Перечень учебников

Учебники онлайн

Загальнодержавні органи

Верховна Рада — парламент, є вищим органом законодавчої влади держави, який ухвалює закони, що регулюють весь спектр соціально-економічного життя і, звичайно, міжнародної економічної діяльності України. Згідно зі Ст. 85 Конституції України до сфери компетенції Верховної Ради України входить визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики. Вона регламентує формування бюджетних фондів та обіг кредитних ресурсів, який не передбачено державним бюджетом, ратифікує міжнародні договори та здійснює інші повноваження, які можуть впливати на умови міжнародної економічної діяльності.

Президент України — офіційний глава держави, компетенція якого стосується всіх важливих сфер державного життя та міжнародної економічної діяльності зокрема. Щоправда, компетенція саме цього владного інституту стосовно міжнародної економічної діяльності розроблена в законодавстві найменш чітко. Згідно зі Ст. 106 Конституції України, глава держави представляє її в міжнародних відносинах, здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори та укладає міжнародні договори України, здійснює інші повноваження, які можуть впливати на умови міжнародної економічної діяльності.

Кабінет Міністрів України — вищий виконавчий орган у державі, який стосовно сфери міжнародної економічної діяльності, разом зі своїми міністерствами та відомствами, є основним джерелом оперативного регулювання. Згідно зі Ст. 116 Конституції України, Кабінет Міністрів України організовує і забезпечує здійснення зовнішньоекономічної діяльності України, митної справи, а також спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади. Природно, що останнє стосується всіх органів, які здійснюють міжнародну економічну діяльність.

Координаційні органи

Міністерство економіки України (точніша його назва на момент написання підручника: Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції України) є основним функціональним (можна сказати багатофункціональним) відомством, яке регулює процес міжнародної економічної діяльності в державі. Фактично воно є тією ланкою, яка відповідає за реалізацію економічних рішень інститутів загальнодержавної влади. Починаючи з 2000 р. до складу зазначеного міністерства було переведено підрозділи колишнього Міністерства зовнішніх економічних зв’язків і торгівлі України та інші відомства, які було розформовано (фактично Міністерство економіки України є правонаступником Міністерства економіки України, Міністерства зовнішніх економічних зв’язків і торгівлі України, Державного інвестиційно-клірингового комітету, Національного агентства України з питань розвитку та європейської інтеграції, Державної служби експортного контролю та Агентства з питань спеціальних (вільних) економічних зон). Відповідно на Міністерство економіки було покладено не тільки функції загального формування та регулювання економічного середовища, а й оперативного впливу та технічного забезпечення міжнародного співробітництва.

Згідно з переліком основних функцій Міністерства економіки, які прямо або опосередковано регулюють сферу міжнародної економічної діяльності України та відповідно до «Положення про Міністерство економіки України» (затверджено Указом Президента України від 23 жовтня 2000 р.), це відомство виконує такі функції:

• забезпечує реалізацію державної зовнішньоекономічної політики, розробляє концепцію та стратегію розвитку зовнішньоекономічного потенціалу України, механізмів державного регулювання зовнішніх економічних зв’язків; аналізує стан і прогнозує тенденції розвитку вітчизняних товарних ринків та вплив на них світових ринків;

• проводить постійний моніторинг розвитку зовнішньоекономічних зв’язків, аналізує ефективність експорту та імпорту товарів (робіт, послуг), розробляє та забезпечує реалізацію заходів щодо розвитку і поліпшення структури експорту та імпорту товарів (робіт, послуг); розробляє рекомендації для відповідних галузей економіки з урахуванням кон’юнктурних змін світового ринку;

• готує пропозиції та здійснює заходи щодо встановлення системи тарифного та нетарифного регулювання зовнішньоекономічної діяльності, обліку (реєстрації) окремих видів зовнішньоекономічних договорів (контрактів), укладених суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності України всіх форм власності;

• виконує регуляторні та реєстраційно-дозвільні функції у сфері експорту, імпорту товарів, робіт, послуг, здійснює відповідно до законодавства ліцензування зовнішньоекономічної діяльності, певних видів господарської діяльності;

