Перечень учебников

Учебники онлайн

8.3. Організаційний ресурс корпорацій у системі забезпечення конкурентоспроможності економіки

На початку ХХI ст. глобалізаційні умови становлення нової економіки вимагають створення системи забезпечення конкурентних можливостей підприємств, що знаходить своє відображення в корпоративній моделі, яка орієнтована на зростання інтелектуального капіталу та підвищення капіталізації. Як свідчить світовий і вітчизняний досвід, прискорене формування інноваційного потенціалу корпорацій є одним із найбільш ефективних шляхів збереження і примноження науково-технологічного потенціалу галузей і країн, підвищення конкурентоспроможності виробів національного виробництва, інтеграції наукових, промислових і фінансових структур у формі утворення мобільних виробничих структур. Саме корпорації, що включають у свою структуру інноваційний потенціал, володіють достатньою мірою необхідною сприйнятливістю до нововведень, високою гнучкістю до переходів на нові напрями досліджень та розробок, а отже, достатньою адаптацією до зовнішнього середовища. Корпоративному сектору економіки властива вертикальна форма технологічної інтеграції виробництва, що разом з тим припускає наявність особливої інноваційної бази, яка вимагає створення коопераційних зв’язків «по горизонталі», тобто між підприємствами різних галузей.

Передумови, що стимулюють інноваційну активність компанії, пов’язані, насамперед, з інституціональними змінами, виникненням нових потреб і переваг у споживачів, скороченням життєвого циклу товарів, підвищенням наукомісткості продукції. За таких умов відрізняється й характер відповідної реакції компанії на ці виклики. З одного боку, впливає фактор спонукання (пов’язано із загальними закономірностями появи й розвитку нововведень, впливом зовнішніх загроз на існуючий бізнес і стратегічний зв’язок його з новим, модернізованим бізнесом), а з іншого – можливостями компанії адекватно реагувати на виклики (залежать від її ресурсів, установок, часу, природи й розміру конфліктів між існуючим і новим бізнесом). Наприклад, про конкурентні можливості можна говорити, знаючи показники відносної частки ринку, контрольованого компанією, швидкості реакції на зміну ринкової ситуації та ін. Особливо слід зазначити можливості організаційної культури у просуванні інновацій і роль компетентного керівництва у створенні такої культури. Ефективність діяльності компаній визначається вибором моделі корпоративного управління і наявністю прямого взаємозв’язку між обраною моделлю та метою управління.

Все вищезазначене дозволяє констатувати про необхідність більш детального дослідження ролі організаційного ресурсу корпоративних структур як потенційної конкурентної можливості, що при застосування відповідних механізмів реалізації спроможна підвищити рівень економічного зростання в цілому.

На мезорівні (до якого належать корпоративні підприємства) важливого значення набуває, зокрема, вивчення таких питань, як: 1) організація й організаційні ресурси розвитку: поняття про ресурси розвитку компанії; організаційні ресурси; структура організаційних ресурсів (діалектика людських, адміністративних, інформаційних ресурсів); 2) організаційно-адміністративні ресурси розвитку компанії: організаційна структура компанії як відображення системи управління; основні параметри організаційно-функціональної структури; оцінка параметрів і управління ними; функціональне поле компанії, її структура, закони і закономірності розвитку.

Цілі та ресурси утворюють нерозривну єдність, цілісний об’єкт прогнозування соціально-економічного розвитку. Саме в цьому аспекті найбільш чітко виявляється взаємозв’язок ресурсної основи з ресурсним потенціалом. Відомо, що ресурсний потенціал – це можливість, потужність. Це система ресурсів, взаємопов’язана сукупність матеріально-речових, енергетичних, інформаційних засобів, а також самих працівників, які використовують (чи можуть використовувати) їх у процесі виробництва матеріальних благ та послуг [1].

Так, розглядаючи основні складові стратегії корпорації відомі зарубіжні автори [2] пропонують умовно відобразити їх у вигляді трикутника, сторони якого – ресурси, бізнеси та організація (рис. 1). Будучи узгодженою відповідно до бачення і мотивованою відповідними цілями та задачами, ця система може давати корпоративну перевагу.

Ресурси передбачають все те, що може зробити компанія, тобто визначають діапазон ринкових можливостей, якими вона володіє, маючи на меті свої цілі, і тому здійснюють основний вплив на корпоративну стратегію. Для формування інфраструктури керівники корпорації володіють великою кількістю організаційних механізмів. Саме структури, системи та процеси визначають, як компанія координує дії своїх бізнес-підрозділів та функції корпоративного персоналу. Зокрема, відомо, що структура – це конфігурація, за якою окремі підрозділи об’єднані в корпорації; вона окреслює розподіл повноважень всередині корпоративної ієрархії. Процеси – описують неформальні елементи діяльності організації. Системи – це набір формальних політик та рутинних процедур, що керують поведінкою в організації (набір правил, які встановлюють, як повинні розв’язуватися різні задачі).

