою, комерційні банки зберігають частку своїх резервів у безготівковій формі на рахунках у центральному банку. Коли у комерційних банків виникає потреба у підкріплені каси готівкою, вони звертаються до центрального банку, який видає їм готівку в обмін на їх безготівкові резерви. Надлишки готівки комерційні банки здають до центрального банку для зарахування на їхні рахунки. Операції центрального банку щодо касового обслуговування комерційних банків не приводять до зміни обсягів грошової бази, але вони змінюють її структуру, зокрема частку готівкового компонента грошової бази.

Участь центрального банку у розрахунковому обслуговуванні комерційних банків може мати різні форми, що залежить передусім від характерного для даної банківської системи поєднання централізованої платіжної системи і децентралізованої. Централізована система передбачає здійснення міжбанківських розрахунків через рахунки комерційних банків, відкриті в центральному банку.

Децентралізована система передбачає два варіанти розрахунків:

- через приватні розрахунково-клірингові центри з проведенням остаточних розрахунків через центральний банк;

- через кореспондентські рахунки, які комерційні банки відкривають один у одного.

Останнім часом значна зросла роль рефінансування комерційних банків на основі операцій з цінними паперами на умовах угоди РЕПО. Вона означає, що комерційний банк для збільшення свого кредитного потенціалу продає цінні папери центральному банкові і водночас бере зобов’язання викупити їх у вказаний термін або на вимогу другої сторони.

Здійснення грошово-кредитного регулювання означає використання монетарних інструментів з метою впливу на обсяг і структуру банківських резервів, рівень процентної ставки, ухвалу положень нормативних актів, інструкції і директив.

У функції банкіра і фінансового агента уряду центральний банк тісно взаємодіє з фінансовими органами держави у вирішенні загальних проблем монетарної і фіскальної політики. Йому належить провідна роль у організації касового виконання державного бюджету. В умовах незбалансованості бюджету уряд може звертатися до фінансування дефіциту трьома методами:

- борговим фінансуванням;

- податковим фінансуванням;

- емісією.

Національний банк України покликаний забезпечувати стабільне функціонування національної грошової одиниці за допомогою проведення належної емісійної політики. Національний банк виконує майже всі функції, властиві Центральному банкові ринкової держави. Закон передбачає дворівневу систему управління центральним банком - Рада НБУ і Правління НБУ, що загалом відповідає світовій банківській практиці.

До компетенції Ради належить:

- розроблення основних засад грошово-кредитної політики та здійснення контролю за їх виконанням;

- розроблення рекомендацій Правлінню банку щодо методів та інструментів грошово-кредитного регулювання;

- затвердження кошторису доходів і витрат банку;

- затвердження бухгалтерського балансу банку;

- право застосування відкладального вето щодо окремих рішень Правління банку;

- інші повноваження.

Правління НБУ - це другий керівний орган банку. До його компетенції належить забезпечення реалізації монетарної політики через відповідні монетарні інструменти, організація діяльності банку та інші повноваження, які випливають із функцій банку, передбачених у Законі. Кількісний та персональний склад Правління формується Головою НБУ і затверджується Радою НБУ.

Національний банк України складає платіжний баланс і баланс міжнародних інвестицій України, здійснює їх аналіз і прогнозування, а також представляє інтереси України в центральних банках інших держав, міжнародних банках і інших кредитних установах, де співробітництво здійснюється на рівні центральних банків.

Національний банк формує національну скарбницю країни й організовує її діяльність, зберігає резервні фонди грошових знаків, коштовних металів і золотовалютних запасів. Національний банк накопичує золотовалютні резерви і здійснює операції щодо їх розміщення (у тому числі в іноземних банках) самостійно або через банки, також здійснює державну політику з питань захисту державних таємниць у банківській системі, бере участь у підготовці кадрів для банківської системи.

Національний банк має право контролювати і вживати жорстких заходів у разі порушенні законодавства. Якщо існують порушення законодавства, то Національний банк України має право вживати таких заходів, як:

1) підвищення норми обов?язкових резервів;

2) стягнення з банків або інших кредитних установ штрафу у розмірі неправомірно отриманого доходу;

3) усунення керівництва від управління банком або іншою кредитною установою і призначення тимчасової адміністрації;

4) відзивання ліцензії на здійснення окремих або всіх банківських операцій;

5) застосування рішення про реорганізацію або ліквідацію банку тощо.

Обов’язкові резерви – це ті кошти комерційних банків, які вони зобов’язані передати в центральний банк, можливість розпорядження якими для них дуже обмежена або взагалі відсутня. Уперше цю норму введено у практику в США. Середньою межею норми резервів вважається її розмір у межах 10-12%. В Україні загальні принципи й методи формування норми обов’язкових резервів визначаються Положенням “Про порядок формування у банківській системі України обов’язкових резервів”.

Облікова ставка – це норма відсотка, яку встановлює центральний банк і яка визначає ціну наданих комерційним банкам кредитних ресурсів під облік векселів.

