Перечень учебников

Учебники онлайн

1.3. Розвиток єврорегіонального співробітництва України

Тенденції глобальних світових процесів потребують нової оцінки місця прикордонних регіонів у розвитку міжнародних економічних відносин. Прагнення регіонів багатьох держав знайти своє місце серед учасників міжнародного співробітництва вимагає проведення досліджень соціально-економічних проблем прикордонних територій, результатом яких повинна стати поява проектних рішень і обґрунтувань з метою їхньої практичної реалізації як на національному, так і на міжнародному рівнях.

Сьогодні став вже очевидним той факт, що без перенесення акцентів ринкової діяльності в регіони, без децентралізації влади очікувати швидких позитивних зрушень неможливо. Відомо, що ефективно діюча влада може бути лише при оптимальному співвідношенні між централізацією і децентралізацією, коли держава бере на себе функції управління тільки стратегічними галузями виробництва, що забезпечують життєздатність і безпеку держави. У зв’язку з цим виникла об’єктивно обумовлена проблема «регіоналізації» економічних реформ, що в свою чергу вимагає чіткої державної політики стосовно регіонів. Особливістю регіону є виконання ним не тільки виробничих, але й соціальних функцій. У цьому полягає принципова різниця між структурними ланками національної економіки країни у відтворювальному процесі. Якщо галузь чи окреме підприємство є носіями виробничих відносин, то регіон є носієм і відносин з приводу невиробничого споживання. Насамкінець зміст регіонального відтворювального процесу полягає у забезпеченні добробуту населення, стану його здоров’я, створення сприятливих умов для продуктивної високооплачуваної праці і відпочинку людей, їх духовного розвитку. Така орієнтація відтворення потребує створення необхідних передумов для зміцнення і розвитку економічної, фінансової, правової бази системи самоуправління регіональних ланок. А це означає, що регіони повинні мати достатньо повноважень у регулюванні господарських і соціальних процесів, забезпечення комплексності їхнього соціально-економічного розвитку. Саме тому питання децентралізації влади, розширення соціально-економічних прав і відповідальності регіонів за вирішення своїх проблем є сьогодні ключовими у регіональній політиці держави. Ця політика повинна базуватися на забезпеченні практичної реалізації інтересів самої держави на регіональному рівні і одночасно внутрішніх інтересів самих регіонів у межах єдиної економічної системи. Необхідно зауважити, що саме відсутність чіткої, законодавчо визначеної і нормативно закріпленої державної регіональної політики спричинила виникнення та загострення негативних явищ і процесів не лише соціально-економічного, але й політичного характеру. Відсутність налагодженої дієвої законодавчої бази взаємодії державних і регіональних органів влади, недосконалість фінансово-бюджетної і податкової політики призвели до малоефективних результатів з розширення економічних прав і свобод регіонів, що негативно впливає на реалізацію потенційних економічних можливостей самодостатнього розвитку регіонів і забезпечення їх життєздатності.

Членство України в світовій організації торгівлі (СОТ) ставить перед регіонами нові завдання пошуку стратегії формування розвитку і управління господарськими комплексами, товари і послуги яких мають бути конкурентоспроможними на світовому ринку.

Сьогодні в більшості регіонів України розроблено відповідні програми, концепції, проекти, змістом яких є наближення до Європейського союзу, активізації транскордонного співробітництва. Однак при намаганні їх реалізації стикаються з виникненням багатьох непередбачуваних проблем, а в деяких проектах – не завжди досконало прораховані механізми впровадження їх у практику. Законодавча база і дозвільна система, повноваження і відповідальність, відсутність достатнього фінансування і використання коштів національних інвесторів – ось лише декілька стримуючих чинників досягнення цілей, задекларованих регіонами.

Слід зазначити також, що у зв’язку з посиленням наприкінці XX ст. регіональної проблеми як на рівні груп країн, так і на рівні внутрішніх територій, регіони почали розглядатися як з позицій внутрішніх національних утворень, так і інтернаціональних, тобто «потужний регіональний рух стає дедалі домінуючою тенденцією світового розвитку» . І з практичної, і з наукової позицій комплексний процес євроінтеграції і розширення ЄС сприяв приверненню уваги до прикордонних регіонів як до зон міждержавної взаємодії. Національні ринки інкорпоруються в більш широкий європейський економічний простір, у той час як субнаціональні ринки розвиваються, що є показником зростаючої функціональної і культурної важливості регіонів.