Ресурси мають значну кількість форм, від висхідної сировини, яка може бути широкодоступною і легко придбаною шляхом традиційних угод, до абсолютно індивідуальних ресурсів, які формуються протягом багатьох років. Нині, як правило, в центрі уваги компаній знаходяться дві групи ресурсів: 1) матеріальні активи, які можна оцінити; часто вони є єдиним ресурсом, що відображається в балансі компанії (нерухоме майно, засоби забезпечення виробництва (основні засоби), сировина та ін.); та 2) нематеріальні активи – невідчутні активи (репутація компанії, фірмові знаки, культура, знання технологій, патенти і торгові марки, накопичені навички та досвід). Вони відіграють важливу роль у створенні конкурентної переваги.

Проте слід звернути увагу на існування третьої групи ресурсів – організаційних (деякі автори називають їх організаційними можливостями) – які не є вхідними факторами; їх можна вважати складними комбінаціями активів, людей і процесів, що використовуються організацією для того, щоб перетворити інвестиції в кінцеву продукцію. Такі організаційні механізми компанії визначають ефективність її діяльності. Зокрема, до переліку організаційних можливостей слід віднести набір умінь, відповідальних за ефективність і продуктивність: швидкість, гнучкість, більш висока якість тощо, – все це може бути наявним у будь-якій дії фірми: від розробки виробу до маркетингу і виробництва.

Ретроспективний аналіз діяльності світових компаній свідчить, що усі існуючі корпоративні моделі включають у сферу своїх інтересів підтримку або інвестування інноваційних підприємств, тобто стратегічною метою таких корпоративних моделей є спрямованість в основному на виробництво фінансового капіталу. Однак так було не завжди. Спочатку неважливі результати роботи чи інертність керівників до корпоративної стратегії могли привести лише до обмежених наслідків, наприклад, до звільнення керівників вищого рівня. Проте у 80-х рр. ХХ ст. розповсюдженою загрозою стало корпоративне поглинання. Так, між 1980 та 1987 рр. 70% виробничих активів США перейшли в інші руки в результаті тих чи інших фінансових угод [3].

Поява викупу з використанням кредиту (LBO) як інструменту реструктуризації дозволила констатувати те, що вартість для акціонерів стала корпоративною сутністю існування. Це стало новою формою організації корпорації. З’явилися і нові організаційні форми: передача частки акцій у власність працівників: так звана віртуальна корпорація; різке збільшення кількості спільних підприємств та інших форм співробітництва; зростання франчайзингу [2, c. 5–7].

Оцінити ресурс можливо лише із урахуванням конкретного конкурентного середовища, в якому конкурує компанія. З позицій зазначених вище положень пропонується, зокрема, вартість ресурсів визначати за такими параметрами, як попит, дефіцит та вигідність інвестування (рис. 2)

Охарактеризовані вище теоретичні засади дозволяють використати їх як концептуальні положення при дослідженні можливостей корпорацій як один із головних факторів забезпечення конкурентоспроможності української економіки.

Національні інтереси України вимагають вирішення стратегічних проблем розвитку країни через формулювання задач, пов’язаних із жорсткою конкурентною боротьбою, яка вже сьогодні активно відбувається на внутрішньому і зовнішніх ринках, що виявляється в конкуренції окремих підприємств та компаній, економічній та технологічній конкуренції України з іншими країнами, що виборюють своє місце у глобальній економіці. Саме з цих позицій повинні формуватися методи управління компаніями, включаючи адекватні економіко-правові норми, правила, регулятори. Однак, важливою залишається роль організаційного ресурсу держави, серед яких розробка системи державних програм; стимулювання і підтримка сприятливих та стабільних умов для розвитку найбільш ефективних форм великого виробництва і його інтеграції з фінансовим капіталом; ефективне управління державною власністю; регулювання розвитку фінансових ринків та їхньої інфраструктури; антимонопольне регулювання і стимулювання конкуренції, контроль за діяльністю природних монополій. Тобто основна мета задіяння організаційного ресурсу держави для стійкого розвитку економіки України – це формування сприятливих умов для успішної діяльності великих корпоративних структур – основних провідників промислової та науково-технологічної політики [5].

Нині акціонерний сектор економіки України складають відкриті (ВАТ) і закриті (ЗАТ) акціонерні товариства (АТ). Станом на 1 січня 2008 р. [6] в Україні було зареєстровано 31,53 тис. акціонерних товариств (АТ), з яких 10,23 тис. відкритих (32,45%) та 20,79 тис. (65,94%) закритих. Динаміка формування кількісного складу акціонерних товариств в Україні протягом 1998–2008 рр. характеризує майже стабільну тенденцію цього процесу (рис. 3), що з точки зору економічної теорії не сприяє розкриттю потенціалу корпоративного підприємництва і його впливу на інноваційний розвиток країни.



У корпоративному секторі економіки протягом зазначеного періоду помітною залишається ще одна тенденція – здійснення періодичних процесів перерозподілу власності шляхом реорганізації акціонерних товариств. Зокрема, їх частка з 1998 по 2005 рр. зменшилася з 52,1 до 40,0%, що є наслідком банкрутств та укрупнення підприємств. Пасивно проходять в Україні трансформаційні процеси підприємств в інші корпоративні структури. Однак, більшість провідних українських промислових компаній вже чітко визнала той факт, що в них немає і не буде ресурсів на відновлення всього наявного технологічного парку. Витрати на ремонт старого устаткування вже нерідко наближаються до витрат на придбання нового.