• застосовує до суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності України та іноземних суб’єктів господарської діяльності спеціальні санкції, передбачені Ст. 37 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність»;

• проводить у встановленому порядку реєстрацію представництв іноземних суб’єктів господарської діяльності та узагальнює інформацію про їх діяльність;

• забезпечує державне регулювання у сфері здійснення українських інвестицій у негрошовій формі за кордон;

• забезпечує в межах своїх повноважень захист економічних прав і законних інтересів України, суб’єктів її зовнішньоекономічної діяльності, готує пропозиції щодо вдосконалення порядку експорту, імпорту товарів (робіт, послуг); здійснює заходи, спрямовані на захист інтересів суб’єктів підприємницької діяльності України від недобросовісної конкуренції та запобігання їй;

• виявляє та розслідує факти застосування або загрози застосування органами іноземних держав, економічними угрупованнями або митними союзами до товарів, вироблених в Україні, антидемпінгових та компенсаційних заходів; вживає заходів щодо врегулювання торговельних спорів та захисту інтересів суб’єктів господарювання України в антидемпінгових, антисубсидиційних та спеціальних розслідуваннях;

• проводить у встановленому порядку антидемпінгові, антисубсидиційні та спеціальні розслідування, готує пропозиції щодо застосування односторонніх обмежень імпорту відповідно до норм та принципів СОТ;

• аналізує стан розрахунків за зовнішньоекономічними операціями та вносить пропозиції щодо вдосконалення механізму проведення зазначених розрахунків і порядку контролю за їх здійсненням;

• виконує в межах своїх повноважень комплекс робіт щодо забезпечення входження України у світовий економічний простір через налагодження співробітництва зі Світовою організацією торгівлі, Міжнародним валютним фондом, Міжнародним банком реконструкції та розвитку, Європейським банком реконструкції та розвитку, Європейською економічною комісією, Європейським Союзом, НАТО, іншими міжнародними організаціями, співтовариствами, союзами, об’єднаннями;

• бере участь у підготовці пропозицій щодо стратегії розвитку економічного співробітництва України з державами — учасницями Співдружності Незалежних Держав;

• вносить у встановленому порядку пропозиції щодо укладення, денонсації міжнародних договорів України, укладає міжнародні договори міжвідомчого характеру; контролює у межах своїх повноважень додержання суб’єктами господарювання зобов’язань, що випливають з міжнародних договорів України;

• організовує роботу торговельно-економічних місій у складі дипломатичних представництв України за кордоном; здійснює керівництво діяльністю торговельно-економічних місій у складі дипломатичних представництв України за кордоном, у встановленому порядку призначає на посади та звільняє з посад співробітників таких місій;

• проводить інформаційну та консультаційну роботу з питань, що належать до його компетенції, бере участь у підготовці та проведенні конференцій, симпозіумів, семінарів, міжнародних та національних виставок тощо;

• забезпечує разом з іншими центральними органами виконавчої влади реалізацію державної політики у сфері економічного та технічного співробітництва з міжнародними організаціями, іноземними державами, відповідними міждержавними і регіональними організаціями, уповноваженими установами іноземних держав щодо реалізації економічних програм та проектів;

• вносить пропозиції щодо визначення пріоритетних напрямів та організовує в межах своїх повноважень роботу із залучення в економіку України іноземних кредитів, іноземних інвестицій, грантів, міжнародної технічної допомоги; координує заходи з розроблення і реалізації програм та проектів міжнародної технічної допомоги;

• розробляє основні напрями та забезпечує проведення державної інвестиційної політики;

• готує пропозиції щодо створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон, запровадження спеціального режиму інвестиційної діяльності на територіях пріоритетного розвитку; аналізує соціально-економічні результати функціонування спеціальних (вільних) економічних зон та територій пріоритетного розвитку; забезпечує в межах наданих йому повноважень захист правових та економічних інтересів держави в цій сфері;

• координує діяльність органів виконавчої влади з підготовки та впровадження проектів, що передбачають залучення іноземних кредитів під державні гарантії, а також виконує інші функції.

