Перечень учебников

Учебники онлайн

3.1.3. Напрями підвищення конкурентоспроможності української економіки

Слід зазначити, що регулювання відкритої економічної системи не може бути ефективним за відсутності програмно-цільової промислово-технологічної політики, виважених інвестиційних програм та створення передумов ефективного залучення фінансових ресурсів у вигляді капітальних активів, які функціонують у виробничій сфері.

Важливим висновком має бути й те, що не існує такого механізму міжнародної економічної діяльності, який був би придатним для використання усіма країнами за будь-яких національних умов участі в системі міжнародного поділу праці.

У сучасних українських умовах оптимальною формою регулятивної політики, що комплексно та глибоко сприяла б оптимізації не лише національної участі в міжнародній кооперації, а й усього масиву економічних відносин у суспільстві, є індикативне планування макроекономічного розвитку. Воно має стати функціональною основою реформування структур «відкритого економічного» регулювання, перерозподілу регламентаційно-організаційних повноважень. Подібна практика вже давно посідає провідне місце при визначенні завдань державного розвитку в ряді індустріально розвинутих країн. При цьому, ані з практичної, ані з методичної точки зору за кваліфікованого поставлення справи не виникає підстав стверджувати, що принцип приватного підприємництва зазнає утиску та суперечить цілеспрямованому втіленню в життя загальнонаціональних програм. Більше того, за такої ситуації можна було б констатувати віднаходження моменту узгодження макро- та мікроекономічних стратегічних і тактичних інтересів, створення дійових стимулів до участі суб’єктів господарювання у міжнародній кооперації праці.

Зважаючи на сьогоднішні українські умови, відповідна політика має бути спрямована на досягнення загальних цілей та відповідати таким принципам:

• недоторканність національного суверенітету;

• свобода підприємництва у зовнішньоекономічній сфері за активної регулятивної ролі держави;

• безумовне дотримання законів усіма суб’єктами зовнішньоекономічної підприємницької діяльності та їх рівність перед законом, а також недискримінація;

• верховенство закону в регулюванні зовнішньоекономічної діяльності;

• захист інтересів національного товаровиробника як на території України, так і за її межами;

• еквівалентність міжнародного товарообміну, неприпустимість недобросовісної конкуренції та демпінгу при вивезенні та ввезенні товарів і послуг.

Створення реального підмурку міцних міжнародних позицій України може бути забезпеченим тільки за умов підвищення ефективності галузей національного виробництва. У Стратегії економічної та соціальної політики на 2000—2004 рр. «Україна: поступ у ХХІ ст.» було офіційно сформульовано концептуальні підходи української держави до проблеми підвищення конкурентоспроможності економіки держави. Зокрема, це завдання має реалізовуватися через:

• нову стратегію промислово-інноваційної політики;

• запровадження надійної системи енергозабезпечення та енергозбереження;

• перетворення АПК у лідируючий сектор економіки;

• утвердження України як транзитної держави; розвиток інформативних систем.

Поетапний вихід України на умови низькотарифного регулювання експортно-імпортних зв’язків, як це передбачається домовленостями Уругвайського раунду, має бути узгодженим з програмами державної політики реконструкції тих галузей промисловості, які на даному проміжку часу особливо гостро потребують цілеспрямованого централізованого опікування, сприяння експорту.

Значний резерв становить державна стратегія, за допомогою якої можливі як кількісне збільшення каналів збуту експортованої продукції, так і нарощування маси продукції, що підлягає вивезенню за кордон. Важливим для успішного проведення реформи засобом поєднання цілей міжнародної економічної сфери та промислово-виробничих механізмів в Україні є зонально-регіональна політика щодо створення спеціальних організаційно-інституційних, податкових та митних режимів технологічного розвитку у формі технопарків або технополісів.

Оцінюючи ситуацію в експортному виробництві на території України, доводиться визнати, що вона не відповідає не тільки її економічному потенціалові за валовими показниками, а й господарсько-технологічній структурі, галузевому розподілу та рівню кадрового корпусу. За наявності великого наукового потенціалу майже відсутній високотехнологічний експорт продукції наукомісткого виробництва. Тому необхідно стимулювати складне технологічне експортне виробництво та сприяти закордонному продажу за тими науково-технічними напрямами і по тих економічних галузях, розвиток яких може сприяти збільшенню товарної маси, що експортується з території України.

Слід стимулювати експорт з високим ступенем перероблення. Ця вимога відповідає і загальній світовій тенденції збільшення в системі торговельних відносин частки торгівлі високотехнологічною продукцією, готовими виробами. Згідно з експертними оцінками, на світовому ринку 2010 р. частка продукції первинної переробки становитиме 20 %, тоді як частка готових виробів — 80 % загального обсягу ринку.

Від експорту «на вагу» Україні необхідно переходити до спеціалізації на виробництві високоточної продукції, від вивезення промислової та сільськогосподарської сировини — до експорту продукції її обробки.

Зважаючи на світову тенденцію до підвищення питомої ваги в масі експорту послуг, а також на наявний в Україні потенціал у цій сфері, необхідно здійснювати заходи щодо реалізації існуючих та створення нових експортних можливостей щодо послуг на експорт. Важливу роль тут має відігравати транспортна галузь, особливо морський флот, розташовані на українській території залізниці та трубопроводи.

