Перечень учебников

Учебники онлайн

4.2.6. Глобалізація та регіоналізація — форми соціально-економічної інтернаціоналізації

Типовою тенденцією розвитку міжнародних економічних відносин на початку ХХІ ст. є інтернаціоналізація, важливим виявом якої є як глобалізація, так і регіоналізм. «Від пошуку можливостей співробітництва — до взаємної адаптації, від взаємовигідних контактів — до інтеграції зусиль, від обміну — до взаємопроникнення — від взаємопроникнення до формування єдиного ринкового та навіть соціального простору» — ось принципи, що містяться в основі її конкретних рис.

Поглиблення та розширення інтеграційних процесів потребують адекватного інституційного забезпечення (тобто прийняття відповідних національних та міжнародних нормативних актів, створення спеціалізованих організацій), установлення максимально надійних виробничо-збутових ліній між країнами, усунення перешкод міжнародній торгівлі. У реальному житті це набуває ознак глобалізації та регіоналізації. Сутністю цих процесів є створення з участю як людства в цілому, так і населення регіонів планети структурно-функціональних систем відповідно до певних цілей та організаційно-ієрархічних критеріїв.

Для того щоб точніше та повніше охарактеризувати зазначені форми соціально-економічної інтернаціоналізації, зупинимося докладніше на характеристиці базових термінів.

Глобалізація — це процес поступового утворення універсального світового середовища ринкової діяльності завдяки зниженню та скасуванню країнами тарифних та нетарифних регуляторів зовнішньої торгівлі, лібералізації руху факторів виробництва та розвитку транснаціональних господарських структур.

Поняття глобалізації було введено в обіг порівняно недавно: активно його почали використовувати з 80-х років . Проте вже на зламі століть воно не тільки впевненно увійшло до наукової та соціально-політичної лексики, а й набуло надзвичайного поширення. Пов’язано це з причинами об’єктивного характеру, новими реаліями господарського життя людства та міжнародного співробітництва.

Глобалізація економічного життя, згідно з закономірностями міжнародного поділу праці та завдяки розширенню національної спеціалізації, має об’єктивними наслідками збільшення сукупного світового виробництва та зростання ефективності господарських механізмів, які стають об’єктами інтеграції. Це можна пояснити тим, що фізичне розширення господарського простору дає змогу оптимізувати процеси відтворення, краще використати наявні економічні ресурси.

Але, крім об’єктивних передумов глобалізації, важливу роль відіграє і свідома, цілеспрямована політика урядів країн, особливо провідних ринкових держав, а також міжнародних організацій, понад усе таких, як Генеральна угода з тарифів та торгівлі, Світова організація торгівлі, Міжнародний валютний фонд, Світовий банк. Останні відповідно до своєї компетенції намагаються сприяти усуненню тарифних та нетарифних обмежень зовнішньої торгівлі, перешкод рухові факторів виробництва, насамперед капіталів, стимулюють окремі країни до лібералізації ними міжнародного співробітництва.

Здобуття Україною статусу незалежної держави, колапс Союзу РСР, міжнародного економічного угруповання в рамках так званого «соціалістичного табору», до яких вона належала, поставили на порядок денний цілий ряд важливих та складних геополітичних, геоекономічних завдань. Виникла небезпека автаркізації національної економіки, звуження можливостей спеціалізуватися на виробництві традиційних продуктів промисловості та сільського господарства. Очевидно, що такий перебіг подій не міг би не призвести до радикального погіршення умов економічного відтворення в країні, життя населення.

Ураховуючи це, ще в перші ж роки реального національного суверенітету було проголошено концепцію багатовекторності, яка стосувалася і сфери економічного співробітництва, і зовнішньополітичних справ. Частково це відображало небажання України входити до будь-яких наддержавних об’єднань на пострадянському просторі, а також неможливість для неї швидко інтегруватися в європейські континентальні структури, передусім до ЄС. Проте подібна нейтральність містить у собі ту ж саму небезпеку автаркізації. Згадаймо, що навіть значно більш економічно розвинуті країни Європи відчувають велику залежність від сучасних об’єднувальних процесів на континенті. Те саме можна сказати і про країни Північної Америки. На цьому тлі, з одного боку, млявий вітчизняний ринок вочевидь не становить собою достатньо широку базу для розвитку виробництва, а з іншого — глобалізація як така не вичерпує сутності сучасних процесів інтернаціоналізації.

