Перечень учебников

Учебники онлайн

4.4. Оцінювання політичних ризиків у системі управління суспільним розвитком глобалізації

Характерною ознакою суспільних процесів сучасності є збільшення масштабів впливу ризиків на фінансово-економічні процеси, зокрема, на сферу відповідальності держави – державний сектор економіки. За таких умов державне управління, під впливом об’єктивних чинників, зазнає суттєвих змін: усебічний науково обґрунтований аналіз ризиків, стратегічне та оперативне управління ними стають одним з головних завдань державних органів та установ, що беруть участь у процесі управління фінансовим портфелем держави, активи якого інтегрують усі групи ризиків: політичні, економічні, операційні, ринкові, інвестиційні та ін.

Значного поштовху розвиток державного ризик-менеджменту набув внаслідок низки міжнародних фінансових криз 70-х, 80-х, 90-х років, що призвели до «параду» суверенних дефолтів. Адже саме нехтування питаннями оцінки ризиків та зваженого формування структури урядових фінансових активів та пасивів здебільшого виступало вагомим чинником зростання фіскального навантаження на національні економіки та підвищення їх чутливості до кризових явищ.

Стратегічним завданням суспільного розвитку України на сучасному етапі є забезпечення сталого економічного зростання. Соціально-економічна трансформація економіки України сформувала комплекс теоретичних і практичних проблем з приводу радикальної зміни ролі державного сектора економіки, оскільки на усіх етапах реформування вона необґрунтовано занижувалася. Так, питома вага державного сектору у національній економіці протягом 2000–2007 років поступово скорочувалася із 20 до 13,5% [21].

Світова практика засвідчила, що системні ринкові трансформації потребують посилення державного втручання в економіку, оскільки успіх масштабних соціально-економічних реформ неможливий при самоусуненні держави із економічної сфери. Таке втручання припускає, з одного боку, посилення регулюючої функції, а з іншого – вимагає підвищення економічної ефективності діяльності держави, як найбільшого власника. Зацікавленість держави в ефективному та динамічному розвитку державного сектору обумовлено необхідністю вирішення проблеми національної конкурентоспроможності у глобальному економічному просторі, складовою якого є будь-яка економіка. Однак, наслідком входження до глобального простору є зростання загального рівня ризиків.

У сучасній економічній науці ризик виступає одним з головних понятійних елементів сучасних макроекономічних та фінансових теорій. Вирішальну роль у розвитку теорії ризиків та економіки державного сектору відіграли праці таких вчених, як: М. Алле, Д. Канеман Г. Марковіц, Д. Стігліц, Ч. Кеннеді Дж. Шоуен та інші у працях яких обґрунтовано роль ризиків у сучасній економіці, закладено основи кількісного оцінювання та моделювання ризику [1, 7, 12, 13, 14, 15, 23].

Незважаючи на достатнє теоретичне опрацювання як питань ризик-менеджменту, так і теорії управління державним сектором, поєднанню цих двох напрямів досліджень у сучасних дослідженнях приділено недостатню увагу. Особливо актуальною, на сьогодні, є проблематика природи та методів управління ризиками, оскільки переважна частина дослідників зосередила увагу на ризиках, що впливають на функціонування ринкових, а не державних інституцій. Природа ж останніх обумовлює низку ще не досліджених економічною наукою якісних відмінностей, головною з яких є їхня неринкова природа.

На сьогодні, система макроекономічного регулювання демонструє досить чітку тенденцію переходу до ризик-орієнтованих систем нагляду (наприклад, ІІ Базельська угода), яка породжує низку проблем оптимізації структури, механізму взаємодії, засобів для побудови науково обґрунтованої концепції регуляторного впливу державних інституцій на функціонування та розвиток державного сектору економіки засобами сучасного ризик-менеджменту. Серед ризиків державного сектору України, особливе місце посідає категорія ризиків політичних, дослідження природи яких дозволить більш точно спрогнозувати загрози як для розвитку державного сектору, так і для національної економіки загалом.