Здійснений нами комплексний аналіз дозволив виявити проблемний стан інноваційного розвитку корпоративних структур України, що спричинено недостатнім використанням організаційного ресурсу, та запропонувати способи його усунення (рис. 4). Альтернативою в даній ситуації є кооперація, концентрація ресурсів на серйозній технологічній модернізації. Тому в умовах постійного дефіциту державних фінансових ресурсів, які спрямовуються на підтримку та забезпечення науково-технологічної та інноваційної діяльності, перенесення задач здійснення капіталовкладень у НДДКР на внутрішні можливості великих корпоративних структур – перспективний шлях підняття та зростання інноваційної активності в усіх галузях економічної діяльності.

Для успішної реалізації такої перспективи необхідно розробити системний механізм взаємодії держави з корпоративним сектором економіки (особливо з наукомісткою його складовою), який включав би інституційні, організаційні, фінансово-економічні та соціально-економічні важелі, спрямовані на забезпечення стимулюючого середовища розвитку всіх етапів інноваційного процесу як на макро-, так і на мезорівні. Розробка зазначеного механізму повинна ґрунтуватись на методологічних підходах, які запропоновані науковою думкою та перевірені практикою. Зокрема, заслуговують на увагу пропозиції австрійського економіста Л. Шарингера, який розглядає п’ять базових моделей співробітництва держави і приватного сектора, що розрізняються особливими формами власності, фінансування та управління [7]. Так, у сфері інноваційної діяльності заслуговує на увагу модель кооперації – як модель спільної проектної компанії, у власності, фінансуванні й управлінні якої одночасно беруть участь держава і приватні інвестори. Ця модель використовується в галузях, де важко розподілити відповідальність між партнерами. Саме до таких галузей належить сфера НДДКР і, насамперед, фундаментальні наукові дослідження. Так, у свій час у США розвиток цієї форми партнерства зумовив появу федеральних кооперативних програм з розробки нових технологій. Спеціально створене для фінансування фундаментальних досліджень агентство «Національний науковий фонд» ще в 1995 р. мало більш ніж 50 кооперативних програм з розробки нових технологій на принципах спільного покриття витрат. У цілому більш ніж 10 міністерств здійснювали з промисловими компаніями понад 70 кооперативних програми за таким принципом. Розроблялися і виконувалися кооперативні штатні програми, фінансувалися державно-промислові консорціуми, програми допомоги у використанні устаткування й приладів. Ще наприкінці 90-х років плани підтримки державно-приватного співробітництва з розробки та застосування нових технологій прийняли всі 50 штатів країни [8].

Наявний довготривалий дефіцит фінансових ресурсів, розпорошення яких серед дрібних суб’єктів та відсутність обмеженої кількості пріоритетів їх спрямування не дає можливості сконцентрувати їх на реалізації великомасштабних проектів, вимагає повернення до практики концентрації виробництва в України. З цих позицій реалізація концепції промислової політики, як і процес інтеграції не може здійснюватись шляхом прийняття до уваги формальних документів. На практиці повинні більш активно упроваджуватись сучасні механізми організаційних трансформацій в діяльність кожного стратегічно важливого корпоративного підприємства на основі процесів злиття та поглинання, синергізму інтеграційних дій, співвідношення між організаційними та контролюючими функціями.

Для розв’язання зазначених задач необхідним вбачається здійснення: аналізу потенціалу міністерств і відомств – діагностики «вузьких» місць у національній інноваційній системі (НІС), ревізія і впровадження державних регуляторів на макро- і мікрорівні; зміна і (або) корегування теоретичної і практичної основи організації і управління НІС для забезпечення послідовності інноваційного лідерства країни; створення партнерств, кластерних мереж і площадок для приватно-державного співробітництва; створення інституту державних і приватно-державних інноваційних посередників; розробка та упровадження системи контролю за використанням бюджетних коштів на НДДКР, надання послуг з комерціалізації інновацій та ін. Ключове значення має також розробка методології та її практичного супроводу стосовно участі вітчизняних провідних корпоративних структур у великих міжнародних інноваційних проектах, що сприятиме зростанню і зміцненню національних наукових шкіл, підтримці регіонального інноваційного розвитку, формуванню результативної системи міжнародного маркетингу.

Реалізація зазначених задач можлива при застосуванні системного підходу до організації економічної взаємодії влади і великого бізнесу, що в свою чергу має включати: 1) вибір пріоритетних напрямів промислового розвитку, а також функціонуючих на цих напрямах інтегрованих корпоративних структур (корпорацій); 2) визначення напрямів розробки технологій та НДДКР, що потребують державного втручання для забезпечення достатнього рівня національної технологічної безпеки країни; 3) відбір (на основі аналізу даних за попередніми пунктами ) сукупності корпорацій, НДІ, КБ, наукових шкіл, чий потенціал, результати діяльності, пропозиції і прогнозні оцінки можуть враховуватись при розробці загальнодержавних, міжгалузевих та галузевих прогнозів і програм, індикативних планів.

