Перечень учебников

Учебники онлайн

1.1. Конкурентні переваги в інформаційній економіці за умов глобалізації

Інформаційна економіка, яка прийшла на зміну індустріальній, налічує в історії свого теоретичного підґрунтя більше півстоліття, а в практиці розвитку – лише два-три десятиліття. Швидкість та масштабність її розвитку, взаємообумовлені процесом посилення глобалізації, сприяли об’єднанню світових ринків, різкому переходу на нові інформаційно-комунікаційні технології, зміні структури виробництва й експорту в бік зростання високотехнологічної продукції та особливо – диверсифікації послуг, їх структурного збагачення і підвищення можливостей для бізнес-спілкування в режимі on-line.

У сучасному глобалізаційному світі стрімкий розвиток інформаційної економіки вплинув також на характер конкуренції та чинники конкурентних переваг. Підвалини інформаційної економіки заклалися передусім у розвинених країнах, де заздалегідь акумулювались інтелектуальні ресурси, відпрацьовувалися інституціональні засади захисту інтелектуальної власності, залучалися фінансові потоки. Україна та інші країни з трансформативною економікою з багатьох причин опинилися на узбіччі стрімкого руху нової економіки. Тому дослідження її конкурентних переваг та розвитку високотехнологічних секторів розвинених країн і України є актуальним, особливо за умов вступу останньої до СОТ.

Проблемам розвитку інформаційної економіки, створеним в її рамках конкурентним перевагам присвячено багато наукових праць, зокрема М. Портера, Дж. Даннінга, Б. Лундваля, Д. Белла, Ф. Махлупа, М. Пората, М. Кастельса, Т. Ніколаєвої, Л. Бєлової, А. Стриженко, В. Гейця, М. Мунтіяна, В. Сіденка, Л. Федулової, В. Новицького, В. Александрової.

Метою даної роботи є дослідження конкурентних переваг інформаційної економіки та розвитку високотехнологічних секторів в Україні порівняно з окремими розвиненими країнами і на його основі обґрунтування напрямів подолання відставання України від сучасних світових тенденцій у застосуванні інформаційно-комунікаційних технологій.

З розвитком суспільного виробництва, посиленням інтернаціоналізації та її наступного етапу – глобалізації, в рамках індустріального, а потім і постіндустріального суспільства змінювалися поняття і сутність конкуренції.

Історично концепція конкуренції ґрунтується на теорії використання в міжнародному поділі праці порівняльних переваг, притаманних національним економікам. За неокласичною моделлю Хекшера-Оліна до факторів національних порівняльних переваг належать природні ресурси, ресурси праці і капіталу.

Порівняльні переваги, отримані країною від природи, не є вічними і не можуть відтворюватись, багато з них впродовж тривалого часу експлуатації вже практично вичерпані чи близькі до цього.

В індустріальному суспільстві конкуренція є основою динамічного розвитку економіки. За формою вона є вільною конкуренцією приватних виробників на відкритих ринках, а за механізмом реалізації – ціновою конкуренцією на внутрішньому і зовнішньому ринках. Зростання виробництва і споживання на душу населення в розвинених країнах сприяло створенню кращих умов для конкуренції фірм і країн на терені світового господарства. Ці умови пов’язані зі зміною вектора конкуренції від переважного використання порівняльних переваг до використання динамічних конкурентних переваг, що базуються на досягненнях науково-технічного прогресу та інноваціях на всіх стадіях економічного обороту – від створення продукту до його надходження споживачам.

При цьому переваги у витратах виробництва (у моделі Хекшера-Оліна) заміщуються перевагами в якості товару чи послуги та в ефективності їх виробництва. Це не означає, що потрібно протиставляти порівняльні переваги за витратами і конкурентні переваги за технікою і технологією виробництва. Конкурентоспроможність будь-якого товару чи послуги визначається, як відомо, зіставленням ціни й якості. Але із підвищенням рівня науко- і техномісткості виробництва зростає вагомість якості товарів для міжнародної конкурентоспроможності.

Концепція національних конкурентних переваг, розроблена М. Портером , ілюструється теоретичною конструкцією у вигляді ромба, вершини якого визначають 4 детермінанти формування переваг (рис. 1).

Крім традиційно врахованих факторних умов, визначених у моделі порівняльних переваг, М. Портер додав до першої детермінанти ще дві: науково-інформаційний потенціал, який охоплює всі накопичені в країні знання – наукові, технічні, ринкові тощо, а також інфраструктуру (ринкову, освітню, соціально-культурну та ін.). Серед цих факторів він виділяв передусім розвинені, тобто такі, що створюються і постійно розвиваються завдяки творчій праці висококваліфікованих фахівців.

Згідно з концепцією конкурентних переваг М. Портера держава не отримує ці переваги у спадок від минулого, а створює найбільш важливі чинники суспільного виробництва: науково-технічну базу і кваліфіковану робочу силу.

Саме розвинені фактори мають основне значення для отримання країною конкурентних переваг. Ці переваги за «якістю» є більш вагомими, оскільки їх утворення і підтримання пов’язані зі значними інвестиціями як фінансового, так і людського капіталу, що важко передбачити на світовому ринку. Вкладення фінансового і людського капіталу, як правило, повинні бути значними за обсягом і тривалими за періодом функціонування.

За М. Портером, недостатність окремих факторів виробництва може стимулювати розвиток економіки. Наприклад, відсутність родовищ корисних копалин у Швейцарії та Японії змусило фірми широко використовувати ресурсозберігаючі технології.

