Перечень учебников

Учебники онлайн

1.4. Розвиток людського капіталу

У сучасному світі конкурентоспроможність країни та її успішність на світових ринках певною мірою визначається здатністю зберігати і розвивати людські ресурси. Висновок, зроблений аналітиками ЄБРР щодо змісту реформ у Центральній і Східній Європі, полягає в тому, що соціальна складова повинна стати одним із пріоритетів, оскільки головний фактор продуктивності і конкурентоспроможності – інтелект і знання, а це в першу чергу люди і відповідно обсяг інвестицій у людський розвиток.

За оцінками фахівців експертної корпорації ”Всесвітній економічний форум” вже в 1992 році конкурентні переваги країн з розвинутою економікою лише на 15 % залежали від традиційних (“твердих”) показників, таких як обсяг ВВП, рівень інфляції, стан торговельного балансу, і на 85 % - від “м'яких” факторів конкурентоспроможності, пов’язаних з людським чинником (мотивації праці, ступеня освіченості і кваліфікації кадрів тощо).

Індекс розвитку людського потенціалу (ІРЛП)

В таких країнах як Індія і Китай спостерігається прорив у розвитку людського потенціалу, що можна пояснити збільшенням уваги держави та приватних інвесторів до фінансування людського розвитку. У більшості країн спостерігається тенденція до зростання державних витрат на освіту.

Трудова глобалізація через мережу Інтернет

Стрімке розповсюдження знань та ноу-хау впливає на всі сфери економічної діяльності. Розвиток інформаційних технологій обумовив новий тип організації виробництва, коли підприємства територіально віддалені один від одного, можуть укладати угоди про обмін продуктами своєї праці через канали електронного зв’язку і достатність Інтернет – послуг (на підприємствах окремих країн сягає 80 – 95 %), більшість зайнятих працюють, спілкуючись з роботодавцями (іноді інших країн) через Інтернет мережу.

Розвиток нових форм зайнятості

Це ключовий момент розвитку світового ринку праці, оскільки традиційних форм зайнятості стало недостатньо для пристосування підприємств до нових умов господарювання. Виникла необхідність переходу до нетрадиційних форм, зокрема, неповної, вторинної, тимчасової, сезонної, самозайнятості тощо. У сфері послуг значного поширення набула практика субконтрактного найму, що дозволило підприємствам значно розширити можливості ротації кадрів. При інтенсивному застосуванні інформаційних технологій значна частина висококваліфікованих працівників, в основному, виконуватиме роботу вдома.

Гнучкість використання робочої сили

Проявляється це у значному підвищенні її мобільності і зміни у цій сфері пов’язані з формуванням багатопрофільного працівника нової формації, характерними рисами якого стали поєднання різноманітних фахів і видів трудової діяльності, постійне підвищення рівня освіти і професійної підготовки.

Зростання ролі освіти

Тенденція зумовлена економічними та соціальними перетвореннями, а зміни в усіх сферах суспільної діяльності вимагають організації якісно нової системи підготовки і перепідготовки кадрів, яка здатна забезпечити їх оперативну адаптацію до нових соціальних і виробничих умов.

Зміни зайнятості і структури

Чинник глобалізації впливає на зайнятість, її структуру та на демографічні процеси, хоча цей вплив є опосередкованим, і, в кінцевому рахунку, спричиняє прискорення темпів нарощування кількісних параметрів трудового потенціалу в одних випадках та їх сповільнення - в інших.

Більш безпосередньо вплив глобалізації на демографічні процеси виявляється у перерозподілі робочої сили між окремими країнами і континентами, що ілюструє постійне зростання міграційних потоків з менш розвинутих регіонів світу в більш розвинуті. Для країн з перехідною економікою ця проблема є актуальною, адже значна частина працездатного населення країни вимушена щорічно виїжджати на тимчасову або постійну роботу в зарубіжні країни.

Демографічні проблеми на міжнародному рівні розглядаються й оцінюються у контексті найважливіших глобальних проблем людства, від комплексного вирішення яких значною мірою залежить забезпечення населення планети продовольством, достатньою кількістю та безпечними джерелами енергії, збереження природного середовища, забезпечення продуктивної зайнятості трудоактивного населення, соціально-культурного розвитку регіонів світу тощо.

Демографічна проблема у глобальному масштабі полягає у суперечливо швидкому зростанні чисельності населення Землі та диспропорціях його складу.

