Перечень учебников

Учебники онлайн

Проблема лімітів зростання у відкритій економіці

Дедалі більшою мірою людство відчуває вузькість планетарних меж для своєї господарської діяльності. Україна, як і всі інші країни світу, що забезпечують суспільне відтворення активним виробничим навантаженням на навколишнє середовище, відчула не тільки нестачу ряду важливих для такого відтворення ресурсів, а й зворотну реакцію природи на здійснюваний на неї тиск.

Відтак просторова та матеріальна обмеженість актуалізує ставлення питання про докорінну переоцінку парадигми розвитку, екологізацію виробництва, якомога ширше використання задля гарантування екологічної безпеки досягнень науково-технічного прогресу.

Проблема лімітів економічного зростання, яка є предметом обговорень у науковій літературі починаючи з кінця XVIII ст., набула найбільшого розголосу лише останніми десятиліттями. Так, в 60-ті, 70-ті роки ХХ ст. зусиллями представників неомальтузіанської школи Дж. У. Форрестера, Д. Л. Медоуза, Д. Х. Медоуз, а також А. Печчеї, В. Беренса ІІІ, В. Леонтьєва, Л. Клейна та інших дослідників, які розробляли більш або менш реалістичні прогнозні моделі розвитку цивілізації, було привернуто увагу не тільки науковців, а й широкої громадськості до необхідності радикального реформування базової ресурсо- та енерговитратної парадигми господарського відтворення людства, переоцінки критеріїв прогресу як такого.

Тоді було здійснено спробу синтезувати відомості про окремі вияви найбільш масштабної, глобальної структурної кризи. У результаті такі негативні явища, як деградація природного середовища, окремих екосистем, родючих ґрунтів, дедалі частіші стихійні лиха, вичерпування родовищ корисних копалин, масове зубожіння, яке набуло загострення через різке погіршення показників соціально-економічного розвитку великих регіонів планети, розглядались як взаємозв’язані елементи такої кризи.

Висловлені ідеї набули значного поширення, тим більше що на практиці відразу з’явилось їх підтвердження. Таким аргументом виявилась світова енергетична криза 1973—1974 рр., яка хоч і була викликана суто політичними акціями ряду провідних арабських країн — експортерів нафти, але наочно показала вразливість моделі екстенсивного розвитку, необхідність заміни принципу валового нарощування обсягів ресурсів, що залучаються до процесів відтворення, акцентом на екологічно виваженому, ресурсозаощаджувальному, інтелектуально- та наукомісткому виробництві. І хоча безпосередні причини самої кризи мали, з технічного погляду, секторальну природу, було зрозуміло, що завдання реформування моделі відтворення не могли бути локалізованими лише в енергетичному секторі. Відтак докорінна модифікація моделі енергоспоживання автоматично пов’язувалася з раціоналізацією усієї системи господарювання та витрачання ресурсів.

Таким чином, переважно через економічні ускладнення, а не завдяки слушній аргументації фахівців було призупинено тенденцію стабільного нарощування обсягів енергоспоживання, яка діяла після закінчення Великої депресії, взагалі кризи надвиробництва кінця 20-х — початку 30-х років. Фактично, після того як протягом періоду 1933—1972 рр. відбувалося середнє щорічне зростання залучуваних енергетичних ресурсів приблизно на 4 %, у провідних індустріальних країнах було здійснено спробу довести рівні енерго-сировинного споживання якомога ближче до технологічно зумовленого мінімуму.

Наведені історичні події можна розглядати як одне зі свідчень структуровизначальної ролі ряду екзогенних (стосовно економічної логіки) детермінант розвитку. Адже докорінні зміни характеру економічного відтворення, які тривають зараз і мають відбутися в майбутньому, значною мірою пов’язані з фізичною неможливістю подовження тенденції екстенсивного розвитку. Це спонукає до висновку щодо того, що взагалі економічні закони та практичні настанови, які часто розглядаються як базисні, насправді такими не є.

Скоріше справедливим є інше: економічні відносини, як рідина в судині, набувають тих форм, стереометричні виміри яких диктуються особливостями соціокультурного та техногенного поступу. Отже, своєчасне врахування провідних чинників, які формують модель зростання, є кардинально важливим для забезпечення економічної, технологічної безпеки як у межах окремої країни, так і людства в цілому. Причому особливо актуальним це завдання стає в нинішніх умовах, коли людство та вся біосфера стали особливо вразливими, а ефективні засоби оптимізації енерго-сировинного споживання не можуть не мати загальноцивілізаційного масштабу

< Назад   Вперед >

Содержание
 
© uchebnik-online.com