Одним з найважливіших умов зміцнення позицій України, як суверенної держави на міжнародній арені та її інтеграції у систему світового господарства є нормалізація політичної обстановки, яка нині характеризується досить високим ступенем нестабільності. З точки зору зарубіжних політиків і бізнесменів Україна виступає цікавим і перспективним, але, водночас, досить ризикованим партнером. Більше того, політичний фактор несе в собі потенційну загрозу процесу розвитку національної економіки, оскільки поява інституційних інвесторів, що є необхідною умовою для довгострокового економічного підйому, значно ускладнюється із-за високого рівня ризиків, генерованих політичним середовищем.

Останнім часом поняття «політичний ризик» усе частіше з’являється у наукових працях, виступах політиків, економістів та соціологів, сторінках періодики, де однак трактується надто спрощено.

За кордоном інтерес до проблеми політичних ризиків виник наприкінці 50-х років ХХ ст. (у зв’язку з відомими подіями на Кубі), а у 70-ті роки в ТНК уже формуються спеціальні служби, які займаються оцінкою рівня ризику, якому піддається діяльність компаній в інших країнах. Однак до початку 80-х рр. ХХ ст. внаслідок надзвичайної складності проблеми й недостатньої розробленості методології аналізу, політичним ризикам відводиться другорядна роль у загальній оцінці ризику країн.

Наступний сплеск інтересу до проблеми політичних ризиків можна віднести до 1979 р., після Іранської революції, яка, викликавши, з одного боку, численні суперечки про ймовірність виконання політичних прогнозів і надійності оцінок рівня політичних ризиків, з іншого боку надала величезний фактичний матеріал для досліджень у цій сфері.

На 80-ті роки ХХ ст. припадає найбільша кількість публікацій на цю тему, увага в яких приділяється методам аналізу політичних ризиків, а практична значимість досліджень призвела до створення значної кількості консультаційних фірм, що спеціалізуються на оцінці політичних ризиків у різних країнах [5, 43; 9, 55]. Зокрема, за даними консультативної організації Conference Board, до 1980 року з 193 провідних ТНК США більше 50% вже передбачали в організаційних структурах створення спеціалізованих підрозділів для аналізу та оцінки ризиків країн [15, 24–25].

У сучасних умовах оцінка ризиків є теоретичною базою для прийняття стратегічних рішень у політиці та економіці. Для подолання невизначеності, з якою стикаються закордонні інвестори, здійснюється аналіз ризику країни (country risk), який визначає ймовірність того, що суверенна держава або незалежні кредитори та/або інвестори в певній країні не будуть мати можливості виконати свої зобов’язання щодо іноземних кредиторів та/або інвесторів.

У рамках загального ризику країни розрізняють ринковий та неринковий, або ж політичний ризики. Останній ділиться залежно від рівня свого впливу:

1) на рівні держави – ризик неплатоспроможності (sovereign risk), «пов’язаний із наданням позик іноземним урядам»;

2) на рівні компаній – трансфертний ризик (transfer risk) – «ризик того, що при проведенні економічної політики окрема країна може накласти обмеження на переказ капіталу, дивідендів і відсотків іноземним кредиторам та інвесторам» [8, 207–210].

Значення терміна «політичний ризик» трактується досить широко – від прогнозування політичної стабільності до оцінки сукупності неринкових ризиків, пов’язаних із діяльністю в різних соціально-політичних середовищах.

В. Вестон та Б. Сорж визначають політичний ризик як «…дії національного уряду, які заважають проведенню ділових операцій, змінюють умови угод або призводять до конфіскації власності іноземних компаній» [23, 29]. Подібним чином розглядає політичний ризик Д. Хауелл: «Зміни в умовах проведення операцій іноземними компаніями, які виникають в ході політичного процесу» [18, 45].

За визначенням С. Кобріна, політичний ризик це – «...непередбачені обставини що виникають у політичному середовищі й що приймають зазвичай форму обмежень у проведенні операцій» [15, 40].

М. Ліч та Е. Грем наполягають на необхідності врахування не лише внутрішніх політичних подій в країні, але й міжнародної політичної ситуації: «…політичний ризик може бути визначений як внутрішньополітичні та міжнародні, конфліктні та інтеграційні події і процеси, які можуть (або не можуть) призвести до змін в урядовій політиці всередині країни або в зарубіжних країнах, що проявляється у несприятливих умовах або ж додаткових можливостях» [17, 31].