Так, зокрема, В. Барнз і Л. Ледебур стверджують, що «оптимальний каркас для економічного аналізу і планування – трирівнева модель, що об’єднує місцеву, національну та глобальну економіку. Головна роль у ній належить взаємозв’язкам між місцевими (регіональними) економічними системами. Проте, щоб зрозуміти ці взаємозв’язки, а тим більше впливати на них, слід вбачати за ними загальнодержавну й навіть глобальну економічні системи. Виправданим є і обернене твердження – загальнодержавну та глобальну економічні системи доцільно пристосовувати до регіонального рівня. Жоден із рівнів не є самодостатнім – кожний тісно пов’язаний з іншими» .

Підтвердженням того, що курс на євроінтеграцію продовжує залишатися домінантою внутрішньої та зовнішньої державної політики України, є, зокрема, розроблена стратегія економічного і соціального розвитку України (2004–2015 рр.) «Шляхом європейської інтеграції», в якій наголошується, що «слід враховувати глобальну тенденцію переходу до багатополюсного (поліцентричного) світового співтовариства, де основою взаємодії держав та їхніх економік має стати регіональна інтеграція. У зв’язку з цим чітка і пріоритетна орієнтація України на інтеграцію в ЄС має розглядатися як основа стратегії економічного та соціального розвитку нашої держави на наступні 10 років і більш віддалену перспективу. Як засвідчує досвід практично всіх країн-претендентів на вступ до ЄС, ця мета може стати додатковим потужним стимулом і каталізатором відповідних соціально-економічних та політичних перетворень» .

Зауважимо, що до семи пріоритетів спільної діяльності, визначених на 6-му засіданні Ради з питань співробітництва між Україною та ЄС (березень 2003 p.), належать такі: торгівля та інвестиції, транспортна сфера, транскордонне співробітництво, енергетика, юстиція та внутрішні справи, наближення законодавства України до ЄС, охорона навколишнього середовища.

У зв’язку з цим зазначимо, що одним із пріоритетних напрямів інтеграції України до ЄС є транскордонне співробітництво, що розглядається як частина євроінтеграційних процесів. Зокрема, А. Качмарська та Я. Ружковський наголошують на тому, що «єврорегіони – суттєвий пункт у реалізації європейської ідеї інтеграції, що може розглядатися як вияв глобалізації. Створення єврорегіонів – намагання врахувати при адміністративних змінах особливості місцевої структури. Це пов’язано зі збереженням власної ідентичності та тісною співпрацею. Ось чому проблема єврорегіонів може концентруватися на проблемі інтеграції на континентальному рівні» .

У 2004 р. був зроблений важливий крок щодо розвитку транскордонного співробітництва – був прийнятий Закон України «Про транскордонне співробітництво», який юридично закріплює визначення транскордонного співробітництва, визначає його мету, принципи фінансування.

Завдяки розвитку транскордонного співробітництва Україна має можливість вирішити такі завдання:

- налагодити співпрацю між західними регіонами нашої держави та прикордонними регіонами країн-членів ЄС;

- стимулювати надходження фінансів до бюджетів прикордонних регіонів;

- поліпшити прикордонну інфраструктуру;

- реалізувати проект з децентралізації влади, чого вимагають європейські стандарти.

Таким чином, транскордонне співробітництво (ТКС) можна сформулювати як добровільне об’єднання двох або більше країн, які, використовуючи переваги міжнародного поділу праці, спільно розвивають на вигідних умовах кооперацію в галузях промисловості, сільського господарства, транспорту і комунікацій, рекреації і охорони навколишнього середовища, ведуть торгівлю, виступають інвесторами та реципієнтами капіталів, а також реалізують інші форми взаємовигідного соціально-економічного партнерства.

Якщо розглянути формування та розвиток ТКС з точки зору диверсифікаційних процесів, то його можна представити таким чином (рис. 1):

Таке визначення дає можливість створювати різні форми ТКС – єврорегіони, СЕУ, технопарки, технополіси, консигнаційні склади, венчурні підприємства, міжнародні транспортні коридори тощо.