Крім того, слід відзначити, що ключовий інструмент глобалізації — лібералізація — не є гарантією рівномірного розподілу вигід від співробітництва, який би задовольняв усіх його учасників. Більше того, навіть сам факт збільшення валових обсягів світового виробництва не означає поліпшення економічного стану кожної з країн, які беруть участь в інтеграційному процесі.

Причиною непропорційного розподілу досягнутого приросту та інтеграційних переваг є передусім стихія ринку та дія законів конкуренції. Адже згідно з цими природними законами у лібералізації світогосподарських зв’язків та в прийнятті відповідних заходів зовнішньоекономічного регулювання з боку окремих країн заінтересовані провідні індустріально розвинуті держави з найбільш висококонкурентними виробничими системами, а також такі держави, які спромоглися забезпечити розвиток ефективних експортоорієнтованих галузей. І навпаки, країни з неконкурентним виробництвом, а також ті, які з неекономічних, зокрема з політичних причин, утримуються від лібералізації зовнішньоекономічних відносин із зовнішнім світом, прагнуть зберегти ті або інші тарифні та нетарифні обмеження, захищаючи власний ринок та національні галузі.

Не дивно, що подібні обмеження глобалізації, а також те, що культурно-історично, економічно або етнічно близькі нації відчувають природний потяг до взаємного наближення, зумовлюють тенденції економічної регіоналізації. Причому найбільшу активність щодо цього проявляють саме провідні індустріальні країни, які не тільки мають подібні соціально-економічні механізми та інститути державного устрою, а й відзначаються стабільністю політичних систем, здатністю узгоджувати інколи суперечливі інтереси.

Регіоналізація є процесом поступального формування спільного ринкового та відтворювального простору географічно, історично та культурно споріднених країн, який супроводжується уніфікацією умов торговельно-економічної діяльності, зниженням та скасуванням взаємних обмежень з метою підвищення економічної ефективності та розв’язання глобально-конкурентних завдань.

Початкові етапи регіоналізації пов’язані із взаємним наданням національних режимів торгівлі та запровадженням спеціальних режимів взаємної торгівлі між країнами, які входять до блокових структур. Ці заходи знижують бар’єри торгівлі та можуть використовуватися як інструменти уніфікації й повної лібералізації співробітництва.

Регіоналізація є формою глобалізації, оскільки сприяє скасуванню обмежень торгівлі та іншим формам міжнародної економічної діяльності. Але ж вона певною мірою і суперечить їй, оскільки створює нові кордони та обмеження на рух товарів, грошово-капітальних ресурсів та робочої сили. За деякими футуристичними оцінками, майбутнє світу визначатимуть не сучасні глобалізаційні тенденції, а саме регіоналізм, який приведе до того, що весь світ буде поділений на кілька потужних регіональних утворень.

Але, як би там не було, сьогодні процеси регіоналізації «супроводжують» глобалізацію, а провідні «гравці» міжнародного ринку прагнуть створити великі інтеграційні об’єднання, які б дозволили збільшити ринковий простір, неускладнений внутрішніми кордонами, митними та адміністративними процедурами контролю. Регіональна економічна інтеграція, як правило, відповідає географічному поділу світу на регіони та субрегіони, охоплюючи певні сегменти останніх. Щоправда, інколи інтеграційні процеси виявляють схильність до значно повнішого охоплення відповідних територіальних площин. Так, переважна частина Західної та Центральної Європи перебуває в орбіті ЄС (розташовані там країни або є членами ЄС, або прагнуть вступити до цього угруповання). Проекти створення всеамериканської зони вільної торгівлі націлені на повне охоплення обох Америк (за винятком острівної Куби). По суті, можна казати про своєрідне змагання за контроль над найбільшими територіями, а ще більше — ринками, тобто покупцями з урахуванням їхньої сукупної купівельної спроможності.

Ось як розподілено населення світу на зламі тисячоліть між окремими континентами:

57 % — Азія;

21 % — Європа;

14 % — обидві Америки;

8 % — Африка.

Безумовно, буквально не йдеться про «змагання континентів» чи про пряму конкуренцію між ними (так питання і не ставиться хоча б тому, що ринок США більший за весь африканський — місячний обсяг продажу у цій країні становить гігантську суму в 260—280 млрд дол.), але про інтеграційний потенціал наведені цифри говорять досить красномовно. Зокрема, вони свідчать що потенціал регіоналізації країн Азії дуже великий, незважаючи на те, що за темпами цей процес значно поступається європейському і навіть трансамериканському.

Частково саме цей показник — темпи інтеграції — є впливовим інструментом у геостратегічній конкуренції, що першими відчули нації романогерманського кореня.

