Перечень учебников

Учебники онлайн

5.2.2. Особливості національного енергоспоживання в контексті глобальних тенденцій

Енергетичний сектор надзвичайно тісно пов’язує економіку України зі світовим господарством, причому подібне можна сказати про переважну більшість країн світу. Завдяки цьому як вироблення практичної внутрішньої та зовнішньої економічної політики країни, так і середньо- й довгострокові оцінки перспектив національного розвитку не можуть не враховувати загальні тенденції в енергетиці, видобутку та споживанні енергетичних ресурсів.

Складна ситуація склалася у сфері електроенергетики України. 96 % обладнання ТЕС України вже виробили свій ресурс, а ГЕС не мають достатньої потужності для покриття пікових навантажень. Загострення ситуації в електроенергетиці України відбувається на тлі зростання значення цієї галузі для забезпечення виробничого та побутового енергоспоживання у світі, зокрема у провідних індустріальних державах. Частково через матеріально-технічні ускладнення в галузі Україна навесні 2001 р. погодилася на відновлення паралельного функціонування електроенергетичних систем із Росією. Чорнобильська катастрофа поставила великий знак запитання стосовно перспектив розвитку ядерної енергетики, втім, наявні в країні ядерні реактори становлять безальтернативне джерело енергії для національної економіки та побутового споживання. Відомо, що Україна далеко не лідер у виробництві цього виду енергії. Безумовну першість тут посідає Франція, 76 % енергетики якої — це енергетика ядерна. Отже, українські перспективи лежать десь між подібною моделлю енергетичного розвитку та найбільш вираженим «ядерним песимізмом».

Вугільна галузь не має фінансових ресурсів для проведення модернізації, закупівлі нового обладнання. Тому за наявності дуже великих покладів вугілля в Україні доводиться здійснювати його закупівлю за кордоном, зокрема в Польщі. Причому значення таких закупівель може не знизитися протягом першої декади ХХІ ст., оскільки Україна прагне до зменшення залежності від імпорту газу та до використання дешевших енергоносіїв. Крім того, спалювання вугілля не є достатньо технологічно зручним процесом, адже дуже важко локалізувати в одному місті або на близькій відстані вуглеспалювальні агрегати та власне споживання вугільного тепла. Тому не дивно, що вугілля використовується як проміжний, первинний енергоносій, і переважно — з метою отримання електроенергетики. Так, у світі близько 60 % вугілля, що споживається, використовується задля вироблення електроенергії.

Нарешті, більша частина видобутку нафти в Україні припадає на так звані важковидобувні родовища, освоєння яких вимагає застосування спеціальних технологій розробки і значних капіталовкладень. Причому у зв’язку з нестачею фінансових коштів, в найближчі роки не доводиться очікувати на вкладення значних фінансових і матеріально-технічних ресурсів у впровадження нових методів у добування нафти.

Значною мірою (на 75—85 %) випрацьовано більшість родовищ газу. У середньому по всіх родовищах, що знаходяться в розробці, з початку експлуатації видобуто 62—65 % запасу газу.

На зламі століть ситуація на світовому ринку нафтопродуктів відзначалася нестабільністю, а це погіршило умови формування макроекономічних показників України. Зокрема, підвищення світових цін на сиру нафту та нафтопродукти в 1999 р., а особливо — в 2000 р., стало одним з негативних факторів економічного розвитку України та міжнародної торгівлі, передусім торгівлі з Росією.

Конкретно, відбулося вкрай несприятливе, майже виснажливе для українського платіжного балансу підвищення світових цін на нафту та нафтопродукти до рекордно високого рівня. Зокрема, наприкінці 1999 р. встановилися рекордно високі, як вважалося на той момент, ціни на нафту, особливо нафту російську через запровадження урядом РФ вивізного мита на цей стратегічний товар. Ситуація ще більше загострилася, коли в 2000 р. ціни на нафту збільшилися ще на чверть.