Першочерговим залишається завдання формування сприятливого інституційного середовища, необхідного для розвитку партнерства між державою та бізнесом, і, насамперед, створення системи спеціальних інститутів з регулювання партнерських відносин (асоціації, агентства, проектні й управляючі компанії, державні корпорації). При цьому, в альянсах держави і приватного бізнесу держава повинна виступати в ролі провідного партнера, що визначає рамкові умови партнерства, принципи й організацію різних його типів. Не втручаючись безпосередньо у виробничий процес, держава повинна здійснювати нагляд за ходом виконання умов, зафіксованих у договорах про партнерство через функцію контролю над цінами, тарифами, доходами, якістю вироблених продуктів, регулювання розподілу ризиків.

Однією із важливих форм партнерства може стати проектне фінансування, що супроводжується виявленням, оцінкою і розподілом ризиків між сторонами договору про партнерство, забезпеченням фінансової безпеки великих капіталомістких проектів, що виключає можливі збитки і припинення проектів. У покритті різних типів ризику важливу роль мають відігравати страхові та перестрахувальні компанії. На жаль, слабість страхового ринку та відсутність перестрахувальних компаній в Україні – це одні із факторів, що перешкоджають налагодженню механізму партнерства в Україні.

Розроблені прогнозні проекти взаємодії науки, промисловості (бізнесу) і держави можуть бути складовими елементами державних технологічних прогнозів розвитку економіки з урахуванням коопераційних зв’язків, що дозволить приймати обґрунтовані стратегічні рішення при формуванні економічної й інноваційної політики держави. Можливі також прогнозні пропозиції щодо формування технологічних кластерів у рамках кооперації наукомісткого сектору виробництва України та інших країн, реалізація яких дозволить запровадити нові форми і механізми управління високотехнологічними системами. Запропонований методичний інструментарій управління інноваційно-технологічним розвитком на рівні корпоративних структур допоможе керівництву компаній упроваджувати сучасні методи організації діяльності, включаючи формування корпоративної інноваційної стратегії.

Практичними результатами здійснених спільних розробок має бути залучення бізнесу до підготовки прогнозів науково-технологічного розвитку; збільшення бюджетів компаній на здійснення НДДКР, розробку й освоєння нових технологій; реалізація програми технологічної модернізації підприємств; зміцнення механізму коопераційних зв’язків між окремими країнами і Україною через упровадження нових прогресивних форм співробітництва. В цілому вироблення механізму взаємовідносин сприятиме посиленню впливу технологічного прогнозування як методу стратегічного управління національною економікою. Використання цих можливостей відкриває ще один шлях для реалізації вітчизняного науково-технологічного потенціалу, здатного забезпечувати реалізацію технологічних пріоритетів світового рівня та повноцінне наукове і технологічне забезпечення позитивних зрушень в економіці та інших сферах суспільного життя за умови державної підтримки та створення сприятливого інноваційного середовища.

Для практичного опрацювання наведених вище підходів необхідно розробити та затвердити пілотний проект щодо вироблення механізмів (організаційного, економічного, фінансового, правового) взаємодії учасників партнерства «держава-наука-освіта-виробництво (бізнес)» на прикладі реального мегапроекту інноваційного прориву в конкретній галузі (бажано галузі наукомісткого виробництва) чи конкретному регіоні.

У контексті формування механізму партнерства важливою формою корпоративного управління слід вважажати управління за результатами. І чим складніше побудовано корпоративну структуру і корпоративний сектор у цілому, чим різноманітнішими є розв’язувані задачі, чим вище ризики некерованості, тим конструктивнішою має бути сама модель управління. Успішність застосування даного підходу завжди відносна і визначається тим, наскільки в тому чи іншому конкретному випадку вдається мінімізувати умовності. Зробивши свою діяльність прозорою, організація починає прагнути до досягнення цілей. Таким чином, прозорість слугує додатковим стимулом до підвищення результативності.

Нині організація проведення досліджень та розробок у рамках корпорацій передбачає кілька цілей, більшість з яких можна звести до двох: 1) підвищення стійкості в умовах зростаючої конкуренції; 2) зміцнення ринкових позицій за рахунок одержання технологічних нововведень. Тобто, компанії прагнуть, з одного боку, одержати переваги більш високого порядку, а з іншого – збільшити перелік конкурентних переваг [9].

Практика показує, що більшість великих світових корпорацій здійснює увесь спектр НДДКР: фундаментальні, прикладні дослідження і розробки. Усе це свідчить про високий рівень корпоративної науки і культури у світі. Саме великі корпорації здатні створювати масштабні багатовитратні проекти, пов’язані із довготривалим науковим пошуком, здійснювати багатоцільові дослідження, об’єднуючи вчених і спеціалістів різних наукових напрямів; фінансувати паралельну розробку однієї або декількох інновацій. Так, у США швидше, ніж в інших країнах йде процес встановлення партнерських відносин між університетами і корпораціями. Аналіз функціонування провідних корпорацій розвинених країн свідчить, що в них створена така інноваційна структура і культура управління, в якій напрями технологічного розвитку інтегруються в загальні стратегічні плани, а політика зростання безпосередньо пов’язується з постійною розробкою перспективної продукції і проникненням у нові сфери діяльності. Пошук ефективних організаційних форм управління нововведеннями ведеться в двох напрямах: 1) виділення і відокремлення підрозділів, що займаються нововведеннями й довгостроковими проблемами розвитку підприємства; 2) створення механізму інтеграції та координації діяльності підрозділів у ході розробки й упровадження нововведень.