Сказане особливо помітне на сучасному етапі розвитку інтеграційних механізмів, який інколи визначається як друга хвиля регіоналізму, що у майбутньому вповні може заперечити подальшу глобалізацію. Найбільш прикметні прояви такого регіоналізму — динамізація євроінтеграційних процесів 90-х років, особливо після Маастрихтських домовленостей, а також практичні кроки у напрямі створення зони вільної торгівлі для «обох Америк». Важливою рисою цих процесів є доповнення «інтеграції рівних» новими тенденціями «інтеграції з лідерами та аутсайдерами», інколи об’єднанням потенціалів за вектором «Південь—Північ» (так заведено позначати взаємовідносини між індустріально розвинутими країнами з країнами, що розвиваються), чого не було за часів так званої першої хвилі, в перші десятиліття після Другої світової війни.

Найбільше інтеграційна динаміка характеризує не відносини, що будуються на природно-кліматичних, факторно-географічних (скажімо, типу Північ — Південь) передумовах, тобто відповідно до відмінностей у виробничих можливостях та певної спеціалізації, а відносини подібних, причому високорозвинутих, макро- та мікроекономічних систем, зокрема у вигляді інтеграційних процесів у рамках ЄС, НАФТА, контактів країн Азіатсько-Тихоокеанської групи тощо. «Первісно-природний» розподіл факторів у цьому сенсі стає дедалі менш впливовим; натомість зростає значення тієї спеціалізації, що склалася у результаті конкурентної боротьби останніх десятиліть.

Тим більше така ситуація є відмінною від тієї, що мала місце на зламі ХІХ та ХХ ст., перед тим, як загострилися суперечності, які врешті-решт запалали пожежею Першої світової війни, поклали край періоду стабільності та нагромадження потенціалу економічної співпраці. Але ж і тоді існували плани створення так званих Сполучених Штатів Європи — демократичної федеративної держави із високоінтегрованою господарською системою.

Розвиток процесів міжнародної кооперації у формі регіоналізації веде до якісних змін в організації безпосередньо процесу виробництва, уявленнях про характер та кордони національних господарських механізмів. Так, багатовікова еволюція економічного співробітництва в Європі від простого обміну між різнонаціональними кооперантами до тісної інтеграції останніх десятиріч у рамках Союзу, привела до нового типу міжнаціональних економічних зв’язків, нового уявлення про макрорівень загальноструктурного регулювання і навіть нового рівня суб’єктності міжнародної кооперації виробництва, що репрезентує сама багатонаціональна система ЄС. Останнє ж, у свою чергу, є об’єктивною передумовою подальшого розвитку міжнародної кооперації, інтернаціональних тенденцій у світовому масштабі.

Таким чином виникає специфічна ситуація, що навіть приводить до філософського висновку: наближення міжнародної кооперації до, так би мовити, абсолютного стану свого розвитку, пов’язаного зі скасуванням митних бар’єрів, кордонів взагалі і більш вільним переміщенням робочої сили та капіталів тощо, скасовує основні її принципи, самі ознаки «міжнародності» щодо рівня господарювання. Відтоді якщо вже й вживати термін «міжнародна кооперація», то лише умовно, поряд із такими, як «супернаціональна», «наднаціональна» тощо система кооперації.

Важливими орієнтирами для України, а також прикладами того, яким чином регіоналізм відіграє роль засобу національної політики, і навіть глобально-конкурентної боротьби, є намагання створити великі міжнародні інтеграційні об’єднання. Такі утворення виникають на базі спільних інтересів та вже існуючих ринкових інститутів країн, які належать до Західної та Центральної Європи, Північної Америки та Азіатсько-Тихоокеанського регіону.

Справді, протягом другої половини ХХ ст. відбувалися активні об’єднувальні процеси на європейському континенті, яким протягом останніх десятиліть своєрідну геополітичну конкуренцію становили інтеграційні хвилі у Новому Світі та з участю Азійських тигрів. Щоправда, світова фінансова криза 1997—1998 рр., яка за своєю географічною локалізацією може значною мірою вважатися азійською, значно пригальмувала інтеграційні зусилля країн АТР.

А найбільших успіхів у цій справі було досягнуто країнами — членами Європейського Союзу, які на зламі століть створили єдине і в основному уніфіковане ринкове середовище з вільним переміщенням товарів, ресурсів та факторів виробництва. Тепер вони намагаються розв’язати завдання повномасштабного запровадження спільної валюти та надання наднаціональних повноважень спільним же інститутам грошової емісії та банківсько-кредитного регулювання.