За результатами системного аналізу міжнародного досвіду розвитку транскордонного співробітництва найефективнішою організаційною формою концентрації міжрегіональних ініціатив є єврорегіони, тобто єврорегіони є формою реалізації цілей і завдань транскордонного співробітництва. Під єврорегіоном слід розуміти територію добровільного транскордонного співробітництва, у межах якої шляхом економічної, культурної і гуманітарної взаємодії реалізуються конкретні транскордонні проекти, вирішуються проблеми зайнятості, розвитку інфраструктури, екології тощо.

Порівняльний аналіз єврорегіонального співробітництва країн-членів ЄС та України виявив спільні тенденції розвитку (використання єврорегіонів як структури, через яку здійснюється координація співробітництва та фінансування транскордонних проектів) та значні відмінності, які полягають у такому (рис. 2, рис. 3): порушенні принципів широкої участі громадянського суспільства у діяльності єврорегіонів; недостатній поінформованості громадськості; відсутності системи інформаційного забезпечення ТКС в Україні; включення її в міжнародні інформаційні системи; недостатньому рівні професійного кадрового забезпечення вирішення транскордонних проблем, низькому рівні участі у міжнародних організаціях, які займаються проблемами регіонального розвитку.

Нагадаємо, що у загальній концепції співробітництва прикордонних територій України із закордонними сусідами значна роль відведена єврорегіонам – моделі територіально-економічного утворення, де увага у міжнародному співробітництві акцентується на регіональному рівні, що слугує мікромоделлю євроінтеграційних процесів. Однак, зважаючи на відсутність в Україні загальноприйнятої системи оцінних критеріїв діяльності єврорегіонів та враховуючи також нетривалість існування транскордонних структур у країні (наприклад, в Європі процес становлення єврорегіонів продовжувався роками, зокрема, знадобилося 15 років для визнання Єврорегіону, створеного Швейцарією, Німеччиною і Францією, який сьогодні вважається класичним), достатньо важко дати вичерпну оцінку результатам їхньої роботи.



Отже, намагаючись наслідувати європейський досвід, Україна ще у 1993 р., коли про необхідність транскордонного співробітництва йшлося лише в наукових колах, звернула свої погляди на такий феномен, як єврорегіони.

Основні характеристики деяких функціонуючих єврорегіонів за участю України наведено в табл. 1.

Проте для України пріоритетність створення єврорегіонів на її західних кордонах не виключає можливості створення їх і на кордонах з Росією. Підтвердженням перспектив розвитку єврорегіонів на російських та українських землях Слобожанщини, Донбасу є, зокрема, той факт, що восени 2003 р. Харків і Бєлгород підписали угоду про створення Єврорегіону «Слобожанщина». З огляду на це реальною є перспектива майбутнього приєднання інших прилеглих областей – Сумської, Полтавської і Луганської – з боку України та Курської і Воронезької – з боку Росії. Крім того, у травні 2003 р. підписано угоду між губернатором Брянської області та главами Гомельської (Білорусь) і Чернігівської (Україна) областей про створення в прикордонні Єврорегіону «Дніпро». Головною метою об’єднання є забезпечення сприятливих умов для соціально-економічного розвитку і співробітництва прикордонних територій, залучення інвестицій, проведення спільних наукових досліджень, обмін досвідом у сфері освіти, взаємне стажування кадрів з метою зближення областей та вирішення нагальних проблем.

Нині проводиться робота щодо формування Єврорегіону «Дністер» (Вінницька, Одеська області України та прикордонні регіони Республіки Молдова). Опрацьовується питання щодо розробки проектів єврорегіонів «Сян» (Львівська область України та Підкарпатське воєводство Республіки Польща), «Земплін» (Закарпатська область, Кошицький краї Словаччини), «Ярославна» (Сумська область України, Курська область Росії). Ведуться переговори щодо входження Миколаївської області до Єврорегіону «Померанія». Зазначимо, що всі області України мають укладені угоди про співпрацю із сусідніми територіями суміжних країн, більшість областей має ще й угоди про співпрацю з регіональними органами влади багатьох держав світу.