Головною причиною зростання світових цін на нафту є найбільший за всю історію попит на неї при обмеженості самого виду природних ресурсів та можливостей його видобутку. Постійне зростання споживання енергії у світі є важливою характеристикою економічного зростання в сучасному світі. Протягом 90-х років такий попит зріс на 1,3 % і, згідно з оцінками Міжнародного енергетичного агентства (IEA), на початку 2001 р. він може досягти 79—80 млн барелей на добу, тоді як типовим показником видобутку у 2000 р. був показник 76—78 барелей на добу.

На сьогодні найбільшими споживачами енергії є провідні індустріальні країни. Лідером у споживанні нафти лишається регіон Північної Америки (середній рівень споживання 22 млн барелей на добу в 2000 р., а частка — 30 % світового споживання). Серед країн перше місце впевнено посідають Сполучені Штати: на кінець століття їхнє сукупне щорічне споживання перевищувало 2 млрд т нафтового еквівалента (враховуючи споживання нафти, природного газу, вугілля, ядерного палива та гідроенергії). Відповідний показник для Західної Європи становив 1,5 млрд т, для колишнього СРСР — 1 млрд т, для України — понад 150 млн т.

Втім, швидкий розвиток країн Азіатсько-Тихоокеанського регіону, які швидко відновили динаміку розвитку після фінансової кризи кінця 90-х, може перетворити цей регіон на провідного споживача нафти (в 2000 р. відповідний співвідносний показник перевищив 27 %). Адже там, на відміну від країн Північноамериканського континенту, де при високих темпах щорічного приросту ВВП, збільшення енергоспоживання становило лише на 1 %, домінуючою є екстенсивна модель розвитку. Щоправда, лідерами у збільшенні споживання нафти в АТР були країни, що демонструють останніми роками саме інтенсивні моделі розвитку (Південна Корея — 9,7 % і Таїланд — 7,5 %), але «погоду» в глобальному вимірі визначають не вони, а Китай (приріст споживання — 6,8 %), Індія (5 %) та Індонезія (5 %) — перша, друга та четверта країни за кількістю населення у світі. Слід зазначити, що взагалі частка країн, які розвиваються, змінюється в бік зростання. За оцінками, вона збільшиться від приблизно третини наприкінці тисячоліття до 40 % уже в 2015 р. Особливо великий приріст очікується (крім згаданих країн) регіону Латинської Америки.

Єдиним регіоном планети, де протягом 90-х років відбулося значне зниження споживання нафти (майже на 8 %), були країни — колишні республіки СРСР, що пов’язано із падінням обсягів виробництва в них. Припинення падіння ВВП означатиме й те, що ця тенденція припинила свою дію. Відтепер і в даному регіоні також очікується значне збільшення енергоспоживання.

За розрахунками, сукупне споживання енергії у світі протягом найближчих десятиліть дедалі зростатиме, причому високими темпами. Згідно з інформацією, яка міститься в щорічній доповіді Міністерства енергетики США «Міжнародний енергетичний прогноз-2000», до 2020 р. порівняно з 2000 р. світове споживання енергії збільшиться на 60 %, причому щоденний попит на нафту зросте до 112,8 барелей на добу. Протягом цього ж 20-річного періоду вдвічі зросте споживання природного газу.

Водночас країни — імпортери нафти, передусім країни Заходу, політика яких у цьому питанні відповідає й інтересам України, здійснили комплекс заходів з метою зниження цін на нафту. Так, навесні 2000 р., після тривалого тиску з боку західних країн, і передусім США, на країни — члени ОПЕК, останніми було прийнято домовленість щодо збільшення обсягів видобутку нафти та встановлення мінімальної позначки для коридору цін до 22 дол. за барель. Відтак майже відразу нафта типу Brent подешевшала з 30 дол. за барель до 22,20—22,40 дол. за барель, а ціна американської нафти WTI, у свою чергу, знизилася з 34 дол. за барель до менше ніж 25 дол. за барель. Причому деякі оптимістичні експерти прогнозували подальше падіння цін до рівня 18—19 дол. за барель по нафті типу Brent. Однак ці сподівання не справдилися і ціни знову зросли до 35 дол. за барель і більше стосовно основних видів нафти.