Національний банк України — провідний інститут національної грошово-кредитної політики, регулювання курсу гривні, забезпечення її купівельної спроможності. Він є ключовим гравцем на міжнародних валютно-кредитних ринках та на ринках дорогоцінних металів. НБУ здійснює операції в іноземній валюті в Україні та за кордоном, представляє інтереси держави в інших центральних банках, міжнародних банках та інших кредитно-фінансових установах, керує золотовалютними резервами, видає ліцензії на валютні операції комерційних банків та здійснює інші функції.

Міністерство фінансів України розробляє та впроваджує фінансову політику держави. Йдеться передусім про діяльність у галузі кредитних та валютно-фінансових операцій, контроль за реалізацією платіжного балансу. Мінфін вивчає валютно-фінансові умови міжнародного співробітництва України, здійснює регулювання валютних резервів держави.

Державний митний комітет здійснює митне регулювання та контроль за перетинанням товарами українських кордонів. До єдиної системи державної митної служби, крім цього центрального органу, входять регіональні митні управління, митниці та підприємства й організації, що є підлеглими Держмиткому.

Галузеві органи — це міністерства та відомства України, які в межах своєї компетенції здійснюють регулювання міжнародного співробітництва галузевих виробничо-комерційних структур, вживають заходів щодо сприяння експорту, іноземним інвестиціям, координують заходи, які покликані стимулювати просування продукції тощо.

Територіальні органи (обласні та інші управління зовнішніх економічних зв’язків) — розташовані в регіонах апарати регулювання міжнародної економічної діяльності, які усіляко сприяють їй на відповідних територіях у взаємодії з місцевими адміністраціями, іншими адміністративними структурами, органами сприяння. Такі територіальні органи покликані здійснювати контроль та регулювання міжнародного співробітництва на певних територіях, поліпшувати його умови. Вони ж сприяють ефективності діяльності комерційних структур цих територій за кордоном, а також використовують інші способи сприяння економічному піднесенню потенціалу регіону.

Спеціалізовані функціональні інститути — це різноманітні організації та інститути, які сприяють розвитку міжнародної економічної діяльності, співробітництва окремих господарських суб’єктів із закордонними партнерами.

Торгово-промислова палата України (ТППУ) відповідно до Закону України «Про торгово-промислові палати в Україні» є недержавною неприбутковою самокерованою організацією, яка на добровільних засадах об’єднує юридичних осіб та громадян України.

Згідно з тим самим законом завданнями ТППУ є: сприяння розвитку зовнішньоекономічних зв’язків, експорту вітчизняних товарів та послуг, надання практичної допомоги підприємцям під час проведення торговельно-економічних операцій на внутрішньому та зовнішньому ринках, опанування нових форм співробітництва, представлення інтересів членів палати з питань господарської діяльності як в Україні, так і за її межами, організація взаємодії суб’єктів підприємницької діяльності, координація їхніх відносин з державою в особі її органів, участь у навчанні та стажуванні спеціалістів — громадян України, надання інформаційних та довідкових послуг, інформування про можливості міжнародного співробітництва, надання послуг, які є необхідними для здійснення такого співробітництва, участь у роботі міжнародних неурядових організацій, сприяння етичній поведінці у бізнесі та ін.



Першою палатою, яка була створена 12 лютого 1912 р. з метою сприяння міжнародній торгівлі України, було Південно-Західне відділення Російської експортної палати. Пізніше, після громадянської війни та соціальних катаклізмів навіть радянською владою було відроджено спеціалізовану міжнародну торгову палату, а саме: відділення Російсько-Східної палати, яке почало функціонувати в Харкові в 1924 р. як недержавний орган. У 1925 р. замість нього було створено Українсько-Східну торгову палату.

Торгово-промислову палату УРСР на базі відділення ТПП СРСР було створено в 1973 р. Пізніше цей орган перетворився на Палату незалежної України. 2 грудня 1997 р. Верховною Радою України було прийнято Закон України «Про торгово-промислові палати в Україні».