Друга детермінанта – стан попиту – пояснює, чому наявність внутрішнього попиту сприяє формуванню конкурентних переваг. Внутрішній попит забезпечує компаніям можливість оцінити потреби споживачів, а останні мають змогу вимагати від компаній удосконалення продукції. Це змушує виробників швидше впроваджувати інновації і отримувати додаткові конкурентні переваги, яких не має зарубіжна компанія. При цьому найбільше значення має не обсяг внутрішнього попиту, а його відповідність тенденціям розвитку попиту на світовому ринку. Так, внутрішній попит Японії на економічні легкові автомобілі, цифрову апаратуру, що перевищував світовий, забезпечив японським компаніям провідні позиції у виробництві цих товарів та безперечні конкурентні переваги на світовому ринку.

Споріднені і підтримуючі галузі – третя детермінанта конкурентної переваги. До них належать виробники напівфабрикатів, додаткового устаткування, послуг тощо, але основне їх значення полягає у встановленні тривалих ділових контактів, що прискорювало інноваційні процеси. Групи конкурентоспроможних компаній суміжних галузей господарства, які розміщені в одному регіоні, Портер розглядав як кластери, загальна діяльність яких посилює конкурентні переваги завдяки тісноті ділових контактів, взаємній довірі партнерів.

Четверта детермінанта – стратегія і структура фірм, внутрішньогалузева конкуренція – об’єднує дуже різні, але важливі з точки зору конкурентних переваг фактори. М. Портер вважає, що у кожної компанії повинна бути добре опрацьована концепція розвитку, орієнтована на створення інновацій, а також гнучка система управління, заснована на національних цінностях.

Ця група чинників включає внутрішньогалузеву конкуренцію як головний каталізатор всієї системи конкурентних переваг. Присутність конкурентів у галузі (власній, спорідненій чи підтримуючій) є вагомим стимулюючим чинником, оскільки всі підприємства перебувають в одному середовищі, що стимулює пошук і застосовування інноваційних елементів.

На всі детермінанти конкурентних переваг впливають незалежні сили з боку уряду та випадку. Основна сила впливу знаходиться на боці уряду, який, на думку Портера, повинен бути каталізатором і шукачем нового. Уряд має створювати спеціалізовані чинники виробництва в країні, контролювати відповідність продукції національних виробників стандартам безпеки і охорони довкілля, обмежувати прямі кооперативні зв’язки між конкурентами в галузях, стимулювати зростання продуктивності праці на підприємствах тощо. Що стосується випадку, то його сила є непередбачуваною, і нею неможливо управляти.

М. Портер обґрунтував також концепцію чотирьох стадій, що проходять країни у процесі розвитку економіки і які відрізняються діючими факторами конкуренції. На першій стадії конкуренція створюється на основі факторів виробництва (природні ресурси, праця, фізичний капітал) та технологій, пов’язаних з імітацією придбаного іноземного обладнання. Конкуренція на другій стадії базується на основі стимулювання інвестицій, на третій – на основі впровадження інновацій. Третя стадія відзначається застосуванням у вигляді основних ресурсів знання та інформації. При цьому з переходом від перших до наступних стадій у країні зростають доходи на душу населення, досягаючи високого рівня на третій стадії. На четвертій стадії стимули розвитку вичерпуються і починається спад.

До країн, що здійснили перехід до стадії конкуренції на основі інновацій, належать Фінляндія та Ірландія, а перехід на четверту стадію ідентифікувався у Швейцарії і Швеції на початку 1990 рр.

Конкурентні переваги, пов’язані із залученням ПІІ та діяльністю ТНК, обґрунтовані в рамках ОLІ-парадигми британським вченим Дж. Даннінгом . Аналіз статистичних даних надав змогу Даннінгу дійти висновку, що визначальними факторами в інтернаціоналізації виробництва та вкладенні інвестицій ТНК за кордон є три детермінанти:

– переваги володіння (ownership advantages, O-переваги);

– переваги розташування (localization advantages, L-переваги);

– переваги інтернаціоналізації (internationalization advantages, І-переваги).

За Даннінгом, переваги володіння виникають, коли в країні забезпечена доступність компаній до освічених трудових ресурсів, технічного персоналу і менеджерів, інститутів, що здійснюють НДДКР. У країні, що має О-переваги, завдяки кваліфікованим кадрам забезпечується більш високий рівень розвитку передових технологій, тому вона вважається технологічно конкурентоспроможною. НДДКР, які застосовують ТНК, сприяють розвитку національної інноваційної системи.

L-переваги стосуються рівня розвитку соціально-економічного середовища в країнах, де ТНК вигідно розмістити виробництво.

І-переваги охоплюють фактори, які примушують компанії використовувати розроблені інновації самостійно, не видаючи ліцензій на них іншим підприємствам.

Висновки досліджень за ОLІ-парадигмою підтвердили, що ТНК використовують ПІІ як ефективний засіб залучення передових технологій. Висока частка іноземного виробництва позитивно впливає на національну інноваційну систему, а розходження між нею і технологічними можливостями країни створюють стимул для пошуку і використання науково-технічної інформації компаніями як джерела їх технологічного розвитку.

Дж. Даннінг удосконалив ромб конкурентних переваг М. Портера, додавши до двох незалежних чинників (уряд і випадок), ТНК. Останні також впливають на держави, їх конкурентну позицію у світовому господарстві через дію як на уряд, так і на всі чотири детермінанти, завдяки більшим можливостям розробки і комерціалізації нових знань, широкому використанню інформаційно-комунікаційних технологій, наявності розвиненої інформаційної інфраструктури.

