Перечень учебников

Учебники онлайн

5.2.1. Паливний баланс у системі відкритої економіки України

Україні, яка до 1991 р. існувала в рамках єдиної союзної держави, після розвалу СРСР довелося істотно змінити уявлення про рівень та структуру самозабезпеченості природними ресурсами, і особливо енергоносіями. Радянський Союз, до складу якого вона входила, був найбільшим у світі продуцентом та експортером палива та сировини, передусім вуглеводневих енергетичних ресурсів — нафти й газу. Причому ці ресурси були легкодоступними, почасти завдяки штучно заниженим цінам згідно з принципами ціноутворення в плановій економіці. Отже, відповідно до геополітичних реальностей минулого наша країна відчувала себе багатою на природні, і зокрема енергетичні, ресурси.

Але саме цей, здавалося б, позитивний чинник, відіграв негативну роль у формуванні структури української економіки. Ілюзія доступності та низької собівартості енергоносіїв, яка фактично була закладена в парадигму планово-директивного розвитку, частково зумовила енерговитратність та екстенсивність економічної моделі України. А це мало особливо відчутні негативні прояви вже після її унезалежнення. Сьогодні порівняно низький рівень самозабезпеченості України енергоресурсами значною мірою пояснюється надзвичайно великою матеріало- та енерговитратністю її економіки.

Ефективність використання енергії в Україні приблизно у шість разів нижча, ніж у країнах з подібними рівнями доходів. Ще більш разючою є відмінність у моделях енергоспоживання від провідних індустріально розвинутих країн. Наприклад, у Німеччині енергоємність ВВП становить 0,19 кг умовного палива на долар, тоді як в Україні — 1,91 кг. Порівняно з Німеччиною Україна споживає вдвічі більше газу на душу населення. При цьому в нашій державі має місце перевищення відповідного показника в Японії в 5 разів. Не дивно, що, за підрахунками, в Україні перевитрачається четверта частина природного газу, або 4—5 млрд м3 на рік, що коштує 350 млн дол. Загалом, згідно з експертними оцінками, раціоналізація економічної структури дасть змогу забезпечити щорічну економію понад 100 млн т умовного палива.

Україна належить до країн, які, згідно з сукупним балансом відчувають залежність від зовнішніх поставок ресурсів, що видобуваються. Особливо це стосується енергоносіїв, адже енергетичні потреби України задовольняються за рахунок власних джерел лише на 40—50 %. При цьому, щодо основних трьох видів енергоносіїв, що видобуваються як корисні копалини, то рівень самозабезпечення ними в різні роки характеризується приблизно такими даними:

• нафта — 8—15 %;

• газ — 20—25 %;

• вугілля кам’яне — 80—95 %, а потенційно — до 100 %, хоча Україні через недостатню ефективність гірничо-видобувної галузі доводиться докуповувати певну його кількість задля повного задоволення в ньому власних потреб.

Попри порівняно незначні обсяги власного видобутку вуглеводневих енергоносіїв зараз Україна є однією із найстаріших нафтогазовидобувних держав світу, адже промислове розроблення нафтових родовищ на території Прикарпаття почалось понад 120 років тому. Щоправда, за європейськими стандартами, Україна може навіть бути віднесеною до числа найбільших нафтогазовидобувних країн континенту (після Норвегії, Великої Британії та Нідерландів, ясна річ, якщо не враховувати Росію). Так, на території виділяються три нафтогазоносні регіони: Карпатський (Західний), Дніпровсько-Донецький (Східний) та Причорноморсько-Кримський (Південний). Розвідані запаси вуглеводневих покладів у державному балансі корисних копалин містяться у 293 нафтогазових родовищах, у тому числі 69 газових, 66 нафтових, 99 газоконденсатних, 49 нафтоконденсатних, 10 нафтогазових. Причому загальний експлуатаційний фонд становить близько 4,5 тис. свердловин. Видобуток нафти, газу і газового конденсату здійснюється на 211 родовищах. Найбільшими видобувними підприємствами є ВАТ «Укрнафта» (більше 100 родовищ), ВАТ «Укргазпром» (більше 90 родовищ). Дедалі помітнішу роль відіграє підприємство «Чорноморнафтогаз», а також ряд спільних підприємств і компаній.