ТПП України має регіональні відділення — Вінницьку, Донецьку, Житомирську, Запорізьку, Київську, Кіровоградську, Луганську, Львівську, Одеську, Полтавську, Тернопільську, Харківську, Херсонську, Хмельницьку, Черкаську, Чернігівську торгово-промислові палати, Торгово-промислову палату Криму, РТПП Миколаївської області та інші структури.

Рада експортерів при Кабінеті Міністрів України була створена в листопаді 1999 р. з метою вдосконалення законодавчого забезпечення українського експорту і координації дій експортерів України на зовнішніх ринках.

Рада обговорює та пропонує заходи щодо створення сприятливішого середовища для експорту українських товарів і послуг, наприклад, розглядає питання збільшення експорту наукомісткої продукції української промисловості, металургії і машинобудування.

Інформаційну підтримку експортерам надає Державний інформаційно-аналітичний центр «Держзовнішінформ». Центр володіє базою даних щодо міжнародних тендерів і надає експортерам інформацію відносно участі в міжнародних торгах. «Держзовнішінформ» був створений для здійснення інформаційної підтримки зовнішньоекономічної діяльності, зокрема він надає українським експортерам інформацію про стан ринків України і зарубіжних країн. Центр надає інформацію щодо проведення міжнародних тендерів, отриману з вітчизняних та іноземних джерел. Інформація щодо ринків готується також за спеціальними запитами підприємств.



* * *

Що стосується завдань, на розв’язання яких спрямовується міжнародна економічна діяльність суб’єктів макрорівня, то ними передусім є:

• максимізація випуску продукції засобами структурного вдосконалення виробництва, сприяння більш глибокій національній спеціалізації, розширенню коопераційної бази господарювання;

• гарантування довгострокової міжнародної конкурентоспроможності та економічної безпеки країни — забезпечення достатньо динамічного технологічного, промислового розвитку, доступу до джерел сировини;

• контроль за станом внутрішнього ринку через стимулювання його засобами зовнішньої конкуренції, недопущення проникнення на нього недоброякісних товарів;

• зниження абсолютних витрат та корекція вартісних пропорцій у національній економіці;

• збільшення зайнятості як фактор зростання виробництва та поліпшення результатів участі в міжнародному співробітництві;

• використання механізмів міжнародної кооперації як інструмента поліпшення якості життя та розв’язання інших соціальних проблем;

• поліпшення умов формування бюджету за рахунок позитивного сальдо поточних операцій або руху капітальних активів;

• оптимізація розподілу доходів у масштабах економіки в цілому засобами тарифної, цінової політики, запровадження валютних обмежень;

• гарантування дотримання екологічних, гуманітарних норм економічної діяльності.

Цей перелік неоднорідних цілей макроекономічної політики потребує хоча б стислих вибіркових коментарів. Отже, спочатку про головну мету — максимізацію випуску продукції. Ця мета відповідає пріоритету господарювання на мікроекономічному рівні — максимізації прибутку. Втім, поняття індивідуального прибутку в масштабах держави модифікується. На цьому рівні воно являє собою чистий продукт (ВВП мінус витрати на амортизацію), який може обчислюватися як у поточних, так і в порівнянних цінах для оцінювання динаміки зростання.

Саме коопераційний підхід, який засновується на ідеї максимізації випуску продукції внаслідок поглиблення спеціалізації та забезпечення стійкого макроекономічного балансу, можна вважати найбільш конструктивним, реалістичним, сучасним та придатним до використання в умовах ринкової реформи в Україні. Його важливим компонентом, а також засобом реалізації має стати програма сприяння розвитку технологічних авангардних експортних галузей.

В Україні протягом періоду незалежності кілька разів приймалися урядові, галузеві документи, які декларували необхідність пріоритетного розвитку точного машинобудування, електроніки, перспективних технологій. Однак нічого більше, крім декларацій, не було.

Більш вдалі приклади реалізації цілей макросуб’єктами міжнародної економічної діяльності становлять країни, які протягом періоду після Другої світової війни наполегливо здійснювали комплексні реформи з метою створення ефективного ринкового середовища.