Конкурентні переваги інноваційної моделі розвитку досліджувалися Б. Лундвалем, Б. Йонсоном і К. Фріменом, які обґрунтували основи концепції національних інноваційних систем. У цій концепції центральне місце належало навчанню, яке впливає на генерування нових знань та їх реалізацію в інноваціях. Б. Лундваль у процесі аналізу походження інновацій дійшов висновку, що інновація є кумулятивним процесом, а не дискретним, тобто знання та ідеї, накопичуючись, перетворюються у вагомі винаходи. Тому він надавав вирішального значення навчанню, використовуючи термін «економіка навчання» , і розглядав навчання як безперервний процес удосконалення навичок і знань, необхідних для виробництва більш досконалого продукту. Б. Йонсон доповнив цю концепцію навчання процесом «забування», тобто звільнення від звичок і застарілих поглядів, які можуть гальмувати виникнення нових ідей та створення інновацій (підвищення конкурентоспроможності економіки).

Інновації є результатом функціонування комплексної системи із власною структурою, в якій основного значення набувають освіта, наука, держава та інформаційно-комунікаційні технології (рис. 2).

Роль держави полягає не лише у фінансуванні освіти, науки, охорони здоров’я, забезпеченні сприятливих макроекономічних та інституційних умов функціонування інноваційної моделі розвитку економіки, але й у забезпеченні впливу на підвищення національної інноваційної спроможності всіх інституціональних одиниць та попиту на інноваційну продукцію.

Достатнє фінансування, особливо освіти всіх рівнів та науки, розвиток інфраструктури, необхідної для функціонування національної інноваційної системи, підтримка попиту на інноваційні продукти – усі зазначені напрями участі держави в даній моделі, на нашу думку, є її конкурентними перевагами. Отже, конкурентні переваги інноваційної економіки ґрунтуються на креативності працівників, розвиненому творчому потенціалі та патентній діяльності, трансфері технологій та інноваційній активності нації. До переваг слід також віднести наявність досконалої інноваційної інфраструктури.

У 80–90-х роках минулого століття з посиленням динаміки глобалізаційних процесів та розвитком постіндустріальної економіки конкуренція набуває нових ознак: цінова конкуренція поступово замінюється неціновою, вільна конкуренція приватних товаровиробників все більше стикається з конкуренцією монополістичних і олігополістичних структур. Ринки, спочатку відкриті, з часом за рахунок протекціонізму стають частково закритими. Змінилася структура попиту – від споживання масової продукції стандартного рівня якості до індивідуального попиту домашніх господарств та корпоративних секторів. Ці зміни супроводжувались різким загостренням конкуренції, яка часто набувала високого динамізму, руйнівного характеру та агресивності, що зумовило використання для її визначення терміна «гіперконкуренція».

Дослідники наголошують на множинності чинників, які одночасно формують гіперконкуренцію, що характеризується зниженням витрат, підвищенням якості, впровадженням інновацій, використанням ринкових бар’єрів тощо, її дію на різних ринках і за неоднакових умов, стрімкий характер та швидкість змін конкурентної ситуації . За цих умов конкуренти змушені вступати в партнерські відносини, створювати гнучкі альянси, які об’єднують, як правило, партнерів із різними конкурентними перевагами. У рамках цих альянсів відбувається взаємний обмін найновішими науково-технічними досягненнями та інноваціями, що забезпечує успіх конкурентів-партнерів і посилює їхню стійкість та витривалість у конкурентній боротьбі.

Постіндустріальна економіка базується на виробництві наукомістких товарів та інтелектуальних послуг, найбільшими цінностями стають знання, інформація, на основі яких розвиваються інформаційні технології як вагома складова нового електронофікованого типу виробництва, принципово інших, ніж раніше, управлінських систем, інфраструктурних мереж господарства, фінансових потоків .

Аналіз фахових публікацій з питань постіндустріальної економіки свідчить, що існує значна розбіжність поглядів стосовно визначення поняття інформаційної економіки. Окремі автори вважають, що інформаційна економіка – це перша, початкова стадія нової економіки постіндустріального суспільства, яка в процесі розвитку перетвориться на економіку знань . Інші виокремлюють у постіндустріальній нову економіку, основою якої є Інтернет-економіка .

У монографії «Україна у вимірі економіки знань» інформаційна економіка розглядається як застосування знань для розвитку, а не економіка інформаційних технологій, а сучасне суспільство – як інформаційно-знаннєве .

В окремих публікаціях термін «інформаційна економіка» використовується як синонім економіки знань , що, на наш погляд, є найбільш прийнятним для означення поняття інформаційної економіки.

Інформаційна економіка як особливий тип економіки, в якому інформація є визначальним виробничим ресурсом, базується на інформаційному виробництві та інформаційних технологіях. Інформація охоплює величезні масиви знань, які безпосередньо чи опосередковано передаються від одних інституціональних одиниць до інших. Внаслідок цих передач зникає або зменшується невизначеність, що впливає на якість розробки планів, прогнозів та обґрунтованість рішень у різних сферах діяльності.

