Перечень учебников

Учебники онлайн

5.3.1. Стан навколишнього середовища як фактор глобального та національного розвитку

Економічний розвиток будь-якої країни в сучасному світі, усього людства дедалі більшою мірою підпадає під вплив міркувань екології. Практично це означає, що характер такого розвитку визначається необхідністю враховувати наслідки антропогенного впливу на навколишнє середовище. А в тих випадках, коли надмірний вплив з боку промисловості, транспорту, сільського господарства вже призвів до погіршення ситуації (забруднення атмосфери, водоймищ, земельних ділянок), можуть вживатися оперативні заходи, які спрямовуються на відновлення екобалансу.

Збільшення тиску з боку людини на біосферу, атмосферу, гідросферу, ґрунти, взагалі на верхні шари земної кори вже призвело до серйозної техногенної кризи, погіршення багатьох важливих показників якості життя та примусило усвідомити неможливість використання «дарів природи» так, як хотілося б, або принаймні так, як до цього вже звикли люди. Іншим важливим психологічним наслідком нових реалій у взаєминах людини та навколишнього середовища є краще сприйняття взаємної відповідальності країн, підприємницьких структур, взагалі людей в їхніх повсякденних справах. Наприклад, забруднення атмосфери, відкритих водойм не є виключною справою обмежених груп людей, хоча б тому, що самий факт глобального руху повітряних та водних мас пов’язує інтереси людей у різних точках планети. Ці інтереси стосуються сфер охорони здоров’я, рибальства, сільського господарства та інших. А необхідність здійснювати відповідні витрати, інвестиції та організаційні заходи для урядових та виробничих структур об’єктивно надає проблемі статус міжнародно економічної.

Очевидність свідомого обмеження та зниження негативного навантаження на навколишнє середовище примусила замислитися над практичними питаннями зміни характеру ставлення людини до природи. Сама парадигма розвитку людства, кожної окремої країни відтепер має враховувати вимоги природного середовища та конкретні ліміти його потенціалу. Причому, як це часто трапляється в економіці, існує суперечність між короткотерміновими та довготерміновими інтересами, а відтак — і політична альтернатива. Вона полягає в такому: або, вдаючись до нераціональних, виражено екстенсивних методів природокористування, суб’єкти мікро- та макроекономічного рівня зможуть забезпечити більший прибуток, збільшення ВВП у поточний момент при погіршенні умов відтворення на майбутнє, або використовуватимуть виключно екологічно виважені моделі господарської діяльності, не спокушуючись на сумнівні переваги хижацького ставлення до навколишнього середовища.

Зрозуміло, що таке ставлення питання вже містить вповні обґрунтовану відповідь. Щоправда, її практичне наповнення є справою нелегкою. Вдаючись до економічної мови, йдеться про зміну характеру утилізації глобальних факторів виробництва та про протидію його небажаним наслідкам у міжнародному масштабі.

Про які небажані наслідки йдеться? Ось основні з них.

Вичерпування родовищ корисних копалин… Для окремих національних економік це може означати найрізноманітніші ускладнення та проблеми, зокрема:

• необхідність пошуку нових покладів (інших країн-експортерів) та здійснення відповідних матеріальних витрат (зокрема, інвестицій за кордон з метою розробки тамтешніх родовищ мінеральних ресурсів);

• необхідність більш глибокого видобутку ресурсів на діючих родовищах або на законсервованих старих, що, знов-таки, потребує додаткових капіталовкладень та відображається на цінах міжнародної торгівлі;

• зменшення експортних надходжень через зниження натуральних обсягів видобутку корисних копалин (для країн, які спеціалізуються на видобутку природних ресурсів);

• збільшення цін на корисні копалини, що пов’язано зі зменшенням або обмеженням пропозиції на ринку (що фінансово обтяжує переважно імпортерів енергоносіїв та сировини);

• необхідність переходу на альтернативні технології, джерела енергії та моделі розвитку відкритих економік.

