Перечень учебников

Учебники онлайн

5.3.4. Продовольчий потенціал: українські реалії у світлі міжнародних проблем

Розглядаючи перспективи міжнародної економічної діяльності для України, а також моделюючи довгострокову експортну спеціалізацію як країни в цілому, так і індивідуальних суб’єктів виробничо-збутової діяльності, не можна не враховувати суперечливі особливості розвитку національного продовольчого сектору. Ця суперечливість передусім полягає в тому, що значний виробничий, експортний потенціал, який є в наявності, не реалізується в достатній мірі. А потенціал цей є значним. Для підтвердження цього досить сказати, що АПК України забезпечував 30 % харчової продукції усього колишнього Союзу РСР, а по окремих ключових позиціях — переважну частину товарів. Зокрема, вироблялося 70 % солі, 60 % цукру колишнього СРСР, причому за останнім показником до 1990 р. Україні належало перше місце в світі. Серед інших важливих видів виробництва можна відзначити виробництво спирту — 40 % та олії — 35 % від загальнорадянського показника.

Для розуміння особливостей такого співробітництва для України важливо враховувати, що вона є не тільки виробником, а й великим споживачем агропромислової продукції. Причому через розбалансованість виробництва в галузі наша держава інколи закуповує продукцію, яку потенційно могла б виробляти. Така ситуація виникає навіть стосовно зернової продукції, як, наприклад, у квітні 2000 р., коли постало питання (причому не вперше) про закупівлю хлібного зерна в Казахстані та у країн Східної Європи.

І саме у зв’язку з цим — місткістю внутрішнього ринку в нашій державі, так само, як і в багатьох інших країнах — слід відзначити таку особливість кореляції функцій національного виробництва та експортно-імпортної діяльності: навіть значні обсяги їх агропромислового виробництва не обов’язково означають міжнародну спеціалізацію на виготовленні харчової продукції та сільськогосподарської сировини. Наприклад, Китай з населенням понад 1,2 млрд, який є основним виробником пшениці, водночас є і найбільшим її імпортером.

Слабкість купівельної спроможності населення України веде і до кризи внутрішнього збуту продукції вітчизняних аграрних виробників, а це, у свою чергу, погіршує перспективи їх міжнародної конкурентоспроможності в майбутньому через неможливість акумулювання коштів для модернізації застарілої техніки, закупівлі добрив, проведення меліоративних робіт. Так, близько 2/3 українського населення не в змозі забезпечити свої потреби в необхідних продуктах харчування.

Аграрна спеціалізація певної країни в системі міжнародного поділу праці сама по собі не повинна сприйматися як свідчення того, що така країна має несприятливі позиції в системі міжнародного поділу праці та є «аграрним придатком» інших держав. Більше значення тут має інше, а саме — ефективність виробництва. Так, у США, де в аграрному секторі зайнято близько 3,5 % економічно активного населення, виробляється близько чверті аграрної продукції західного світу. Велику роль в економіках країн Євросоюзу відіграють аграрні види виробництва (як рослинницького, так і тваринницького). Причому саме аграрні статті спільного бюджету ЄС традиційно є найбільш «важкими», і з приводу них інколи точаться найбільш активні дискусії. Крім США та країн Євросоюзу, провідними експортерами сільськогосподарської продукції є Канада, Аргентина, Австралія, Нова Зеландія.

Отже, ряд провідних індустріально розвинутих країн традиційно зберігають за собою і роль лідерів аграрного виробництва, які контролюють основні ринки цієї галузі. Як правило, в таких країнах має місце ретельно пророблене законодавство щодо тарифного та нетарифного регулювання торгівлі аграрною продукцією, а головне — в них налагоджено ефективне та висококонкурентне її виробництво, яке базується на порівняльних кліматичних, економічних перевагах щодо окремих видів міжнародної спеціалізації.

Досвід країн — лідерів аграрного виробництва свідчить про значний прогрес, що його було досягнуто в сільському господарстві планети протягом ХХ ст. Його характеризує зростання продуктивних сил у галузі, передусім завдяки поширенню машин, а також виведенню гібридного насіння та порід свійських тварин. Позитивним наслідком цього поступу стало зростання сукупного потенціалу світового аграрного виробництва. Причому навіть без запровадження принципових та невикористовуваних зараз технологій виробництва майбутнього, згідно з деякими експертними розрахунками, можна забезпечити продовольством понад 10 млрд людей.

Але, на жаль, на багатьох людей планети така раціональна логіка не поширюється, що веде до висновку про недостатність для практичного аналізу знання тільки узагальнюючих агрегатних показників. Адже родючі ґрунти, атрибути високої культури землекористування та вирощування худоби поширені в світі далеко не рівномірно. Від 1 до 1,5 млрд людей, кожна четверта дитина у світі страждають від недоїдання. Півмільярда із загального населення планети голодує, причому половину з цієї кількості людей голодування призводить до хвороб або смерті. Особливо невтішними є показники по Африці, де взагалі в жахливому економічному стані живуть 300 млн людей, тобто 45 % населення.

Очевидно, що голод стає однією з глобальних проблем людства. Відтак кожна з країн, що володіють родючими ґрунтами, несе відповідальність за їх збереження та ефективне використання. З погляду сучасних ринкових цінностей може здаватися неправдоподібною думка про те, що значення цього виду природних ресурсів у майбутньому зростатиме. Втім, реальних альтернатив традиційним методам вирощування культурної біомаси поки що немає. А з урахуванням постійного зростання населення планети, руйнації ґрунтів, розширення пустель, можливих катаклізмів, що можуть спричинити виведення великої кількості земель з-під активного аграрного користування, суспільна цінність придатних для обробки територій зростатиме.

