Перечень учебников

Учебники онлайн

10.5 Світовий досвід політики розвитку міст

Процес урбанізації у розвинутих країнах світу початково регулювався в межах реалізації регіональної політики, але з часом політика розвитку міст набувала все більшого значення і самостійності, що пов’язано з прискореним зростанням промислових центрів.

Цілі і методи регулювання розвитку міст змінювалися відповідно із змінами, що відбувалися у системах господарювання, формах державного устрою і поглядів на роль держави в економічних процесах. На сьогодні політика міст все ще продовжує реформуватися, про що говорить щорічне прийняття нових законів, постанов, законодавчих актів, які викликані вимогами поточного моменту.

Найважливішим засобом втручання держави у процеси розвитку міста є бюджетне регулювання, а саме субсидіювання. Так, субсидії надаються в основному за цільовим призначенням, особливо на розвиток міської інфраструктури, яка вирізняється високою капіталомісткості і довгими термінами окупності. До 60-х років минулого сторіччя державні капіталовкладення спрямовувалися переважно у виробничу інфраструктуру, потім пріоритетною стала сфера соціальної інфраструктури. Така фінансова залежність міст від центральної влади використовується нею для здійснення тиску на міську владу при прийнятті нею певних рішень. Наприклад, у США застосовується декілька форм федерального субсидіювання:

– “категоріальні” субсидії, при наданні яких обумовлюються різноманітні вимоги і обмеження, які мають виконувати міська влада;

– “блокові” субсидії, які призначаються для достатньо широкої сфери діяльності (комунальне господарство) і при наданні яких кількість умов з боку центральної влади є значно меншою;

– субсидії за лінією “загального розподілу доходів” надаються без будь-яких вимог, але кількість їх є невеликими;

– субсидії за “програмами допомоги” надаються за умовами часткової фінансової участі місцевих бюджетів.

Слід зауважити, що загальна частка державної допомоги в обсязі витрат місцевих бюджетів у США на розвиток міської економіки перевищує їх власну частку.

Центральний уряд контролює місцеве оподаткування для забезпечення єдиної податкової політики, використовуючи при цьому такі засоби, як обмеження загальної суми податку і встановлення граничного рівня оподаткування.

Однією з форм взаємовідносин між центральними і місцевими органами влади є укладання контрактів (знайшло особливе розповсюдження у Франції). У контрактах обумовлюються види та обсяги спільних видів діяльності, а також обов’язки з їх фінансуванню. Для виконання поставлених завдань місцевим органам влади може бути передана частина державного майна і підпорядковані деякі державні служби.

Широке застосування та особлива увага приділяється новому підходу до вирішення проблем розвитку міст – розроблення стратегії їх розвитку з виключним використанням лише місцевих ресурсів, високотехнологічних виробництв і видів діяльності, відповідно до запитів і традиціям населення, що проживає у місті. Такий новий підхід до міської політики пов’язаний з усвідомленням такої переваги децентралізованого управління, як швидка ідентифікація проблеми, що виникла і можливістю негайного реагування на неї.

У процесі визначення інтересів міських співтовариств з’явилося розуміння того факту, що підприємницька свобода має об’єктивні межі і міське середовище не може відтворюватися лише на основі ринкових відносин. З цього приводу були випрацювані такі інструменти локального регулювання розвитку міської економіки, як диференціація ставок місцевих податків за галузями економіки, облігації і запозичення для прямого фінансування бізнесу, пільги фірмам при купівлі земельних ділянок, будинків і споруд, надання інформаційних послуг, надання ліцензій на спорудження промислових об’єктів, ціна яких є вищою за визначену.

Місцеві органи влади можуть впливати на поведінку господарських суб’єктів на своїй території шляхом регулювання використання земель. До методів такого регулювання відносяться: надання ліцензій на спорудження об’єктів, що є потенційними забруднювачами навколишнього середовища, придбання земельних ділянок у власність адміністративно-територіальних одиниць, будівельні стандарти. Розробляються плани розвитку територій з встановленням допустимих рівнів забруднення повітряного і водного басейнів, визначення ділянок, на яких заборонено змінювати ландшафт тощо. Вводяться стимули для зростання ступеню використання земель на околицях міста, а у центральних районах забороняються достатньо багато видів діяльності з метою збереження культурно-історичного значення цих територій. У США навіть практикується продаж прав на урбаністичний розвиток.