Щоправда, у стратегічній перспективі загальні тенденції в динаміці нафто- та газовидобутку не можуть додавати оптимізму через те, що Україна все більше наближається до природних лімітів щодо розроблення покладів. Максимального, в останні десятиліття, рівня видобутку нафти в Україні було досягнуто в 1972 р., а газу — в 1975 р. Значною мірою це було досягнуто завдяки відкриттю у західних регіонах великих Угерського, Більче-Волицького, Руднівського родовищ та унікального для нашого географічного регіону Шебелинського родовища на сході України. Власне, видобуток вівся в інтересах не тільки України, а всього господарського комплексу СРСР. В наступні роки мало місце помітне (до 10 % за рік) падіння обсягів видобутку.

Тимчасова стабілізація видобутку нафти і газу в останні роки була досягнута за рахунок впровадження комплексу заходів щодо підвищення ефективності використання ресурсної бази, скорочення числа бездіючих свердловин, упровадження нових методів і технологій нафто-, газо- і конденсатовилучення. Разом з тим на сьогодні резерви підприємств щодо утримання досягнутих рівнів видобутку близькі до вичерпання. Понад 45 % розвіданих запасів природного газу — це залишкові запаси родовищ, які перебувають на кінцевій стадії розроблення.

Проте час від часу розвідуються та вводяться в експлуатацію нові родовища, які дають змогу ще певний час «підтримувати на плаву» вітчизняну вуглеводневу видобувну промисловість. Так, влітку 2001 р. у результаті науково-дослідного буріння на українському шельфі Чорного моря південніше острова Зміїний Українське державне геологорозвідувальне підприємство «Причорноморгеологія» розвідало великі нафтогазові горизонти з промисловими запасами нафти і газу. За попередніми оцінками, розвідані родовища містять 10 млн т нафти і 10 млрд м3 природного газу. Глибина залягання горизонтів, які, до речі, мають високу якість, становить від 1800 до 2000 м, тобто вони є промисловими.

Через те, що наявних видобувних потужностей все-таки замало для задоволення внутрішніх енергетичних потреб, Україна є досить помітним «гравцем» на світовому ринку енергоносіїв, і особливо газу. Адже «енергонеефективність» української економіки веде до того, що наша країна є одним із світових лідерів за абсолютним споживанням газу (6-те місце) та імпорту цього продукту (3-тє місце). Крім того, має значення традиційно висока частка газу в споживанні первинної енергії (45 % проти 21 % в середньому по країнах Європи).

Дані наступної таблиці вказують на абсолютні обсяги та питому частку енергоносіїв у міжнародній торгівлі України.

Необхідність надвеликих закупівель енергоресурсів породжує для України чималі ускладнення макроекономічного характеру. Вони пов’язані насамперед із дефіцитністю державного бюджету та тим, що обов’язковим фактором зведення платіжного балансу стає подальше зростання зовнішньої заборгованості.

Енерговитратність української економіки породила і таку цілком специфічну економічну проблему для міжнародної торгівлі, як порівняно низька валютна ефективність експорту. Адже традиційними продуктами національної спеціалізації України стають низькотехнологічні, а також енерго- та матеріаломісткі вироби металургійної промисловості. Так, згідно з даними ОЕСР, на тонну продукції сталеливарної промисловості в Україні пересічно витрачається 19,5 людино-годин, тоді як у країнах ОЕСР — 4,1.