Кліматичні зміни… Вони дедалі більшою мірою відображаються на різних характеристиках природного середовища — атмосферних опадах, температурі, стані озонового шару, рівні Світового океану, навіть геологічній активності та не обмежуються державними кордонами. Руйнівні та дедалі частіші повені, торнадо, нетипові для різних кліматичних зон погодні умови — все це призводить не лише до значних економічних збитків, а й до загибелі людей. Відтак потрібні негайні та комплексні дії, зокрема:

• активніші міжнародні зусилля щодо обмеження споживання палива, яке спричинює підвищення температури на поверхні планети, а також Світового океану, викидів вуглекислого газу, які призводять до парникового ефекту, використання фреонів, що руйнують озоновий шар, тощо;

• запровадження більш чітких та вимогливих норм національних законодавств (що також може бути предметом міжнародного контролю) щодо контролю над виробничими процесами, які здійснюють надто великий вплив на довкілля;

• надання більших повноважень міжнародним організаціям, котрі спеціалізуються на питаннях охорони навколишнього середовища, оптимізація роботи та створення нових міжнародних природоохоронних структур.

Техногенні ускладнення та катастрофи… Вони можуть мати різноманітні прояви: у вигляді подій разового характеру чи короткотермінової дії, катастроф, які мають тривалі, інколи фатальні наслідки для цілих регіонів планети, а також загального погіршення умов життя. Так сталося, що найвідоміші і найбільш трагічні та масштабні за наслідками аварії мали місце у 80-х роках ХХ ст.

Чорнобильська катастрофа, від якої померли десятки тисяч людей, а постраждали десятки мільйонів, має не тільки гуманітарний та екологічний виміри. Вона має також і економічні, міжнародно-економічні аспекти. Один із них становить допомога Україні з боку ряду країн Заходу щодо закриття ЧАЕС та введення до дії альтернативних енергетичних потужностей.

Однією з найбільш відомих катастроф, яка призвела до загибелі великої кількості людей, стала аварія на хімічному підприємстві великої міжнародної корпорації Union Carbide, розташованому у Бхопалі (Індія). У 1984 р., у ніч з 2-го на 3-тє грудня понад 40 т надзвичайно отруйного метилового газу ізоцианіду потрапило до навколишнього середовища. Тисячі людей загинули відразу, а загальна кількість жертв, ураховуючи померлих від хвороб пізніше, значно перевищила 10 000. Корпорацією було відшкодовано індійському урядові 470 млн дол., проте достатньо ефективної допомоги постраждалим так і не було надано. Разом з тим бхопальська катастрофа постала одним із приводів до міркувань не тільки про необхідність змінити ставлення до технологічно небезпечних підприємств, а й до питання про відносини між великими ТНК та урядами країн, що розвиваються, про необхідність більш жорсткого контролю та справедливішого розподілу доходів.

Іншою катастрофою 80-х років, яка спричинилася до значних екологічних наслідків, була загибель танкера компанії Exxon Valdez 24 березня 1989 р. Велика нафтова пляма не тільки заподіяла шкоди фауні та флорі океану. Від неї постраждали жителі прилеглих регіонів як унаслідок погіршення стану здоров’я, так і через втрату робочих місць, передусім у галузі рибальства.

Економічні наслідки мають і не аварійні, а цілком «заплановані» техногенні процеси та події. Характерним прикладом є погіршення стану атмосфери, яке передусім відображається на здоров’ї людини та умовах репродукції видів тварин і рослин, але має й соціально-економічні виміри. Наприклад, наявність в атмосфері забруднюючих речовин призводить до дедалі активнішої корозії, причому не тільки металів, а навіть і кам’яних споруд. Тільки останніми десятиліттями постала загроза прискореної руйнації через наявність кислотних та інших агресивних вмістів у повітрі пам’яток стародавньої культури — в Єгипті Пірамід та Сфінксу, в Італії — римського Колізею, у Греції — Парфенону, інших важливих історичних об’єктів. За даними природоохоронних організацій США, тільки в цій країні щорічні збитки усім видам споруд через забруднення атмосфери становили у 90-ті роки щонайменше 600 млн дол.

Гуманітарні, екологічні та економічні втрати від катастроф та неаварійних, але руйнівних та шкідливих технологічних процесів породжують природне прагнення подолати їхні наслідки та попередити аналогічний перебіг подій у майбутньому. Необхідно сформулювати нові вимоги до національного та міжнародного екологічного регулювання. Зокрема, слід наголосити на таких напрямах діяльності:

• міжнародне співробітництво з метою попередження та подолання наслідків катастроф, запровадження безпечніших моделей господарювання;

• прийняття національних програм екобезпеки при забезпеченні відповідного міжнародного контролю;

• модифікація макроекономічних моделей розвитку, як це, наприклад, відбувалося в атомній енергетиці ряду країн після катастрофи на Чорнобильській АЕС;

• підвищення вимог до безпеки виробничої діяльності тих компаній, які займаються еконебезпечними видами бізнесу, а також всередині самих компаній.