Екскурс в історію економічних вчень засвідчив, що американський економіст Марк Порат , який увів у науковий обіг термін «інформаційна економіка», розширив видову структуру економічної діяльності, яка розглядається в системі національних рахунків, включивши до неї інформаційну діяльність. Виходячи з прийнятої в рамках національних рахунків секторної структури економіки, вчений виокремив у цій структурі додатково два сектори – первинної і вторинної інформації, залишивши без змін чотири традиційні сектори – виробництва ринкових товарів і нефінансових послуг; загального державного управління; домашніх господарств; некомерційних організацій, що обслуговують домашні господарства.

Сектор первинної інформації, за М. Поратом, охоплює галузі, що виробляють техніку для обробки і передачі інформації і надають ринкові інформаційні послуги. У секторі вторинної інформації зосереджена діяльність із планування, програмування, маркетування товарів і послуг, а також пошуку і розробки нових знань. Сектор вторинної інформації охоплює всі інформаційні служби урядової системи і приватного бізнесу, які створюють інформацію та інформаційну техніку для внутрішніх потреб країни.

Підґрунтям для таких змін у секторній структурі економіки було виявлене і оцінене М. Поратом стрімке зростання частки продажів інформаційних товарів і послуг іншим секторам у США, яке у 1966 р. склало понад 1/5 ВНП, а частка інформаційної індустрії досягла 46% ВНП США .

Фундаментальні дослідження професора Прінстонського університету Фріца Махлупа стали основою для визначення економічної ефективності витрат, пов’язаних із виробництвом і поширенням усіх видів інформації. Він вперше виявив відмінності між термінами «інформація» і «знання»: «Производство новых знаний не закончено до тех пор, пока они не переданы другому и не являются более достоянием одного человека… информировать – значит передавать знания... Информация … производится с целью вложить знания в ум другого. Любая информация в обычном значении этого слова есть знания, хотя не всякое знание можно назвать информацией» .

У подальших роботах Ф. Махлуп обґрунтував передбачення, що економічний розвиток нині і у найближчі десятиліття визначається не стільки наявністю матеріальних ресурсів і їх продуктивністю, скільки доступністю та швидкістю розповсюдження інформації у суспільстві, а також обсягом інтелектуального капіталу . Цей вчений використав термін «ринкова інформація» для виявлення особливостей функціонування різних ринків товарів і послуг та встановлення цін на них, показав наслідки асиметрії інформації, яка може призвести до прорахунків у прогнозуванні та опрацюванні економічної політики на всіх рівнях управління і на всіх ринках.

Інформаційна економіка характеризується зміною пріоритетів у ресурсах розвитку, його видовій структурі, інфраструктурі і використовуваних технологіях. Замість традиційних ресурсів індустріальної економіки пріоритетними ресурсами інформаційної економіки стають інформація та знання. Фактори виробництва – природні ресурси, праця і капітал – доповнюються інформацією і знаннями, що відображається також і в структурі виробництва товарів і послуг та ринків. Характерною ознакою ІЕ є стрімке зростання частки галузей, які забезпечують створення, передачу і використання інформації та формують інформаційну інфраструктуру, рівень розвитку якої має стати конкурентною перевагою, що визначає конкурентоспроможність економіки. Нові інформаційно-комунікаційні технології впроваджуються в усі сфери діяльності, змінюючи їх моделі та структуру, сприяючи підвищенню рівня наукомісткості виробів традиційних видів діяльності та збільшуючи обсяги виробництва нових високотехнологічних видів продукції і послуг.

Дослідження засвідчує, що інформаційні технології розробляються і реалізуються переважно у розвинених країнах, які заздалегідь подбали про розвиток НДДКР, їх комерціалізацію та створення системи обробки і передачі інформації.

Так, у 90-ті роки ХХ ст. зростання економіки США забезпечувалося за рахунок переважаючих темпів нарощування випуску в галузях високих технологій (high-teck) (табл. 1).

Показники табл. 1 свідчать про високі темпи приросту випуску в галузях high-teck-технологій, що супроводжувалися суттєвим зростанням заробітної плати, пов’язаної з високим рівнем освіти і кваліфікації працівників, та зниженням цін на їх продукцію у середньорічному вимірі. Зазначена пропорція між динамікою заробітної плати і цін підтверджує наявність тенденцій, які сформувались впродовж останніх двох-трьох десятиліть у розвинених економіках, а саме: подорожчання висококваліфікованої праці та здешевлення техніки .

Розвинені країни використовують конкурентні переваги, пов’язані з Інтернет-технологіями, що дозволило їм освоїти вигідні сегменти Інтернет-простору, який швидко розширюється. Величезну роль у процесі прискорення науково-технічного прогресу та використання високих технологій у виробництві конкурентоспроможних виробів відіграють ТНК, в яких функціонують потужні науково-дослідні підрозділи, проводяться світового рівня дослідження, завдяки чому ТНК здійснюють вирішальний внесок у створення новітніх технологій, нових видів продукції, спроможних завоювати нові ринки збуту.

ТНК отримують значні конкурентні переваги від розвитку інформаційно-комунікаційних технологій. Вони розміщують філіали в країнах і великих містах, де є висококваліфіковані кадри, науковий потенціал і розвинена інфраструктура. Це дозволяє використовувати необхідні потоки інформації та здійснювати автоматизацію та інформатизацію праці.

Практика розвинених країн свідчить, що в конкурентній боротьбі перемагають країни, в яких фірми і корпорації не лише володіють інформацією, але й посилюють ефективність бізнесу за рахунок створення, зберігання та застосування знань у процесі виробництва товарів і послуг.

За даними ОЕСР, у розвинених країнах завдяки інтенсивному використанню знань та інформації сформувалася висока частка високо і середньо високотехнологічних виробництв у валовій доданій вартості (табл. 2).