Актуальним завданням є поширення на країни, що розвиваються, прогресивних технологій аграрного виробництва. Важливим завданням є і забезпечення доступу країн третього світу до сучасних машин та обладнання. Адже багато з них користуються такими застарілими та неефективними методами, як, наприклад, кочове тваринництво та переліг, причому інколи з вирубкою та випалюванням лісових масивів.

Останнє явище в Бразилії (де у такий спосіб знищуються важливі для відтворення кисню тропічні ліси) набуло справді загрозливих масштабів для людства, екосистеми планети. Причому через низьку родючість земель, які вводяться таким чином у сільськогосподарський обіг, вирубка лісів не припиняється, а використані з метою отримання двох—чотирьох урожаїв ґрунти деградують. Відтак вповні можливим є ставлення питання про застосування інтернаціональних засобів розв’язання проблеми зубожіння бразильських селян та залучення іноземних інвестицій з метою переключення їхньої діяльності на інший напрямок аграрного виробництва, зокрема виробництва, що орієнтується на експорт.

Експортна орієнтація аграрного господарства є важливим фактором його розвитку, який, діючи протягом століть, зумовив національну спеціалізацію окремих країн, зокрема й України.

Справді, агропромислова спеціалізація є традиційною не тільки для земель сучасної України, вона мала місце й у стародавні часи. Це стосується ще періоду дослов’янської державності, зокрема скитсько-сарматського хронологічного проміжку. Відомо, що й пізніше, вже за часів Середньовіччя — міжнародної торгівлі Київської Русі — праукраїнська держава була важливим учасником торговельних відносин, пов’язаних з купівлею-продажем аграрної продукції.

Але сьогодні потенціал аграрної спеціалізації України значною мірою обмежується як факторами геоекономічного порядку (жорстка конкуренція на міжнародних ринках агропродукції, кількісні обмеження на ввезення з боку ряду країн, і передусім ЄС), так і неможливістю подовження практики інтенсивного розвитку агровиробництва та надмірної експлуатації земельних ресурсів. Адже відомо, що Україна — це найбільш розорана країна Європи, причому вона потерпає від прогресуючої деградації земельних угідь, площа яких становить біля 20 млн га.

При цьому на виробництво одиниці валового продукту АПК Україна витрачає в 2—3 рази більше енергоресурсів та сировини, ніж провідні ринкові країни. А через погану систему транспортування, незадовільний стан шляхів сполучень, нерозвинутість інфраструктури галузей переробки аграрної сировини в Україні втрачається значна частина зібраного врожаю (найгірші «досягнення» по окремих роках — біля 60 %), що зменшує експортний потенціал та призводить до імпортної залежності.

На проблему накладає відбиток і соціальний чинник: у сільській місцевості мешкає близько 40 % громадян України, тому оптимізація міжнародноекономічного статусу стосовно сфери аграрного співробітництва є засобом поліпшення добробуту населення.

З метою динамізації розвитку сільського господарства в країні важливим є широке впровадження зарубіжного досвіду організації аграрного виробництва, сприяння збуту продукції галузі та захисту від іноземної, інколи недобросовісної, конкуренції. Разом з тим cтвopeння, скажімо, фepмepcькиx гocпoдapcтв нe є caмoціллю дepжaвнoгo впливy нa cільcькe гocпoдapcтвo. Його пpийнятні opгaнізaційні фopми на мікрорівні мaють вpaxoвyвaти тpaдиції гocпoдapcькoгo yклaдy, щo вікaми фopмyвaвcя в yкpаїнcькoмy ceлі.

Функція держави з підтримки міжнародної економічної діяльності аграрних виробників полягає в допомозі багатьом господарствам подолати збитковість через проведення гнучкої податкової, страхувальної, цінової, кредитної політики, зокрема за допомогою кредитування експорту. Предметом особливої уваги має бути ввезення до країни демпінгової та низькоякісної аграрної продукції, товарів, які не мають відповідних сертифікатів якості або не відповідають тим, що є в наявності. Слід проводити більш гнучку податкову політику та політику квотування, диференціюючи імпортовані товари як такі, що є конкурентними вітчизняним на внутрішньому ринку, та такі, що не мають відповідних аналогів. В організаційному плані слід сприяти розвитку таких підприємницьких структур, які виявляють свою життєздатність в умовах ринку, ефективних та економічно доцільних посередницьких організацій, передусім аграрних біржових установ, торгових домів.

Це допоможе подолати ситуацію, за якої на багатьох сегментах вітчизняного ринку домінують імпортні товари, а слабкість ринкових позицій українських агропромислових виробників не дає змоги їм акумулювати кошти на проведення модернізації виробництва, здійснити перероблення продукції рослинництва, тваринництва тощо та довести її до кінцевого споживача. Разом з тим, нездатність діяти в умовах ринку багатьох аграрних виробників не слід вважати підставою для подальшого опікування неефективними виробництвами, а скоріше — як привід для політики реструктуризації власності на селі.

Ключовими складовими експортного розвитку агропромислової галузі України мають стати підвищення якоcті пpoдyкції до рівня світових стандартів, подолання oбмeжeнь нa eкcпopт yкpаїнcької cільcькoгocпoдapcької пpoдyкції в інші кpаїни, в тoмy чиcлі y кpаїни CHД та ЄС, залучення до aгpapного ceктopу інoзeмниx інвecтицій, зокрема через cтвopeння cпільниx підпpиємcтв

< Назад   Вперед >

Содержание
 
© uchebnik-online.com