Наприкінці ХХ ст. у структурі вітчизняного експорту основною статтею стали неблагородні метали та вироби з них — біля третини загального показника. Нібито здобутки галузі є порятунком для економіки країни, і в певному сенсі так воно і є. Але слід враховувати, що для того, аби забезпечити такий експорт, необхідною є масована закупівля енергоносіїв за кордоном. Таким чином, енергетично неефективна структура вітчизняного виробництва, зокрема експортного, веде до такого феномену, як висока імпортомісткість експорту.



Згідно з експертними оцінками, Україна може вийти на майже 100 % самозабезпечення природним газом та розв’язати ряд складних проблем макроекономічного характеру, якщо нею буде проведено радикальну реформу енергоспоживання, забезпечено перехід до екологічно чистих та заощадливих технологій.

Згідно з положеннями програми «Нафта і газ до 2010 року», поточна потреба України в природному газі становить близько 80 млрд м3, а при реалізації програми енергозбереження мала б становити 70 млрд м3. Але і цього не надмірно високого орієнтиру Україні важко дотриматися через те, що інвестиції в газову галузь є недостатніми.



У даному разі ми маємо приклад невідповідності умов відкритості та критеріїв ефективності економіки. Адже значною мірою до «відкритості» в українському випадку спричиняється незадовільний характер енергоспоживання, стан паливно-енергетичного комплексу, взагалі мінерально-сировинного комплексу, велика імпортомісткість експорту, коли цілі збільшення надходжень від зовнішнього продажу вимагають додаткових витрат на закупівлю за кордоном. Утворюється своєрідне замкнене коло, неможливість вийти з якого унеможливлює й динамічний розвиток, спричиняє гальмування реформ.

У реальному секторі економіки вимушений імпорт енергоносіїв, який за своїм характером є критичним, об’єктивно зменшує фінансові можливості щодо закупівлі альтернативних поставок товарів ззовні країни, зокрема предметів виробничого та побутового споживання. Особливо негативним проявом цього є неспроможність забезпечити належні надходження нових технологій, машин та устаткування для промисловості та сільського господарства України. Відтак подібні матеріальні предмети технологічного торгового обміну, разом із засобами наземного, водного та повітряного транспорту, становлять лише незначну частку вкрай нераціонального вітчизняного імпорту. А це, у свою чергу, лімітує потенціал промислового розвитку, зростання продуктивності праці в країні.

Через обмеженість власних сировинних ресурсів українські нафтопереробні заводи в основному зорієнтовані на переробку імпортної нафти — російської і казахської. Значні ускладнення породжує й те, що майже всі надходження енергоносіїв до України здійснюються за одним вектором — з Росії або через територію Росії. Цей факт істотно відрізняє Україну від провідних розвинутих держав світу, які користуються відразу кількома джерелами надходжень енергоносіїв (для провідних індустріальних країн таких джерел може бути 10—15) і не припускають великої залежності від одного з них.

А ось для України наприкінці ХХ ст. виникла ситуація, за якої залежність лише від одного джерела енергопоставок зменшила можливості геополітичного маневру та зробила можливим диктат продавця. До дефіциту наземних потужностей транспортування нафти до України додалося й те, що фактично було обмежено й можливості використовувати статус України як морської держави при забезпеченні поставок нафти. Зокрема, йдеться про обмеження з боку Туреччини на рух танкерів через протоки Босфор та Дарданелли.

Усе це відбилося на політиці Росії, зокрема при встановленні цін на енергоносії. Так, інколи ціни на енергоносії, що РФ постачає до України, є вищими за ціни на ті самі продукти, що надходять до західних сусідів, завдяки чому виникає парадоксальна ситуація: відповідні ціни на західному кордоні України зменшуються після того, як продукт було транспортовано від її східного кордону. Зокрема, при здійсненні поставок російської нафти в Україну імпортери повинні сплачувати вивізне мито та податок на додану вартість (наприкінці 1999 р. вивізне мито на нафту було навіть збільшено з 7,5 до 15 євро за одну тонну на сиру нафту, причому урядом РФ передбачено підвищити ставки вивізного мита і на нафтопродукти), чого не відбувається при поставках нафти в Білорусь, країни Балтії та далекого зарубіжжя.