Цілком очевидно, що в сучасних умовах, коли обсяги видобутку природних ресурсів виявилися не тільки порівнянними з наявними їх покладами, а й інколи такими, що впливають на геологічні процеси в місцевому та глобальному масштабах, коли антропогенний тиск на біосферу, тваринний та рослинний світ досяг критичної межі, мають радикально пожорсткішати вимоги до характеру виробничої діяльності та природокористування.

І певні зрушення поступово відбуваються. Багато держав, як, наприклад, Австралія, африканські, азійські країни, з яких раніше вивозилися дикі тварини, або продукти промислу на них (слонова кістка, шкури, препарати, отримані в результаті переробки органів, та ін.), вводять суворі обмеження на відповідні статті експорту. Це досягається засобами не тільки митного, а й поліційного контролю.

Іншого і не може бути, оскільки вже деякі види ресурсів, які раніше вважалися поновлюваними, вже або не існують фізично, або практично вичерпані. При цьому деградація деяких екосистем, які використовуються людиною як природні ресурсні джерела, вже набула невідворотного характеру.

Корисним є досвід ряду країн Західної Європи застосування таких екoнoмічних мexaнізмів, які зaoxoчують виpoбничий ceктop до пepexoдy нa мaлoвідxодні тa pecypcoзбepeгaючі тexнoлoгії. Пpи цьoмy виправданим є вжиття eкoнoмічних та інших caнкцій стосовно підпpиємcтв та їх керівників, які винні в зaбpyдненні нaвкoлишнього cepeдoвища.

Іншим гідним наслідування прикладом із зарубіжної практики є прийняття в 1998 р. президентом США Б. Клінтоном так званої Президентської технологічної ініціативи щодо кліматичних змін. Згідно з цим документом було запроваджено значні фінансові субсидії, вигідні кредити та податкові пільги екологічно чистому виробництву. Передусім у центрі уваги стало завдання зменшити викиди парникових газів. Але як практичні засоби сприяння цьому передбачалося стимулювання переходу на використання поновлюваних джерел енергії, упровадження нових енергозаощаджувальних приладів та технологій на виробництві та в побуті (зокрема, теплоізоляційних дахів, вікон, стін, дахів із сонячними батареями).

У цьому зв’язку слід відзначити проведення в 1996 р. в Хараре (Зімбабве) Всесвітнього сонячного саміту, метою якого було сприяння розвитку та поширенню технологій використання енергії Сонця.

Екологічні вимоги встановлюють певні ліміти на використання природних ресурсів. Як приклад, тут можна навести вимоги Рамкової конвенції ООН щодо кліматичних змін (підписана в 1992 р.). Вона містила зобов’язання держав-підписантів, які фактично означають утримання від надмірного споживання ресурсів у ситуаціях, коли має місце надмірний тиск на екосферу. А відповідно до спеціального Протоколу до Конвенції, який був підписаний у Кіото (Японія) у грудні 1997 р., запроваджувався навіть механізм купівлі-продажу лімітів на викиди в атмосферу, які встановлювалися для окремих країн (головною метою акції було попередження парникового ефекту). Таким чином, держави, які не перевищили припустимої межі, мали б отримувати право продавати «повітря», а точніше — своєрідне «право» на його забруднення. За даними дослідницької групи Climate Strategies, обсяги майбутнього ринку ліцензій на викиди діоксиду вуглецю можуть становити до 9 млрд дол. на рік.

Це означає, що поступово вводяться елементи більш «екологічно справедливої» ситуації. Її характеризує те, що країни, які проводять виважену політику стосовно природного середовища, завдяки міжнародно узгодженим механізмам контролю можуть отримувати своєрідну фінансову компенсацію від інших країн — тих, які є найбільшими забруднювачами довкілля. Таким чином, ми маємо справу з одним із прикладів того, як уже в недалекому майбутньому сфера міжнародної економічної діяльності (не кажучи вже про міжнародний контроль та взаємні правові зобов’язання країн) може постати фактором екологічної оптимізації виробничої діяльності різних держав, зокрема й України.

Щоправда, пізніше значно посилилися суттєві розбіжності у позиціях європейських країн та США, оскільки європейці, на відміну від американців, обстоювали більш жорсткі екологічні критерії та підтримували принцип загального обмеження енергоспоживання на національних територіях держав.

