Перечень учебников

Учебники онлайн

2.5. Трансформація механізмів регулювання об’єктів права інтелектуальної власності в умовах глобальної конкуренції

На сучасному етапі відбувається становлення національних та глобальної систем охорони інтелектуальної власності, які пов’язують із перетворенням об’єктів права інтелектуальної власності як складових інтелектуального капіталу на важливий фактор економічного зростання. Одночасно національні [1–4] та зарубіжні [5–7] вчені формують концептуальні та методологічні підходи щодо визначення механізмів регулювання об’єктів права інтелектуальної власності. Зважаючи на неефективність таких механізмів в Україні, про що свідчать численні оцінки вітчизняних вчених і фахівців, потребують аналізу й узагальнення сучасні підходи щодо трансформації методів і інструментів регулювання об’єктів права інтелектуальної власності в умовах посилення глобальної конкуренції.

Проблемами регулювання інтелектуальної власності в міжнародно-правовому аспекті в основному займаються Всесвітня організація інтелектуальної власності (ВОІВ) і Світова організація торгівлі (СОТ).

ВОІВ – це спеціалізована установа ООН, діяльність якої присвячена розвитку збалансованої й доступної міжнародної системи інтелектуальної власності, надання постійної й цілеспрямованої допомоги державам-членам у розробці національних та регіональних систем інтелектуальної власності, включаючи правову інфраструктуру, інституціональну базу та людські ресурси.

Система інтелектуальної власності є політичним інструментом, що допомагає забезпечити цінність і генерування інтелектуальних активів. Вважається, що ефективна система інтелектуальної власності у поєднанні з активною розробкою політики й орієнтованим стратегічним плануванням допоможе національним інститутам розвивати й охороняти свої інтелектуальні активи, сприяючи економічному зростанню й створенню багатства. Відповідно основне завдання ВОІВ полягає в наданні допомоги країнам щодо створення і використання цієї системи на їхнє благо, а також включає розробку передових ініціатив у цій сфері з метою розширення співробітництва з іншими органами ООН та підвищення усвідомлення ролі інтелектуальної власності в контексті цілей ООН у сфері розвитку у зв’язку з настанням нового тисячоліття, створенні потенціалу для більш широкого доступу до системи інтелектуальної власності та її використання. ВОІВ прагне постійно підвищувати свою роль як головна міжнародна організація та спеціалізована установа ООН, відповідальна за розробку ініціатив щодо питань ефективного міжнародного співробітництва у сфері інтелектуальної власності. ВОІВ намагається забезпечити всі держави-члени необхідними політичними інструментами у сфері інтелектуальної власності як на національному, так і на міжнародному рівнях для трансформації інноваційної й творчої діяльності на забезпечені інтелектуальною власністю економічні активи, які в епоху економіки знань дозволять їм стати конкурентними.

Серед основних напрямів діяльності ВОІВ у сфері регулювання інтелектуальної власності можна визначити:

– розробку міжнародних стандартів щодо законодавчого забезпечення та їх практичної реалізації;

– реєстрацію об’єктів права промислової власності та подальшу охорону патентів, товарних знаків і промислових зразків;

– забезпечення різноманітної технічної і юридичної допомоги країнам, що розвиваються;

– сприяння врегулюванню суперечок у сфері охорони об’єктів права промислової власності;

– організацію досліджень нових проблем глобального характеру у сфері інтелектуальної власності;

– забезпечення впровадження новітніх технологій та сприяння обміну інформацією у сфері охорони прав промислової власності з метою підвищення ефективності комерціалізації відповідних об’єктів – патентів, торгових марок, промислових зразків тощо.

Останніми роками експерти ВОІВ пропагують і наголошують на необхідності забезпечення вільного доступу до патентної інформації, який полегшує процес патентування завдяки скороченню терміну обґрунтування патентоздатності винаходу, стимулює винахідників завдяки можливості появи нових патентоздатних ідей. Крім того, доступність баз даних може бути використана потенційними ліцензіарами і діловими партнерами як передумова укладанню відповідних угод.

