Перечень учебников

Учебники онлайн

Господарське життя європейських країн в період середньовіччя (V—XV ст.)

Виникнення і розвиток феодальних відносин у Західній Європі. Розвиток сільського господарства. Середньовічне місто. Розвиток ремесла і торгівлі.

Виникнення і розвиток феодальних відносин у Західній Європі

У середині першого тисячоліття нової ери в господарстві тогочасних суспільств відбулися кардинальні зміни, зумовлені появою і розвитком нових відносин, які в науковій літературі дістали загальну назву феодалізм, або аграрне суспільство. Феодальні відносини розвивалися одночасно майже в усіх країнах Євразії.

В історіографії феодальне господарство характеризується такими загальними ознаками: протиріччя між дрібним селянським виробництвом і великою власністю на землю; монополія феодалів на землю, що полягала в принципі "немає землі без сеньйора"; умовний характер земельної власності, пов'язаний з військовою службою, наявність васаль-но-сеньйоріальної системи; позаекономічний примус, особиста залежність селянина від землевласника; наявність ренти (натуральна, відбіркова і грошова); панування натурального господарства, при якому продукти праці використовувалися для задоволення власних потреб виробника, другорядна роль обміну. Основними господарськими формами

були феодальний маєток, ремісничий цех і торгова гільдія. Класичним зразком феодального суспільства в літературі вважається французька модель. Але в кожній країні процеси феодалізації, крім універсальних ознак, мали свої істотні риси, відмінності.

У західноєвропейських країнах феодалізм пройшов три етапи розвитку. Перший етап (V — X ст.) — період генези (становлення) феодалізму, час виникнення феодального землеволодіння і держав феодального типу. Другий етап (XI - XV ст.)-період утвердження феодальних відносин, розвитку феодальних міст, зародження товарного виробництва, доба феодальної роздробленості й формування абсолютистських монархій. Третій етап (кінець XV — перша половина XVII ст.) — період розкладу феодальних відносин, інтенсивного розвитку товарного виробництва, зміцнення економічних зв'язків між регіонами і країнами, виникнення мануфактурного виробництва.

Процес становлення феодального господарства яскраво простежується на прикладі Франкського королівства (VI - X ст.). Франки, що являли собою племінний союз - об'єднання кількох германських племен, поділялися на дві групи: салічних франків, які жили на території нижнього Рейну, та рину-арських франків, які жили південніше, на берегах Рейну й Маасу.

Франкське суспільство початку VI ст. вже не становило єдиного цілого, а поділялося на кілька соціальних верств. Переважно його складали вільні франкські селяни, які жили сусідськими общинами, зберігали численні пережитки родового ладу і користувалися ще досить значними правами. Разом з тим вже склався прошарок нової служилої знаті (найближчого оточення короля), яка прийшла на зміну старій родовій еліті. Поступово нова знать перетворилася на клас великих земельних власників, оскільки саме вона отримувала захоплені землі на правах приватної власності. Третім прошарком були напіввільні літи та вільновідпущені — колишні раби, відпущені на волю. Вони були не власниками, а держателями невеликих земельних наділів, і за своїм становищем наближалися до кріпаків.

Найважливіші відомості про суспільний лад франків вміщує судебник "Салічна Правда", в якому вміщено судові закони салічних франків. Він складався впродовж VI - IX ст. і відображав еволюцію франкського суспільства на шляху

до остаточного розкладу родового ладу, утвердженню приватної власності на землю.

Вже наприкінці VI ст. орна земля, що була в колективній власності сусідської общини — марки, стала предметом повної і вільної відчуженої власності - алодом. Власник алоду був зобов'язаний нести військову службу. Поряд з цим франки зберегли земельну власність галло-римлян, швидко утверджувалася приватна власність на землю франкського короля, дружинників, службових осіб і придворних, церкви тощо.

Виникнення приватної власності на землю завершило трансформацію родової общини в сусідську общину - марку, в якій колективна власність на угіддя поєднувалася з приватною індивідуальною власністю.

У VIII - IX ст. сталися істотні зміни у суспільному ладі франків, і насамперед у земельних відносинах. Відбувалося швидке нагромадження власності великих землевласників і розорення вільного франкського селянства. Економічне зміцнення аристократії супроводжувалося погіршенням становища вільних власників, що вело до посилення залежності від великих землевласників, а іноді й до втрати алоду. Вже у VIII — IX ст. набула поширення практика так званих прекаріїв (передач на прохання), тобто надання великим землевласником безземельному селянинові ділянки землі у тимчасове користування. Іноді і дрібні власники під тиском обставин віддавали свою землю феодалу, потім брали її в користування, перетворюючись таким чином на залежного від феодала держателя. За це землевласники охороняли господарство залежного від них селянина. Отже, прекарій вів до втрати вільним франкським селянином його власності на землю і до зростання земельної власності феодала. Водночас селяни втрачали й особисту свободу.