Ряд фахівців вже тривалий час наголошують на тому, що планета перенаселена і подальше збільшення чисельності населення неминуче призведе до глобальної екологічної катастрофи. Однак значна частина демографів (серед них – і експерти ООН), з огляду на тенденції останніх років вважають, що прискорене зростання чисельності населення світу – явище порівняно короткочасне і незабаром припиниться.

Особливо прискорилися темпи зростання чисельності населення у другій половині ХХ сторіччя. Десятиліттями максимально швидкого його збільшення стали 1960-і та 1970-і роки . Надалі зростання чисельності жителів планети вже відбувалось з уповільненням темпів. У підсумку чисельність населення світу, яка у 1900 році становила дещо менше 1,7 млрд. осіб, за століття (до 2000 року) зросла до 6,1 млрд., а нині вже перевищує 6,6 млрд. осіб, з них 5,4 млрд. проживає у менш розвинутих країнах світу (у т. ч. 1,3 млрд. осіб - у Китаї; понад 1,1 млрд. - в Індії).

Прогнози ООН щодо динаміки чисельності населення

Більшість країн, які розвиваються, визнають необхідність подальшого зниження темпів зростання їх населення як умови для ослаблення тиску на природне середовище.

За прогнозами ООН, середньорічний приріст населення світу на найближчі роки очікується на рівні 75-76 млн. осіб (таким чином у 2013 році чисельність населення становитиме 7 млрд. осіб). Відмітки 8 млрд. населення світу досягне вже за межами першої чверті ХХІ ст., найімовірніше – у 2027 році, а в кінці першої половини поточного сторіччя його чисельність сягне 9 млрд. осіб і очікувано саме на даному рівні стабілізується.

Проблеми низької народжуваності

Поряд з проблемою надзвичайно високої народжуваності з'явились її антиподи – проблема надмірно низької народжуваності, подекуди – зниження тривалості життя, поширення депопуляційних тенденцій у ряді країн світу. Зокрема, в Європі депопуляція вже перестала бути екстраординарним явищем: близько третини європейських держав на сьогодні фіксують природне скорочення населення. При цьому демографічна ситуація відрізняється у різних частинах Європи. Так, значна частка європейських країн з відчутним загальним і природним скороченням населення нині представлена державами Східної й Центральної Європи та деякими іншими європейськими країнами з пострадянського простору ( Російська Федерація та країни Балтії).

У ряді розвинутих країн Західної і Південної Європи, які досягли значних успіхів у зниженні смертності, рівень народжуваності є також настільки низьким, що чисельність їх населення або вже скоротилась, або очікується її скорочення у середньостроковій перспективі. Серед тих європейських країн, чисельність населення яких ще утримується на одному рівні або дещо збільшується, якнайшвидше процес скорочення розпочнеться в Австрії, Бельгії, Греції, Італії.

Міжнародна міграція

Через низький рівень народжуваності значущим фактором збільшення чисельності населення у більшості розвинутих регіонів світу (і, зокрема, розвинутих європейських країн) стала міжнародна міграція. Якби не додатне міграційне сальдо, кількість населення Європи почала б скорочуватись ще з 1995 року.

За оцінкою Відділу народонаселення ООН, міграційний приріст у першій половині поточного десятиліття забезпечував 3/4 загального приросту населення у розвинутих країнах. У випадку збереження наявних тенденцій у період з 2010 по 2030 роки у більш розвинутих регіонах світу збільшення чисельності населення зможе відбуватися виключно за рахунок міграції .

Скорочення чисельності населення та старіння

В усіх європейських країнах та у розвинутих країнах інших регіонів світу все гострішою проблемою стає саме скорочення чисельності населення внаслідок депопуляції та прискорення процесу старіння. На ІІ Всесвітній Асамблеї з проблем старіння у Мадриді у 2002 році представники урядів усіх країн світу погодилися з необхідністю враховувати проблеми й соціально-економічні наслідки старіння населення у реалізації стратегій і політиці розвитку.

На відміну від ХХ-го “століття зростання”, за результатами більшості сучасних демографічних прогнозів ХХІ ст. буде “століттям старіння”.

Частка осіб, які досягли “першого порогу старості” (60 років) у населенні світу в 2007 році становила 11 %. Основним регіоном з найвищою часткою літніх осіб на сьогодні є Європа (21 % населення представлено особами у віці 60 років і старше, 16 % – особи віком 65 років і старше).

