Перечень учебников

Учебники онлайн

4.4.1. Завдання та умови європейської інтеграції України

Умовою розв’язання кардинальних проблем внутрішнього розвитку, необхідною складовою зовнішньої стратегії України стало питання про її ставлення до тих або інших міжнародно-економічних об’єднань та коопераційних, інтеграційних процесів. Виходячи з цього особливий інтерес становить оцінка окремих географічних векторів зовнішньоекономічної орієнтації України, з яких європейський є особливо важливим.

Європейська інтеграція, яка із запровадженням на початку 2002 р. євро перейшла у нову, вищу якість, є важливим фактором міжнародних економічних відносин. У загальноєвропейському масштабі нова грошова одиниця дасть змогу уникнути значних витрат у зв’язку з переведенням однієї валюти в іншу, що означатиме виграш від 40 до 50 млрд дол. щорічно. Запровадження євро сприятиме зниженню інфляції, процентних ставок, податків, зменшенню потреб підприємств в обігових коштах, стабілізації фінансового сектору, зниженню валютних ризиків, скороченню накладних витрат з обслуговування операцій, прискоренню та здешевленню міжвалютних переказів. Опосередкованими наслідками запровадження євро можуть стати зменшення безробіття та нарощування обсягів виробництва.

Європейська інтеграція не тільки є фактором прискорення економічного розвитку країн ЄС, зростання їх значення в міжнародній торгівлі, валютно-фінансових відносинах, а й центром тяжіння геополітичних інтересів багатьох країн.



Інтеграція на європейському континенті

Умови міжнародної економічної діяльності на території європейського континенту протягом останніх десятиліть значною мірою визначаються активними процесами так званого євробудівництва, які розпочалися практично в перші роки після Другої світової війни. Адже, з одного боку, йдеться про потужний блок країн, який відіграє вагому роль у системі міжнародного поділу праці, а з іншого — про поступове створення та розширення єдиного ринкового, навіть соціального простору. А це, як ми вже знаємо, породжує таке своєрідне явище, коли інтернаціоналізація, сягнувши певного ступеня своєї вираженості, набуває ознак цілісного господарського комплексу, який має типові риси відособленої національної економіки. Ось як це відбувалось у головних рисах…

Уже 18 квітня 1951 р. було підписано договір про Європейське об’єднання вугілля та сталі (ЄОВС), який набув чинності 23 липня 1952 р. Згідно з даним договором почала дію перша інтегративна структура у післявоєнній Європі, до якої належало шість країн — Бельгія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Франція та ФРН. Фактично це об’єднання означало утворення першого європейського спільного ринку, хоча і галузевого.

Новий етап європейської інтеграції, основні цілі якого були визначені під час конференції в Мессіні (Італія, червень 1955 р.), пов’язується із Римським договором цієї самої «шістки», який був підписаний 25 березня 1957 р., та набув чинності 1 січня наступного року. Згідно з цим договором утворювалися Європейське співтовариство з атомної енергії (Євроатом) з метою забезпечення кращого використання атомної енергії в мирних цілях та Європейське Економічне співтовариство (ЄЕС), яке дістало назву «Спільного ринку». І хоча така назва ЄЕС була своєрідним авансом, оскільки реально всі інститути спільного ринку було сформовано дещо пізніше, велике значення мало чітке встановлення основних цілей спільного розвитку. Ними стали кінцеве злиття економік країн — членів угруповання, для чого передбачалося скасування перешкод рухові у межах блоку товарів, послуг, капіталів та робочої сили, проведення спільної зовнішньоторговельної, сільськогосподарської та транспортної політики.

Важливим етапом у процесі реалізації поставлених завдань стало скасування країнами ЄЕС контингентування (1961 р.) та митних зборів запровадження Єдиного митного тарифу (1968 р.). Отже, фактично було реалізовано проект митного союзу з елементами більш повного економічного союзу. Логічним подальшим кроком у цьому напрямку стала позачергова зустріч на найвищому рівні голів держав та урядів у грудні 1969 р. в Гаазі, де в контексті цілей розширення євробудівництва була проголошена принципова мета — створити Європейський Союз. Тоді за це висловилися дев’ять країн — та ж сама первісна шістка плюс Данія, Ірландія та Велика Британія. Дещо забігаючи наперед, відзначимо, що «арифметично-географічним» вираженням успіху процесу євробудівництва за згаданим сценарієм було подальше розширення Співдружності за рахунок Греції (приєднання в 1981 р.), Іспанії та Португалії (1986 р.) та колишніх країн ЄАВТ — Австрії, Фінляндії та Швеції (1995 р.).



До числа таких країн належить й Україна. Ще в 90-х роках експертами Євросоюзу використовувалась специфічна геополітична формула — модель концентричних кіл. Згідно з нею «внутрішнім колом» Європи вважалися країни ЄС, а далі, за принципом зростання «відстані від Брюсселя», розташовувалися країни ЄАВТ , колишні радянські сателіти в Європі і, нарешті, колишні радянські республіки, зокрема й Україна. Звичайно, як і будь-яка спрощена формула, ця модель є, до певної міри, умовною, і життя вже внесло до неї корективи. Разом з тим загальна ідея, що була закладена в моделі концентричних кіл, ще лишається актуальною.