Значний практичний інтерес становить реформаторський досвід ФРН (кінець 40-х — середина 60-х років). Основним функціональним елементом застосованої тоді так званої ордоліберальної теорії та заснованої на ній економічної моделі «соціальної ринкової економіки» стало конкурентне середовище як необхідна умова нормального господарського життя з властивим йому вмонтованим механізмом цінових сигналів і зворотних зв’язків. Особлива роль у цій моделі відводилася державі як макроекономічному джерелу регулюючого впливу, що пом’якшує стихійні за своєю природою економічні процеси. Ця роль була не нав’язливою, а скоріше стимулюючою, вона спрямовувалася на надання можливості господарським агентам — домогосподарствам, підприємствам промисловості, торгівлі та транспорту, а також банкам — максимально реалізувати свої підприємницькі інтереси.

Тоді вдалося досягти відразу різних цілей регулювання відкритої економіки — фінансової стабілізації, збільшення внутрішнього попиту через підвищення заробітної платні та соціальних виплат, а також закласти базу для сталого зростання експорту.

Китай протягом періоду реформ у 80—90-х роках демонстрував приклад демонополізації власності та управління, зокрема й у сфері міжнародної економічної діяльності. Відбувалося делегування повноважень макрорівневих суб’єктів міжнародної економічної діяльності мікрорівневим. На тлі певної лібералізації експортно-імпортної торгівлі в КНР проводилася ефективна «мала» приватизація, причому особливо активно — у сфері торгівлі.

Значний позитивний досвід більш ліберального макроекономічного регулювання було нагромаджено країнами Центральної та Східної Європи — Польщею, Угорщиною, Чехією, яким вдалося забезпечити економічне зростання за умов загострення конкуренції з боку західних виробників після лібералізації зовнішньої торгівлі. І можна стверджувати, що значною мірою цього успіху було досягнуто не «всупереч», а «завдяки» зовнішнім конкурентам, які стимулювали до радикального поліпшення якості виробництва. Але при цьому важливим завданням урядових структур є запобігання проникненню на територію країни товарів недоброякісних, таких, які не відповідають технічним, екологічним, медичним вимогам. Це є актуальним для України, ринок якої руйнується, а споживачі страждають через недостатність вжиття заходів щодо сертифікації імпорту та контролю за якістю продукції, що ввозиться.

У цьому зв’язку, а також у більш широкому контексті, слід зазначити, що до компетенції та прямих обов’язків макросуб’єктів регулювання міжнародної кооперації належить гарантування економічної безпеки країни. Національною особливістю гарантування такої безпеки в Україні є необхідність зважати на однобічну залежність від поставок енергоносіїв. Країна отримує переважну частину імпортованих вуглеводневих енергоносіїв (нафти й газу) фактично за одним географічним вектором — з Росії. І навіть коли йдеться про закупівлю туркменського газу, надходження його відбувається російською територією. Це дає змогу російській стороні вдаватися до силових методів ведення переговорів щодо цін на нафто- та газопродукти, а також їх транзиту, до заборони на транзит туркменського газу, як це не раз відбувалося протягом 90-х років.

Розв’язання цієї проблеми для України пов’язане зі зменшенням енерговитратності економіки та з будівництвом альтернативних трубопроводів. Одним із таких заходів стало введення в дію нафтопроводу територією Грузії з виходом до Чорного моря біля м. Супса. Цей нафтопровід разом із танкерним сполученням із терміналом біля Одеси на початку ХХІ ст. забезпечує доступ України до покладів Каспійської нафти, значна частина яких контролюється Азербайджаном.

Усі наведені цілі та проблеми макроекономічної політики пов’язані між собою: наприклад, збільшення ВВП залежить від забезпечення зростання зайнятості. Водночас збільшення багатства і на рівні країни, і на рівні родин, члени яких отримали внаслідок кращих умов міжнародного співробітництва робочі місця, є ключовим засобом розв’язання соціальних завдань.

Міжнародна економічна діяльність — важливий чинник бюджетної політики, процесів нагромадження, мобілізації коштів та їх витрачання. Хронічне негативне сальдо зовнішньої торгівлі України прирікає її населення на напівжебрацьке існування, оскільки кошти витрачаються на виплати за критичним імпортом, передусім імпортом енергоносіїв. Водночас уряди країн, які мають стабільні надходження нафто- та газодоларів, мають змогу спрямовувати їх на реалізацію проектів соціально-економічного розвитку, на освіту, поліпшення медичного обслуговування, підвищення заробітної плати. Прикладом цього може бути конструктивна та націлена на перспективу діяльність урядових структур у Кувейті, Норвегії.

