Перечень учебников

Учебники онлайн

2.2. Світовий досвід регіонального управління

У будь якій державі (федеративній чи унітарній) існує два види територіальних структур, які за ієрархією знаходяться нижче національного рівня:

1. проміжні територіальні структури і відповідні ним органи влади і управління;

2. низові (основні) адміністративно-територіальні одиниці і власно місцеві органи влади і управління.

У прийнятій термінології органи управління обох рівнів відносяться до місцевих органів самоврядування.

Основним критерієм визначення проміжного органу управління у будь якій державі є можливість його самостійного існування (автономний бюджет, адміністративний контроль над територіальними одиницями). Такими органами управління в різних країнах є органи управління штатів, провінцій, регіонів, земель, кантонів, які здійснюють свої функції незалежно від центрального уряду на підвідомчій їм території країни. Причому проміжні територіальні структури мають як федеративні (США, ФРН, Швейцарія, Австрія та ін.), так і унітарні держави (Франція, Швеція, Японія та ін).

Головною метою регіонального управління в розвинутих країнах світу є досягнення рівномірного, збалансованого та раціонального соціально-економічного розвитку, з ефективним використанням ресурсного потенціалу регіонів і подолання територіальних диспропорцій розвитку.

Регіональна політика розвинених країн світу передбачає вирішення проблем депресивних і відстаючих від загального рівня розвитку регіонів країни, територій з надмірним техногенним навантаженням, надмірної концентрації промисловості чи населення та інших проблем, які відносяться до макроекономічних. Також вирішуються і проблеми мікрорівня, які пов’язані з місцевою специфікою окремого регіону.

Звернемося до досвіду управління регіональним розвитком деяких європейських країн.

Федеративна республіка Німеччини.

Німеччина завжди мала децентралізовану державну структуру, крім 1933-1945 рр., в ній ніколи не було потужної центральної влади, яка б вирішувала долю далеких провінцій. Регіональний поділ державної влади є частиною німецького конституційного історичного спадку. В Німеччині федеративна держава завжди була поєднанням ідеї спільності на базі національного елементу з ідеєю регіональної самостійності на базі партикулярних елементів. Таким чином, федеральна держава створювала державну єдність, в межах якої, однак, встановлювались внутрішні кордони, які не допускали гіпертрофування ідеї єдності.

Німецькі вчені – правознавці вважають, що землі ФРН – це дійсні окремі держави, які мають суверенітет і юридично не підлягають федерації. Повноваження суб’єктів федерації дають їм можливість здійснювати широке самоврядування: бути хазяями на своїй території, впливати на розвиток економіки, охорону довкілля, соціально-культурне життя, гарантувати громадянські права і права людини.

У відповідності до 109 статті Конституції ФРН передбачається самостійність і незалежність бюджетів земель і федерації.

Кожна земля має свою конституцію, демократично обраний земельний парламент (ландтаг), земельне управління – уряд. У відносинах між собою землі значно. Мірою користуються принципом самокоординації, тобто регулюють свої відносини без посередництва центру, в основному шляхом складання і виконання прямих договорів.

Кожна земля має власне земельне законодавство, яке не суперечить федеральному, а також своє громадянство, але основним є громадянство ФРН. Для розв’язання можливих протиріч між центром і землями існує федеральний конституційний суд.

Парламент країни складається з двох палат: бундестагу і бундесрату. Останній є представницьким органом суб’єктів федерації. До бундесрату депутатів призначають органи управління земель в залежності від кількості населення.

В Німеччині задачі і повноваження держави розподіляються між федерацією і землями. До класичної схеми “горизонтального” розподілу влади (законодавча – виконавча – судова) додається “вертикальний” розподіл влади між державою – цілим і державою – частинами. Таким чином існує подвійний розподіл влади, згідно з яким не лише федерація, але і кожна земля мають власний парламент, свій уряд і суди.

В залежності від типу і масштабу завдань, що розподіляються, кожна федеративна держава має свою специфіку. Конституція ФРН розподіляє задачі не повністю за сферами діяльності, а і диференціює їх за функціями держави і сферами діяльності. Так, в більшості сфер діяльності законодавчі повноваження знаходяться в руках федерації; адміністрація в основному входить до компетенції земель; в судовій сфері федерація і землі тісно взаємодіють між собою.