Найбільш успішними у використанні високих технологій в обробній промисловості серед досліджуваних країн є Республіка Корея та Фінляндія, де створюється від 23 до 25 % доданої вартості, а з урахуванням середньо високотехнологічних виробництв – до 44–52%. Німеччина також характеризується високим вмістом доданої вартості за рахунок високих технологій, але тут спостерігається чотириразове перевищення частки середньо високотехнологічних виробництв. В Україні частка високотехнологічного сектору в обробній промисловості, за окремими оцінками, становила в 2003 р. – 4,6%, середньо високотехнологічного – 20,6 % .

Значно зросла також частка високотехнологічної продукції в експорті. Зокрема у США вона збільшилася з 65% у 1983 р. до 67,1% у 2003 р.

Завдяки застосуванню інформаційно-комунікаційних технологій особливо інтенсивно розвивається сфера послуг та їх експорт (табл. 3).

За даними UNCTAD, країни Великої сімки у світовому експорті послуг, що базуються на цих технологіях, у 2003 р. складали 53%. Україна за розвитком цих послуг дуже відстала від розвинених країн і займає лише 0,06% у їх світовому експорті. При цьому експорт суто інформаційних послуг в Україні становив усього 0,02% світового обсягу експорту порівняно з 36% – у країнах Великої сімки.

Успіхи розвинених країн у розвитку інформаційної економіки мають у своїй основі відповідні конкурентні переваги. Як відомо, базис конкурентних переваг створюється в усіх ланках суспільного виробництва. Держава забезпечує економічні переваги, які зрештою відображаються в ціні (податкова і митна політика, стабільність законодавства, політика обмінного курсу). Фірми забезпечують технічні переваги – здатність до інновацій завдяки застосуванню досягнень науково-технічного прогресу (створення нових продуктів, нових ресурсів, нових можливостей ефективнішого використання традиційних ресурсів); переваги у витратах – завдяки економії на масштабі.

До конкурентних переваг, притаманних інформаційній економіці, на нашу думку, належать переваги в організації виробництва і збуту за умов мережевої економіки, використання інформаційно-комунікаційних технологій, зокрема переваги використання можливостей Інтернету; переваги у розвитку інтелектуального капіталу; переваги завдяки наявності у фірм цифрової або електронної культури, що посилює інші переваги фірми.

Нарешті, перевагою інформаційної економіки можна вважати забезпечення швидких технологічних змін завдяки використанню спекулятивного «гарячого капіталу» з його високою динамічністю, що і дозволило розвиненим країнам отримати безперечне лідерство на терені світового господарства.

Джерела цих переваг, на наш погляд, можна навести у вигляді відомого ромба М. Портера, але відмінність полягатиме передусім у більш високих якісних характеристиках основних ресурсів та більш вагомій ролі держави, принаймні, у роки становлення інформаційної економіки. Якщо не враховувати традиційні ресурси – природні та фізичний капітал, без участі яких неможливе жодне виробництво, то детермінанти конкурентних переваг складаються з наведених елементів (рис. 3).

Найбільш вагомим ресурсом інформаційної економіки, що забезпечує їй конкурентні переваги, є людський капітал, у якому акумульовані кваліфікація та талант, уміння людей, їх інтелект. За окремими експертними оцінками, на початку ХХІ ст. вартість сукупного національного багатства всіх країн світу складала 550 трлн дол., з яких більше половини (365 трлн дол.) формувалося за рахунок людського капіталу, в той час як на відтворюваний і природний капітал припадало 95 трлн і 90 трлн дол. відповідно .

Поняття людського капіталу започаткував А. Сміт. Він вважав, що людський капітал – це накопичені знання та уміння членів суспільства, які дають право на отримання доходу. Це визначення близьке до сучасного розуміння капіталу, але до накопичених знань та вмінь нині ще додаються моральні цінності, культура праці, спроможність працювати в колективі.

За теорією Г. Беккера , людський капітал характеризується здатністю пропонувати неочевидні рішення, створювати і поширювати нововведення, інтелектуальні цінності, високотехнологічну продукцію, що дозволяє оцінювати його як інтелектуальний ресурс або інтелектуальний капітал.

Поступово інтелектуальні ресурси (знання, культурні цінності, створені творчою працею інформаційні продукти), що відіграють основну роль для прогресу економіки, набувають таких характеристик :

– стають необмеженими, оскільки в процесі споживання не можливо знищити інформацію, вона може споживатися необмежено, без шкоди для самого продукту;

– стають унікальними, бо створені творчою працею і спроможні як задовольняти потреби, так і сприяти виникненню нових;

– стають невідтворюваними, але такими, що їх можна тиражувати при мінімальних витратах завдяки всесвітнім інформаційним мережам.

Формування інтелектуального капіталу тісно пов’язане з інвестиціями в людський капітал. Ці інвестиції в розвинених країнах досягли суттєвих масштабів. Наприклад, у США у 90-ті роки сукупний обсяг цих вкладень втричі перевищував інвестиції у фізичний капітал, витрати на освіту становили більше половини інвестицій у фізичний капітал, на охорону здоров’я – перевищували ці інвестиції. Частка інвестицій в людський капітал у загальному обсязі ВНП США досягла 15%, що перевищує чисті валові інвестиції приватного капіталу у заводи, обладнання і складські приміщення .