З правової точки зору інтелектуальна власність регламентується певною кількістю міжнародних законодавчих актів – конвенцій, договорів, протоколів тощо. Країни-учасниці, які підписали такі угоди та конвенції, зобов’язуються дотримуватися мінімальних норм захисту інтелектуальної власності та забезпечувати такий захист в інтересах іноземних суб’єктів. Проте до цього часу не існує єдиного способу отримання захисту інтелектуальної власності в міжнародному масштабі. Так, міжнародну систему реєстрації заявок регулюють 6 угод про міжнародну реєстрацію інтелектуальної власності, дійсну в усіх країнах, що підписалися. Насамперед, це Угода про патентну кооперацію (Patent Cooperation Treaty – PCT), укладена в 1970 р. Ще дві угоди – Мадридська 1891 р. (Madrid Agreement Concerning the International Registration of Marks) і Гаазька 1925 р. (Hague Agreement Concerning the International Deposit of Industrial Designs) – широко використовуються при міжнародній реєстрації торгових знаків і промислових зразків відповідно. Метою Мадридського протоколу є забезпечення захисту торгових знаків через міжнародне визнання, а нагляд за дотриманням цих прав здійснює ВОІВ, яка повинна реєструвати всі заявки.

З 1 січня 1996 р. набула чинності Угода між ВОІВ і СОТ, положеннями якої передбачено співробітництво щодо реалізації Угоди про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності (ТРІПС), зокрема по таких напрямах, як повідомлення про закони і правила, надання юридично-технічної допомоги і здійснення технічного співробітництва в інтересах країн, що розвиваються. Діяльність в цій сфері спрямована на:

– надання консультативної і практичної допомоги щодо перегляду національного законодавства, що є особливо важливим для тих держав-членів ВОІВ, що мають зобов’язання за Угодою ТРІПС;

– реалізацію на національному і регіональному рівнях комплексних програм навчання та інформування посадових осіб, які займаються питаннями інтелектуальної власності, включаючи осіб, які пов’язані із забезпеченням захисту прав, а також традиційних і нових груп споживачів, – про переваги інтелектуальної власності та шляхах нарощування власного економічного потенціалу за рахунок кращого використання системи інтелектуальної власності;

– надання широкої підтримки країнам, що розвиваються, у питаннях комп’ютеризації з метою допомоги отримання відповідних ресурсів (як людських, так і матеріальних) у сфері інформаційних технологій, що необхідні для раціоналізації адміністративних процедур, пов’язаних з управлінням і адмініструванням у сфері їх власних ресурсів інтелектуальної власності, а також для забезпечення їх участі у глобальній інформаційній мережі ВОІВ;

– надання фінансової допомоги для полегшення участі окремих країн у заходах і засіданнях ВОІВ, особливо в тих, що пов’язані з прогресивним розвитком нових міжнародних норм і практики.

Метою прийняття та змістом Угоди ТРІПС СОТ є забезпечення охорони прав інтелектуальної власності в міжнародній торгівлі при дотриманні принципів національного режиму, режиму найбільшого сприяння й транспарентності. У цій Угоді узагальнено й об’єднано ряд конвенцій і угод з прав інтелектуальної власності, за основу взято принципи регулювання, що містяться в них, та зроблено акцент на економічній складовій даного об’єкта. Угода ТРІПС спрямована насамперед на встановлення матеріально-правових норм, що належать до охорони об’єктів промислової власності, а також на процедурних правил, що стосуються захисту зазначених об’єктів. Поряд з цим Угода ТРІПС забезпечує захист авторських і суміжних прав та прав на закриту комерційну інформацію. Крім цього, Угода встановлює зобов’язання для держав-учасниць, згідно з яким національні процедури щодо охорони об’єктів промислової власності не повинні послабляти рівень охорони, що встановлений Угодою ТРІПС.

У контексті трансформації глобального регулювання сфери охорони інтелектуальної власності у вересні 2007 р. Генеральною Асамблеєю ВОІВ прийнято «Порядок денний з метою розвитку», реалізація якого має вплинути на діяльність цієї організації у довгостроковій перспективі й на дебати про права інтелектуальної власності в цілому [8, 9]. «Порядок денний з метою розвитку» – це 45 рекомендацій, згрупованих членами ВОІВ по шести кластерах, а саме: Кластер А: «Технічна допомога й створення потенціалу»; Кластер В: «Нормотворчисть, гнучкість, державна політика й суспільне надбання»; Кластер С: «Передача технології, інформаційні й комунікаційні технології (ІКТ) і доступ до знань»; Кластер D: «Аналіз, оцінка й вивчення впливу»; Кластер Е: «Інституціональні питання, включаючи мандат і керівництво»; і Кластер F: «Інші питання».

Документом «Порядок денний з метою розвитку» поставлено за мету виконати такі завдання: прийняття загальних принципів керування знаннями й захисту прав інтелектуальної власності; створення конструктивної програми діяльності ВОІВ; забезпечення належного керування діяльності ВОІВ та її демократизації; створення основи для формування правил і норм, заснованих на доказах.