Звичайно, сам по собі факт наявності великої кількості високоліквідних корисних копалин не є гарантією того, що зазначені завдання будуть вирішуватися. У сусідньому з Кувейтом Іраку зі схожими умовами розвитку панує бідність, оскільки уряд цієї країни витратив мільярди доларів на війну з Іраном. Крім того, після своєї агресії проти Кувейту Ірак зазнав значних втрат унаслідок військової операції під назвою «Буря в пустелі», здійсненої в 1991 р. США та їхніми союзниками (Велика Британія та Саудівська Аравія). Російський уряд на зламі століть на тлі дуже слабкого національного виробництва, але значного позитивного сальдо поточних операцій, передусім за рахунок поставок на захід енергоносіїв, вдався до двох не тільки кривавих, а й надвитратних кавказьких війн, що було б для нього економічно неможливим за інших умов.

Засобами міжнародного економічного регулювання урядові структури, які уособлюють макрорівень, можуть не тільки впливати на абсолютні, а й на співвідносні рівні доходів у країні. Для цього існують митні збори, якими обкладається передусім імпорт (хоча інколи практикується й оподаткування експорту — експортні збори), податки, пов’язані з експортно-виробничою діяльністю, спеціальні зовнішньоекономічні ціни та коефіцієнти. Ці інструменти (докладніше вони розглядатимуться пізніше), крім того, що вони можуть виконувати різні функції — захисту національних товаровиробників, наповнення держбюджету, — використовуються і з метою перерозподілу коштів. «У виграші» можуть опинятися як виробники, на котрих поширюється політика підтримки з боку уряду (переважно експортні, технологічно авангардні галузі), так і громадяни країни, зокрема так звані бюджетники, які отримують фіксовану заробітну плату, соціальні виплати завдяки мобілізації коштів.

Слід відзначити, що функція макросуб’єктів щодо перерозподілу коштів є ще вагомішою в умовах централізованої економіки, як це було, наприклад, у колишньому СРСР. Адже за таких умов перерозподіл має роль абсолютного регулятора й вимагає диверсифікації форм. У Радянському Союзі це була система цінових коефіцієнтів і компенсацій. Завдяки цьому дорогі імпортні товари могли продаватися на внутрішньому ринку за низькими цінами (або навпаки), а ціни вітчизняного експорту приводилися до рівня світових.

Частково задля цього самого перерозподілу, а ще більшою мірою — з метою фінансової стабілізації всередині країни уряд (у широкому розумінні — в синтезі виконавчої та законодавчої гілок влади) може вдатися до примусу експортерів продавати валюту (всю валютну виручку, або її частину), яку вони заробляють на зовнішніх ринках. Подібні заходи на різних історичних етапах вживалися різними за рівнями соціально-економічного розвитку та моделями регулювання країнами. На початкових етапах реформування економік вони є типовими для пострадянських, посткомуністичних держав, таких як Україна, Росія та ін. Але й деякі провідні ринкові країни у разі виникнення валютно-фінансових диспропорцій або загрози можливих ускладнень вводили жорсткі обмеження режиму валютно-фінансового обігу. Найбільш показовий щодо цього приклад — Франція, адже в цій країні пожорсткішання валютного режиму відбувалося протягом ХХ ст. кілька разів, зокрема в 1915, 1939, 1968, 1981 рр.

Нарешті, ще одне питання — підприємницька діяльність самої держави, про що частково вже згадувалося раніше. У цьому зв’язку передусім треба згадати централізовані економіки, де макрорівневі суб’єкти — держава та її організаційні представники — є виключними учасниками міжнародного співробітництва. Обумовлено це законодавчим принципом монополії зовнішньої торгівлі (або ширше: монополії зовнішньоекономічної діяльності). Виробники, які виходять на зовнішні ринки безпосередньо через посередницькі структури — зовнішньоторговельні організації — мають обмежені повноваження щодо цінової політики, використання отриманого прибутку тощо та фактично є представниками держави — єдиного та виключного «підприємця».