Національний банк України визначає для комерційних банків і кредитних установ форми звітності і порядок їхнього складання, що необхідні для ведення грошово-кредитної і банківської статистики і здійснення валютного контролю.

Реалізуючи свої функції НБУ надає:

- кредити комерційним банкам;

- веде рахунки банків-кореспондентів;

- здійснює розрахунково-касове обслуговування комерційних банків та інших кредитних закладів;

- купує та продає цінні папери, які випускає держава;

- надає кредити банкам під заставу векселів та інших цінних паперів;

- виступає гарантом кредитів, які надаються суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності;

- купує і продає іноземну валюту та платіжні документи в іноземній валюті;

- проводить операції з резервними фондами грошових знаків;

- організовує інкасування й перевезення грошових знаків та інших цінностей тощо.

Європейська система центральних банків (ЄСЦБ) — система до якої входять Європейський центральний банк та центральні банки країн ЄС, створена передусім для забезпечення стабільності цін. Розробляє і проводить узгоджену валютну політику країн учасниць та закордонні валютні операції, а також розрахункові операції в межах платіжного балансу, затверджує банкноти, надає відповідні консультації та ін. Створена згідно з умовами Маастрихтського договору.

ЄСЦБ — відносно незалежна, що виявляється передусім у неможливості примусу з боку урядів щодо покриття ними зовнішніх і внутрішніх боргів. Діяльність ЄСЦБ ґрунтується принципах саморегулювання (співвідношення попиту і пропозиції на валютні ресурси, дотримання вимог вільної конкуренції тощо) і державного та наддержавного регулювання економіки. Про результати своєї діяльності ЄСЦБ звітує перед Комісією ЄС, Радою ЄС та Європарламентом.

Ідея створення Європейського центрального банку (ЄЦБ) виникла ще понад 10 років тому, а в 1988 р. Комітет "За валютний союз в Європі" опублікував детальні пропозиції щодо механізму функціонування ЄЦБ. Подальшого розвитку проект ЄЦБ дістав у доповіді Ж. Делора, представленій у квітні 1989 р. У доповіді було розроблено питання щодо мандата, організаційної структури, функцій і статусу вищого органу валютного союзу — Європейської системи центральних банків (ЄСЦБ), яка складається з ЄЦБ і центральних банків країн — членів ЄВС. Статут ЄСЦБ і ЄЦБ було прийнято у рамках Маастрихтського договору. 25 травня 1998 р. уряди 11 країн — учасниць ЄВС обрали президента, віце-президента і чотирьох членів виконавчої дирекції, їхні повноваження стали чинними 1 липня 1998 р. Цей день вважається днем створення Європейської системи центральних банків і Європейського центрального банку, який розташовується у Франкфурті-на-Майні (у Німеччині). 1 січня 1999 р. разом із запровадженням єдиної валюти евро почала функціонувати Європейська система центральних банків. Отатутний капітал ЄЦБ становить 5 млрд евро. Єдиними акціонерами ЄЦБ є національні центральні банки (НЦБ) Європейського валютного союзу. Квоти країн-учасниць залежать від обсягу ВВП і чисельності населення (табл. 5). Найбільшу частку в капіталі ЄЦБ з країн єврозони має Німеччина (24,5 %), на другому місці з великим відривом стоїть Франція (16,8 %). Найменша квота припадає на Фінляндію (1,4 %), Ірландію (0,85 %) і Люксембург (0,15 %).

Основною метою ЄСЦБ, проголошеною у ст. 2 статуту, є підтримування цінової стабільності. Це передбачає створення такої економічної ситуації, коли рівень інфляції не перевищує 2 %. Орієнтиром кредитно-грошової політики взято саме показник інфляції, а не зміни грошової маси, оскільки в ЄВС існують єдині стандарти вимірювання інфляційних процесів, що збільшує достовірність і полегшує аналіз отриманих даних.

Враховуючи тісний взаємозв'язок інфляції з грошовою масою, ЄЦБ встановив межу темпу приросту грошового агрегату МЗ (готівкові кошти, чеки, будь-які вклади) на рівні 4,5 %.

Стабільності курсу нової валюти на початковому етапі відводиться другорядна роль.

У ст. З статуту ЄСЦБ визначено основні завдання Європейської системи центральних банків:

• розробка і втілення кредитно-грошової політики ЄВС;

• емісія євробанкнот;

• збереження й управління офіційними резервами в іноземній валюті країн — членів ЄВС;

• здійснення операцій з іноземною валютою;

• забезпечення чіткого функціонування розрахункових систем.

До основних спеціальних інструментів, які ЄСЦБ використовує у здійсненні монетарної політики, належать:

• процентні ставки;

• кредитно-депозитні операції на відкритому ринку з комерційними банками для підтримування їх ліквідності;

• рівень обов'язкових резервів комерційних банків і контроль за його додержанням.

< Назад   Вперед >

Содержание
 
© uchebnik-online.com