Для вирішення першої проблеми – порушення балансу між інтересами власників прав інтелектуальної власності й суспільства в цілому, – пропонується сформулювати комплекс загальних принципів керування знаннями й захисту прав інтелектуальної власності. Наприклад, у Рекомендації 15 зазначено, що при формулюванні й прийнятті ВОІВ нових норм необхідно: ураховувати інтереси членів ВОІВ і різний рівень розвитку; забезпечувати баланс між витратами й вигодами; забезпечувати участь максимального числа членів організації; дотримувати принцип нейтральності Секретаріату. До інших принципів належать рекомендації з питань технічного сприяння й розвитку потенціалу. Прийняття зазначених принципів означає, що вперше за увесь час діяльності ВОІВ члени цієї організації домовилися про створення орієнтирів, на які вони будуть спиратися при розробці концептуальних і практичних підходів до питань захисту прав інтелектуальної власності в умовах економіки знань. Наявність цих принципів дозволить сформулювати орієнтири для нормотворчості в рамках інших організацій і форумів.

Для вирішення проблеми, пов’язаної з питаннями регулювання, розгортається детальна програма роботи ВОІВ, що охоплює сфери діяльності від розробки договорів до виконання дослідницьких і аналітичних робіт. Передбачається, що в рамках ВОІВ буде розгорнуто цілеспрямовану роботу щодо: забезпечення доступу до знань і технологій; питань суспільного надбання; обмежень і виключень; передачі й поширення технологій; взаємозв’язку між захистом прав інтелектуальної власності та конкуренцією; а також з надання особливого й диференційованого режиму для країн, що розвиваються, й слаборозвинених країн.

Очікується, що зазначений новий набір основних проблемних питань зумовить істотну зміну підходів ВОІВ до питань нормотворчості й дослідницької діяльності. І якщо в останньому десятилітті XX ст. основною темою були питання захисту прав інтелектуальної власності, то в результаті повної реалізації «Порядку денного з метою розвитку» ВОІВ буде націлена на вирішення питань, що являють інтерес для країн, що розвиваються, споживачів і фірм, які у своїй діяльності спираються на альтернативні системи стимулювання бізнесу. Ймовірно, що члени ВОІВ більше не підтримують ідею про те, що основний мандат ВОІВ полягає лише у забезпеченні прав інтелектуальної власності. Очікується, що й склад зацікавлених сторін у рамках ВОІВ також зміниться у бік розширення.

Для вирішення проблеми, спричиненої прийнятою у ВОІВ практикою нормотворчості, коли нові правила або угоди приймаються без достатніх обґрунтувань, пропонується створити, вперше за час існування ВОІВ, систему оцінки й аналізу наслідків. Буде розроблено механізм щорічного огляду й аналізу для оцінки ступеня обліку питань розвитку в усіх програмах і заходах ВОІВ, включаючи заходи щодо надання технічної допомоги й розвитку потенціалу. Проведення оцінки й аналізу наслідків, а також вивчення соціальних, економічних і культурних наслідків дії систем охорони прав інтелектуальної власності, включаючи вплив на неформальну економіку окремих країн членів ВОІВ, вимагає зміцнення дослідницького потенціалу організації. Потрібно зробити кардинальний поворот у діяльності ВОІВ – перехід від культури прийняття рішень, заснованої на переконанні, до системи нормотворчості, в основу якої покладено дослідження й докази.

У «Порядку денному з метою розвитку» установлені параметри й механізми, спрямовані на вирішення проблеми, пов’язаної з відсутністю демократизму в діяльності ВОІВ. Інакше кажучи, будуть задіяні фактори, спрямовані на впровадження практики ефективного керування на демократизацію даної установи. Для цього необхідно вдосконалити процес розробки угод і договорів; залучати до участі у діяльності ВОІВ нетрадиційних партнерів; організовувати засідання.

У рамках ВОІВ впроваджується нова процедура розробки договорів, включаючи такий важливий елемент, як проведення обов’язкових, відкритих і збалансованих консультацій до початку офіційних переговорів з питань розробки договорів. Що стосується участі представників суспільства, то очікується, що ВОІВ вживатиме заходів щодо забезпечення розширеної участі неурядових організацій у своїй діяльності. Виконати це завдання можна, наприклад, за рахунок прискорення процедури акредитації таких організацій для забезпечення їхньої участі в офіційних зустрічах і засіданнях, а також шляхом запрошення на семінари й конференції ВОІВ. Також передбачається, що зустрічі, особливо ті, які мають пряме відношення до розробки договорів, будуть організовані на основі принципів відкритості на базі самої організації для забезпечення широкої участі сторін.

