Перечень учебников

Учебники онлайн

2.18.1. Поняття міжнародної міграції робочої сили: міграція в долі українського та інших народів

Міжнародна міграція робочої сили є складовою світової системи господарювання, вона є результатом еволюції робочої сили, системи міжнародного поділу праці та інтеграції. За розрахунками експертів ООН, у 2000 р. близько 140 млн людей, тобто близько 2 % світового населення мешкали не в тій країні, в якій народилися.

Разом з тим щодо міжнародної міграції, навіть більшою мірою, ніж стосовно багатьох інших форм міжнародної економічної діяльності, можна навести міркування про недостатність вузько спеціалізованого аналітичного підходу, якщо необхідно визначити її природу та основні тенденції.

Міжнародна міграція робочої сили пов’язана з формуванням, розвитком та занепадом націй і держав. Вона є результуючою функцією цілого комплексу економічних та неекономічних чинників: її обумовлюють як різниця в рівнях поточних доходів, безробіття, необхідність пошуку роботи в інших країнах та інші економічні причини, так і війни, стихійні лиха інші позаекономічні події.

Під міграцією розуміють зумовлене економічними, а також політичними, соціальними причинами, інколи військовими подіями постійне або тимчасове переселення людей через існуючі державні кордони. Можна навести таке, більш формальне визначення цього явища.

Міжнародна міграція робочої сили — це постійне або тимчасове переміщення працездатного населення з одних країн до інших, що викликається як економічними, так і неекономічними причинами.

Історично явище міграції — необхідний та природний атрибут міжнародних відносин, спільного існування різних народів, етнічних і соціальних груп, країн. Тому витоки міграції навіть неможливо визначити. Вільне або примусове переміщення великих мас людей відбувалося завжди — настільки, наскільки «вистачає» історичної пам’яті людства.

Натомість можна вести мову про те, як і коли завдяки міжнародній міграції сформовувалися окремі нації та держави. Адже такі сучасні країни, як США, Австралія, взагалі є країнами, населення яких, крім індіанців та аборигенних племен, сформовано завдяки припливу мігрантів, і переважна більшість людей є або нащадками мігрантів, або самі є мігрантами. До речі, чимала частина цих людей є вихідцями з України, типова доля яких була, як відомо, описана вітчизняним письменником В. Короленком.

Протилежним американському та австралійському прикладом етно- та державоутворюючої міграції є розсіяння єврейського народу, наслідком якого стало зникнення його державності. Державу Ізраїль було відновлено вже в середині ХХ ст. завдяки зворотній (етнічній) міграції, яка стимулювалася сіоністським рухом і тривала кілька десятиліть до цієї події та кілька десятиліть після неї. Ще більш масштабні етнічні рухи спостерігалися в стародавній історії, наприклад міграція племен та народів за часів великої хвилі переселення аріїв до Індостану, а століття по тому — зворотна хвиля міграції до Європи. Численні війни, зокрема у часи Середньовіччя, значною мірою сприяли формуванню сучасних етносів на європейському континенті.

У новітні часи перше масове переміщення робочої сили також мало примусовий характер. Це — вивезення рабів із Африки до Америки, яке набуло таких масштабів, що чисельність населення африканського континенту помітно зменшилася.

Уже в першій половині ХІХ ст. почала переважати міграція промислових робітників, а наприкінці того ж століття головну міграційну хвилю забезпечили селяни, які розорилися.

Типовою відмінністю міграції після Другої світової війни стала активізація переселення науково-технічної інтелігенції та висококваліфікованих робітників.