Інтелектуальні ресурси поряд з енергетичними стають об’єктами гострої конкуренції на світових ринках. Якщо для розвинених країн збільшення обсягів цих ресурсів впливає на можливості зміцнення економічного потенціалу у довгостроковому періоді, то для країн з трансформативною економікою і тих, що розвиваються, володіння зазначеними ресурсами пов’язане з можливістю забезпечення кардинальних змін у структурі економіки, її корінної модернізації та зменшення розриву в рівнях розвитку з більш успішними країнами.

Про ключову роль інтелектуального капіталу свідчать результати теоретичного аналізу моделей екзо- і ендогенного розвитку. За моделлю екзогенного розвитку, менш розвинені країни завдяки зарубіжному досвіду отримують можливість інтенсивного піднесення, тоді як у більш розвинених темпи зростання знижуються через спадну тенденцію граничної продуктивності накопичуваного капіталу.

У рамках моделі ендогенного розвитку ця тенденція гальмується за рахунок мобілізації людського та інтелектуального капіталу, і економіка отримує імпульс для подальшого ефективного розвитку .

Із розвитком суспільства, в якому наука дійсно стає продуктивною силою, а інформація і знання – найважливішим ресурсом, працівники з відповідним рівнем здібностей, освіти, кваліфікації, вмінням і готовністю до їх постійного підвищення формують інтелектуальний ресурс країни.

Крім інтелектуальних ресурсів, ключовими в інформаційній економіці є інформаційні ресурси. Інформацію можна розглядати як критерій для оцінки процесів соціально-економічного розвитку країн, виробничих і соціальних систем, поведінкових алгоритмів окремих індивідуумів. В. Новицький, аналізуючи з цих позицій еволюцію економічних цінностей від первісного природного соціуму до капіталізму в його розвинених формах, справедливо зазначає зростання ролі інформаційної компоненти у вигляді високотехнологічної продукції. А нині інформація, опосередковуючи основні виробничі відносини, перетворюється на все більшу цінність, витісняючи матеріальні цінності .

Використання цих ресурсів створює вагомі конкурентні переваги, про що заздалегідь подбали розвинені країни, збільшуючи вкладення в освіту, науку, підвищуючи планку доходів для більш освічених працівників.

Натомість країни з перехідною економікою та ті, що розвиваються, виявились неспроможними реформувати структуру національної економіки відповідно до вимог інформаційної доби, зволікали зі структурними перетвореннями, що призвело до гальмування економічного зростання та накопичення кризового потенціалу.

Отже, інтелектуальний капітал є нині основним джерелом конкурентних переваг. Компанії, які його використовують, пропонують на ринку специфічний інноваційний продукт, і у такий спосіб ідентифікують себе серед конкурентів і знаходять ринковий попит. Цінова конкуренція заміщується конкуренцією за ознакою наукомісткої продукції .

Стійкість конкурентних позицій розвинених країн зумовлюється ще й побічним ефектом виробництва високотехнологічної наукомісткої продукції. Для виготовлення технологічно складного, наукомісткого виробу потрібні десятки різновидів товарів, сотні, а інколи, тисячі вузлів і деталей, які надходять у міжнародний обіг. Це створює широке поле для встановлення диверсифікованих ринкових зв’язків із багатьма країнами і надає більшої конкурентної стійкості підприємствам, що виробляють високотехнологічний продукт. Про наявність такого ефекту свідчить співвідношення показників диверсифікації експорту розвитку країн із різним рівнем техніко-економічного розвитку (розрахованих на базі коефіцієнтів Хіршмана). Розрахунки свідчать, що коефіцієнт диверсифікації експорту у старих індустріальних країнах перевищує цей показник країн, що відносно недавно перейшли до індустріалізації, в 1,4 рази, країн з аграрною спеціалізацією – в 3,9 рази, країн-нафтоекспортерів – в 7,7 рази .

Як свідчить досвід розвинених країн, динамічний розвиток інформаційної економіки останнім часом багато в чому забезпечується підтримкою «гарячого», тобто фіктивного фінансового капіталу, який обертається на фінансовому ринку. За умов глобалізації та завдяки використанню інформаційно-комунікаційних технологій швидкість руху міжнародних капіталопотоків на фінансовому ринку практично дорівнює швидкості передачі інформації. Ця властивість мобільного фінансового капіталу відповідає вкрай мінливому характеру інформаційних технологій, тому їх поєднання сприяло активізації розвитку останніх передусім у США. Можливість використання такого капіталу, на нашу думку, також створює конкурентні переваги для цієї країни.

Джерелом конкурентних переваг інформаційної економіки є інформаційно-комунікаційні технології. До основних компонентів цих технологій належать мікропроцесори, локальні комп’ютерні мережі, робототехніка, спеціалізовані автоматизовані робочі місця, а останнім часом – глобальні комп’ютерні мережі. Всі ці складові інформаційних технологій постійно і активно удосконалювались.

За останню чверть століття потужність обчислювальної техніки в розрахунку на один вкладений долар зросла майже в 10 тисяч разів. Знижувалась вартість комп’ютерів, особливо помітним це було на межі століть (на 25–26% щорічно). Високими темпами зменшувалась вартість передачі інформації завдяки появі оптоволоконних ліній зв’язку та супутникових технологій. Це дозволило значно знизити собівартість послуг для споживачів.

Телекомунікації радикально змінили організацію праці та взаємозв’язки між учасниками цього процесу. По-перше, у сучасних інформаційних технологіях задіяні не окремі працівники, а їх колективи, які розглядаються як системи, що переробляють знання. По-друге, вони забезпечують можливість взаємозв’язків різних суб’єктів у різних географічних точках у режимі реального часу. По-третє, дозволяють значно покращити якість роботи, ефективність колективної праці, підвищити відповідальність кожного працівника .