Більшість компаній відслідковує появу нових наукових знань ще на першому етапі НДДКР – етапі проведення фундаментальних досліджень з метою отримання лідерства в науково-технологічній гонці. Тому частка інтелектуального капіталу в сумарному показнику капіталізації середньої сучасної високотехнологічної корпорації досягає 85% [10]. У результаті реалізації стратегій інноваційного розвитку й оформлення прав на створені при цьому технології компанії формують свій портфель патентів, що дозволяє максимально закріпити за собою права на використання винаходів у даній галузі та блокувати дослідження й розробки конкурентів. Після цього, за результатами НДДКР, а також експериментальних досліджень формуються міжнародні стандарти і встановлюються правила ліцензування, в рамках яких повинна розроблятися і випускатися уся продукція, що поступає на даний сегмент ринку. При цьому вкрай обмежуються права інших конкурентів щодо виходу на товарні ринки. У результаті здійснюється потужна експансія наукомісткої продукції до обраних секторів регіональних ринків, до того ж здійснюється тиск не тільки на інших розробників наукомісткої продукції, але й на виробників, що створює додаткові умови монополізації виробництва та реалізації продукції. Фактично здійснюється трансформація обмеженої монополії у природну.

У більшості випадків корпорації, виконуючи НДДКР, створюють при цьому не тільки об’єкти промислової власності, але й інші конкурентні переваги. Так, наприклад, введення нематеріальних активів у свою діяльність і ефективне управління останніми дозволяє не тільки захистити бізнес, але й підвищити вартість компанії, збільшити розмір активів, а також забезпечити додатковий дохід за рахунок продажу ліцензій.

Більшість промислових підприємств України, що займаються НДДКР, обмежуються розробками. У той самий час окремі промислові підприємства проводять і прикладні, а деякі й фундаментальні дослідження: ЗАТ «НКМЗ», ВАТ «Мотор Січ», «Сумське НВО ім. Фрунзе», ВАТ «Турбоатом», ВАТ «Норд», ВАТ «Азовмаш». Однак більшість інноваційно-активних вітчизняних підприємств сконцентрували свій науково-технічний потенціал переважно на вдосконаленні існуючої продукції, що на наш погляд, пов’язано з відсутністю фундаментальних і прикладних досліджень. В умовах обмеженості фінансових ресурсів підприємства потребують непрямого стимулювання інноваційної активності з боку держави, що є можливим при знятті мораторію на дію податкових пільг для інноваційно-активних підприємств, передбачених у відповідному законодавстві.

У цілому по Україні за результатами проведеного аналізу було виявлено такі тенденції і закономірності в напрямі забезпечення використання організаційного ресурсу корпорацій при здійсненні НДДКР: 1) переважна більшість підприємств приділяє недостатню увагу проведенню НДДКР через відсутність дієвого механізму стимулювання стратегії інноваційного розвитку; 2) більшу частину прикладних досліджень і розробок виконує галузевий сектор науки, а на заводський сектор припадало лише 16,0% розробок від загального обсягу; 3) частка витрат на НДДКР заводським сектором, у загальному обсязі загальнодержавних, є дуже низькою – 8,6% у 2006 р.; продовжується тенденція стагнації заводського сектору за кількістю дослідних організацій на відміну від інших секторів, де спостерігається деяка стабільність; чисельність виконавців НДДКР заводського сектору продовжує зменшуватися, у 2006 р. вона складала лише 23,4% від рівня 1991 р.; 4) в Україні нараховується незначна кількість підприємств, що виконують увесь цикл НДДКР, а в цілому на заводський сектор у 2006 р. припадало лише 5,1% від загальної кількості організацій, що виконували НДДКР власними силами за 4-ма секторами науки.

З теоретичної точки зору на результативність стадії проведення НДДКР впливають такі фактори: проведення НДДКР у напрямах, що відповідають ефективному розвиткові промислового підприємства в перспективах ринкової економіки; зосередження кваліфікованих кадрів на стадії НДДКР підприємства; вивчення ринку інновацій як галузевого, так і світового; придбання ліцензій або готових технологій виготовлення виробів, що відповідають вимогам ефективності роботи промислового підприємства; створення потужної матеріально-технічної бази, ступінь оснащеності якої забезпечить найбільш продуктивне проведення стадії НДДКР; залучення у разі необхідності сторонніх організацій для проведення НДДКР; забезпечення достатнім фінансуванням комплексу робіт на стадії НДДКР; системна оцінка і добір проектів на найбільш ранніх стадіях НДДКР.

Результати досліджень свідчать, що низька результативність використання організаційного ресурсу як в цілому по українській промисловості, так і по корпоративному сектору, зокрема, пояснюється цілим комплексом факторів. Так, нестабільна економічна ситуація ускладнює достовірну оцінку попиту на інноваційну продукцію навіть на короткострокову перспективу. Нерідко необхідність у подібній продукції може відпасти ще до її появи на ринку. У поєднанні з недостатнім досвідом маркетингових досліджень вказаний фактор слугує серйозною перешкодою на шляху просування нових продуктів до споживача на внутрішньому ринку, а низький рівень конкурентоспроможності інноваційної продукції і послуг ускладнює їхнє просування на зовнішні ринки.