Такий розподіл задач гарантує федерації її чільне положення. Маючи широкі повноваження в сфері законодавства, вона має можливість встановлювати єдині по всій федерації та для всіх земель і громадян норми. Землі ж (і в цьому є суттєвий компенсаційний механізм) можуть через Бундесрат приймати участь в законодавчому процесі федерації. Федеральні закони, що особливим чином зачіпляють інтереси земель, приймаються лише за наявністю згоди Бундесрату.

Згідно з діючою Конституцією законодавче право федерації поділено на рівні. За певними сферами діяльності, в яких інтереси держави в цілому та її громадян потребують однакових для всієї федерації норм, Конституція відводить право законодавства виключно федерації(виключне законодавче право). До нього відноситься міжнародні відносини, громадянство у федерації, грошова одиниця, пошта, телезв’язок, міри і ваги, митниця та охорона кордонів. Однак, за цілим рядом сфер життя федерація і землі “конкурують” між собою в сфері законодавства (конкуруюче законодавче право). Але і тут федерації відводиться домінуюче положення. Землі мають право видавати закони, якщо федерація не регулює тих самих об’єктів власними законами. На практиці федерація на стільки широко використовує власні повноваження ф цій сфері, що землям майже не залишається простору для впровадження конкуруючих законів, тік що і ці сфери практично залишаються прерогативою держави. Прикладом цього може слугувати кримінальне право, процесуальне право, право зборів і об’єднань, економічне право, трудове право, правила вуличного руху та житлове право.

Існує інша група сфер діяльності, по відношенню до якої інтенсивність федеральних законів суттєво обмежена. Федерація в цих випадках приймає лише основи законодавства, які визначають загальні контури напрямку і основні змістовні моменти законів (рамкове законодавство). До них відносяться: загальні принципи вищої освіти, загальні правові відносини в сфері преси та кіно, охорона природи, догляд за ландшафтом, планування благоустрою території, водне господарство, регістраційно – паспортні справи. За землями, таким чином залишається право і можливість приймати рішення про деталі в установлених федерацією межах. Так, закон про планування благоустрою території на рівні федерації включає в себе лише загальні положення, а структурне планування в економічній, соціальній і культурній сферах входить в компетенції окремих федеральних земель.

Землі мають законодавче право в тих сферах, де воно не віднесено Конституцією до прав федерації. Майже повністю в компетенції земель знаходиться законодавство і тим самим повна політична відповідальність лише в наступних сферах:

- питання культури, в першу чергу система освіти, радіо і телебачення;

- комунальна сфера, тобто право міст, общин і округів на самостійне здійснення своїх внутрішньо-організаційних справ;

- поліцейське право, яке включає в себе правила по підтримці державно-суспільного порядку та його організації.

Не зважаючи на обмеження федеративним рамковим законодавством землі мають суттєві законодавчі повноваження в наступних сферах:

- територіальне планування, тобто розвиток структури землі;

- охорона природи і догляд за ландшафтом;

- водне господарство.

Парламенти земель, звичайно, мають право затвердження земельного бюджету. Кожна із земель може самостійно вирішувати як витрачати власні гроші. Однак як для федерації, так і для земель, простір для маневрування складає лише 10%, оскільки в першу чергу необхідно виконувати суттєві законні платіжні зобов’язання, перш ніж встановлювати новий бюджетний пріоритет.

Більшість управлінських задач здійснюються землями, адміністративними регіонами, міськими і сільськими округами, общинами. Таким чином, землі здійснюють виконання не лише земельних законів, але і законів федеральних. Виконання федеральних законів здійснюється чи “за завданням федерації”, чи як “власна справа”. Реалізація адміністративних задач за завданням федерації охоплює лише незначний сектор. Прикладом цього може служити управління федеральною сіттю магістральних автомобільних доріг, управління федеральною водною сіттю, задачі управління авіасполученням (дозвіл на будівництво аеропортів), задачі в галузі атомної енергетики (дозвіл на будівництво і експлуатацію атомних електростанцій та установок по збереженню і зберіганню або повторної обробки радіоактивних речовин). В цих сферах федерація має право дати вказівки земельним властям.