У разі успішної реалізації зазначених заходів демократизації ВОІВ може стати однією із найбільш відкритих міжнародних організацій. Її діяльність, практика керування й відносини з неурядовими організаціями будуть набагато кращими, ніж у більшості інших аналогічних установ, включаючи СОТ.

Слід зауважити, що сучасна політика ВОІВ удосконалюється завдяки позиції окремих країн. Зокрема Бразилія разом з Аргентиною активно пропагували необхідність реформ у ВОІВ, пропонуючи приділяти більше уваги аспектам розвитку, соціальним і економічним потребам країн, що розвиваються. Результатом їхніх зусиль стало рішення Генеральної Асамблеї ВОІВ у 2007 р. про сприяння реалізації «Порядку денного з метою розвитку» шляхом створення Комітету з розвитку й інтелектуальній власності. Даному Комітету має бути, зокрема, надано право вести моніторинг виконання «Порядку денного з метою розвитку» і продовжувати обговорення питань захисту прав інтелектуальної власності й розвитку. Комітет з розвитку й інтелектуальній власності (КРІВ) провів першу сесію 3–7 березня 2008 р., у роботі якої взяли участь 100 держав-членів, 7 міжурядових і 30 неурядових організацій. На сесії прийнято правила процедури КРІВ, а також проведено докладні обговорення з питань розробки програми роботи з реалізації рекомендацій, схвалених Генеральною Асамблеєю. З цією метою Комітет буде координувати діяльність із відповідними органами ВОІВ і обговорювати питання, пов’язані з розвитком й інтелектуальною власністю, погоджені Комітетом, а також ті, по яких ухвалені рішення Генеральною Асамблеєю. До складу Комітету входять держави-члени; він також відкритий для участі всіх акредитованих міжурядових і неурядових організацій.

Незважаючи на важливість інтелектуальної власності для створення багатств і економічного розвитку, між розвиненими країнами і країнами, що розвиваються, як і раніше зберігається розрив з точки зору володіння активами інтелектуальної власності та їх використання, ефективності національних систем охорони інтелектуальної власності та забезпечення сприятливого конкурентного середовища.

У цьому зв’язку слід визнати, що невід’ємним атрибутом світових ринків товарів і послуг, у тому числі ринків об’єктів права інтелектуальної власності, є сучасна конкуренція, що характеризується масштабністю, динамізмом і гостротою. Конкуренція на національному та зовнішніх ринках сприяє розповсюдженню новітніх технологій та ефективному використанню інтелектуальних ресурсів.

Нормами міжнародного права поняття недобросовісної конкуренції визначено у статті 10bis Паризької конвенції з охорони промислової власності від 20 березня 1883 р., відповідно до якої: «(1) Країни Союзу зобов’язані забезпечити громадянам країн, які беруть участь у Союзі, ефективний захист від недобросовісної конкуренції. (2) Актом недобросовісної конкуренції вважається будь-який акт конкуренції, що суперечить чесним звичаям у промислових і торговельних справах. (3) Зокрема підлягають забороні:

1. Всі дії, здатні спричинити зміни відносно підприємства, продуктів чи промислової або торговельної діяльності конкурента.

2. Неправильні твердження при існуванні комерційної діяльності, що здатні дискредитувати підприємство, продукти чи промислову або торговельну діяльність конкурента;

3. Вказівки чи твердження, використання яких при здійсненні комерційної діяльності може ввести громадськість в оману щодо характеру, способу виготовлення, властивостей, придатності до застосування чи кількості товарів.»

З огляду на правове регулювання недобросовісної конкуренції, країни можна поділити на три групи [10]: до першої належать країни, де захист від недобросовісної конкуренції здійснюється на основі загальних положень цивільного права про відповідальність за позадоговірне правопорушення (Франція, Італія, Нідерланди та ін.); до другої – країни, де прийнято законодавство про недобросовісну конкуренцію, що визначає як загальне поняття, так і конкретні склади правопорушень з недобросовісної конкуренції (Німеччина, Австрія, Іспанія, Швейцарія, Греція, Японія, Канада та ін.); до третьої – країни, де захист від недобросовісної конкуренції здійснюється як на основі загальних норм цивільного законодавства, так і на основі норм, що містяться у спеціальному законодавстві (Великобританія, Бельгія, США та ін.).