Можливості українського співробітництва з ЄС мають визначатися за умови врахування тенденцій фронтальної регіональної інтеграції, яка стала основним інструментом перетворень у Старому світі та поєднала в собі як риси базової їх філософії, так і цільової функції. А оскільки взаємне тяжіння західноєвропейських країн не означає субконтинентального автаркізму, для України воно являє собою такий процес регіоналізації, який стає дійовою формою вираження тенденції глобалізації. Причому такою, яка з очевидних географічних та історичних причин не може не зачіпати життєвих інтересів України.

Зважаючи на пострадянські умови — неконкурентоспроможність технологічно відсталої промисловості, успадковану штучну однобічність зовнішньої орієнтації та транспортної інфраструктури, здатність України налагодити ефективне співробітництво з ЄС стала в 90-х роках та на початку нового століття індикатором її реального суверенітету.

Справді, після здобуття Україною державної незалежності поступова інтеграція в загальноєвропейські структури і налагодження багатосторонньої кооперації з ЄС стали її головними геостратегічними пріоритетами. Отримання Україною повноцінного членства в провідних континентальних економічних та політичних організаціях можна вважати необхідними передумовами найбільш органічної моделі реалізації її інтересів на світовій арені, перетворення на активного учасника життя світового співтовариства.

Згідно з урядовими програмами розвитку економіки України, в результаті значної диверсифікації міжнародної торгівлі близько 65—70 % її обсягу до 2010 р. буде припадати на країни «далекого зарубіжжя». І відносини з Євросоюзом у цьому контексті розглядаються як базовий вектор геостратегічної реорієнтації.

Слід враховувати й стабільність моделі розвитку країн Європи. Так, в умовах загострення фінансової кризи, від якої особливо постраждала Росія, не кажучи, навіть, про держави Азіатсько-Тихоокеанського регіону, відносна стабільність європейських країн може розглядатися як, до певної міри, стабілізуючий фактор через стабільність попиту на український експорт.

Членами Європейського Союзу є країни з потужними економічними системами та високим рівнем життя. Проте недоречними є безапеляційно-скептичні оцінки перспектив українського співробітництва з ЄС. Теза про те, що «Європа не заінтересована в сильній Україні, воліючи радше бачити її своїм сировинним придатком», не має під собою такої аргументації, яка б базувалася на аналізі світових коопераційно-інтеграційних тенденцій.

Слід враховувати більш широкий геоекономічний контекст. Так, одним із потужних об’єднувальних стимулів у Європі постала відносна слабкість провідних країн континенту в широкому глобальному конкурентному контексті. Європа — це лише один з центрів тяжіння та впливу в сучасній світовій економіці (з територією 3,2 млн км2, кількістю населення до 400 млн осіб та річним валовим продуктом близько 6,5 млрд дол.). Iншими, як відомо, є Північна Америка, де створюється Північноамериканська зона вільної торгівлі (НАФТА), та країни Азіатсько-Тихоокеанського регіону (АТР). I Європа не є ані регіоном з найбільшими темпами економічного зростання, ані унікальним прикладом інтеграції (в цьому зв’язку конкуренцію їй становить проект НАФТА з перспективою створення найбільшої у світі зони вільної торгівлі з населенням близько 400 млн осіб та річним валовим продуктом 7 трлн дол. США). Отже, Європа, хоча і не виявляє на зламі століть великого бажання включати до інтеграційних процесів таку велику східноєвропейську державу, як Україна, не є принципово закритою для неї зоною.

Скоріше об’єктивне відставання українського господарського комплексу від економік західних європейських країн є підставою для прискореного його ринкового реформування, зокрема відповідно до вимог так званої Білої Книги, де визначалися принципові заходи щодо реформування внутрішнього ринку країн — кандидатів на вступ до ЄС, необхідного узгодження їхніх законодавчих систем тощо.

Для України економiчна iнтеграцiя в європейський економiчний простiр є, як було не одноразово проголошено найвищими чинниками в державі, прiоритетним географічним напрямом і практичним засобом входження у свiтове господарство.



Європейський Союз

До складу Європейського Союзу входять 15 країн: Австрія, Бельгія, Данія, Фінляндія, Франція, Німеччина, Греція, Ірландія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Португалія, Іспанія, Швеція та Об’єднане Королівство.

Як відомо, Європейський Союз ґрунтується на чотирьох угодах, основоположною метою яких було забезпечення миру та стабільності в післявоєнній Європі та спільний розвиток держав-членів через економічну інтеграцію.

У 1980-х роках ЄЕС було організовано Європейське політичне співробітництво, затверджене Угодою 1992 р. про Європейський Союз (УЄС), також відомою як «Маастрихтська угода». Завдяки Маастрихтській угоді у сфері економічного співробітництва було зроблено ще один крок до створення економічного та монетарного союзу, введення єдиної Європейської валюти, «євро», у 1999 р. УЄС також зміцнює політичну інтеграцію, вводячи співробітництво країн ЄС у галузь юстиції та внутрішніх справ і трансформує дещо ширше Європейське політичне співробітництво в більш ефективну Спільну закордонну політику та Політику безпеки. У 1997 році Європейський Союз склав нову європейську угоду — Амстердамську угоду. Її чотири основі цілі такі — працевлаштування та права громадян, свобода пересування, надання більшої ваги голосу Європи на міжнародній арені та зробити інституційні структури Союзу більш ефективними з огляду на його розширення зі вступом нових держав-членів.

Що таке Угода про партнерство та співробітництво? Короткий довідник по Угоді, підписаній в Люксембурзі 16 червня 1994 року між Європейським Союзом та Україною. Комісія європейських співтовариств, Представництво Європейської комісії в Україні. — 1998

< Назад   Вперед >

Содержание
 
© uchebnik-online.com