Більшість федеральних законів здійснюється земельними властями. Можливості федерації впливати на цей процес більш обмежено, ніж в рамках адміністративних задач, які здійснюються за завданням федерації. Нагляд розповсюджується лише на правомірність управлінських рішень, але не на їх доцільність. Тому землі не є чисто виконавчими органами, а можуть мати власний розсуд і приймати власні рішення. Прикладом є будівельне право, підприємницьке право, а також надання соціальної допомоги, як і більшість федеральних законів.

Земельні закони реалізуються земельними властями як власні адміністративні рішення і тому не входять до компетенції федеральних закладів. До цієї сфери відноситься не лише застосування окремих інструкцій, а і творча державна діяльність, як, наприклад, рішення про будівництво шкіл, університетів, театрів, музеїв, структурна політика і містобудівництво, а також надання державної допомоги при розташуванні промислових об’єктів. Управління як вид державної діяльності в широкому сенсі, на відміну від парламентської діяльності, не є, таким чином, діяльністю підпорядкованою і чисто виконавчою, а, скоріше, може бути кваліфіковано, як активна державна політика. Отримав домінуючу роль в цій сфері державної влади, землі взяли в свої руки дуже суттєву функцію.

Каркасом федеративного устрою держави і одночасно постійною темою діалогу між федерацією і землями є положення про фінансування. Відповідальність за витрати на діяльність, що здійснюється федерацією і землями, розподіляється згідно з Конституцією наступним чином.

Управлінські витрати, які необхідні на експлуатацію і підтримку державного апарату, несе відповідна інстанція. Зокрема, витрати на кадри і технічне оснащення апарату в галузі законодавства, урядової, управлінської і судової діяльності федерації – несе федерація, за закладами земель – кожна із земель.

Здійснення витрат несе та сторона, котра має право управління (не законодавства) по відповідному сектору діяльності. Якщо таке право належить виключно федерації, то на неї лягають і витрати, якщо ж вони в руках земель, то і витрати несуть землі. При здійсненні федеральних законів землями “за завданням федерації” остання несе в кінцевому випадку і відповідальність, а тому і здійснює витрати, які випливають із здійснення управлінських задач такого роду. Наприклад, федеральні автомагістралі будуються землями по завданню федерації, тому федерація має нести в кінцевому випадку витрати на будівництво.

Що стосується федеральних законів про грошові виплати, тобто законів, які передбачають виплати громадянам, то федерація зобов’язана повністю або частково взяти на себе ці витрати і в тих випадках, коли безпосередньо виплати здійснюються землями. Так, виплата стипендій студентам частково компенсується землям із державного бюджету, оскільки відповідний закон про надання допомоги в отриманні освіти є законом федеральним. Коли ж землі несуть чверть витрат, або більше того, тоді, і тільки тоді, для прийняття таких законів про грошові виплати необхідна згода Бундесрату (Палати земель).

Згідно з положенням Конституції, майже всі податкові закони приймаються федерацією. Це дає ту перевагу, що оподаткування в усіх частинах країни в принципі однакове, що виключає нерівність в конкуренції, а також мотивацію для переміщення капіталів з одних земель в інші щоб уникнути більш високих податків. Але це зовсім не означає, що уражаються інтереси земель у фінансовому відношенні, оскільки законодавча компетенція федерації не передбачає автоматичного розпорядження податками. Навпаки, федерація і землі мають рівні права на державні надходження. Потреби федерації і земель у відшкодуванні своїх витрат скоординовані по відношенню одне до одного таким чином, щоб забезпечувалась справедлива компенсація, виключалась надмірне податкове навантаження на платників податків і гарантувалось уніфікованість умов і рівня життя на всій території Федеративної Республіки Німеччини.

Розподіл податків між федерацією, з одного боку, і землями, з іншого, здійснюється за двома різними системами. Більшість видів податків нараховується згідно з так званою розподільчою системою – або повністю федерації, або землям.

Найбільш важливі податки, які складають 70% загальної податкової маси, поділяються між федерацією і землями за так званою системою єдиного централізованого розподілу. Цей централізований розподіл в основному охоплює три види податків: податок з доходів громадян, податок на корпорації і податок з обороту. Перші два види податків розподіляються між федерацією і землями за раніше встановленими твердими відсотковими співвідношеннями. Що ж стосується податку з обороту (податку на додану вартість), то тут твердих ставок немає, а плаваючі ставки встановлюються періодично.