Деякі дослідники (Д. Фрей, Д. Рулофф, М. Харді та ін.), однак, вважають подібні дефініції незадовільними оскільки вони мають «…констатаційний характер і фіксують лише ризики політичних подій» [10, 25]. На їхню думку, основну увагу слід приділяти «…динаміці політичної дії, з якої виникають події, оскільки можна більш точно спрогнозувати природу конфлікту або зрозуміти дії політичних сил, аніж лише передбачити переможців і переможених» [11, 9–10].

Успішність фінансових операцій загалом, у масштабах глобальної економіки, визначається тими політичними чинниками, які не залежать від ризиків, що можуть зруйнувати або завдати важких збитків інвесторам. Значна частина фахівців-ризикологів дотримується думки щодо дихотомії будь-якої політичної події, яка не лише несе ризик, але також означає створення нових можливостей для бізнесу.

Тому, для дослідження під «політичним ризиком» будемо мати на увазі невизначеність суспільного середовища, в якій діють усі неринкові сили. Це означає, що при прогнозуванні політичних ризиків необхідно враховувати не лише негативні але й позитивні зміни, що надають додаткові можливості для бізнесу, при цьому, з точки зору фінансового аналізу, базовий ризик є нейтральним, тобто передбачає як позитивні, так і негативні відхилення.

Класифікація політичних ризиків може проводитися на основі поділу подій, викликаних або діями урядових структур в ході проведення певної державної політики, або силами, що знаходяться поза контролем уряду. Відповідно до цих принципів Ч. Кеннеді, Ж. де ла Торре і Д. Некар поділяють політичні ризики на екстра-легальні та легально-урядові.

Екстра-легальний ризик означає будь-яку подію, джерело якого знаходиться за межами існуючих легітимних структур країни: тероризм, саботаж, військовий заколот, революція тощо. Легально-урядовий ризик при цьому виступає прямим продуктом політичних процесів і включає такі події, як вибори, зміни у законодавстві, зміни практики державного управління тощо[14, 12-14; 19, 220].

У 80-х рр. ХХ ст. активно проводились дослідження з проблем розвитку та покращання методів прогнозування, зокрема, у працях Дж. Остіна і Д. Йоффі, Т. Морана, В. Оверхольта, Т. Шріва приділялася увага загальним методам оцінки та аналізу політичних ризиків [4, 22–23; 5, 45–47]. Головне завдання прикладних досліджень полягає в тому, щоб знизити гостроту невизначеності політичної ситуації, передбачити можливі негативні та позитивні наслідки її розвитку. Сучасні методи дозволяють кількісно і якісно оцінити вірогідність досягнення мети, відхилення від мети чи невдачі.

Мета моніторингу політичних ризиків досить зрозуміла: захистити зарубіжні активи компаній та урядів шляхом прогнозування можливих загроз, що виникають у політичному середовищі країни-реципієнта. При проведенні аналізу політичний ризик виводиться з стабільності та спрямованості політики уряду цієї країни.

До кінця 70-х більшість ТНК, переважно, обмежували свій аналіз політичного клімату в країні якісними оцінками, проведеними з використанням методів «старих приятелів» (old hands) та «великих турів» (grand tours). Аналіз здійснювався нерегулярно, а лише в тих випадках, коли вирішувалося питання щодо нових інвестицій. Якщо політичний ризик оцінювався як значний, то інвестиції або не розміщувалися за принципом «так/ні» (go/no go), або до вартості проекту додавалася «премія за ризик» для врахування високої ймовірності втрат, а отже, доти, доки не ставалася масштабна катастрофа, політичний ризик країни не переоцінювався.

Оцінки політичних ризиків за методом «old hands» традиційно являють собою аналіз звітів, складених фахівцями, які мають інформацію по відповідній країні та підтримують контакти з впливовими і добре поінформованими особами в цій країні (вченими, дипломатами, журналістами, бізнесменами). Головним недоліком цього методу є те, що під час аналізу та оцінки, значною мірою доводиться покладатися на судження аутсайдерів[8, 187-188].

Метод «grand tours» вимагає відвідування країни, що досліджується, групою експертів і налагодження там контактів із місцевими політичними лідерами, урядовими чиновниками та бізнесменами. Негативною рисою цього підходу є можлива нерепрезентативність зібраної інформації та надто оптимістичні прогнози [22, 136].