Заслуговують на увагу концептуальні положення охорони інтелектуальної власності, що базуються на принципах конкуренції, сформульовані К.Корреа – директором Центру міждисциплінарних досліджень з питань промислової власності й економіки (CEIDIE) при Університеті Буенос-Айреса [11]. На його думку, посилення взаємозалежності охорони прав інтелектуальної власності та справедливої конкуренції ставить перед національними органами регулювання важкі завдання, особливо у країнах, що розвиваються, які не володіють значним досвідом застосування антимонопольних законів і політики.

Визнано, що міжнародні та національні правові акти про охорону прав інтелектуальної власності відносять об’єкти інтелектуальної власності до виняткового контролю з боку власників прав на такі об’єкти. Водночас законодавство про захист конкуренції спрямовано на усунення бар’єрів на ринку й створення сприятливих умов для потенційних споживачів.

Для контролю практики придушення конкуренції, пов’язаної із придбанням і реалізацією прав інтелектуальної власності, у більшості розвинених країн використовують норми конкурентного права. Однак у багатьох країнах, що розвиваються, відсутні ефективні механізми реалізації антимонопольного законодавства. За таких умов доцільно використовувати більш загальний підхід до регулювання питань конкуренції, пов’язаних з правами інтелектуальної власності, застосовуючи норми регулювання, які дозволять впливати на режим доступу на ринки та конкурентоспроможність прав інтелектуальної власності. До таких норм належать передусім практика одержання дозволів (ліцензування), за умови, що такі норми розроблені й застосовуються з метою розвитку конкуренції. Прикладом таких жорстко регульованих ринків є ринок фармацевтичної продукції.

З огляду на те, що до цього часу не вироблено міжнародних правил, що обмежують можливості національних механізмів щодо регулювання діяльності, пов’язаної з інтелектуальною власністю й спрямованої на обмеження конкуренції, більшість країн використовує власні підходи до формування антимонопольного законодавства й охорони прав інтелектуальної власності. Наприклад, антимонопольним законодавством можна передбачити положення, що забороняють використання прав інтелектуальної власності для встановлення надмірно високих цін на охороноздатні технології або для запобігання доступу до таких технологій. Винятком є Стаття 40 Угоди ТРІПС, якою регулюються норми контролю за практикою антиконкурентних дій у договірних ліцензіях.

Так, у пп.1 та 2 цієї статті зазначено «1. Члени домовляються, що деяка ліцензійна практика або умови, які мають відношення до прав інтелектуальної власності, що обмежують конкуренцію, можуть мати негативні наслідки для торгівлі та можуть бути перешкодою для передачі та розповсюдження технологій. 2. Ніщо в цій Угоді не перешкоджає Членам визначати у своєму законодавстві ліцензійну практику та умови, які можуть в окремих випадках означати зловживання правами інтелектуальної власності, що негативно впливатиме на конкуренцію на відповідному ринку. Як передбачено вище, член може прийняти, згідно з іншими положеннями цієї Угоди, відповідні заходи для попередження або контролю такої практики, які, наприклад, можуть включати виняткові умови щодо зворотної передачі покупцем ліцензії технічної інформації продавцю ліцензії, умови, що перешкоджають оскарженню законності та примусовому пакетному ліцензуванню, у світлі відповідних нормативних правових актів цього Члена» [12].

За оцінками, конкуренція створює потужні стимули для створення нових технологій у певних сферах діяльності. Навіть у разі надання певною країною охорони прав інтелектуальної власності, уряд такої країни вправі вжити заходів, спрямованих на запобігання монополізації технологій і розвитку конкуренції. Тому, незважаючи на наявність у ст.31 ТРІПС «Інше використання без дозволу власника прав» у п.(b) посилання на відмову в наданні добровільної ліцензії як умови надання примусової ліцензії, однобічну відмову від надання добровільної ліцензії на патент («відмова від угоди») можна розглядати як достатню підставу для видачі примусової ліцензії. Можливість включення таких положень передбачається патентним законодавством у ряді країн.