Після 2020 року до Східної Європи, де місце скорочення чисельності населення приєднається також Південна Європа. За сумарним показником народжуваності протягом 2020-2025 років лідируватиме (як і нині) Північна Європа, а аутсайдером виступатиме Східна. Досягнення найвищої на європейських теренах середньої тривалості життя очікується у Західній Європі, з незначним відривом від неї (і одна від одної) йтимуть відповідно Південна і Північна частина континенту, а найнижчий показник прогнозується для Східної Європи. Найбільше додатне сальдо міграції у 2020-2025 роках матиме Західна Європа, вслід за нею за цим показником прямуватиме Південна частина Європейського континенту.

Згідно з базовим варіантом прогнозу Євростату, за умови збереження сучасних тенденцій народжуваності, смертності і міжнародної міграції, населення п’ятнадцяти найбільш розвинутих країн – старих членів Європейського Союзу (ЄС-15) збільшуватиметься тільки до 2023 року, після чого розпочнеться його скорочення, так що до середини ХХІ ст. сукупна чисельність населення згаданих п’ятнадцяти країн може повернутися до показника початку цього сторіччя.

Детальніший розгляд демографічних перспектив Європейського Союзу на період до 2020 року засвідчує, що ЄС у його сучасних межах (ЄС-27) очікує збільшення частки осіб віком 65 років і старше з 17,0 % (2007 р.) до 20,6 % (2020 р.) та скорочення частки дітей віком до 14 років – з 15,8 % до 14,8 %. Чисельність населення Європейського Союзу за прогнозом становитиме у 2020 році 496,4 млн. осіб. (проти 490,4 млн. – сьогодні).

За базовим варіантом прогнозу Євростату, у більшості країн ЄС очікується до 2020 року, незначне підвищення сумарних показників народжуваності (СПН) порівняно з нинішніми. Винятком є Ірландія, Франція, де прогнозується його стабілізація або й зниження.

Довідково. У 2020 році сумарний показник народжуваності у ЄС–27 коливатиметься у межах від 1,33–1,34 дит. (Словаччина – Болгарія) до 1,85–1,86 дит. (Швеція–Франція).

Прогнози середньої тривалості життя (СТЖ) для країн Європейського Союзу до 2020 року також демонструють позитивну динаміку з порівняно невисоким середнім темпом приросту середньої тривалості життя за цей період і такими співвідношеннями: у середньому дещо більшим приростом СТЖ для чоловіків (порівняно з жінками країн Євросоюзу вони нині живуть у середньому на 6,5 року менше); випереджаючими темпами зростання тривалості життя у ряді східно- і північноєвропейських держав – нових членів Союзу (країнах Балтії, Болгарії, Польщі, Румунії, Угорщині, Словаччини), а, також в Ірландії та Люксембурзі.

За прогнозом середня тривалість життя у ЄС-27 до 2020 року становитиме: для чоловіків – від 68,1 року (Латвія) до 80,7 року (Швеція); для жінок – від 78,3 року (Румунія) до 86,2 року (Іспанія).

У зв’язку з наявними та очікуваними тенденціями демографічних процесів основний акцент у соціально-демографічній політиці розвинутих країн Європи робиться не так на стимулюванні дітонародження (хоча цьому приділяється значна увага), як на мінімізації соціально-економічних наслідків старіння населення сьогодні на перспективу.

Зростання популярності вищої освіти

Чисельність студентів вищої школи 203 країн зросла з 70-х років ХХ ст. до середини 2000-х років з 13 млн. до 111 млн. чоловік внаслідок усвідомлення людьми зв’язку освіти з добробутом, який у найбільш розвинутих країнах є соціально-економічною закономірністю: краща освіта зумовлює більшу конкурентоспроможність на ринку праці і, відповідно – кращі дохід, соціальний статус, можливості збереження і зміцнення здоров’я, свободи життєвого вибору. Так, у США різниця середньої платні випускників шкіл і бакалаврів з 1975 року до 2005 року зросла з 19 % до 63 % для чоловіків і з 37 % до 70 % для жінок.

Збільшення інформаційно-комунікаційної складової

Інформаційно-комунікаційна складова освіти розвивається як в аспекті технічного забезпечення навчального процесу, так і - прищеплення учням/студентам інформаційно-комунікаційних навичок: техніки комп’ютерних операцій, умінь з інтернет-навігації, знання мов, переважно – англійської, внаслідок того, що найбільший інформаційний ресурс зосереджений в мережі Інтернет і презентований англійською; викладання англійською є в усіх університетах “першої десятки ” провідних світових рейтингів.