Найбільш системним якісним методом на сьогодні є метод «Дельфі» (Delphi), за яким на першому етапі аналітики розробляють систему змінних для конкретного випадку, а потім – залучають широке коло експертів, які визначають вагу кожної зі змінних для досліджуваної країни [10, 12].

Система оцінок з використанням якісного підходу дозволяє визначити специфіку ситуації для кожної конкретної країни. У деяких випадках уважне дослідження різних специфічних елементів, що визначають ситуацію, може виявитися навіть більш корисним, аніж для проведення систематичної кількісної оцінки. Однак «органічним» недоліком цієї групи методів була і залишається надмірна суб’єктивність оцінок. Дж. Саймон оцінив цей підхід як «спорадичний, заснований на селективному, неконтрольованому сприйнятті або ідеологічних та особистих прихильностях» [22, 207].

Виходячи з критики якісних методів, Р. Руммель та Д. Хінен обґрунтували необхідність комбінованого підходу («гештальт-метод»), який дозволив би поєднати суб’єктивне сприйняття закордонного політичного середовища з кількісним аналізом об’єктивних даних для формування загального сприйняття (gestalt) ризику країни. На сьогодні комбінований підхід до оцінки політичних ризиків країн використовується більшістю урядів і ТНК[9, 174].

Формалізація і моделювання політичних та макроекономічних ризиків, що почали широко розвиватися всередині 70-х рр. ХХ ст. у зв’язку із зростанням заборгованості країн, що розвиваються, викликали підвищений інтерес до проблематики управління ризиками неплатоспроможності. Їхня специфічна природа призвела до необхідності системного аналізу макроекономічних даних, хоча й визнавалася необхідність врахування деяких суб’єктивних елементів.

Кількісний підхід до оцінки політичних ризиків дозволяє порівнювати різні країни, використовуючи єдину систему кількісних показників ризику, що відображають вплив соціально-політичних чинників за допомогою різних політичних і соціальних індикаторів. Головним недоліком кількісних методів є використання вузького визначення політичного ризику і концентрація на обмеженій кількості видів ризику (політична нестабільність, валютний контроль, націоналізація тощо). Повний перелік можливих ризиків, з різним ступенем потенційного впливу, є набагато ширшим і включає кілька сот політичних, економічних і соціально-культурних чинників.

Як приклад, розглянемо класифікацію, запропоновану Дж. де ла Торре і Д. Некаром, у якій виділяються групи внутрішніх та зовнішніх джерел чинників політичних ризиків. Слід однак відразу зазначити, що такий поділ є досить умовним, оскільки має місце взаємний вплив факторів з різних груп (рис. 1).

Аналіз внутрішніх факторів дозволяє скласти загальну характеристику економічного розвитку країни та виділити найбільш уразливі сфери. Зовнішні фактори визначають ступінь впливу зовнішніх обмежень на внутрішню економічну політику: висока ступінь залежності та значний розмір зовнішньої заборгованості посилюють ризик втручання уряду в інвестиційну діяльність. Отже, оптимальний вибір «необхідного та достатнього» переліку факторів та визначення питомої ваги кожного з них залишається основною проблемою кількісних методів.

Інша системна проблема полягає в тому, що спроби «пристосувати» кількісну шкалу ризиків для міжнародних порівнянь наштовхуються на галузеву/проектну орієнтованість більшості таких ризиків. Наприклад, видобувні галузі набагато більш схильні до націоналізації, аніж високотехнологічні виробничі галузі чи сфера послуг. Ті події, що розглядаються у якості факторів ризику для більшості галузей (наприклад, політична нестабільність – для фінансово-кредитного сектору), цілком можуть виявитися фактором додаткових можливостей для інших галузей (наприклад, ВПК). Таким чином, оскільки кожна країна має відмінний від усіх інших відносний рівень ризику, то сфера застосування кількісної шкали політичних ризиків звужується ще більше.