Положення про примусове ліцензування можна включати як у законодавство про охорону прав інтелектуальної власності, так і в антимонопольне законодавство. У Статті 31(k) ТРІПС міститься пряма вимога про видачу такої ліцензії стосовно патентів. Серед підстав, застосовуваних у США для видачі примусових ліцензій у рамках антимонопольного законодавства, слід відзначити випадки використання патентів для створення картелів з метою фіксування цін або обмеження виходу на ринок. До таких самих випадків належить укладання угод про злиття з метою концентрації позицій на ринку, у яких значна роль приділяється патентам, а також практика розширення сфери дії патентних обмежень за межі предмета патенту. Примусові ліцензії можуть також видаватися в тих випадках, коли перехресне ліцензування спричиняє неправомірне обмеження конкуренції, зокрема, при заміні технологій, тобто технологій, які конкурують або можуть конкурувати одна з одною, незалежно від властивих їм характеристик.

У деяких країнах існує можливість видачі дозволу третім сторонам на використання запатентованих винаходів при «відмові від угоди» у рамках концепції «істотних об’єктів». Це положення застосовується в тому випадку, якщо компанія, що контролює такий істотний об’єкт (є власником прав), необґрунтовано відмовляє іншій стороні в одержанні розумного доступу до продукції або послуг, які повинна одержати інша сторона для того, щоб конкурувати з першою стороною. Зокрема, за законодавством ЄС «істотний об’єкт» може містити в собі право інтелектуальної власності. Проте власник права інтелектуальної власності не має права позбавляти конкурентів можливості користуватися його інтелектуальною власністю, коли відповідна ліцензія є невід’ємною частиною конкурентних відносин. Інакше кажучи, коли відмова від надання ліцензії є перешкодою для виходу на ринок нової продукції або дозволяє власникові прав монополізувати ринок вторинної продукції.

У сфері патентування антимонопольне право може застосовуватися таким чином. Як правило, у рамках законодавства про захист конкуренції дотримання прав інтелектуальної власності базується на припущенні, що інтелектуальна власність отримана законним шляхом. Відповідно положення антимонопольного законодавства можна застосовувати в тому випадку, коли певне право інтелектуальної власності було отримано з порушенням діючого порядку або взагалі не має на це підстав. Крім цього, низький рівень патентоспроможності й недоліки систем патентної експертизи можуть призвести до видачі таких патентів, рівень яких буде перешкоджати розвитку конкуренції. Придбання патентних прав на явно необґрунтовані розробки або патентні формули дуже широкої дії може стати основою для вживання заходів антимонопольного характеру навіть у тих юрисдикціях, де охорона прав інтелектуальної власності в основному відповідає вимогам антимонопольного законодавства.

При розгляді позовів про застосування антимонопольного законодавства значна увага приділяється питанням, що пов’язані з авторськими і суміжними правами. За результатами ряду досліджень виявлено, що наявність авторських прав призводить до виникнення монопольних позицій на ринку й що поступова концентрація відбувається на основних ринках інформаційної продукції як на національному, так і на міжнародному рівнях. Найбільш показовою є справа проти компанії «Майкрософт», де основна увага приділялася тому обмежувальному впливу на конкуренцію, який здійснює захист авторських прав на програмне забезпечення й, зокрема, на інтерфейси.

Правозастосовні заходи стосовно прав інтелектуальної власності повинні не тільки забезпечувати охорону законних інтересів власників прав, але й захист від зловживань, здатних привести до перекручування конкурентних відносин. Так, у США концепція судових розглядів з питання «подачі заяв на фіктивні патенти» може застосовуватися у випадку зловживань судовими процедурами. Зокрема, вона застосовується, якщо судовий позов заснований на правах інтелектуальної власності, отриманих з порушенням установлених вимог, або на основі неправильною трактування теорії права, або на основі діючих прав, про які відомо, що вони позбавлені позовної чинності; або в тому випадку, якщо позивач був обізнаний про відсутність порушень прав.

К. Карреа вважає, що розробку й застосування законодавства про охорону прав інтелектуальної власності не можна здійснювати у відриві від інших законів, зокрема, від антимонопольного законодавства. Формулювання правильного балансу між конкуренцією й правами інтелектуальної власності є завданням, яке можна виконати шляхом поєднання низки заходів державного регулювання й режимів. У цьому зв’язку ним запропоновано такі рекомендації [11]:

– зміцнити антимонопольне законодавство, що дозволить, крім іншого, здійснювати контроль над можливими зловживаннями, пов’язаними із придбанням і реалізацією прав інтелектуальної власності;

– забезпечити належну координацію між антимонопольними органами та іншими відомствами, рішення яких можуть впливати на структуру й функціонування ринку, з метою підтримки конкурентного середовища;

– повною мірою використовувати можливості виключень у рамках Угоди ТРІПС для формулювання обґрунтувань для видачі примусових ліцензій і припинення практики обмеження конкуренції у зв’язку із правами інтелектуальної власності;

– застосовувати доктрину «істотних об’єктів» для розв’язання ситуацій, пов’язаних з контролем над найважливішими технологіями, беручи до уваги умови відповідних ринків і суспільні потреби тощо.