Стабілізаційні заходи були перекреслені черговим загостренням палестино-ізраїльського конфлікту. Він не тільки стимулював панічні очікування на світовому ринку нафти, а й дав привід для посилення зусиль (зокрема з боку маргінального режиму в Іраку, антиамериканських угруповань в ряді інших арабських країн), спрямованих на зміни в механізмі ціноутворення на нафту на користь країн-експортерів.

Нерівномірність розподілу паливно-енергетичних ресурсів у світі дається взнаки в найрізноманітніших проявах суспільного життя людини. Зокрема, вона зумовлює появу факторів міжнародного політичного характеру, які виникають у зв’язку із наявністю спільних та суперечливих інтересів країн, окремих агентів економічного життя.

Ілюстрацією зв’язку між геополітикою та геоекономікою стали зусилля щодо припинення тривалого конфлікту на Близькому Сході. Успіх у переговорному процесі, якого було досягнуто в 1978 р. (значною мірою завдячуючи американській адміністрації Дж. Картера), мав і економіко-кон’юнктурний аспект, сприявши підтриманню цін на порівняно низьких рівнях. На відміну від цього, тривалі спроби адміністрації Клінтона влітку-восени 2000 р. припинити протистояння, які не увінчалися успіхом через взаємну агресивність його сторін, супроводжувалися надзвичайно великими стрибками цін та нестабільністю ринку енергоносіїв.

Усе це ілюструє тенденцію до зростання глобальної взаємозалежності в сучасному світі. Причому йдеться не тільки про взаємозалежність суто економічного плану, адже навіть суспільно-політичні процеси, владні рішення на рівні окремих країн і регіонів можуть не тільки вплинути на стан світового ринку енергоносіїв, а й на особливості, перспективи та навіть саму парадигму міжнародного розвитку. Про це переконливо засвідчили події, пов’язані із запровадженням нафтового ембарго з боку Організації арабських країн — експортерів нафти (ОАПЕК) у 1973 р.

Політичні рішення ОАПЕК, згідно з якими запроваджувались економічні санкції та вводилася в дію так звана «нафтова зброя», були пов’язані з підтримкою Заходом Ізраїлю в ході війни з арабськими країнами. Санкції полягали в припиненні поставок нафти до США та ряду інших країн взагалі, а також у зменшенні обсягів видобутку, що не могло не призвести до зростання світової ціни на нафту.

Це змусило провідні ринкові країни, які стали прямим об’єктом цього ембарго та картельної цінової політики, переглянути моделі енерго- та ресурсоспоживання своїх економічних комплексів та перевести їх у значно більш заощаджувальний та ефективний режим. Результатом стало радикальне зниження енергоємності одиниці виробленої продукції, а це, у свою чергу, виявилося фактором зменшення собівартості багатьох видів виробництв, дозволило віднайти резерви додаткового розвитку промисловості та сільського господарства, інфраструктури побутової сфери.

До значних «стресів» на світових ринках енергоносіїв призводили усі арабо-ізраїльські війни, ірано-іракський конфлікт, міжетнічні сутички на Близькому Сході, навколоіракська криза та військові дії антиіракської коаліції початку 90-х років. Водночас, як зазначалося, мали місце й контрзаходи з боку провідних споживачів енергетичних ресурсів, які спрямовувались на стабілізацію становища на енергетичних ринках, передусім на ринку нафтовому.