Для країн Західної Європи за припустимий максимум залежності від якогось одного джерела енергопоставок вважається показник 10—15 %. Для США надходження нафти з основного для них нафтопостачального регіону — Латинської Америки не перевищують 25—35 %.



Іншим прикладом подібної політики є те, що в 1998 р. Росія фактично примусила Україну закуповувати природний газ виключно в неї, перекривши трубопровід від Туркменістану. У 1999 р., коли було-таки поновлено газопостачання з Туркменістану, обсяги поставок природного газу з Росії до України залишалися дуже великими — 53 326,2 млн м?. Втім, значна частина поставленого газу до України компенсувалася платою за транзит цього виду палива її територією. Цей натуральний еквівалент транзитних виплат становив 34 706,3 млн м?.

Фактично нову сторінку виміру українсько-туркменських відносин відкрила травнева 2001 р. домовленість про поставки туркменського газу до України протягом 2002—2006 рр. у сумарному обсязі 250 млрд м?. При цьому передбачалося, що протягом цих років буде погоджено умови більш тривалої, десятилітньої аналогічної угоди.

Однак реалізації цього проекту загрожує обмежувальна політика Росії щодо подібної торгівлі. Причому практика «перекривання труби» може набути навіть більшого поширення за умов реалізації «позаукраїнського» інфраструктурного проекту відповідно до офіційного рішення уряду Росії побудувати газопровід, що омине територію України та забезпечить для Газпрому вихід до Центральної та Західної Європи через Білорусь. Враховуючи вартість об’єкта, а також необхідність для Росії і в подальшому мати справу з транзитними витратами, подібні плани можна охарактеризувати як переважно політичні. Разом з тим згідно з домовленостями, які було досягнуто влітку 2002 р., новий політичний компроміс передбачає передання Росії «під контроль» частини трубопровідного транспорту України «в обмін» на те, що альтернативної труби не буде. Щоправда, для України втрати є саме економічними, особливо враховуючи збільшення попиту на природний газ у Європі, який, за оцінками, може досягти в 2010 р. 770 млрд м?. У фінансовому вимірі втілення такого рішення означатиме щорічні втрати для України, що перевищуватимуть 1 млрд дол.

Певною альтернативою такому проекту має стати завершення будівництва та введення в дію в 2001 р. нафтопроводу Одеса—Броди. Офіційно ця урочиста подія відбулася 19 серпня, і, як відзначалося, проект не лише надійно гарантує енергетичну безпеку держави, а й має бути економічно рентабельним (навіть якщо трубопровід буде завантажений на третину). Поки що йдеться тільки про першу чергу цього об’єкта, потужність якої становить 12 млн т нафти на рік. Про сприятливі міжнародні перспективи для роботи цього об’єкта свідчить тенденція до розширення видобутку нафти в Каспійському басейні. Нафтові розробки в цьому регіоні можуть забезпечити ефективну конкуренцію традиційним каналам постачання цього виду енергоносіїв не тільки до України, але й до Центральної та Західної Європи. Це особливо актуально, зважаючи на ускладнення в роботі нафтової промисловості в РФ.



Традиційно у світі міжрегіональні газові торговельні потоки забезпечуються за такими географічними векторами:

• з Росії до Європи;

• з Північної Африки до Європи;

• з Близького Сходу до Японії;

• з Індонезії і Австралії до Південної Азії та Японії.

Аналогічні нафтові торговельні потоки відбуваються за такими напрямками:

• з регіону Перської затоки до країн Європи, Японії та США;

• з Північної та Центральної Африки до Європи та США;

• з Південної Америки до США;

• з регіону Північного моря до Європи.