Відомо, що для створення, успішного функціонування і розвитку національної системи охорони інтелектуальної власності необхідними передумовами є: створення ефективної державної системи управління та наявність гармонізованої із міжнародними договорами законодавчо-нормативної бази у цій сфері.

За роки незалежності в Україні сформовано розгалужену систему органів та інститутів, які прямо чи опосередковано забезпечують діяльність у сфері охорони інтелектуальної власності. За оцінками, система державних і недержавних органів з регулювання діяльності у сфері охорони інтелектуальної власності в основному здатна виконувати основні функції охорони промислової власності. Водночас ефективність цієї системи значною мірою залежить від розвитку механізмів та інфраструктури охорони інтелектуальної власності а також динамічності розвитку ринків об’єктів права промислової власності [13].

Відповідно вдосконалюються методи державного регулювання, насамперед, нормативно-правове забезпечення. Основним завданням держави є створення такого економічного, політичного та правового середовища, інституціональної інфраструктури, які б стимулювали найбільш життєдіяльні підприємства, інвестиційні та інноваційні процеси, виробництво конкурентоспроможних товарів, надійний захист об’єктів права інтелектуальної власності.

Законодавство України, яке містить норми щодо охорони прав на об’єкти промислової власності та пов’язані з ними авторські права, складається з таких блоків: загальне законодавство (Кодекси); спеціальне законодавство у сфері охорони інтелектуальної власності (7 законів): митне законодавство (Митний кодекс та інші нормативно-правові акти); антимонопольне законодавство; Міжнародне законодавство (конвенції і договори), а також постанови Кабінету Міністрів України, укази та розпорядження Президента України тощо. Нормативно-законодавчі акти забезпечують регулювання правовідносин, що виникають у зв’язку з набуттям і здійсненням права власності на об’єкти інтелектуальної власності, передусім майнового.

Попри наявність достатньої кількості нормативно-правових актів міжнародними експертами відмічається проблемність розвитку інституційного середовища і захисту відносин власності в Україні. Так, у Звіті по глобальній конкурентоспроможності, що складається Всесвітнім економічним форумом, у 2008 р. для 134 країн проаналізовано 12 елементів конкурентоспроможності, серед яких важливими для даного дослідження є «Якість інститутів», «Готовність до впровадження технологій» та «Інновації» [14]. Так, за глобальним індексом конкурентоспроможності (GCI) Україна посіла 72 місце, при цьому негативним аспектом слід вважати, що за субіндексом «Базові вимоги» Україна посіла лише 86-ту позицію, у тому числі за критеріями «Інституції» – 115-ту, «Інфраструктура» – 79-ту, «Макроекономічна стабільність» – 91-шу, тобто позиція в рейтингах за критеріями, що належать до базових вимог розвитку національної економіки, виявилася значно нижчою, ніж у глобальному рейтингу. Негативним аспектом іміджу України слід вважати отримання лише 123-го місця при оцінюванні права власності та 114-го місця при оцінюванні захисту прав інтелектуальної власності.

За критерієм «Готовність до впровадження технологій» Україна посіла 65-ту позицію в рейтингу, проте «високе» місце досягнуто переважно за рахунок 21-ої позиції за кількістю абонентів мобільного зв’язку. Проте за такими складовими як «ПІІ та трансфер технологій» – лише 100-та позиція, «доступність новітніх технологій» – 82-га, «фірмовий рівень забезпеченості технологіями» – 80-та.

Водночас, позитивним слід вважати 52-ге місце в рейтингу за критерієм «Інновації» та його складовими: «потенціал інновацій» – 31-ше, «якість науково-дослідних інституцій» – 48-ме, «витрати компаній на НДДКР» – 52-ге, «корисність патентів» – 65-те.

Наведені дані свідчать про значний потенціал України щодо забезпечення глобальної конкурентоспроможності та інноваційного шляху розвитку, проте якість інституцій, зокрема щодо регулювання правовідносин власності в цілому і правовідносин стосовно об’єктів права інтелектуальної власності, залишається на низькому рівні.