У фундаментальну форму конкуренції у глобальній економіці перетворились мережі Інтернет. У зв’язку із зростаючою складністю входження на ринок нових конкурентів співпраця у мережі стала єдиною можливістю для розподілу витрат і ризиків та своєчасного отримання інформації, яка постійно оновлюється .

За концепцією Д. Белла, постіндустріальна економіка трансформується в інформаційну завдяки телекомунікаційній революції, в рамках якої велике значення для технологічних інновацій має кодифіковане теоретичне знання і перетворення нової інтелектуальної технології на головний елемент системного аналізу та прийняття рішень. Розвиток інформаційних технологій змінює природу ринку, бо створення глобального інформаційного поля перетворюється із простору на мережу .

Розвиток інформаційно-телекомунікаційних технологій виявився в збільшенні їх частки в структурі світового експорту. Вона зросла з 2,5% у 1976 р. до 10% у 1994 р. та 14% у 2000 р., а динаміка цієї галузі впродовж 1985–2000 рр. характеризувалася найвищими показниками серед інших галузей світового експорту . Дослідження чинників підвищення конкурентоспроможності країн-лідерів інформаційної економіки свідчить, що їх конкурентні переваги полягають у досягненні високого рівня розвитку освіти і науки, в якому істотна роль належить державі, підтримується креативність людського капіталу. Накопичення знань впродовж активного періоду життя людини стало обов’язковою умовою зростання особистої конкурентоспроможності працівника та забезпечення гідного рівня добробуту його родині, подальшого піднесення економіки у довгостроковому періоді. Одним із вагомих мотивів неперервного навчання і накопичення знань є наявність законодавчо закріпленої та реалізованої на практиці залежності матеріального і духовного рівня життя і соціального статусу людини від рівня її освіти.

Процес нагромадження знань залежить від пануючих у суспільстві інституціональних умов фінансування освіти, підвищення кваліфікації та перекваліфікації. У багатьох країнах середня освіта, як правило, фінансується за рахунок коштів державного бюджету та бюджетів муніципальних чи адміністративно-регіональних утворень, а вища освіта ґрунтується на частці участі громадян та держави. Щоб пропорція між цими інституціями не викликала конфлікту інтересів, у процесі фінансування освіти має, на наш погляд, брати активну участь приватний капітал. Для його зацікавленості у цьому процесі державі доцільно застосовувати відповідні методи непрямої дії в рамках податкової, кредитної, митно-тарифної, амортизаційної та цінової політики, а також інші засоби, арсенал яких накопичено світовою практикою.

Вирішальною умовою перетворення накопичених знань на нові технології є існування механізмів формування і передачі знань від зародження до втілення у нових технологіях і наукомісткій продукції, що має інноваційний характер. Тобто йдеться про процеси дифузії знань, які мають ендо- і екзогенний генезис. Ці два напрями процесів дифузії тісно пов’язані, оскільки, як свідчить світовий досвід, трансфер знань із-за кордону буде ефективним лише за умови, що процес дифузії знань має місце і всередині країни.

Для забезпечення трансферу знань, їх перетворення на товар, здатний конкурувати на світових ринках, необхідно володіти специфічними прийомами менеджменту, які ґрунтуються на засадах довіри та розподілу сфер відповідальності між учасниками цієї діяльності. Це, зазвичай, може бути інституціонально закріплена домовленість між наукою, державою і бізнесом, за якою наука продукує знання, а за ризики комерційного використання їх результатів відповідають держава та бізнес.

Продовженням зазначених процесів підвищення рівня освіти та нагромадження знань, їх дифузії та комерціалізації є формування інтелектуальної власності як вагомого інструмента підвищення конкурентоспроможності. Щоб інтелектуальна власність могла реально впливати на утворення суттєвої частки ВВП країни, необхідною умовою є перетворення цієї власності на нематеріальні активи підприємств.

Проведені автором розрахунки свідчать, що інвестиції в нематеріальні активи українських підприємств складали у 2005–2006 рр. лише 0,7–0,8% ВВП, а витрати на інформатизацію за різними напрямками у цей період становили 2,0–2,7% ВВП (табл. 4).

Враховуючи, що ключовим інформаційним продуктом сучасної економіки є програмне забезпечення, слід зазначити його незначну частку у ВВП України – 0,13% у 2006 р., водночас у США ринок цього продукту становить близько 1/5 ВВП.

Але таке пряме порівняння наведених показників є не досить коректним, оскільки в Україні витрати на розробку і придбання програмного забезпечення, за окремими оцінками, принаймні вдвічі вищі від офіційно зареєстрованих.

Таким чином, низькі обсяги нематеріальних активів та витрат підприємств на інформаційні ресурси свідчать, що останні нині не набули належного значення в економіці України – вона ґрунтується на переважанні матеріального виробництва. Однією з причин такого стану є слабкість державного впливу на формування інтелектуальних ресурсів та становлення інформаційної економіки. Якщо держава не переймається цими проблемами, то за це вона сплачує високу ціну – зниження чи навіть втрату конкурентоспроможності. Держава повинна сприяти становленню інтелектуальної власності як пріоритетної галузі економіки, зобов’язана інвестувати фундаментальні і прикладні дослідження зі створення інтелектуальної власності, спрямовувати достатні кошти на фінансування науки і підтримку невеликих компаній, забезпечуючи їм можливість доводити результати фундаментальних досліджень до рівня комерційних продуктів.