Кращі університети повністю забезпечені комп’ютерами та інтернет-трафіком; основи інформаційно-комунікаційних навичок прищеплюються на рівнях середньої та початкової школи (так, у 2006 році школи США мали 76 комп’ютерів на 100 учнів, Японії – 82).

Зростання тенденції безперервної освіти

Безперервна освіта впродовж життя, передовсім професійна, у розвинутих постіндустріальних суспільствах є невід’ємною частиною життя більшості населення, яка забезпечує доповнення, оновлення, осучаснення набутих під час базової освіти знань, умінь і навичок як важливий чинник життєвого успіху. Так, у Німеччині та Франції держбюджетне фінансування додаткової професійної освіти значно більше, ніж університетської.

Місце традиційно-класичного підходу в освіті, зосередженого переважно на засвоєнні більш-менш стандартного набору знань, умінь і навичок, дедалі більше займає підхід, сфокусований на розвитку здібностей і умінь учнів/студентів орієнтуватися в розмаїтті складних, швидкоплинно змінюваних і непередбачених виробничих та життєвих ситуацій.

Європейська вища освіта переживає процес уніфікації через Болонський процес, у результаті якого заплановано у 2010 році проголосити єдиний європейський освітній і науковий простір.

Зміст “болонізації” передбачає єдині умови визнання дипломів про освіту; уніфіковану систему вчених ступенів (бакалавр, магістр, PhD); термінів навчання (бакалаврат – не менше 3-х років, магістеріум – 2-х); оцінювання знань (за літерами латиною від А – аналог вітчизняного “відмінно” до Е – аналог “задовільно з мінусом”); форм навчання (за кредитно-модульною системою).

“Болонізацію” не підтримують ряд держав Старої Європи з давніми системами освіти, тому що переважне фінансування вищої освіти в Західній Європі належить освітньому управлінню ЄС, яке задовго до Болонського процесу створило програми обміну і розвитку освіти, накопичило базу даних, сформувало співробітницькі групи в зацікавлених країнах, щорічно здійснює пересування десятків тисяч студентів за відпрацьованою схемою.

А в межах Болонського процесу існують перешкоди мобільності: неузгодженість навчальних програм (за даними 2007 року, лише 66 % університетів Європи дотримувалися кредитно-трансферної системи), відсутність єдиного, визнаного всіма країнами Болонського процесу додатку до диплому (його видавали лише 47 % європейських ВНЗ), труднощі з візами і дозволами на роботу для студентів і науково-педагогічного персоналу.

Профілактика захворювань

Дедалі більше пропагується і фінансується профілактика захворювань, яка ґрунтується на розумінні здоров’я як комплексного феномену, що включає фізичну, психічну, духовну й соціальну складові, збереженню і зміцненню яких слугують програми, щодо здорового способу життя, тому що нехтування своєчасною ефективною профілактикою призводить до втрат до 10 % ВВП, навіть найбагатших країн.

Світовим лідером формування здорового способу життя є Канада, де з середини 70-х років ХХ ст. була розпочата реформа охорони здоров’я, основою якої є формування здорового способу життя, що включає як профілактику фізичного, психічного, духовного і соціального здоров’я силами всіх галузей людської діяльності (міжгалузевість) на всіх рівнях людської взаємодії (багаторівневість) індивідів, груп, організацій, регіонів, національних урядів, міжнародних об’єднань світової спільноти.

Фінансування охорони здоров’я

У країнах ЄС видатки на охорону здоров’я складають у середньому 8,87 % ВВП; лідери – Франція – 10 %, Німеччина – 10,9 %; особливо зростає фінансування передових напрямів медичної науки; у США на дослідження з медичної генетики витрачається набагато більше, ніж на дослідження космосу.

Поряд з приватною медициною, ринок медичних послуг контролює держава, зокрема, з 80-х років ХХ ст. країни “старої Європи” реформують свої системи охорони здоров’я, дотримуючись базових принципів концепції “регульованого планового ринку і соціального підприємництва”, зміст якої полягає у стимулюванні конкуренції та розвитку підприємницької ініціативи серед постачальників медичних послуг під ретельним державним контролем

< Назад   Вперед >

Содержание
 
© uchebnik-online.com