У дослідженні американського Альянсу прав власності (Property Rights Alliance) з питання гарантії захисту прав власності в 115 різних країнах автори доповіді при складанні «Міжнародного індексу прав власності» (IPRІ) оцінювали три субіндекси. Україна отримала такі рейтингові оцінки: IPRІ в цілому – 83-тя позиція, LP – правове та політичне середовище (87) із складовими: незалежність судів (91); конфіденційність судів (48); політична стабільність (70) та корупція (80); PPR – права власності на фізичні активи (94): захист права власності (102); реєстрація власності (90); доступ до кредитів (65); IPR – право інтелектуальної власності (72): захист права інтелектуальної власності (90); ефективність патентного права (43); піратство у сфері авторського права (62) [9].

При цьому важливим є те, що рейтинг за субіндексом IPR (право інтелектуальної власності) є вищим, ніж IPRІ, водночас значно нижчим є субіндекс LP (правове та політичне середовище) та PPR (право власності на фізичні активи).

Наведені оцінки дозволяють сформулювати положення, що ефективність розвитку сфери охорони промислової власності України в сучасних умовах визначається рівнем завершеності інституційних трансформацій соціально-економічного середовища в цілому, макроекономічною і політичною стабільністю, розвиненістю ринкової інфраструктури, захистом прав власності.

Система охорони інтелектуальної власності є політичним інструментом, що допомагає забезпечити цінність і генерування інтелектуальних активів.

Проблемами регулювання інтелектуальної власності в міжнародно-правовому аспекті в основному займаються ВОІВ і СОТ. З правової точки зору інтелектуальна власність регламентується певною кількістю міжнародних законодавчих актів – конвенцій, договорів, протоколів тощо. Проте, до цього часу не існує єдиного способу отримання захисту інтелектуальної власності у міжнародному масштабу.

У контексті трансформації глобального регулювання сфери охорони інтелектуальної власності у вересні 2007 р. Генеральною Асамблеєю ВОІВ був прийнятий «Порядок денний з метою розвитку», реалізація якого має вплинути на діяльність цієї організації в довгостроковій перспективі й на дебати про права інтелектуальної власності в цілому.

Між розвиненими країнами і країнами, що розвиваються, зберігається розрив з точки зору володіння активами інтелектуальної власності та їх використання, ефективності національних систем охорони інтелектуальної власності та забезпечення сприятливого конкурентного середовища. Конкуренція на національному та зовнішніх ринках сприяє розповсюдженню новітніх технологій та ефективному використанню інтелектуальних ресурсів.

Знаходять розвиток концептуальні положення охорони інтелектуальної власності, що базуються на принципах конкуренції. Посилення взаємозалежності охорони прав інтелектуальної власності і справедливої конкуренції ставить перед національними органами регулювання важкі завдання, особливо у країнах, що розвиваються, які не володіють значним досвідом застосування антимонопольних законів і політики.

З огляду на те, що до цього часу не вироблено міжнародних правил, що обмежують можливості національних механізмів щодо регулюванню діяльності, пов’язаної з інтелектуальною власністю й спрямованої на обмеження конкуренції, більшість країн використовує власні підходи до формування антимонопольного законодавства й охорони прав інтелектуальної власності. Правозастосовні заходи стосовно прав інтелектуальної власності повинні не тільки забезпечувати охорону законних інтересів власників прав, але й захист від зловживань, здатних призвести до перекручування конкурентних відносин.

Попри наявність достатньої кількості нормативно-правових актів міжнародними експертами відмічається проблемність розвитку інституційного середовища і захисту відносин власності в Україні. Так, у Звіті по глобальній конкурентоспроможності у 2008 р., що складається Всесвітнім економічним форумом, наведені дані свідчать про значний потенціал України щодо забезпечення глобальної конкурентоспроможності та інноваційного шляху розвитку, проте якість інституцій, зокрема щодо регулювання правовідносин власності в цілому і правовідносин стосовно об’єктів права інтелектуальної власності, залишається на низькому рівні. Ці оцінки підтверджуються рейтинговими позиціями «Міжнародного індексу прав власності» (IPRІ). Наведені оцінки дозволяють сформулювати положення, що ефективність розвитку сфери охорони промислової власності України в сучасних умовах визначається рівнем завершеності інституційних трансформацій соціально-економічного середовища в цілому, макроекономічною і політичною стабільністю, розвиненістю ринкової інфраструктури, рівнем захисту прав власності.

< Назад   Вперед >

Содержание
 
© uchebnik-online.com