Роль державних інституцій у становленні сучасної інформаційної економіки полягає в необхідності забезпечення державних інвестицій у створення основних чинників економічного розвитку передусім в освіту, науку, інфраструктуру; розширення і збагачення структури внутрішнього попиту. Отже, метою діяльності держави є забезпечення конкурентоспроможності, а досягнення цієї мети полягає в управлінні продуктивним використанням ресурсів. В інформаційній економіці, на нашу думку, роль держави полягає ще й у забезпеченні розширення попиту центральних і місцевих органів влади всіх рівнів на інформацію. Наприклад, у США Федеральний уряд замовляє і використовує понад 46% виробленої інформації . Визначити чи у будь-який спосіб оцінити попит української влади на інформацію досить важко, хоч на інформаційні потреби лише Міністерства економіки України працює Держкомстат, кілька науково-дослідних інститутів і центрів та наукові підрозділи провідних університетів економічного профілю.

Як правило, інформаційна діяльність у статистиці різних країн відображається в показниках розвитку сфери послуг. Однак, оскільки інформація створюється інтелектуальним (людським) капіталом, до тієї частини сфери послуг, яка створює інформацію, слід додати такі види діяльності, як освіту, науку, охорону здоров’я, фінансові та ділові послуги. Про рівень розвитку цих видів діяльності дає уявлення їх частка у структурі ВДВ країн Великої сімки та України (табл. 5).

За даними табл. 5 можна зробити висновок, що в структурі економіки України майже вдвічі більшою, порівняно з країнами ОЄСР, є частка матеріального виробництва, яка сформувалась передусім за рахунок сільського господарства та промисловості, і значно меншою – частка послуг. Особливо слабкими є позиції України щодо розвитку послуг фінансового посередництва та ділових послуг. Суттєво меншою є частка освіти, охорони здоров’я, науки, інформаційної діяльності. Натомість гіпертрофованою виглядає частка торгівлі. Така структура економіки зумовлює формування відповідної структури експорту. Так, частка найбільш сучасних видів товарів – обладнання для електронної обробки даних і офісної техніки, телекомунікаційного обладнання, інтегральних схем і електронних компонентів у 2004 р. складала в експорті України 1,1% у світовому експорті – усього – 0,03% .

Щоб не залишитися на узбіччі світового розвитку на шляху до інформаційної економіки транзитивним країнам і Україні в тому числі необхідно налагодити процес засвоєння знань, розширити можливості для їхнього засвоєння і використання, кардинально поліпшити забезпеченість громадян сучасними засобами зв’язку. Для України, на нашу думку, найбільш важливим є розширення внутрішнього попиту на інформацію, орієнтація молоді на оволодіння інженерними та природничими професіями, стимулювання інноваційної та винахідницької діяльності, побудова інституціональної системи захисту прав інтелектуальної власності. Це дозволить створити конкурентні переваги для розвитку в сучасних умовах інформаційної економіки.

Надії на ліквідацію в короткостроковій перспективі відставання України у сфері практичного використання інформаційних технологій пов’язані з національною програмою інформатизації країни, виконання якої може створити підґрунтя для нових конкурентних переваг на шляху ефективного включення в міжнародний економічний обмін на основі найновіших технологій комунікації та обробки інформації. Це повинна бути зовсім інша за ідеологією програма порівняно з Національною програмою інформатизації, яка не була виконана впродовж 2004–2007 рр., та новою її концепцією, запропонованою Кабінетом Міністрів України у березні 2007 р. За висновком Рахункової палати, виконання Національної програми інформатизації визнано неефективним, оскільки воно було безсистемним, хаотичним, зорієнтованим на неконтрольоване придбання комп’ютерної техніки та створення окремих локальних відомчих інформаційних систем, не пов’язаних між собою загальною ідеєю та метою. При цьому пріоритети бюджетних асигнувань у цій сфері зміщено із загальнонаціональних на вузьковідомчі .

Більш результативними виглядають висновки спеціалістів щодо реалізації Міждержавної програми створення мережі інформаційно-маркетингових центрів країн СНД, яка ратифікована Законом України від 3.04.2003 р. №720-ІV . Здійснення на практиці великих можливостей цієї програми дасть змогу закласти в Україні фундамент для інституціональної розбудови інформаційної економіки, створити конкурентні переваги за рахунок суттєвого поліпшення структури експорту і забезпечити на цій основі збільшення обсягів продажу електронних інформаційних послуг у глобальному просторі.

Зважаючи на основні детермінанти інформаційної економіки та можливості їх створення та використання в Україні, державі необхідно:

• сприяти розширенню внутрішнього попиту на інформацію;

• збільшити фінансування освіти і науки, в тому числі підвищити заробітну плату працівників цих сфер діяльності;

• сприяти комерціалізації наукових розробок та їх конвертації у нематеріальний капітал;

• кардинально поліпшувати інституціональний захист інтелектуальної власності;

• посилити мотивацію молоді на оволодіння інженерними та природничими спеціальностями;

• суттєво підвищити вагомість стимулювання інноваційної діяльності;

• розробити із залученням кращих фахівців та забезпечити безумовне виконання національної програми інформатизації на сучасних ідеологічних засадах, з повним виділенням фінансування та контролюванням кожного етапу і заходу

< Назад   Вперед >

Содержание
 
© uchebnik-online.com