Вирішення проблем міста ускладнюється у багатьох країнах невідповідністю між адміністративно-територіальним поділом і фактичними кордонами міст. Задля ліквідації такої невідповідності деякі міста намагаються ввести до складу міста передмістя, які фактично об’єдналися з ним. Наприклад, у США за ініціативою місцевої влади створюється над адміністративний поділ – спеціальні округи, які об’єднують сусідні графства, муніципалітети з метою фінансування спільних програм з охорони навколишнього середовища, розвитку комунального господарства, будівництва доріг.

Важливим доповненням до власно містобудівної політики є політика держави по відношенню рекреаційної діяльності місцевих органів влади. Уряд фінансує обслуговування і створення рекреаційних зон, їх початкове упорядження інфраструктурою. Кошти для цього виділяються з центральних бюджетів. Спеціальних фондів, частина коштів надходить у вигляді відрахувань від плати за вхід до зони відпочинку, орендної плати. Одним з критеріїв розподілу коштів є відсоток міського населення. Рекреаційний бізнес стимулюється наданням державних земель для використання їх з метою відпочинку, пільговим оподаткуванням. Велика увага приділяється розвитку короткострокової рекреації, пішохідному та автомобільному туризму. Найбільш розповсюдженими є такі форми їх реалізації, як улаштування туристичних маршрутів, надання автомобілів на прокат. На місцевому рівні розробляються плани розвитку заміського відпочинку. Фінансування поточних витрат у значному ступеню забезпечується за рахунок випуску рекреаційних облігацій.

Для України особливий інтерес являє світовий досвід вирішення проблем старих промислових міст, які знаходяться у кризовому стані. Так, у країнах Західної Європи активна політика реконструкції господарства старих промислових районів почала здійснюватися ще у 60-ті роки минулого століття. Об’єктами державної допомоги стали міста Рурського басейну, які на той час переживали занепад свого розвитку. Тут за період з 1958 р. до 1968 р. були закриті дрібні та середні шахти із загальним річним добутком 43 млн. т, останні були укрупнені та модернізовані. В 1969 р. вугільні монополії ввійшли у державний монополістичний концерн “Рурколє АГ”. Були націоналізовані коксові підприємства та електростанції. Здійснювалася фінансова підтримка металургійних концернів. Сталеплавильна промисловість у результаті модернізації стала конкурентноздатною на внутрішньому і міжнародних ринках.

На початку 80-х років політика пожвавлення господарської активності у кризових містах розвинутих країн набула нових рис. Із посиленням взаємозалежності всіх господарських ланок виникла необхідність впливу не на окремі галузі, а на середовище в цілому. Це завдання намагалися вирішити шляхом створення “вільних зон” і технопарків.

Концепція “вільних зон” була розповсюджена по всьому світі, а саме, у Великобританії, США, Франції. З метою залучення у зони підприємців їм надавалися різні пільги: звільнення від місцевих податків на промислові та торгові підприємства, від податку на землю, відміна обмежень в галузі містобудівництва, зниження податків за поповнення складу найманого контингенту представників національних меншин, молоді, безробітних. Поряд із введенням податкових пільг, влада міст здійснювала зусилля з покращення інфраструктурного забезпечення та транспорту.

В Японії засобом планового підйому господарства депресивних територій стали технополіси – нові виробничі комплекси, які мають три складові: галузі високої технології, науку та населення, яке проживає на даній території.

Звичайно не можна автоматично переносити світовий досвід проведення містобудівної політики в Україну, оскільки проблеми розвитку міст України не мають прямих аналогів у світовому процесі урбанізації внаслідок відмінного від інших міст світу соціально-економічного та суспільно-політичного фону. Однак, навіть якщо засоби подолання кризових явищ і не можуть бути запозиченими у “чистому вигляді”, процес становлення механізмів управління розвитком міст виявляє певні закономірності, які слід ураховувати в місцевій практиці.

В результаті аналізу світового досвіду містобудівної політики, можна виокремити наступні положення, важливі для України.

Перше – містобудівна політика потребує відповідної правової та фінансової бази. Заходи її проведення є дорогими, а ефективність витрат не піддається безпосередньої кількісної оцінки. Результат, як правило, відображається у створенні сприятливого господарського клімату, гармонізації міського середовища, попередження і зняття соціальної напруги, оздоровлення економічних умов.

Друге – відрахування від державних податків, місцеві податки і збори мають розглядатися не лише як джерело доходів бюджетів міст, і як засіб регулювання господарської активності.

Третє – різні інвестиційні можливості, рівень життя населення обумовлюють різноманітність пріоритетів у вирішенні проблем міст. Але не слід розраховувати на державне бюджетне фінансування програм розвитку міст, що вимагатиме творчого підходу міської влади до віднаходження коштів на розвиток урбанізованих районів

< Назад   Вперед >

Содержание
 
© uchebnik-online.com