Для перспективного виявлення сприятливих або несприятливих тенденцій в країні застосовується також метод агрегованих статистичних даних, на основі якого було розроблено дві базові економетричні моделі (PSSI та Ecological Approach), засновані на точних причинно-наслідкових зв’язках. Модель PSSI (Political System Stability Index) було вперше запропоновано Д. Генделем, Г. Вестом та Р. Мідну, які оцінювали рівень ризиків шляхом прямого вимірювання серій дискретних компонентів політичного та соціального середовища (таких, як кількість заколотів, етнолінгвістичну фрагментацію, ефективність законодавства тощо) [4, 27; 3, 187].

Друга базова модель, так званий «екологічний підхід Кнудсена» (Knudsen’s Ecological Approach), ґрунтується на припущенні, вперше висловленому Т. Гурром (в рамках динамічної концепції суспільного добробуту), про те, що високий ступінь національної фрустрації буде існувати там, де існує розрив між очікуваннями людей та їх добробутом. Взаємодіючи з реальним іноземним сектором, ця фрустрація може призвести до інтервенцій або експропріації (націоналізації), за умов яких іноземні інвестори відіграють роль «цапа-відбувайла» в умовах нездатності чинного політичного режиму задовольнити економічні та політичні сподівання народу[16, 62–64].

Окрему групу методів утворюють комплексні експертні оцінки, такі як, наприклад, метод «Форсайт» (Foresight), що є зазвичай кінцевим продуктом багатоетапного консультаційного процесу із залученням усіх зацікавлених сторін (stakeholders) [6, 9].

Деякі з методів цієї групи використовують економетричні дані, але їхньою характерною рисою є прогресивне ранжування великої кількості країн відповідно до чітко визначеної логіки аналізу. Першою спеціалізованою компанією, яка використала такий підхід стала служба BERI (Business Environment Risk Index). Її методика складання рейтингу країн за рівнем ризику включає в себе кілька етапів: вибір змінних (політична стабільність, ступінь економічного зростання, рівень інфляції, рівень націоналізації тощо), визначення ваги кожної змінної (максимальну питому вагу має змінна політичної стабільності), обробка показників за методом Delphi з використанням експертної шкали, виведення інтегрального індексу в межах від 0 до 100 (мінімальний індекс означає максимальний ризик, і навпаки) [12].

На сьогодні порівняльні рейтингові системи, що використовують схожі методології, пропонуються консалтинговими фірмами Frost & Sullivan (World Political Risk Forecast), Business International and Data Resources Inc. (Policon), Futures Group (Political Stability Prospects) та іншими [12].

Більшість з них доступні в режимі on-line та, як у випадку з Policon, користувачі можуть самостійно змінювати питому вагу різних змінних, або включати власну оціночну інформацію. Ще одним значним кроком у сфері аналізу та оцінки політичних ризиків країн стало створення міжнародних банків політичних даних таких, як World Handbook of Political and Social Indicators [9, 304; 10, 15].

Загальна картина виявилася б неповною, якщо не згадати про ще дві фінансово-орієнтовані рейтингові системи– Institutional Investor’s Country Credit Rating та Euromoney’s Country Risk Index, що охоплюють 109 і 116 країн, відповідно[12].

У цих моделях рейтинг ризику країни складається шляхом комбінування набору індикаторів (LIBOR, первинного ціноутворення, міжбанківських кредитів тощо). Для характеристики загальних економічних і політичних тенденцій таких, як ступінь національного контролю над ключовими секторами економіки, політична нестабільність, міжнародний статус країни, зміни у зовнішньоторговельному балансі застосовуються окремі групи змінних. Кількісні індикатори доповнюються думками експертів і формують складну динамічну модель, що дозволяє прогнозувати розвиток національної та міжнародної економік. Визнаючи такі переваги індикаторів, як їх об’єктивність, оперативність та вимірюваність, слід зазначити існування двох фундаментальних проблем: теоретична обґрунтованість індикаторів та статичність рейтингів, оскільки вони спираються на минулі події та умови.

У зв’язку з особливим значенням чинника часу слід окремо зупинитися на періодичності проведення оцінки політичних ризиків (див. таблицю). Періодичність оцінки визначається інтересами споживачів інформації – урядами країн, інституційними інвесторами або фінансовими спекулянтами [10, 14; 19, 232–233].