Саме ці успіхи стали стимулом для країн Північної Америки до активізації інтеграційних процесів, які первісно охопили Сполучені Штати, Канаду й Мексику. Але зараз стоять завдання створення трансамериканського угруповання, до якого мають увійти і країни на південь від Мексики, включаючи всю Південну Америку. Стрижньовою концепцією є проект створення Американської зони вільної торгівлі в 2005 р.

Процеси регіоналізації є прикладом того, як у процесі суспільного розвитку відбувається інтеграція об’єктивних та суб’єктивних чинників, як одні передумови інтеграції реалізуються на практиці, а інші — ні. Причини цього далеко не завжди пояснюються економічною логікою, а містяться у сфері етнокультурних цінностей, політичних, психологічних мотивів. Частково саме це пояснює, чому не все так просто із вибором моделей регіоналізації, або геоекономічних векторів інтеграції складається в Україні.

Одні історичні аргументи — політичні та торговельні реалії княжих часів домонгольської Київської Русі — можуть використовуватися як аргументація того, що Україна — це невід’ємна частина Європи, отже, її належне місце тільки в ЄС. До такого ж історичного вибору спонукає прагнення увійти до динамічного та високорозвиненого ринкового та соціально-економічного простору Євросоюзу, що не може не поліпшити рівень життя в країні, основні її макроекономічні показники. Так, наприклад, як це відбулось свого часу з Португалією, яка вступила до співтовариства найрозвинутіших країн континенту як одна з найбідніших держав у Європі і чий досвід є особливо значущим для України . Адже на момент вступу до цього об’єднання у 1986 р. рівень доходів у Португалії становив біля 53 % від загального західноєвропейського, але вже через 10 років дорівнював 73 %. І це не дивно: протягом кількох років темпи економічного розвитку Португалії були або найвищими, або серед найвищих у регіоні, що підтверджує одну з базових настанов Євросоюзу щодо вирівнювання умов соціально-економічного розвитку, підтягування відсталих та слабких своїх членів та регіонів до передових показників.

Разом з тим, розглядаючи альтернативи стратегії регіоналізації для України, слід згадати і про логіку так званого «відновлення розірваних зв’язків», інакше кажучи — реставрації торгово-коопераційних механізмів на просторі СНД. Втім, завдання саме реставрації як такої не можна вважати реалістичним. Адже централізовані адміністративні моделі економіки, за яких колишні радянські республіки і становили єдиний господарський комплекс, вже поступилися ринковим механізмам із відповідними інтересами та пріоритетами. І тому зараз можна вести мову тільки про будівництво інтеграційних механізмів на принципово новому ґрунті. А це вже висуває проблему геополітичного вибору між даним та іншими міжнародними економічними векторами. Причому слабкий попит, невисокий рівень виробництва, технологічне відставання в країнах даного субрегіону не спонукають до рішення на його користь.

Водночас слід враховувати реальний механізм прийняття відповідних рішень. В умовах транзитивної економіки України, де відбулася децентралізація господарської політики, а процес приватизації та реструктуризації власності ще триває, важливим критерієм прийняття господарських рішень є оцінка ринкової ситуації з боку директорського корпусу в обох секторах економіки — приватизованому та неприватизованому. Тобто позиція керівників вітчизняних підприємств є показовим та значущим суб’єктивним чинником, який впливає на якісні характеристики та динаміку формування перспективної моделі регіональної інтеграції України. Адже директорський корпус, власне, і є тією ланкою суспільства, яка відповідає за практичні рішення у сфері міжнародної економічної діяльності та формування інтеграційних процесів зокрема.

Нижче наводяться характерні результати опитувань серед директорського корпусу щодо перспективних напрямів економічної інтеграції, адже наприкінці 90-х років відбулася помітна та вимушена переорієнтація суб’єктів міжнародної економічної діяльності в Україні на партнерів так званого «далекого зарубіжжя».

Показовим є зростання інтересу до співробітництва та подальшого зближення з Євросоюзом, яке відбувається на тлі невеликого зниження проросійських акцентів та розчарування в потенційно важливих, але так і не реалізованих ідеях створення нових інтеграційних проектів. Це розчарування стосується передусім проектів співробітництва між країнами чорноморського басейну, яке, як раніше очікувалось, могло набути високоінтегративних форм. Не були реалізовані й плани створення так званої Балто-Чорноморської дуги із запровадженням спільних механізмів митного, взагалі міжнародно-торговельного регулювання. Як і в попередньому випадку, потенційні учасники співробітництва відчули потужні гравітаційні впливи з боку інших центрів інтеграційного тяжіння, передусім Євросоюзу.