Макрорівневий рівень прямої міжнародної економічної суб’єктності за умов ринку реалізується в діяльності органів, які відповідно до національно-адміністративного устрою та конституційних, законодавчих норм укладають рамкові зовнішньоторговельні договори, контракти щодо здійснення великомасштабних проектів на компенсаційній основі та ін. Зазначений напрям економічної діяльності держави в Україні — реалізацію компенсаційних проектів — слід розглядати як один із пріоритетів її зовнішньої політики. До такого висновку спонукає аналіз потенціалу національної будівельної індустрії, окремих галузей, наприклад енергетичної, які можуть забезпечувати спорудження, реконструкцію та експлуатацію великих економічних об’єктів ГЕС, АЕС, ТЕС, гребель, металургійних комбінатів, металообробних та інших спеціалізованих заводів і фабрик.

Інтереси людства, які дедалі більше концентруються у сфері міжнародного співробітництва, пов’язані не тільки з економічними цінностями. Сучасні тенденції розвитку, обмеженість глобальних ресурсних запасів і руйнівні наслідки їх використання вимагають радикальної зміни ставлення до ресурсів. Необхідним є зменшення абсолютних фізичних обсягів споживання ресурсів, а також зниження ресурсомісткості кожної одиниці продукції, яка виробляється. При цьому процеси ресурсоспоживання тісно пов’язані зі станом навколишнього середовища. Завдання пом’якшення наслідків антропогенного тиску на екосистеми є особливо важливими, оскільки в цілому продовжується їх незворотна деградація, забруднення повітря та Світового океану.

Надзвичайно актуальним питанням є зміна політичного ставлення до цих проблем на всіх ланках господарювання та суспільної діяльності. І хоча це завдання фактично стосується усього людства та всіх верств населення, найбільша відповідальність покладається на урядові структури, органи публічної влади. На міжнародному рівні співробітництва це означає потребу в реформі самого світового економічного порядку, надання процесу глобального виробництва рис більшої керованості та приведення його у відповідність до потреб виживання людства, забезпечення прийнятних умов життя для прийдешніх поколінь.

Особливу групу суб’єктів міжнародної економічної діяльності становлять місцеві органи влади. В Україні це — обласні, міські, районні, сільські ради та відповідні виконавчі органи. Вони можуть брати участь у міжнародній економічній діяльності як суб’єкти, що формують режим співробітництва на мікрорівні, а також утворюючи структури, які є юридичними особами та користуються правами на ведення комерційної діяльності.

Важливу роль місцеві органи влади відіграють в організації прикордонного або міжрегіонального співробітництва. Інколи місцеві органи можуть брати участь у сумісних проектах разом з однорівневими «партнерами». Такі проекти реалізуються, як правило, під егідою центральної влади в державі. Прикладом подібної організації міжнародного співробітництва є участь чотирьох західноукраїнських областей у так званому Карпатському єврорегіоні разом з регіонами ряду сусідніх країн.

Валові обсяги співробітництва з участю місцевих органів влади можуть значно варіюватися залежно від конкретних господарських завдань та адміністративних рівнів, величини територій, які вони контролюють. За характером завдань, які є типовими для даного типу суб’єктів, їхню класифікаційну позицію можна визначити як таку, що умовно належить до макрорівня. Подібно до центральних, місцеві органи влади та регулювання концентрують зусилля переважно у сфері регулювання та створення сприятливої ринкової кон’юнктури та інфраструктури.

Інколи галузеві відомства та (або) місцеві органи влади, які беруть участь у міжнародній економічній діяльності, відносять до окремої групи — так званого мезорівня суб’єктів. Разом з тим немає підстав вести мову про принципові відмінності в природі або пріоритетах міжнародної економічної діяльності подібних структур. Отже, подібна класифікація не завжди є достатньо обґрунтованою, хоча і має право на існування

< Назад   Вперед >

Содержание
 
© uchebnik-online.com