До задач фінансового законодавства входить не лише справедливий розподіл загального обсягу податкових надходжень між федерацією і землями, але і встановлення справедливої частки кожної із земель в тій сумі, яка в цілому відводиться землям. Конституція визначила в цьому зв’язку в першу чергу обсяг місцевих надходжень як базовий принцип для визначення таких часток. Згідно з ним кожній землі залишається така частка від загальної земельної частки податкових надходжень, яка визискується фінансовими органами відповідної землі на її території. Кожна із земель отримує податки або відсотки від податків, які витікають із економічного потенціалу землі і відповідають її економічній структурі. Слід зауважити, що землі ФРН дуже відрізняються за своїм економічним і фінансовим потенціалом. Існують “багаті” і “бідні” землі. Тому Конституція наполегливо пропонує, щоб різні у фінансовому потенціалі землі “відповідно компенсувались”. Повне вирівнювання податкових надходжень не є при цьому ціллю, оскільки в інакшому випадку виникла б загроза того, що “багаті” землі загубили б інтерес до збереження своєї переваги, тоді як “бідні” землі перестали б здійснювати зусилля по розширенню свого економічного потенціалу.

Результатом всього цього є достатньо складна схема розрахунків і виплат: землі, слабкі у фінансовому відношенні, отримують за рахунок компенсаційних виплат таку підтримку, яка дозволяє їх досягнути рівня приблизно 95% від того, що складає середній по всій федерації рівень податкових надходжень на одного жителя.

Франція.

Територіальну структуру країни утворюють три рівні: регіон, департамент, комуна. В цілому метрополія поділяється на 22 регіони, 96 департаментів і біля 36 тис. комун. Крім названих основних типів територіальних утворень з ознаками самоврядування, існують і чисто адміністративні одиниці. Так, до складу департаментів входять кантони і райони, але вони на відміну від комун, департаментів і регіонів не є юридичними особами і тому не виконують управлінських функцій.

В кожному регіоні існує Регіональна рада, яка обирається населенням, соціально-економічний регіональний комітет і децентралізовані державні служби. Державна владу представляє префект регіону, який має певну владу по відношенню до всіх зовнішніх служб різних відомств.

Кожному рівню управління надані права, можливості і кошти для рішення тих питань, які найкраще підлягають управлінському впливу саме в кожній структурній одиниці. Процес регіоналізації країни все ще не вважається закінченим, перш за все це стосується внутрішньо регіонального рівня. Справа йде про посилення ролі в системі регулювання регіонального розвитку таких територіальних одиниць, як земля та агломерація.

Земля – розглядається як цілісна територія, яка представляє осіб та організацій, що приймають участь в її розвитку. В перспективі ці території мають отримати можливість разом розробляти проект довгострокового розвитку (хартію), задачі якого будуть визначатися у формі контракту.

Агломерація – це територія, що характеризується великою щільністю населення. Цим визначаються як позитивні фактори розвитку (культура, економіка, освіта, наука, обслуговування), так і негативні (транспорт, торгівля), які пов’язані з надмірно. Концентрацією населення, що іноді створює гострі проблеми (злочинність, маргінальні елементи). Мінімальна чисельність населення в агломерації визначено законом в кількості 50 тис. чол. При чисельності більше ніж 300 тис. чол. Постає питання про утворення нового типу територіальної організації, який має єдиний професійний податок і має право приймати участь у планових контрактах “держава – регіон”.

Серед центральних установ, які відповідають за регіональну політику Франції розрізняють: Делегацію з облаштування території і регіонального розвитку, Міжвідомчий комітет з облаштування і розвитку території, Національний комітет з облаштування території, Міжвідомчий комітет допомоги з розміщення видів економічної діяльності та Фонд облаштування і розвитку території.