Щоправда, ці ж самі наведені вище дані опитування свідчать про брак знань та кваліфікації в багатьох керівників вітчизняних підприємств. І не тільки тому, що декому було важко визначитися з відповіддю, а дехто взагалі вважає інтеграцію за щось непотрібне. Згідно з даними центру, який проводив аналіз, 16 % респондентів вказали одночасно кілька напрямів регіональної економічної інтеграції, що не відповідає практичним механізмам щодо створення міжнародних режимів торгівлі, інвестування тощо.

Разом з тим, якщо подивитися на ситуацію в більш загальному контексті, можна констатувати таке. Сучасний розвиток процесів регіоналізації (а певною мірою це стосується і глобалізації) породжує і таке своєрідне явище, як поступове зникнення самого предмета, або субстанції, зовнішньоекономічної діяльності. Адже ті господарські, торговельні контакти, які раніше підпадали під дію інструментів міжнародного регулювання, відтепер стають об’єктом взаємодії всередині певних блоків, угруповань або спільних режимів. Відтак джерело регулювання переміщується на міждержавний або навіть наддержавний рівень.

Це відбувається внаслідок того, що національні держави добровільно відмовляються від певної частини суверенітету (передусім в економічній сфері), а саме від цілого ряду інструментів регулювання (у вигляді митних стягнень, кількісних обмежень зовнішньої торгівлі та ін.). А оскільки відповідні права та обов’язки передаються (делегуються) спільним органам влади та управління за фактичної ліквідації кордонів, колишні зовнішньоекономічні зв’язки змінюють свій характер і, по суті, починають бути внутрішніми господарськими контактами в межах єдиного ринкового простору.

Регіоналізація до певної міри суперечить глобалізації, оскільки передбачає запровадження особливого обмежувального режиму стосовно країн, які не беруть участі в тих або інших інтеграційних проектах. Наприклад, так було тоді, коли уніфікація зовнішньоторговельних режимів країн ЄС та перехід на єдину систему тарифного і нетарифного регулювання інколи призводили до часткового погіршення торговельних умов для третіх країн. Це траплялося в тих випадках, коли попередні національні торговельні тарифи були нижчими, а загальні режими — ліберальнішими за ті, котрі їх замінили.

Приклад цього — ситуація, яка виникла після укладення угоди між Росією та Білоруссю про створення митного союзу між ними, стосовно українських виробників, які спеціалізувалися на експорті до Білорусі. Причиною цього було те, що російська митна політика, якій намагалися надати статус «союзної», є значно жорсткішою за білоруську та інколи є забороняючою стосовно торгівлі з Україною. (До речі, така ситуація суперечить регламентації ГАТТ/СОТ, яка містить положення про те, що країни — члени митних союзів, що утворюються, надають третій країні такий режим торгівлі, який був для неї найбільш вигідним у двосторонніх торговельних відносинах з однією з країн союзу до його створення.)

Взагалі для провідних інтеграційних угруповань світу (ЄС, НАФТА, АСЕАН та ін.) протягом періоду 70—90-х років ХХ ст. характерним було зростання частки внутрішньорегіональної торгівлі. Тому не дивно, що згідно з рядом експертних висновків (зокрема фахівців апарату ООН, які ще у вересні 1993 року представили доповідь секретаріату ЮНКТАД), починаючи з кінця 80-х років тенденції регіоналізації навіть домінують.

Водночас регіоналізація може розглядатися як своєрідний локомотив глобалізації, її каталізатор та прискорювач. Адже регіоналізація означає сукупне збільшення обсягів міжкраїнової торгівлі, усунення численних національних обмежень, зменшення числа інститутів, що регулюють зовнішньоекономічну діяльність. І це повністю відповідає параметрам глобалізації та є її практичними інструментами.

Таким чином, можна констатувати дуалістичність та інколи суперечливість сучасних інтеграційних процесів. Але в них можна помітити і спільні риси. Головне тут — збільшення як абсолютних обсягів світової торгівлі та руху капіталів, так і відносних показників міжнародного обміну стосовно валового виробництва у світі. Останнє знаходить своє вираження в зростанні відкритості економік, у збільшенні тих секторів виробництва та споживання окремих країн, які опосередковуються міжнародним співробітництвом. Інакше кажучи, все більша частина виробленої продукції підлягає вивезенню за кордон, тоді як відбувається зростання частки завезених ззовні товарів споживання

< Назад   Вперед >

Содержание
 
© uchebnik-online.com