Розглядаючи можливість формування і розвитку єврорегіонів як форми транскордонного співробітництва, необхідно мати на увазі ресурсну забезпеченість регіонів. Це дає можливість, формуючи проекти єврорегіонів, визначати пріоритетні напрями їх функціонування. Використання дискримінантного аналізу застосування часткових індексів ресурсної забезпеченості та рівня використання виробничої потужності регіонів дали можливість зробити розподіл регіонів України на чотири групи і вісім підгруп (рис. 4).

Так наприклад, у межах Єврорегіону «Верхній Прут» розвідані значні запаси мінеральної сировини, яка поки що не в повній мірі використовується промисловим виробництвом. Серед місцевої мінеральної сировини майже не освоєні в промисловому відношенні підприємствами регіону значні поклади мінілітових сланців, промислові запаси яких в Карпатському регіоні складають близько 520,8 млрд т. Економічна доцільність функціонування сланцево-хімічного виробництва можлива при обсягах переробки не менше 2,5 – 3 млн т мінілітів на рік (добова переробка сировини складає 7 тис. т). У такому разі забезпечується промислове виробництво бензину, керосину, технічного масла, бітуму, світло-коричневих фенолів, горючого газу, напівкоксу тощо. Виробництво таких масштабів перевищує потреби окремо взятої адміністративно-територіальної одиниці, тому можна розраховувати на більш ширший ринок збуту. Ним може стати об’єднаний ринок Єврорегіону «Верхній Прут». Території, які входять до його складу, характеризуються приблизно однаковим рівнем розвитку будівельної індустрії, тут використовуються подібні технології, господарські механізми ідентичні.

Цей ринок може стати стабільним джерелом попиту на місцеву сировину. Більше того, особливі умови функціонування Єврорегіону надають можливість розвитку добувної і будівельної індустрії як єдиного комплексу.

Перспективною і економічно обґрунтованою є також промислова розробка місцевих родовищ гіпсу, покладів фосфоритів, целестину та низки інших корисних копалин Карпатського регіону. Використання їх з господарською метою вимагає системного підходу, тому його доцільно організувати відповідно до єдиної програми освоєння місцевих природних ресурсів у межах Єврорегіону «Верхній Прут».

Основною проблемою, на яку слід очікувати в ході реалізації цієї програми, є необхідність пошуку значних інвестиційних ресурсів. У цьому контексті можна розглядати різноманітні варіанти. Однак найбільш реальним постає створення відкритих акціонерних товариств з експлуатації кожного виду місцевих мінеральних ресурсів за участю трьох країн-учасників Єврорегіону. Подібні роботи передбачені статутом цієї інтеграційної структури. Тим більше, що функціонування подібних господарських об’єктів може стати своєрідним полігоном для випробування нових підходів у макроекономічній політиці.

Навіть миттєвий перегляд документації різних єврорегіонів свідчить, що мета створення кожного з них перекликається – це співпраця, завдання у них також подібні, але це і не дивно, оскільки загальноправовими засадами їхнього створення і функціонування є положення Європейської рамкової конвенції про основні принципи транскордонного співробітництва між територіальними общинами або органами влади. Розглянемо це на прикладі Єврорегіону «Верхній Прут».

Зазначимо, що на сьогодні завершено організаційний етап формування Єврорегіону «Верхній Прут», зокрема, прийнято статут Єврорегіону, укладений і затверджений Рішенням Ради Єврорегіону «Верхній Прут» 30.11.2000 р. № 7/2000 на підставі Угоди про утворення Єврорегіону «Верхній Прут», підписаної 22.09.2000 р. у м. Ботошани (Румунія), та низку інших документів. Членами Єврорегіону «Верхній Прут» є: Бельцький та Єдинецький повіти Республіки Молдова; Ботошанський та Сучавський повіти Румунії; Чернівецька область України.