Низька затребуваність вітчизняною економікою інновацій і нових технологій обумовлена такими обставинами: 1) відсутністю чесної конкуренції між підприємствами на вітчизняних ринках, багато з яких монополізовані та контролюються кримінальними структурами; 2) різким падінням і наступним повільним зростанням попиту на товари і послуги на внутрішньому ринку; 3) низьким рівнем конкурентоспроможності вітчизняних товарів і послуг, що, у свою чергу, призводить до низького рівня використання виробничих потужностей і відсутності обігових коштів для замовлення НДДКР та нових технологій; 4) недосконалістю податкового законодавства і необхідністю для більшості підприємств оплати НДДКР і нових технологій із прибутку та ін. Такий стан стабілізує і консервує низький технологічний рівень промисловості, оскільки інвестиційні потоки переважно спрямовуються в сировинні галузі. Підтвердженням цього є критичний стан сучасної виробничої бази української промисловості. Так, в Україні фактично призупинився процес відновлення виробництва. Розробку й освоєння інновацій ведуть тільки 11,2% промислових підприємств (для порівняння: у розвинених економіках нормою вважається 60–80%). На тлі деградації технологічної структури різко скоротився обсяг наукових досліджень і розробок, що раніше «підживлювали» високі технології. Витрати на НДДКР знизилися в 5 разів і наблизилися до рівня країн з низьким науково-технічним потенціалом. Зокрема, у 2006 р. внутрішні витрати на НДДКР в Україні склали 0,96% ВВП, у той час як у країнах з розвиненою економікою загальноприйнята цифра, що характеризує частку витрат на науку у ВВП, коливається в межах 2,5–3%. Фактом, що свідчить про низький рівень витрат на науку, є показник витрат на НДДКР у розрахунку на душу населення. В Україні цей показник складав у 2004 р.– 20 дол., у Росії – 98,6 дол., у той час як у США – 964,0 дол., у Японії – 838,4, у Швеції – 1149,0, у Франції – 598,0 і в Німеччині – 654,3 дол. [164]. Постійне недофінансування науки перетворило її у витратну сферу, що практично виключає можливість використовувати науку як головний фактор економічного зростання, оскільки аналітичні оцінки показують, що економічна віддача настає при досягненні критичного рівня наукомісткості ВВП, що складає не менш 1,5–2,0%.

Серед факторів виробничого характеру, що перешкоджають НДДКР насамперед можна зазначити низький інноваційний потенціал підприємств, брак інформації про нові технології, майже повну відсутність інформації про ринки збуту і недостатні можливості для кооперування з іншими підприємствами й організаціями. Усі ці негативні обставини є наслідком розриву сформованих раніше виробничих, економічних і інформаційних зв’язків. Також негативним фактором у процесі реального впровадження НДДКР виступає відсутність інформації як з боку розробників, так і з боку потенціальних інвесторів. Ринок інновацій передбачає попит, що визначається підприємствами, здатними впровадити перспективні технології у виробництво та інвестувати у високо ризиковані проекти, та пропозицію на науково-технологічні розробки, яку формують науково-дослідні інститути та окремі команди винахідників, що займаються розробкою нових технологій. Обов’язковою умовою ефективного функціонування такого ринку є вільний доступ до інформації як з боку покупців, так і продавців та високий рівень захисту інтелектуальної власності. За умов, що права власності не є достатньо захищеними, неефективними будуть будь-які стимули до приватних інвестицій. Тому умовою ефективного впровадження науково-технологічних розробок можна вбачати наявність ефективних законів та механізмів щодо захисту інновацій. Найбільш простим і розповсюдженим є застосування сертифікації та використання патентного захисту.

Отже, фактори, що впливають на науково-технологічний потенціал і на результативність виконання НДДКР, тісно корелюють між собою. На відміну від промислово розвинених країн, в Україні проведення НДДКР не розглядається більшістю корпоративних структур як необхідна умова успішного функціонування в ринкових умовах. Статистика свідчить, що найбільш сприятливими для впровадження інновацій є великі промислові корпорації з чисельністю працівників від 10 тис. до 25 тис. осіб.

Проте слід зазначити, що процеси ринкової трансформації економіки України зумовили розвиток як методологічних розробок, так і відповідної законодавчої та нормативно-інструктивної бази щодо функціонування суб’єктів господарювання з урахуванням національних особливостей. Це безпосередньо стосується як державного, так і недержавного секторів, а також корпоративного сектору, який є важливим елементом усієї національної економіки та включає в себе суб’єктів господарювання з обох зазначених її складових. Разом з тим, у науковій вітчизняній економічній літературі та офіційній статистиці відсутні комплексні оцінки розміру, структури та ефективності функціонування корпоративного сектору, а мають місце лише окремі фрагментарні характеристики, що стосується переважно акціонерних товариств недержавного сектору.