Кардинальним напрямом імпортної стратегії має стати перетворення імпорту на дійовий фактор технологічної реконструкції української промисловості за рахунок диверсифікованої митної політики — розроблення тарифів згідно з інтересами національної промисловості, конкретних виробників високотехнологічної, зокрема експортної, продукції.

Хоча імпортозаміщення не може розглядатися як магістральний курс регулювання відкритої економіки України, окремі, точкові заходи щодо цього є доцільними. Слід віднайти можливості випуску окремих видів продукції в тих ситуаціях, коли для їх виробництва достатньо промислових потужностей, причому використання останніх може бути ефективнішим, ніж воно є зараз. Ідеться, наприклад, про можливість заміни металургійного виробництва з високою енерго- та металомісткістю, а також низькою технологічною місткістю на виробництво холоднокатаного листового прокату, зокрема для автомобілебудування та вагонобудування, інших видів листової сталі та листових кольорових металів, труб малого діаметру, складнопрофільного прокату, прецизійних сталей, продукції високоточного ливарництва. Аналогічний підхід може бути застосований і до виробництва текстильної продукції.

Конкурентоспроможність національної економіки — поняття інтегральне, воно з необхідністю вбирає в себе здатність виробляти товари, що користуються попитом на світових ринках, можливість залучати іноземні капітали завдяки сприятливому підприємницькому клімату, привабливість національної території для життєдіяльності людини, наявність висококваліфікованих спеціалістів. Один із багатьох інститутів, що досліджує ці проблеми, — швейцарський Міжнародний інститут менеджменту розвитку публікує свій рейтинг, згідно з яким 47 країн ранжовані з використанням 290 критеріїв.

У табл. 3.1 наведено рейтинг світової конкурентоспроможності, розроблений цим дослідницьким центром.

Саме правильно обрані методика й засоби проведення такої роботи можуть стати вирішальним чинником успіху позитивних соціально-економічних перетворень у країні.



Міжнародний досвід економічної політики дає численні приклади застосування різноманітних моделей державного впливу на сферу господарювання. Традиційно можна пригадати випадок США, де існування широкорекламованої вільної ринкової системи не заперечує активного втручання держави, яка насправді є відчутним чинником розвитку промисловості, сільського господарства, упровадження новітніх технологій. І хоча американська модель виходить з пріоритету широкого стимулювання підприємницької активності, збагачення найактивнішої частини населення, для зниження можливої соціальної напруженості, держава гарантує прийнятний рівень життя малозабезпеченим прошаркам населення за рахунок часткового перерозподілу національного доходу. Більше того, принципи «соціальної ринкової економіки» розглядаються вже як умова її ефективності.

Західноєвропейські моделі державного регулювання монетарної, фінансової сфер економіки, взагалі суспільно-господарських систем мають свої відмінності залежно від особливостей окремих країн. Так, використовувана модель у Німеччині базується на такій системі суспільних відносин, коли в їх центрі перебуває людина з її життєвими інтересами — людина як вільна особистість, яка усвідомлює свою відповідальність перед суспільством. При цьому функцією держави є забезпечення добре налагодженої конкуренції та гарантування соціальної справедливості. Найбільшу увагу в регулюванні економіки вона приділяє дрібним і середнім підприємствам. Досвід широкої післявоєнної соціальної реформи Німеччини, глибокої оновлюючої технологічної реконструкції патріархального японського національного господарства став прикладом реалізації довгострокових, націлених на інтереси широких верств населення історичних програм реформ.

Шведська модель вирізняється сильною соціальною політикою, спрямованою на скорочення майнової нерівності за рахунок перерозподілу національного доходу на користь найменш забезпечених прошарків населення. Стрижнем цієї моделі є збереження основних засобів виробництва в приватному володінні, але за деякої обмеженості прав капіталу на розподіл прибутків. Частка державних видатків там перевищує 2/3 ВВП, причому більше половини з них спрямовується на соціальні цілі. Така ситуація забезпечується підтримкою високої норми оподаткування. Звичайно, не йдеться про щось на зразок закликів до збільшення податків в Україні, а має місце тільки констатація необґрунтованості спрощених уявлень про «дерегулятивні пріоритети».

У країнах Західної Європи держава навіть відіграє помітну соціальну роль у розподілі прибутків, що відбувається за допомогою широких програм соціального фінансування. Аналогічний підхід прийнято на міжнародному, регіонально-блоковому рівні — у регулятивній практиці Євросоюзу. І вже саме це — активна, відповідальна роль державних інститутів — усе частіше сприймається як соціально-ринкова модель розвитку.

В Японії, інших країнах Східної Азії, де економічна система є значною мірою державно керованою, це пов’язано з конкретними національними, історичними, культурними традиціями. Часто там використовуються і такі заходи фінансового перерозподілу, які штучно забезпечують більш високі темпи економічного зростання порівняно з темпами зростання добробуту населення. Це дає змогу збільшувати конкурентоспроможність продукції, спрямовувати додаткові ресурси на технологічне переозброєння промисловості. Безумовно вдалими виявилися спроби перетворити економіки так званих азійських тигрів на ефективні, відкриті господарські комплекси, привабливі для численних іноземних інвесторів.

Взагалі у світовій практиці можна знайти чимало позитивних результатів застосування моделі економічного зростання через помірковану інфляцію. З певними умовностями в даному контексті можна пригадати й приклад деяких із країн СНД

< Назад   Вперед >

Содержание
 
© uchebnik-online.com