У листопаді 2000 р. в Гаазі було здійснено спробу продовжити роботу, яка була започаткована на конференції в Кіото. Певну надію подавали ознаки більшої рішучості основних країн — виробників продукції зменшити викиди в атмосферу, забруднення навколишнього середовища. Але на роботі та рішеннях останньої позначилися розбіжності в позиціях країн, неготовність Сполучених Штатів на такі рішучі заходи, які пропонувалися рядом країн Європи, Австралією та іншими країнами.

Ще одну спробу відновити «дух Кіото» було здійснено на конференції у Боні в липні 2001 р., і певного компромісу було досягнуто, однак без участі США. Українською делегацією на конференції відзначалося, що Україна готова виконати усі положення кіотського протоколу. Підкреслювалися й позитивні моменти: протягом останніх років емісія парникових газів в Україні зменшилася приблизно вдвічі.

Головну перешкоду процесу, який було започатковано в Кіото, становить позиція адміністрації Дж. Буша-молодшого. Саме заяви Дж. Буша та представників його адміністрації, які було зроблено у березні 2001 р. щодо виходу США із домовленостей в рамках процесу Кіото через погіршення економічної кон’юнктури в цій країні, поставили під сумнів кількарічні зусилля міжнародної спільноти. Ці зусилля, які було спрямовано на захист навколишнього середовища, мали розв’язати одну з найбільш дошкульних проблем на зламі століть. Але американською адміністрацією було заявлено про «надто високу ціну» для економіки США кіотських рішень, а також про готовність США взяти на себе природоохоронні зобов’язання тільки в разі аналогічної згоди країн, що розвиваються. Але останні мають значно менше можливостей, ніж провідна ринкова держава, віднайти необхідні кошти для проведення природоохоронних заходів. Відомо й інше: самі Сполучені Штати вже є однією з країн, які найбільшою мірою страждають від потепління глобального клімату через підняття Світового океану, повені та буревії.

Гребля «Три ущелини»: конфлікт часів

Прикладом того, що на питання про доцільний характер та масштаб впливу господарської діяльності людини на природне середовище немає простих відповідей, є спроба реалізації найбільшого у світі технологічного проекту — будівництво греблі через ріку Янцзи в районі «Трьох ущелин» у Китаї.

Це будівництво розглядається в країні як символ оновлення Китаю, його перетворення на економічну та міжнароднополітичну наддержаву. Причому так само, як і в колишньому Радянському Союзі, активно використовується риторика «підкорення природи», «прокладання шляху в майбутнє».

Традиційно будівництво гребель є приводом для захоплення ідеями національної величі та престижу країни. Так було в багатьох країнах, і знадобилось доволі багато часу та негативного досвіду (катастрофа в Айдахо, затоплення родючих земель, масштабна деградація екосистем в Україні, усьому СРСР тощо) для того, щоб навчитися з обережністю ставитися до подібних проектів. Утім, власний досвід, як показує практика, є більш повчальним. І стародавня китайська цивілізація, яка після століть застою поновила динамічний розвиток, широко використовує не тільки сучасні інтенсивні, а й екстенсивні методи розвитку, залучаючи до сфери виробництва все нові ресурси.

У 1994 р. у Китаї було розпочато реалізацію найбільшого в сучасному світі проекту «Три ущелини», який взагалі є наймасштабнішим після спорудження Великої китайської стіни. Передбачається збудувати найбільшу дамбу, спорудити найбільшу штучну водойму. Загальна вартість проекту в 20 разів перевищує річний бюджет ООН. Під час спорудження цього гідротехнічного об’єкта буде використано 26 млн т матеріалів, з яких можна було б побудувати 44 єгипетські піраміди. 40 тис. працівників працюють у «Трьох ущелинах», починаючи з 1994 р., а остаточно роботи будуть завершені в 2009 р. Загальна вартість проекту — 28 млрд дол. Це вартість 14 космічних кораблів типу «Шаттл», проте це на 2 млрд доларів менше, ніж прямі збитки, які були заподіяні внаслідок паводку на Янцзи 1998 р.

75 % електроенергії Китаю виробляється з допомогою спалювання вугілля. Відтак кислотні дощі покривають території, що разом дорівнюють Японії. Таким чином вважається, що реалізація проекту дозволить поліпшити становище у сфері охорони здоров’я, знизити смертність. Адже натомість нова гідроелектростанція даватиме 18,2 млн кВт щорічно; для порівняння можна сказати, що вона зможе забезпечувати електроенергією 4 таких міста, як Лос Анжелес. Можна сказати, що «Три ущелини» — це модель забезпечення енергією Китаю в ХХІ ст.