Після відкриття великих нафтових родовищ у басейні Каспію обговорюються проекти транспортування нафти до Європи, а, можливо, і до США. Щоправда, до останнього варіанта було дещо зменшено увагу після того, як з’ясувалося, що обсяги покладів не є такими велетенськими, як початково очікувалося.



Щодо поставок нафти, то аналогічні проблеми існують і тут, з тією поправкою, що в останні роки порівняно невеликі поставки нафти до України здійснював Казахстан, а відкриття каспійських нафтових родовищ дає змогу сподіватися на великомасштабні закупівлі нафти в ХХІ ст. передусім у Азербайджану. Фахівці вважають, що до 2010 р. в Каспійському басейні видобуватиметься близько 90 млн т якісної (легкої та малосірчаної) нафти, що в 9—10 разів перевищує відповідні показники кінця останнього десятиліття ХХ ст. Цікавою для України була офіційна пропозиція Узбекистану взяти в концесію його вуглеводневі родовища.

На тлі цих суперечок у 2001 р. активізувалися переговори щодо відновлення спільного регулювання електроенергосистем України та Росії. Дедалі активніше ставиться питання про запровадження механізму паралельної роботи цих енергосистем відповідно до двостороннього меморандуму «Про співробітництво в галузі електроенергетики», який було підписано урядами двох країн.

У цілому ж невмілість керівництва України ефективно забезпечити геополітичні інтереси країни, політика, яку Російська Федерація — провідний постачальник енергоносіїв та партнер у галузі енергетики — проводила щодо України протягом періоду незалежності та інші негативні чинники внутрішнього і зовнішнього походження призводили до скорочення надходження нафти на українські заводи, перебоїв із постачаннями газу. Отже, важливим завданням для України стала диверсифікація джерел енергопостачання.

З особливою гостротою це завдання відчулося саме тоді, коли з’ясувалися принципові розбіжності деяких геоекономічних та політико-стратегічних інтересів України та Росії. Взагалі, імпорт енергоносіїв з Росії став головним компонентом торговельних відносин з цією країною. (Вивезення енергоносіїв є базовою міжнародною спеціалізацією РФ, а високі ціни на нафту протягом 1999—2000 рр. стали для цієї країни важливим чинником економічної стабілізації). Типовою ситуацією стало переважання енергоносіїв в обсягах двосторонньої торгівлі — дві третини й навіть більше від загального обсягу українського імпорту, тобто в реальному вимірі — 5—6 млрд дол.

Очевидно, що така ситуація не може тривати довго. Існує тенденція скорочення видобутку нафти в Російській Федерації, причому російський уряд приймає рішення щодо першочерговості забезпечення сировиною власних нафтопереробних підприємств. Крім того, в Росії є зобов’язання щодо експорту енергоносіїв до країн далекого зарубіжжя, що ще більше посилює небезпеку скорочення поставок нафти до України.

Ще одним фактором, який впливає на торгівлю нафтою та забезпечення вітчизняної економіки та соціальної сфери нафтопродуктами, є незадовільний матеріальний стан нафтопереробних заводів в Україні. Наявні шість основних підприємств забезпечують понад 60 % загального обсягу пропозиції моторних палив на ринку України. Однак за деякими позиціями їхні сьогоднішні потужності дають змогу не лише забезпечити потребу країни, зокрема в бензині, дизельному паливі, мазуті та інших нафтопродуктах і продуктах нафтохімії, а й поставляти значну їх кількість на експорт. Щоправда, останніми роками, зокрема в 1999 р. у нафтопереробній промисловості України продовжувалась тенденція до зменшення обсягу переробки нафти. Так, за даними Мінекономіки, відповідно до Програми соціально-економічного розвитку на 1999 р., на заводах України передбачалось переробити 13 млн т нафти з газовим конденсатом. Проте було перероблено тільки 11 млн т.