Так, головна мета Єврорегіону «Верхній Прут» полягає у налагодженні прикордонного співробітництва між економічними агентами трьох країн, а також у залученні місцевих органів влади до реалізації реальних проектів при фінансовій підтримці в рамках програми TACIS. Підписання Угоди про створення Єврорегіону «Верхній Прут» відкриває для всіх його членів нові можливості в розв’язанні загальних проблем у сферах економічного розвитку, розширення транспортно-комунікаційної інфраструктури на рівні трансєвропейських коридорів, у проведенні погоджених заходів у сфері охорони навколишнього середовища й техногенної безпеки, розвитку туризму, співробітництва у сфері освіти, охорони здоров’я і культури. Ключовим фактором у розв’язанні завдань, які постають перед Єврорегіоном «Верхній Прут», є участь органів публічної влади в реалізації спільних проектів за підтримкою центральних урядів держав країн-членів Єврорегіону та фінансування у рамках оголошених ЄС програм TACIS, PHARE та ін.6 Зокрема, ЄС висловив готовність надати фінансову підтримку ряду проектів у Єврорегіоні «Верхній Прут» задля залучення інвестицій у Чернівецьку область.

Слід відзначити, що особливу роль у діяльності Єврорегіону відведено створеній за ініціативою Чернівецької ТПП Асоціації торгово-промислових палат, на яку покладено функції активного розширення економічного співробітництва між підприємцями трьох сусідніх країн, врахування, акумулювання і ретрансляція урядовим структурам ініціатив останніх щодо покращання умов введення бізнесу, наприклад, спрощення правил митного оформлення товарів, перетину кордонів тощо.

Пріоритетними напрямами здійснення проектів транскордонного співробітництва в рамках Єврорегіону «Верхній Прут» є:

1. Розбудова інфраструктури кордону: пунктів пропуску, митних постів, паркінгів, консигнаційних складів (будівництво, облаштування, інформаційні технології та обладнання); уніфікація і спрощення процедур перетину кордону.

2. Використання додаткових можливостей співробітництва та інтегрування до ЄС шляхом подальшого розвитку субрегіонального партнерства Єврорегіону «Верхній Прут» з адміністративно-територіальними одиницями країн ЄС.

3. Розвиток прикордонної торгівлі, кооперації та спрощення процедур взаємовизнання і сертифікації відповідно до норм і стандартів ЄС.

4. Надання членам Ради Єврорегіону на паритетній основі права спільного підписання транскордонних проектів з визначенням на рівні центральних органів виконавчої влади механізмів попереднього узгодження та подальшого затвердження таких проектів.

5. Відновлення транспортних сполучень, розбудованих за часів Австро-Угорської імперії через Буковину, як найкоротшого транзитного шляху зі Сходу до Центральної та Південно-Східної Європи, Середземномор’я і Західного Причорномор’я, а також вздовж східних кордонів ЄС з Півдня на Північ.

6. Розвиток інфраструктури транскордонного туризму як одного з найбільш ефективних шляхів використання унікального ландшафтно-рекреаційного потенціалу регіону, підвищення рівня зайнятості та швидкого залучення європейського досвіду і кредитів, бізнесу для розвитку системи транскордонних транспортних сполучень.

7. Спільний розвиток регіональної енергетики, транскордонних енергетичних мереж і транзиту енергоносіїв.

8. Використання моделі Екоєврорегіону для одночасного забезпечення сталого розвитку, покращання конкурентоспроможності продукції і послуг та підвищення рівня безпеки, зокрема за рахунок зниження питомої ресурсної енергоємності виробництв, оптимізації поводження з відходами та розробки спільних планів запобігання надзвичайним ситуаціям та спільної діяльності у разі їх виникнення7 (рис. 5).



За кожною групою взаємопов’язаних проектів у Єврорегіоні «Верхній Прут» працюють групи експертів від членів та європейських субрегіональних партнерів, а також представники урядових структур трьох країн і міжнародні експерти. Водночас, з огляду на існуючу практику Європейського фонду регіонального розвитку та програми ISPA, за якою європейська допомога (у розмірі до 85% загальних витрат) надається як доповнення до власних асигнувань, всі подальші етапи реалізації Програми передбачають послідовне «включення» державної і місцевої нормативно-правової та фінансової підтримки з одночасним «підключенням» механізмів надання МТД та інших джерел коштів з урахуванням конкретних особливостей окремих проектів та їхньої відповідності вимогам міжнародних програм і фондів8.