Причинами уповільнених темпів поширення передового досвіду щодо використання організаційного ресурсу корпорацій є недосконалість існуючої системи стимулювання новаторської діяльності та впровадження підприємствами несуттєвих нововведень, що не вимагають великих витрат і не розраховані на перспективний розвиток підприємств, проте можуть суттєво вплинути на організацію виробництва та бути основою для формування інноваційної культури через механізм інноваційної сприйнятливості працівників. Організація проведення НДДКР у корпоративних структурах як складова процесу управління здійснюється на основі принципу наздоганяючого оволодіння нововведеннями. При цьому важливими характеристиками є напруженість процесу оволодіння та рівень розробок, а не швидкість чи тривалість впровадження нововведень. На більшості підприємствах процес здійснення НДДКР розподілено на дві окремі стадії: 1) стадію проведення НДР (фундаментальні дослідження, прикладні дослідження) і 2) стадію проведення ДКР. Хоча ці стадії мають багато загальних факторів, проте далеко не для всіх підприємств існує можливість залучати інвестиції в НДР (це характерна риса тільки великих підприємств). Напроти, дослідно-конструкторською роботою (проте в різних масштабах) займаються практично всі підприємства незалежно від їхнього фінансового стану та організаційної форми господарювання.

За таких умов, в інституційному плані заслуговують на увагу створення відповідних організаційних форм у рамках корпоративної структури. Серед яких:

– спеціалізовані наукові та науково-консультаційні фірми – невід’ємна складова організації науково-дослідного процесу в корпоративному секторі (роботи за контрактами на проведення НДДКР з промисловими компаніями, наукова та інженерна експертиза для замовників);

– інтенсифікація інноваційних процесів, коли сфера НДДКР перетворюється у функціональну ланку єдиного науково-виробничо-збутового процесу, орієнтованого на запити ринку;

– формування внутрішніх венчурів як форма інтеграції НДДКР з виробництвом;

– «впроваджувальні бригади» – до складу входять працівники виробничих підрозділів, які виконують завдання для скорочення часу освоєння нового виробу у виробництво при мінімізації витрат;

– арсенал засобів організаційно-управлінського прискорення досліджень та розробок: наукові фонди, що стимулюють розробку та виконання зовнішніми спеціалістами фундаментальних дослідницьких проектів для розв’язання науково-технічних проблем; залежні неприбуткові інститути галузевого значення, що створюються корпораціями та державними відомствами на пайовій основі; науково-технічні установи допоміжного характеру (пункти прокату наукового обладнання, центри високоспеціалізованого обслуговування проектних та програмних НДДКР), що забезпечують та організують взаємодію спеціалістів ВНЗ, промислових компаній та державних установ у сфері НДДКР; науково-дослідні асоціації (партнерства) великих промислових компаній та провідних урядових відомств, що створюються на стратегічно важливих напрямах НТП.

Аналіз організаційних структур корпоративних структур машинобудування, що займаються дослідженнями і розробками, показали, що найбільш розповсюдженою є організаційна структура управління, яка складається з горизонталі проектних груп і вертикалі ієрархії функціональних підрозділів. Впровадження проектного управління в лінійно-функціональних організаціях стосується ієрархії повноважень, відповідальності, організаційної процедури, порядку розподілу ресурсів, встановлення відносних пріоритетів в організації. Виробничі цілі орієнтуються на міжфункціональні вимоги і взаємне узгодження рішень. Впровадження проектного управління спричиняє зміну характеру взаємодії підрозділів, створює реальні організаційні проблеми, як для проектних, так і для функціональних підрозділів. У свою чергу для результативного управління науково-дослідницьким підрозділом доцільною буде матрична структура – організаційне формування, яке створюється тимчасово – на термін розробки і впровадження нововведення, включає фахівців різного профілю, адміністративно підлеглих керівникам відповідних постійних підрозділів, але тимчасово направлених на роботу в тимчасову структуру для здійснення робіт по певній специфікації [11].

Нині з’являється нова структура корпорації, яка будується за принципами агломерації, дифузії та концептуалізації. Агломерація – концентрація технічних і наукових елементів у цілісну структуру, як правило, через укладання домовленостей про співробітництво з науково-дослідними організаціями шляхом об’єднання зусиль декількох приватних компаній між собою, з університетами, НДІ, КБ, лабораторіями. Дифузія – взаємне проникнення раніше далеких одна від одної технологій, об’єднання їх в єдиний комплекс. Концептуалізація – здатність генерувати нові технології на основі здобутих компанією в ході агломерації та дифузії знань. Звідси нова стратегія компанії – стратегія гнучкості, опора на нові технології. Структура повинна забезпечувати стикування стадій, безперервність, гнучкість і динамічність інноваційного процесу. Етапи не обов’язково повинні виконуватися послідовно – з метою економії часу і коштів повинна забезпечуватися можливість рівнобіжного виконання етапів, що передбачає надійні комунікаційні зв’язки з результатами виконаних НДДКР на ранніх етапах. Структура повинна вміти «поглинати» негативні наслідки інноваційних проектів – у випадку неперспективності та згортання повинна бути можливість працевлаштувати кадри, використовувати основні фонди і матеріали для інших цілей чи трансформувати їх в інші активи, необхідні підприємству.

Характерною тенденцією на сьогодні є активна наступаюча стратегія, тобто виконання повного циклу НДДКР і впровадження у виробництво власних розробок, – це найбільш надійний шлях забезпечення конкурентоспроможності в ринковій економіці. Проте цей шлях пов’язаний з великими фінансовими витратами і високим ступенем ризику, що змушує компанії постійно шукати можливості для вдосконалення управління НДДКР. Один із шляхів підвищення результативності – активізація людського потенціалу.