Цей факт відображає загострення фінансових та технологічних проблем мікроекономічних агентів енергетичного ринку України, що має принципове значення, оскільки на державному рівні закупівля нафти по імпорту не здійснюється. Так, зазначені заводи через брак обігових коштів інколи не можуть навіть оплатити потрібну для своєї роботи сировину. Відтак неможливість оперативно закуповувати «живу» нафту по імпорту примушує підприємства вдаватися до угод з давальницькою сировиною, причому її частка останніми роками має стійку тенденцію до зростання.

Наприклад, тоді як в 1998 р. питома вага давальницької сировини, що використовувалася в галузі, становила 67 % загальної маси сировини, а в 1999 — вже 79 %. І це в умовах, коли така міжнародна економічна модель є набагато менш вигідною для переробних підприємств (а саме в 5—6 разів), вона дає змогу покривати тільки поточні виробничі витрати і робить неможливою реконструкцію та модернізацію виробництв.

Таким чином, через усі вищезазначені обставини загальні потужності з первинної переробки нафти в України хронічно недовантажуються. Тільки в 1999 р. було, за офіційними даними, завантажено 20 % нафтопереробної галузі. У тому ж році практично не працювало ВАТ «ЛІНОС», потужності якого використовувалися лише на 3,3 %. Більше трьох місяців простояв Херсонський нафтопереробний завод. На інших підприємствах потужності з первинної переробки були завантажені від 28,2 % (АТ «Укртатнафта») до 51,0 % (ВАТ «Нафтохімік Прикарпаття»). При цьому порівняно з минулим роком збільшили завантаження своїх потужностей ВАТ «НПК Галичина» (з 16,3 до 27,8 %) та ВАТ «Нафтохімік Прикарпаття» (з 37,6 до 51,0 %).

Таке скорочення обсягів переробки нафти означало простої технологічних установок заводів. Так, позапланові простої в січні — грудні становили 640 діб, у тому числі: ВАТ «ЛІНОС» — 326 діб, ВАТ «Херсоннафтопереробка» — 164 доби, ВАТ «Нафтохімік Прикарпаття» — 29 діб, ВАТ «НПК Галичина» — 52 доби, ВАТ «Одеський НПЗ» — 69 діб. Це, у свою чергу, призвело до значних збитків, погіршило фінансовий стан нафтопереробних підприємств та зменшило їхні можливості в подальшому вкладати кошти в розвиток виробництва.

Табл. 5.5 містить інформацію про характер роботи нафтопереробної галузі України, її самозабезпеченість сировиною та залежність від імпортних надходжень.

Загальний тривалий економічний спад, що був посилений зовнішніми чинниками, передусім світовою фінансовою кризою, зменшивши внутрішній попит на енергоносії, ще більше погіршив ситуацію для підприємств галузі.

Оптимізація роботи нафтопереробних підприємств є важливою складовою поліпшення стану справ у вуглеводневого сектору енергетики, взагалі в усьому енергетичному секторі країни та у сфері міжнародного співробітництва. Адже виникає класична ситуація, за якої оптимізація роботи певної галузі стає фактором поліпшення умов та результатів міжнародної економічної діяльності.

Реальності сьогодення ведуть до такого висновку: господарська система в Україні, яка існує зараз, є надмірно витратною щодо використання енергосировинних ресурсів, а також значною мірою через це відчуває гострий дефіцит природних ресурсів та перебуває у невиправдано високій зовнішній залежності. Це примушує ставити питання про раціоналізацію використання ресурсів, поліпшення геоекономічних умов формування реального ресурсного балансу країни.

Практичним виявом усвідомлення того, що необхідним є забезпечення альтернативних енергопоставок, стало прийняття Кабінетом Міністрів України в січні 1997 р. спеціальної постанови (Постанова № 10 від 14.01.1997 р.) щодо концепції диверсифікації джерел постачання нафти й газу в Україну. Нею проголошувалася стратегічна мета — створення в країні достатньо потужної інфраструктури для приймання та транспортування нафти й газу як для власних потреб, так і для європейських споживачів.