Проте різний соціально-економічний рівень країн, адміністративно-територіальні одиниці яких увійшли в згадані єврорегіони, ускладнює розвиток зв’язків. Загальним для всіх є тільки те, що до їхнього складу увійшли недостатньо розвинені в економічному відношенні території, що у минулому традиційно вважалися периферійними. Зауважимо, що «українські регіони мають значно більші території і потенціал, ніж регіони країн-сусідів»9. Стосовно економічного ефекту від дії єврорегіонів в Україні, то, на думку фахівців, особливого впливу на економіку держави ці регіони поки не здійснюють. Частково тому, що у ринковій економіці жоден із заходів не примусить підприємців розвивати бізнес без належної зацікавленості, гарантій та відповідної інфраструктури.

Як зазначають експерти, для української сторони негативний вплив на розвиток прикордонних відносин має інерція місцевих органів влади, відсутність у них реальних повноважень для здійснення спільних регіональних інвестиційних проектів, а також відсутність фінансування з боку держави і власних засобів на ці цілі. Крім того, в Україні місцеві органи влади наділені набагато меншими повноваженнями, ніж аналогічні органи сусідніх держав. Стримуючим фактором є також розбіжності в митному і податковому законодавствах країн-учасниць, відсутність фінансових органів, що спеціалізуються на веденні розрахунків між партнерами в національних валютах, видачі кредитів і позик для здійснення прикордонних проектів.

Заважає цьому і різний рівень свободи регіональної влади в країнах-партнерах. Якщо в Польщі він досить широкий, то в Україні і в Румунії – недостатній. Однак усе частіше законодавство країн ЦСЄ враховує регіональні інтереси і переходить до принципів самоврядування, що різко збільшує можливості прикордонного співробітництва. Досягненням останнього десятиліття можна вважати бурхливий розвиток суспільних неурядових організацій по обидві сторони кордону, а також розширення співробітництва між різного роду фондами і неурядовими організаціями.

Проте нині переважна частина виробничо-коопераційних зв’язків між суб’єктами господарювання прикордонних областей здійснюється на рівні локальних угод. Розвиток транскордонного співробітництва гальмується відсутністю комплексного підходу щодо вирішення проблем організації взаємодії, побудованого на балансі національних, регіональних і підприємницьких інтересів. Особливо позначається правова невизначеність повноважень місцевих органів влади та органів місцевого самоврядування у транскордонному співробітництві, передусім розвитку єврорегіонів, внаслідок чого недостатньо використовуються можливості співпраці з асоціаціями європейських регіонів, участі в європейських програмах прикордонного економічного і соціального розвитку, екологічних програмах тощо10.

У центрі уваги при обговоренні українського досвіду створення і функціонування єврорегіонів. Зважаючи на те, що законодавча база України дозволяє поки що лише імітувати на своїй території ці європейські моделі, на першому місці є саме правовий аспект11.

Згідно з Конституцією України, чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України, тобто вони стають актами прямої дії і для регулювання відповідних відносин не потребують додаткових актів внутрішнього законодавства. Оскільки Верховна Рада України ухвалила Постанову «Про приєднання України до Європейської конвенції про основні принципи транскордонного співробітництва між територіальними общинами або органами влади 1980 року»12, то ця Конвенція за своєю еквівалентністю фактично займає місце серед законів України і прирівнюється за юридичною силою до міжнародних договорів. Звичайно, що ухвалені у 1995 р. Додатковий протокол і у 1998 р. Протокол № 2 до Конвенції також входять до законодавства, що регулює транскордонне співробітництво. Серед українських нормативних документів, що складають основу правового поля у цій сфері, насамперед, слід назвати Закони України «Про зовнішньоекономічну діяльність»13 (1991), «Про міжнародні договори України»14 (1993), «Про місцеве самоврядування в Україні»15 (1997), «Про місцеві державні адміністрації»16 (1999), «Про транскордонне співробітництво»17 (2004).