Франція є країною, яка відома своїми традиціями в галузі планування територіального розвитку. Еволюція системи планування призвела до того, що на сьогодні стратегічні і середньострокові задачі регіонального розвитку вирішуються в рамках державної політики облаштування території. Також важливе значення має підсистема планових контрактів “держава - регіон”, яка є важливим економічним механізмом функціонування системи в цілому. Особливостями цієї підсистеми є:

1. на національному рівні за функціонування цієї підсистеми відповідає Делегація з облаштування території і регіонального розвитку;

2. важливу роль відіграють префекти регіонів, які призначаються державою, вони підписують контракти від імені держави, а з боку регіонів – їх голови, які обираються населенням;

3. базовим орієнтиром для підготовки планових контрактів є схеми облаштування території регіонів, які уточнюються кожні 5 років, чому відповідає часовий лаг контрактів;

4. планові контракти мають враховувати галузеві і міжрегіональні (гірські масиви, прибережні зони) схеми;

5. планові контракти розробляються на основі планів регіонів, які враховують всі вище перераховані схеми і правила структурних фондів ЄС, якщо на території регіону є спеціально визначені для цього зони – реципієнти.

6. префекти регіонів у процесі реалізації цільових установлень різних схем використовують не лише економічні, а і законодавчо 0 нормативні, адміністративні засоби, перш за все при вирішенні питань охорони довкілля, земле – та водокористування тощо.

Планові контракти “держава – регіон” мають достатньо типову структуру. У них коротко відображається державна стратегія відносно фінансових зобов’язань держави і регіона, враховуючи позабюджетні кредити, кошти рад департаментів, інших можливих партнерів і структурних фондів ЄС. Ці фінансові зобов’язання визначаються за основними напрямками і загальними задачами, мають індикативний характер, оскільки при вирішенні конкретних завдань розробляються власні програми та угоди, з обліком фінансово-юридичної специфіки задіяних партнерів.

Така система територіального планування робить цей процес більш відкритим для всіх учасників, які мають до нього відношення в межах вертикальних і горизонтальних зв’язків.

Основною метою державної політики регіонального розвитку є скорочення відмінностей між рівнями життя, що пов’язане з географічними, демографічними та економічними факторами. Це проводиться шляхом компенсації регіональних недоліків, шляхом коригування рівнів оподаткування і скорочення відмінностей у наявних ресурсах. Інші напрямки регіональної політики (економічний, соціальний, культурний розвиток, освіта, довкілля тощо) також покликані сприяти виконанню задач регіонального розвитку. В цілому регіональна політика Франції сприяє єдності і національної солідарності, забезпечує кожному громадянину рівні можливості на всій території держави і створенню умов рівного доступу до знань.

Рішення пов’язаних з цим задач досягається різними методами, в тому числі у сфері бюджетної політики з врахуванням розподілу повноважень, планування і стимулювання регіонального розвитку.

Існуючий розподіл повноважень між комунами, департаментами, регіонами і державою відображає принцип субсидіарності. При чому той чи інший рівень управління здійснює свої повноваження лише у тому випадку, коли повноважень у органів нижчого рівня не вистачає.

Утримання принципів, які встановлені в галузі фінансування, забезпечується одночасно з податковими трансфертами і виплатами дотацій, а також перерозподілом податкових повноважень. Найбільший бюджетний потенціал, при цьому, мають комуни, а найменший – регіони. У той же час в інвестиційній сфері ситуація дещо інша. Саме у регіонах сильнішою є інвестиційна складова, що відображає їх суттєву роль в рішенні проблем облаштування території, включаючи систему планових контрактів “держава – регіон” та участь у фінансуванні різних місцевих проектів.

Крім трансфертів і податків, велике значення у фінансуванні територій мають займи на повністю ринкових умовах та інші державні кошти. В цілому для кожного регіона можна виділити три типи фінансування із бюджетів регіональної діяльності: регіональний бюджет, плановий контракт “держава – регіон”, децентралізовані бюджети міністерств у регіонах.9



Польща.

Польща є парламентською республікою. Голова держави – президент, який обирається загальними прямими виборами при таємному голосуванні терміном на 5 років.

Законодавча влада здійснюється двопалатним парламентом (Національні збори), який складається із сейму та сенату.

Територіальну структуру країни утворюють три рівні: воєводства, повяти та гміни.

Гміна є початковою і найважливішою одиницею адміністративної влади. Керівництво гміни утворюють: рада гміни, яка обирається на загальних виборах місцевого самоврядування, а також правління, яке обирається радою гміни і здійснює виконавчу владу. У сільських гмінах голова називається вуйт, в невеликих містах – бурмістр, а у великих – президент. До питань, які є компетенцією гміни входять: початкові школи, дитячі садки, бібліотеки, будинки культури, місцевий транспорт, гмінні дороги, управління ринками, охорона здоров'я та інші. В результаті останньої реформи 1999 року тепер до компетенції гміни також належать фінансові кошти.