Проте не все так просто, як це уявляють проектанти та лобісти проекту. Справді, його вартість, зважаючи на всі перелічені та інші переваги, не така вже й надвелика. Але це — якщо взяти до відома тільки вартість турбін та всі безпосередні техніко-економічні витрати. Інші міркування породжує більш широка оцінка можливого впливу майбутнього об’єкта на природу, на життя людей. Можна навіть сказати, що за своїми масштабами із самого початку прогнозованих негативних наслідків проект «Три ущелини» не має прецедентів.

Безумовно, знання про руйнівні наслідки стихії, які пов’язані з розливами Янцзи, спонукають до дій (тільки в 1998 р. від паводку постраждало 300 млн осіб, причому під водою опинилася територія, що за площею перевищувала Нову Зеландію). Однак зарубіжні експерти висловлювали сумніви в тому, що достеменно було проаналізовано всі альтернативи проекту «Три ущелини», а також у тому, що перспектива побудувати щось таке, що «було б видно з космосу» (а такі міркування теж висловлювалися китайцями), не затьмарила очі проектантам та відповідальним урядовцям.

Звичайно, прямі аналогії з будівництвом Великої китайської стіни не вповні справедливі. Адже в стародавні часи правителями країни використовувалася примусова праця. Жорстокість не знала меж і безпосередньо призвела до найбільшої в історії людства суто «виробничої трагедії» — загинуло 8 млн осіб під час будівництва, інакше кажучи, по одній людині на кожний метр стіни.

Коли будівництво греблі буде завершеним, за нею підніметься вода на висоту, більшу за 150 метрів. Уже починаючи з 2002 р. підлягають затопленню землі нижче за течією. Унаслідок заповнення водою великих територій під водою опиняться тисячі селищ, малих та великих міст. Доведеться переселити 2 млн осіб, для яких це означає великі особисті труднощі та страждання. У містах Фулінь, Финду, як і в багатьох інших приречених населених пунктах, на будинках, історичних пам’ятках, технічних спорудах, можна побачити відмітки, на рівень яких підніметься вода.

Китай є великою країною, але в перерахунку на одного жителя в ній не так і багато земельних угідь. Але в 2009 р., коли планується остаточно заповнити водою прилеглі території басейну Янцзи, буде затоплено 40 тис. га родючих земель. Нові ж землі, які планується освоїти, далеко не такі якісні, як ті, що будуть виведені з аграрного обігу. Відтак доведеться освоювати території, які лежать в гірших кліматичних зонах, розташовані на схилах пагорбів.

Нарешті, згідно з даними сейсмологів, великі греблі — це спусковий гачок для землетрусів. І якщо зруйнується дамба «Трьох ущелин», велика хвиля може стати причиною загибелі мільйонів людей.

Буде завдано практично безпрецедентного удару по культурній спадщині, яка належить не тільки сучасній КНР: затопленню підлягають залишки 1200 стародавніх селищ, артефакти унікальної культури Ба. У географічному районі Янцзи загинуть храми, пам’ятки архітектури відразу кількох епох. Унікальні культурні об’єкти опиняться на глибині в кілька десятків метрів і назавжди будуть втраченими для людства. Певні кошти на збереження культури буде виділено, але, по-перше, їх вочевидь недостатньо (у країнах Заходу в таких випадках вартість культуро- та екозберігаючих програм дорівнює 3—5 % загальної вартості будівництва), а по-друге, навіть виділені кошти не втілюються в конкретні роботи через бюрократичні зволікання. Принаймні нічого схожого на ті масштабні роботи, які проводилися в Єгипті при будівництві Асуанської греблі, не очікується.

У Китаї, де в результаті реформ люди отримали нові свободи, мега-проект було піддано критиці, передусім з боку учених — археологів, істориків. Але вочевидь позиції головного архітектора проекту, який заявляв, що розглядає його реалізацію як битву в загальній боротьбі з природою, а також інших прибічників будівництва є на сьогодні сильнішими.

У конфлікті часів: майбутнє проти минулого та сучасного вочевидь перемагає майбутнє. Але чи потрібна така перемога? Адже ціна прогресу інколи ставить під сумнів доцільність того, що називають прогресом…

< Назад   Вперед >

Содержание
 
© uchebnik-online.com