Регулювання транскордонного співробітництва та створення і функціонування єврорегіонів також регулюється міждержавними договорами (зокрема, Договір про дружбу, добросусідство і співробітництво між Україною та Республікою Молдова18, Договір між Україною та Республікою Молдова про економічне співробітництво на 1998–2007 рр.19, Угода між Урядом України та Урядом Республіки Молдова про співробітництво прикордонних областей України та адміністративно-територіальних одиниць Республіки Молдова20, Договір про відносини добросусідства і співробітництва між Україною та Румунією21), угодами, укладеними між місцевими владними структурами, а також статутами самих об’єднань22.

Відповідно до додаткових протоколів, прийнятих до Європейської рамкової конвенції з транскордонного співробітництва, місцеві органи влади мають право підписувати міжнародні угоди суворо в рамках транскордонного співробітництва, але у цьому документі також зазначено, що співробітництво здійснюється в межах національного законодавства, останнє ж є стримуючим чинником у розвитку і функціонуванні єврорегіонів в Україні, перешкоджає ухваленню регіональних проектів в інтересах прикордонних територій, оскільки ці питання належать до компетенції органів центральної влади. Зрозуміло, що регіональні проблеми ніхто краще місцевих органів самоврядування не знає і займатися ними безпосередньо не буде. Єврорегіони саме і створюються для того, щоб об’єднати місцеві влади для вирішення питань, спрямованих на поліпшення життя населення прикордонних територій.

Існує необхідність перерозподілу обсягу повноважень між центральною і регіональною владою і передання останній прав вирішувати питання прикордонного співробітництва самостійно. Складність питання в тому, що єдиним суб’єктом міжнародного права є держава. І якби єврорегіони створювалися на основі міжнародних угод, тоді норми співробітництва між місцевою владою регулювалися б прямо. Але справа в тому, що в Західній Європі вони теж не створюються шляхом підписання міжнародних угод. Саме тому вихід у даній ситуації один – передати частину повноважень регіональній владі. У Європі така практика існує. Прикладом може служити досвід Німеччини, Швейцарії і Франції, де регіони мають право підписувати угоди в галузі туризму, екології, культури. Однак Україна, яка ще не пройшла процес стабілізації, не може поки рівнятися на ці високорозвинені країни. Для розвитку єврорегіонів центральна влада повинна цілеспрямовано, у рамках конкретного Єврорегіону надавати визначені права та обов’язки місцевим органам самоврядування на здійснення певного обсягу міжнародних зв’язків.

Однією із головних проблем для учасників транскордонного співробітництва є невідповідність законодавств країн-учасниць, через що неможливо практично вирішувати питання. Тим часом, існуюче правове поле все-таки дозволяє працювати в рамках єврорегіонів. Що стосується правового аспекту, то уже сьогодні на рівні цивільного і торгового права можна співробітничати у сфері транспорту, створення спільних підприємств, у сфері професійної підготовки, займатися постачанням енергоносіїв тощо.

Проте крім правових аспектів, що стримують розвиток єврорегіонів, є й організаційні. Виникнення проблем в управлінні обумовлено насамперед тим, що достатньо важко погодити різні інтереси всіх сторін у рамках єдиної структури. Учасники транскордонного співробітництва мають різний рівень компетенції і зацікавленості в розвитку місцевих ініціатив. Наприклад, Львівська область має свій інтерес у розвитку двосторонніх ініціатив з Польщею, Закарпатська, що розвиває взаємини особливо з Угорщиною і Румунією, – свій. Отже, основна проблема всіх єврорегіонів полягає в тому, яким чином поєднати інтереси всіх учасників.

Отже, досвід функціонування єврорегіонів дає підстави стверджувати, що вони мають високий потенціал щодо створення механізмів розв’язання цілого ряду проблем міждержавних відносин, а саме: політична та економічна стабільність; проблеми етнічних меншин; розробка спільних програм регіонального розвитку та просторового планування; диверсифікація економіки національних частин Єврорегіону; збільшення обсягів залучення фінансових ресурсів (інвестицій, позик і кредитів); забезпечення розвитку транспортно-комунікаційної, енергетичної, прикордонної, підприємницької, інформаційної інфраструктури; розвиток транскордонного туризму; спільне використання наявних ресурсів та інфраструктури; охорона навколишнього і природного середовища

< Назад   Вперед >

Содержание
 
© uchebnik-online.com