Підвищення цін на нафту на світових ринках наприкінці 90-х років, яке великою мірою було забезпечене погодженими обмеженнями виробництва нафти країнами ОПЕК (Організація країн — експортерів нафти), викликало активну протидію з боку провідних західних споживачів цього виду ресурсів. Зокрема, 22 березня 2000 р. Палатою представників конгресу США переважною більшістю голосів було схвалено законопроект «Про зниження цін на нафту», згідно з яким має посилитися тиск на нафтовидобувні країни з метою попередження штучного зниження обсягів видобутку нафти.

Але в довгостроковій перспективі найбільше значення мають фізичні кількісні ліміти енергоспоживання. Наприклад, за сучасними оцінками, у світових покладах залягає 140—150 млрд т нафти, тоді як щорічне її споживання останніми роками коливається на рівні 3,2—3,4 млрд т. Неважко підрахувати, наскільки вистачить наявних ресурсів нафти, навіть за умов збереження теперішніх рівнів її видобутку та використання. Але слід згадати, що сукупний світовий попит на нафту та нафтопродукти має виражену тенденцію до зростання. Так, згідно з експертними оцінками, протягом періоду 1996—2020 рр. темпи зростання такого попиту становитимуть 2,1 %.

Зрозуміло, чому так важливо враховувати динамічний аспект проблеми, тобто з урахуванням наявних глобальних запасів у практичних діях виходити з перспектив загальносвітового використання корисних копалин, екологічних наслідків їх залучення до виробничого обігу. Так, на сьогодні сукупне споживання енергоносіїв не тільки значно перевищує припустимий максимум, у межах якого діяльність людини не позначається на навколишньому середовищі, загальному кліматі та житті екосистем. Воно справді робить дуже близькою перспективу для людства залишитися без багатьох кардинально важливих на сьогодні традиційних джерел енергії та оброблюваних матеріалів. Отже, однією з найбільш актуальних глобальних проблем світової економіки є обмеженість ресурсно-енергетичного потенціалу та можливостей його застосування.



Згідно з експертними розрахунками, за сучасних темпів споживання покладів нафти вистачить ще на 120 років, газу — на 100 років, вугілля — на 500. Щоправда, оцінка обсягів покладів вугілля в Україні дає ще «довший» прогноз, але на такий термін навряд чи можна розраховувати на вугілля як на технологічно та екологічно придатне паливо.

Найбільші запаси природного газу містяться в Росії — 40 % від світового обсягу. Російські поклади нафти оцінюються в 20 % від світових.

Ураховуючи обмеженість традиційних енергоносіїв, у багатьох країнах дедалі частішають спроби створення альтернативного забезпечення паливом та енергією відповідно до наявних природно-кліматичних особливостей та економічних можливостей. У Бразилії, наприклад, чималу частину автопарку (а відомо, що саме автомобілі є головним сектором споживання нафтопродуктів) переведено на спирт, який видобувається з крохмальмістких агрокультур. У цій країні, як відомо, кліматичні умови дають змогу збирати три врожаї на рік, отже, агросировини для спиртовиробництва є вдосталь. Крім того, теплий клімат дає змогу застосовувати етиловий спирт протягом цілого року (цей вид палива, на відміну від бензину може використовуватись із більшими температурними обмеженнями). Аналогічні проекти можуть бути реалізовані й в Україні, зокрема, зважаючи на великі обсяги цукровиробництва (для виробництва спирту можуть використовуватись залишки цукрових буряків; надалі отримана біомаса може перероблятися на кормові домішки та на добрива), а також на теплий клімат на Півдні країни.

На Півночі Європи, в інших регіонах та країнах світу поширюються вітрові енергосистеми, енергетика водних припливів та хвильова гідроенергетика. В Україні найбільш поширені вітрові електростанції в Криму, втім, є плани розвивати вітрову енергетику і в інших регіонах держави, зокрема в «екологічно чутливих», рекреаційних, заповідних зонах

< Назад   Вперед >

Содержание
 
© uchebnik-online.com