До сфери обов’язків повятів належать всі локальні питання, які виходять за межі гміни, це охорона суспільного порядку та загальна безпека, протипожежна безпека і захист від повеней, попередження стихійних лих та відшкодування їх наслідків, утримання загальних лікарень, боротьба з безробіттям, будівництво та утримання міжгмінних доріг.

Повятам можуть делегуватися права воєводств у тих питаннях, які можуть вирішуватися на місці.

Гміна та повят вирішують всі адміністративні питання мешканців. Таким чином мешканці не потребують їздити до воєводського центру аби вирішувати адміністративні проблеми.

Повят має окремий бюджет, доходи якого не залежать від доходів гмін.

Повят не здійснює нагляд за діяльністю гмін, не може відбирати їх права і втручатися в їх фінансове управління. Фінансово автономний повят може проводити власну бюджетну політику.

Рада повята обирається на зборах самоврядування.

Повяти є настільки малими, щоб вся їх діяльність мала змогу знаходитися під контролем виборців. Головою ради управління є староста.

Воєводське самоврядування визначає політику регіону, тобто займається питаннями, які не можуть бути вирішені на рівні повята. Це, перш за все: рівномірний розвиток економіки, використання нововведень регіональних ринків, раціональна освітянська політика до рівня університету, створення привабливих умов для інвесторів (особливо враховуючи вступ до Європейського Союзу).

Головним показником діяльності воєводства є ефективність управління, найкраще використання регіонального потенціалу. Воєводства мають бути великими (мінімум – декілька мільйонів жителів), мати великим економічним потенціалом, а також науковим потенціалом, особливо у питаннях інновацій (вищі школи і науково-дослідні інститути), мати культурний і творчий потенціал.

На чолі воєводського сейму стоїть маршал, який обирається на виборах самоврядування. Представником державної влади у воєводстві є воєвода, який представляє і охороняє державні інтереси.

У Польщі процес розробки концепції регіонального розвитку проходив паралельно з адміністративною реформою. Головними завданнями реформи були: децентралізація влади, широку делегування повноважень регіональним органам влади відповідно до принципу субсидіарності. Регіональна політика реалізується на трьох рівнях управління – загальнодержавному, регіональному та локальному. Основні функції загальнодержавного рівня управління представлені територіальним плануванням, що передбачає обґрунтування та реалізацію заходів з ліквідації територіальних диспропорцій, структурну перебудову господарства депресивних регіонів, будівництво та модернізацію об’єктів виробничої і соціальної інфраструктури; сприяння розвитку науки та освіти; упорядкуванням міжрегіональних фінансових розрахунків тощо. На регіональному рівні (воєводства) реалізуються функції виконання програм регіонального розвитку, моніторинг екологічної та економічної ситуації в регіоні, розбудова прикордонної і митної інфраструктури тощо. На локальному рівні (гміни) через органи місцевого самоврядування забезпечується функціонування закладів регіональної виробничої і соціальної інфраструктури, передусім місцевого транспорту, підприємств комунального господарства, закладів охорони здоров'я, початкової освіти, культури тощо.10

До початку 90-х років Польща дотримувалась переконання, що роль держави у просторовому розвитку має обмежуватись лише наданням допомоги відсталим аграрним і депресивним регіонам щодо розбудови нової комунікаційної та бізнесової інфраструктури, створення програм перекваліфікації робочої сили. З середини 90-х років регіональні пріоритети почали визначатися новими факторами: зміна структури розподілу власності в результаті приватизації, зміцнення бізнесової інфраструктури та зміни на ринку праці, що вплинули на різку диференціацію рівнів розвитку окремих регіонів. Саме тому стратегія просторового розвитку Польщі з 1997 року визначила державними пріоритетами моніторинг рівня розвитку регіонів і створення нових робочих місць при одночасній підтримці підвищення економічної конкурентоспроможності регіонів, просування нових технологій, розвиток транскордонного співробітництва. Отже, вибір між альтернативами гармонізації рівня розвитку регіонів та будівництвом конкурентоспроможної в європейському вимірі національної економіки було зроблено на користь останньої.

< Назад   Вперед >

Содержание
 
© uchebnik-online.com