До 80-х років, у контексті моніторингу та оцінки зовнішнього середовища, економічна та технологічна сфери розглядалися як більш важливі й такі, що мають більший вплив на бізнес, аніж політичні та соціальні, які, як вважалося, не лише є більш невизначеними, але й менш структурованими та передбачуваними. Подібна тенденція відношення до соціально-політичного розвитку, як до процесу, яким важко керувати і на проблеми якого можна реагувати у міру їхньої появи, визначила недостатню розробленість аналітичних інструментів у цій галузі.

До перегляду такої тенденції призвели активні дослідження щодо розробки селективних соціальних індикаторів, здатних доповнювати такі широко відомі показники, як ВВП чи індекс споживчих цін. Соціальні індикатори, наприклад «об’єктивні» такі, як демографічні зрушення, або «перцептуальні» (поведінкові), на кшталт, «ставлення населення до довгострокових інвестицій», стандартизовані для міжнародних порівнянь, у майбутньому стануть важливою складовою частиною кількісних і якісних методів оцінки політичних ризиків.

На сьогодні селективні соціально-політичні індикатори використовуються в деяких методиках оцінки ризику у якості покажчиків політичної стабільності, наприклад, Р. Руммель та Д. Хінен використовують такі індикатори, як ступінь авторитаризму, перехідні етапи економіки, рівень освіти щодо безробіття, баланс сил між військовою та цивільною владою тощо[3, 188].

Для оцінки ще одного важливого чинника – «чинника особистості» при аналізі політичних ризиків М. О’Лірі та В. Копліним було запропоновано так звану «PRINCE model» [20, 32]. Аналізуючи «твердість», тобто позитивну, нейтральну або ж негативну позицію конкретної посадової особи, ступінь її впливу та значущість для неї даного питання (кожен критерій оцінюється за п’ятибаловою шкалою, потім перемножується і підсумовується по усіх учасниках), модель дозволяє кількісно (частка позитивних балів у загальній сумі) розрахувати ймовірність ухвалення рішення урядом [2, 88].

Загальну схему взаємодії політичних, соціальних та економічних чинників, що визначають рівень ризику в країні, представив Ч. Кеннеді у його фундаментальній праці «Управління політичним ризиком» [14, 69–73].

Зокрема, основою ризику виступає соціальна неоднорідність, під якою мається на увазі кількість та чисельність різних етнічних, мовних, релігійних та регіональних груп. Розшарування суспільства відбувається в тому випадку, коли зазначені вище групи збігаються значною мірою з нижніми, або найбіднішими верствами, що посилює політичну нестабільність. Розподіл доходу відображає ступінь нерівності економічних груп у суспільстві. Чим вищою є ця нерівність, тим вищою стає ймовірність політичної нестабільності.

Ч. Кеннеді виділяє чотири основних типи політичних систем:

1) авторитарно-традиційна (монархія або військова диктатура);

2) авторитарно-мобілізаційної (тоталітаризм);

3) ліберально-демократична (парламентська або президентська);

4) нова незалежна (колишні колонії) [14, 75].

Найбільш стабільними він вважає другу і третю системи, відносно стабільною –першу, найменш стабільною – четверту.

Наявність в нещодавньому минулому країни революції, війни, військових (політичних) заколотів, вважається прецедентом для можливого вирішення майбутніх конфліктів. Легітимність правлячої еліти означає дотримання більшою частиною населення урядових розпоряджень. Поява протилежних тенденцій, а також високий ступінь державного насильства над громадянами (у тому числі – у фіскальній сфері) посилюють ймовірність політичної нестабільності [14, 80–85].

Безліч існуючих методів та моделей, деякі з яких описано вище, на нашу думку, доводять лише складність і багатовимірність проблематики теорії і практики аналізу та оцінки політичних ризиків. Кожен з розглянутих вище підходів має певні переваги та недоліки.

Зокрема, експертні системи критикують за те, що в них не завжди чітко простежуються причинно-наслідкові зв’язки. Економетричні моделі часто-густо виявляють критичну залежність щодо забезпечення поточними джерелами інформації більшості незалежних змінних, необхідних для аналізу. Інтегровані моделі вимагають значних ресурсних витрат (людські, фінансові та часові) і є географічно обмеженими.

З усього вищезазначеного випливає, що оптимальний підхід має поєднувати кращі сторони кожного з методів і, водночас, надавати можливість вимірювати та інтерпретувати ризики країн щодо специфіки їхніх проектно-галузевих умов.