Усі ці процеси стосувалися й українців та тих народів, які мешкали на території сучасної України. Анти, скіфи, сармати, слов’яни… Залишаючи поза увагою питання історичної правонаступності (чи є східні слов’яни прямими нащадками антів, яку культурну та генетичну спадщину залишили по собі інші народи, що знаходили собі притулок на берегах Дніпра, Дунаю, Дністра, у Північному Причорномор’ї та ін.), згадаймо перипетії монголо-ординських часів, присутність на українських землях Польщі, Австро-Угорщини, політику колонізації степової зони Російською імперією (і знову літературно-історична «українська» паралель: описані М. Гоголем у «Мертвих душах» пристрасті саме і були пов’язані із цілеспрямованим стимулюванням переселення до тих південноукраїнських земель, які дістали назву Новоросії — теперішні Херсонська, Одеська, Миколаївська області). Війни з половцями, Туреччиною, іншими сусідами та завойовниками, окупація Орди, відплив населення через полон і работоргівлю (а на певних етапах у Київській Русі работоргівля поставала провідною статтею зовнішньої торгівлі), яку вели київські князі, зокрема відомий своїми походами Святослав Ігоревич, — все це впливало на склад давньоруського, українського етносу.

Друга світова війна спричинила масову евакуацію українців на Схід Радянського Союзу, зокрема до Сибіру, республік Середньої Азії. Надалі — втеча українців від радянського голодомору 30-х років, примусове переміщення остарбайтерів, виїзд українців на освоєння казахстанської цілини, до об’єктів комсомольського будівництва та нафтогазових розробок на Радянському Сході, в Сибіру, етнічна міграція євреїв до Ізраїлю, переїзд значної частини творчої інтелігенції до Москви у 60—80-ті роки — ось найбільш помітні для України міграційні події вже ХХ ст. Нарешті, масовий виїзд фахівців та робітників у пошуках кращої долі у пострадянські часи (кінець ХХ — початок ХХІ ст.) передусім до країн Західної Європи та США «довершують картину» сьогодення.

Разом з тим поліпшення умов життя у державі, утвердження України як духовно багатої, життєздатної країни не може не змінити становища на її ринку праці, характер її участі в міжнародних міграційних процесах.

Окрема розмова — регулювання міграційних процесів. Для різних країн протягом різних етапів їхнього розвитку є типовим проведення різних типів міграційної політики. Причому багато залежить від вектора міграції: від того, чи йдеться про в’їзд до країни, чи виїзд з неї.

Наприклад, Сполучені Штати — країна, яка виникла внаслідок міграції та тривалий час була своєрідним притулком для знедолених людей, які їхали до Америки в пошуках кращої долі, останніми десятиліттями проводять жорстку політику обмеження в’їзду, причому дедалі жорсткішу. Аналогічні тенденції в сучасному регулюванні в’їзду проводять країни Західної Європи. Тут слід пам’ятати про те, що стосовно міграції робочої сили ЄС відтепер — це практично єдина країна, отже, саме поняття «міграція» для Євросоюзу втратило економічний сенс, якщо йдеться про переїзд людини з однієї країни ЄС до іншої. Хіба що мова може йти про етнокультурний бік справи.

Ці самі індустріально розвинуті держави традиційно мають максимально ліберальний режим виїзду (обмеження стосуються хіба що людей, які є носіями стратегічних таємниць), але випадки застосування правил виїзду для цих країн є значно рідшими за випадки застосування правил в’їзду. І навпаки: часто трапляється так, що країна, до якої ніхто або майже ніхто не бажає в’їжджати, має жорсткі обмеження на виїзд (колишній СРСР, сучасний Ірак).

Україна є членом Міжнародної організації праці, спеціалізованої структури ООН, яка здійснює регулювання умов праці, вивчає характер зайнятості в країнах, зокрема зайнятості мігрантів.

Провідним міжнародним спеціалізованим органом, який призначений регулювати процеси міграції, є Міжнародна організація з міграції (Україна має в цій організації статус спостерігача). Базовим документом, який регулює відносини України з цією структурою, є Угода між Урядом України та Міжнародною організацією з міграції про статус цієї організації в Україні і про співробітництво у сфері міграції (була укладена 29 лютого 1996 р., зміни від 3 грудня 1999 р.).

< Назад   Вперед >

Содержание
 
© uchebnik-online.com