У даний час така традиційна стратегія захоплення ринків збуту, як різноманітне злиття і поглинання одних підприємств іншими, відходить на другий план, приносячи лише короткочасні вигоди, про що не слід забувати захопленим подібною стратегією українським підприємцям. Головним фактором щодо стійкого положення фірми в ринковій економіці стає безперервний інноваційний процес, який можна визначити як пошук, розробку, впровадження і комерційне освоєння нових видів продукції, технологій, форм організації і управління та ін. Саме це питання багато в чому визначає особливий характер взаємовідносин великого бізнесу та корпорацій. У великій фірмі процес інновацій (нововведень) не може одночасно охоплювати усе виробництво. Очевидно, що в умовах безперервної перебудови, експерименту не можна реалізувати поточні цілі (досягнення достатнього рівня прибутковості, що є головним для власників або, принаймні, для рядових акціонерів).

Сьогодні в умовах української дійсності держава зробила тільки деякі кроки щодо своєї присутності в інноваційній сфері: були анонсовані інститути розвитку інновацій – технопарки, центри трансферу технологій, спеціальні економічні зони. Проте, розпочавши розвивати інноваційну інфраструктуру зверху, держава не врахувала, що існують вітчизняні корпорації, які на прикладі провідних світових компаній спроможні створити свої цілком ефективні, і організаційно, і інституціонально оформлені інноваційні системи. Великий бізнес виявляється здатним до організаційної самозміни – при відсутності внутрішньої системної кризи корпоративні структури можуть демонструвати гідну інноваційну активність та розвивати корпоративну науку. За таких умов головною метою здійснення державних заходів повинно бути встановлення міцного зв’язку між науковими дослідженнями, розвитком виробничої бази та економічним зростанням: 1) посилення значущості приватного сектору у здійсненні наукових досліджень; 2) об’єднання колишніх НДІ з великими підприємствами для прискореної модернізації виробничої бази промисловості; 3) модернізація системи державної підтримки при здійсненні НДДКР; 4) створення внутрішнього ринку інноваційної продукції, у тому числі технологічної.

Створюючи НІС нового зразка, держава повинна враховувати більш ніж десятилітній досвід побудови «технологічних ланцюжків» найбільш активних в інноваційному плані вітчизняних корпорацій. Головні їхні ознаки: робота на внутрішньому і зовнішньому ринку, прогресивні організаційні форми управління науково-технічними нововведеннями. При ухваленні рішення про адресні преференції держава, крім економічних і технологічних критеріїв повинна брати до уваги також критерії, що свідчать про організаційну розвиненість компанії. Уміння залучати до інноваційного процесу найрізноманітніші структури, що генерують знання, диверсифікувати інтелектуальні активи – стає нині одним із визначальних критеріїв інноваційної активності тієї або іншої компанії. Національна конкурентоспроможність досягається зусиллями на всіх рівнях економіки, проте, насамперед – на рівні окремих компаній, які, конкуруючи між собою на національних та міжнародних ринках, створюють реальний добробут нації. Завдання ж держави полягає у формуванні та підтримці національного середовища, яке б всебічно сприяло розвитку і вдосконаленню конкурентних переваг національних компаній.

Стосовно визначення ролі та місця держави у сприянні розвитку корпоративних структур, то основний акцент слід робити на тенденціях і ході реалізації інноваційної стратегії у країнах Західної Європи. Однак, спочатку необхідно вказати два основних принципи цієї стратегії, яких дотримується більшість вищих посадових осіб у Західній Європі, і проводяться в життя Європейським Союзом [12]: 1) чим більш фундаментальною є науково-дослідна робота, тим більш припустиме безпосереднє втручання держави, надання переваги у підтримці певних напрямів розвитку технологій. В інших випадках дозволяються лише загальні та непрямі заходи, такі як загальне сприяння у створенні продукту або загальна організація поширення технологічних (і, можливо, також управлінських) знань серед малих і середніх підприємств (МСП); 2) інноваційна стратегія повинна поєднувати в собі необхідні елементи конвергенції (освоєння передового світового досвіду) і дивергенції (зміцнення вже налагодженої спеціалізації у промисловості та технологій).

Враховуючи зазначені принципи, можна виокремити такі основні ролі, які повинні відігравати органи державної влади: 1) сприяння у створенні матеріальної інфраструктури для здійснення інноваційної стратегії; 2) організація необхідних процесів для досягнення поставлених цілей; 3) забезпечення інтелектуальної інфраструктури з метою поглибити розуміння економіки із сильної інтелектуальної складової.

Для розкриття цих загальних принципів інноваційної стратегії і різних ролей держави потрібна чітка координація, побудована на низці основних принципів, а саме: 1) різноманітні заходи, що приймаються на різних етапах інноваційного процесу, повинні бути максимально простими і прозорими; 2) виробляти інноваційну стратегію на такому рівні, на якому вона спроможна дати максимальні результати; 3) інноваційна стратегія повинна враховувати розходження в інноваційному характері окремих галузей, так як у перспективі повинна мати місце координація різних стратегій з орієнтацією на характер інноваційних процесів, що відбуваються в усіх великих кластерах економіки

< Назад   Вперед >

Содержание
 
© uchebnik-online.com