Ситуація із відображенням України в міжнародних рейтингах ризиків країн, на нашу думку, відображає реальні особливості (як переваги, так і слабкості) економічних позицій нашої країни в глобальній системі політико-економічних відносин.

Перш за все, звертає на себе увагу той факт, що Україну включено до основних міжнародних рейтингів (див. табл. 1), однак «стандартний» перелік параметрів не відображає інституційних, структурних особливостей та тенденцій суспільного розвитку, оскільки по окремих позиціях Україна випереджає, а по окремих – відстає від реальних конкурентів у глобальній економічній системі. Більш того, міжнародні рейтинги мають досить значний часовий лаг щодо реакції на кризові явища.

Наприклад, процес корекції суверенних кредитних рейтингів України було розпочато лише через 10-14 днів після публічної констатації фінансової кризи на міжнародному рівні, що, з точки зору ризикології, значно ускладнює процес управління ризиками.

Крім того, відсутність на національному рівні системи моніторингу, аналізу та оцінки ризиків країни не дозволяє швидко формувати спільне бачення ситуації і координувати спільні дії органів державної влади, бізнес-структур, громадсько-політичних об’єднань а також міжнародних організацій щодо запобігання ситуаціям та процесам, що можуть призвести до зростання загального рівня ризиків країни і, як наслідок – до появи довгострокових проблем суспільно-економічного характеру.

Випадок України, в контексті загальновизнаних у міжнародному науковому співтоваристві методів та моделей аналізу та оцінки політичних ризиків, має власну специфіку щодо якої можна сказати наступне.

По-перше, політична традиція, недосконалість демократичних інститутів і стохастичний характер процесів соціально-економічного розвитку зумовлюють значне зростання в Україні ролі особистих чинників, яким слід приділяти додаткову увагу при оцінці реального рівня політичних ризиків (із залученням найпростіших моделей, таких, як «PRINCE model»).

По-друге, суттєвим фактором невизначеності виступає відсутність національної системи моніторингу, аналізу та оцінки ризиків для безлічі різноманітних внутрішніх та зовнішніх чинників, що впливають на позиції України у міжнародних рейтингах. Відсутність такого інструментарію серед засобів державного управління переводить Україну в категорію об’єкта, а не суб’єкта процесу управління власними політичними ризиками.

По-третє, ряд невирішених конфліктів внутрішнього (наприклад, щодо стратегії суспільного розвитку) та зовнішнього (прикордонні конфлікти із Росією, Румунією тощо) має як прямий вплив на загальну політичну ситуацію, так і непрямий – на ситуації в інших країнах регіону, оскільки вирішення регіональних проблем вимагає від держави залучення додаткових ресурсів. Це, у свою чергу, призводить до зростання фіскально-бюджетних, соціальних, інвестиційних, процентних, валютних та інших ризиків.

По-четверте, недостатнє врахування регіональної специфіки, мабуть, можна вважати головним недоліком існуючих зарубіжних методик при їх екстраполяції на Україну. Для адекватного аналізу політичного ризику необхідно проведення детальних досліджень окремих регіонів та/або секторів економіки, облік питомої ваги кожного регіону (сектору), включення цих індикаторів у загальну схему оцінки ризику країни.

По-п’яте, з кінця 90-х і до сьогодні питома вага політичних чинників за ступенем впливу на загальний рівень ризиків України, загалом, переважала вплив усіх інших. А отже ризики, що викликалися (і викликаються) поточними політичними процесами, залишаються вкрай високими, і можуть бути охарактеризовані як ризики перехідного періоду.

З цих позицій, будь-які події у політичному житті країни можуть мати наслідком загальне зниження міжнародних рейтингів, і, як наслідок, погіршання фінансової ситуації та зростання проблем у економічній та соціальній сферах.

З огляду на зазначені вище обставини, та враховуючи загальні умови посткризового розвитку глобальної фінансової системи у найближчі 5-10 років, поетапне створення державної системи моніторингу, систематизації, аналізу та оцінки ризиків країни може бути включене до переліку критичних завдань щодо реформування системи державного управління України

< Назад   Вперед >

Содержание
 
© uchebnik-online.com