Засоби, які можуть використовуватися для розв’язання енергетичної проблеми, можуть значно відрізнятися один від одного. Крім стимулювання інструментами фінансової політики, іншими макроекономічними важелями, дійовими правовими нормами в міжнародній практиці застосовуються контроль над споживанням енергії у виробництві та у побуті і навіть засоби пропагандистського характеру. Ось і в Україні, наприклад, у жовтні 2000 р. було оголошено тиждень боротьби за економію енергії, передусім електрики та природного газу в побуті.

Значно дійовішим заходом можна вважати рішення Кабінету Міністрів України про створення єдиної системи обліку споживання природного газу для зниження його втрат і підвищення оплати його споживання, яке було ухвалено в серпні 2001 р. Передбачається, що створення нової єдиної системи обліку газу буде здійснюватися в декілька етапів і відразу в усіх відповідних сферах та основних технологічних процесах — у газовидобутку, під час транспортування газу, зберігання і споживання газу в промисловості та в комунальній сфері.

Важливим технічним засобом реалізації поставлених завдань має стати автоматизована система обліку у сфері видобутку і транспортування газу. Її інфраструктуру становитимуть як переобладнані старі, а також нові пункти обліку газу, додатково введене сучасне і високоточне обладнання. Причому якщо на початкових етапах обчислення обсягів газу не диференціюється відповідно до його якості, то на завершальних стадіях реформи газового сектору будуть враховуватися показники калорійності газу.

Заплановано встановлення лічильників газу в усіх житлових приміщеннях, причому як заохочення висунуто ідею зниження ціни на паливо для тих громадян, які встановили такі лічильники за власні кошти.

У разі успішного впровадження нової системи Україна може значно поліпшити умови формування свого платіжного балансу, адже газ становить головну товарну позицію вітчизняного експорту.

Проте все ще відчувається відсутність комплексного підходу та цілісної системи ефективних заходів, які не можуть бути ефективно замінені виключно ідеологічними кампаніями та відбуватися без належного законодавчого забезпечення.

Ураховуючи значення торгівлі вуглеводневими енергоносіями для України, можна впевнено казати про необхідність вживання радикальних та термінових заходів щодо стабілізації роботи нафтопереробних заводів. Тому в Україні з метою підвищення економічної ефективності переробки нафтової сировини і налагодження випуску високоякісних нафтопродуктів, враховуючи прогнозні показники потреби в нафті і нафтопродуктах до 2010 р., а також зважаючи на недостатню завантаженість нафтопереробних заводів, обмеженість обігових коштів для закупівлі сировини, було розроблено Галузеву програму реформування нафтопереробної промисловості України, згідно з якою передбачається здійснити консервацію чи ліквідацію частини потужностей, залучити додаткові інвестиції.

У квітні 2001 р. у Верховній Раді України пройшли парламентські слухання на тему «Енергетична стратегія України на період до 2030 року», в центрі уваги яких опинилися питання виведення енергетики держави з кризового стану, забезпечення довгострокового та стабільного енергозабезпечення економіки та населення країни, гарантування енергетичної безпеки держави.

Щодо практичних шляхів розв’язання проблеми енергозабезпечення України, то головними серед них є:

• раціоналізація структури та характеру виробництва, передусім у напрямку енергозбереження, зниження споживання енерго-сировинних ресурсів при виробництві одиниці кінцевого продукту;

• диверсифікація джерел енергопостачання, зокрема за рахунок каспійської нафти та за умов забезпечення транспортної інфраструктури нафтопостачань, головне — будівництво Одеського терміналу та нафтопроводів;

• збільшення власного видобутку вуглеводневих енергоносіїв — нафти й газу — та стабілізація, технологічна модернізація вуглевидобування

< Назад   Вперед >

Содержание
 
© uchebnik-online.com