Серед землевласників почали складатися особливі відносини, пов'язані з появою так званих бенефіціїв (буквально - благодіянь), або ленної системи. Суть її полягала в тому, що певна особа, отримуючи землю чи обійстя, зобов'язувалася пану (сеньйору), від якого вона отримувала бенефіцій, зберігати особисту вірність і відданість. Головним мотивом пожалування і головним обов'язком того, хто отримував землю, було виконання військової повинності. Військова повинність набула особливо важливого значення за Карла Великого. Для повного досягнення мети пожалування необхідно було долучити до бенефіційно-го зв'язку інший, особистий зв'язок. Ці відносини особистого

зв'язку називалися комендацією, або васалітетом (уаззиз - слуга), ставили сеньйора (того, хто дав) і васала (того, хто отримав бенефіцій) у певні стосунки, подібні до родинних. Вони повинні були заповзятливо охороняти один одного. Цей новий зв'язок часом встановлювався і без пожалування землі, на якихось інших умовах, проте головним зобов'язанням в усіх випадках було несення військової служби. За прикладом королів почали роздавати бенефіції церковні сановники і світські вельможі. Вони роздавали землі, що були їхньою власністю, а також ті, якими вони самі користувалися як бенефі-ціями; особи, які отримували ці землі, ставали їхніми васалами.

З часом бенефіцій перетворився із тимчасового держання землі на спадкове володіння — феод, що стало остаточним утвердженням земельної власності панівного класу. На місце колишньої вільної селянської общини - марки прийшла феодальна община, яка стала знаряддям закріпачення селянина. Феодальна община складалася з панської землі, яка називалася доменом, і землі, що перебувала у користуванні залежних селян. Феодально залежне селянство поступово перетворилося на кріпосних селян, які залежали від феодала особисто, сплачували йому феодальну ренту у вигляді різних повинностей -відробітків, натурального чиншу.

Одночасно з перетворенням бенефіція на феод поширювалися так звані імунітетні права феодалів різного гатунку. Головний зміст імунітету полягав у тому, що територія того, хто отримував імунітетну грамоту, звільнялася королем від юрисдикції урядових осіб, графів, сотників, яким заборонялося вступати на цю територію. Виконання усіх судових, адміністративних, поліцейських та інших функцій передавалося феодалу, який здійснював їх своїм власним апаратом. Імунітет, таким чином, став засобом позаекономічного примусу, який породжувався характером феодальної земельної власності і сприяв посиленню політичної незалежності феодалів від центральної влади, що надавало приватній владі імуніста державного характеру, а його помістя перетворювало на своєрідну маленьку державу. Така система створювала передумови для майбутнього політичного розпаду Каролінгської імперії.

Процес феодалізації, який здебільшого завершився на час правління Карла, різко змінив позицію земельної аристо-кратії щодо центральної влади. Поглиблення системи імунітету перетворило великих феодалів на майже незалежних володарів, які прагнули політичного суверенітету. Політична роздроб-

леність була викликана розвитком феодальної системи, яка відводила імператору місце лише голови цілої ієрархії незалежних володарів, що прагнули повної суверенності. З IX ст. традиційна римська централізація, що нею певний час послу-гувався Карл Великий, поступається місцем процесу, який розподілив владу між монархом і аристократією.

Майже такий самий шлях розвитку феодальних відносин пройшли Англія, частково Німеччина, Норвегія та інші європейські країни. Подібними до алоду земельними інститутами були в Англії фолькленд, у Норвегії - одаль. Фолькленд не міг бути відчужений на відміну від бокленду (бокленд - земля, якою володіли на основі дарчої грамоти), що формально знаходився у приватній власності. Фолькленд - наділ, яким володіли згідно з "природним правом" і який не був об'єктом купівлі - продажу. Норвезький одаль, будучи спадковим володінням протягом усього середньовіччя, не став приватною власністю.

В Англії панівною формою великого землеволодіння був бокленд. Формуляр королівської грамоти вказував, що король дарував лицареві або монастиреві повну і ніким не обмежену власність. Але насправді король на правах бокленду передавав села або цілі округи, що йому належали, з вільним населенням, яке було підвладне королю як главі держави, але не як власнику. Король дарував владу над людьми, а не землю. Між власником прав бокленду і населенням переданої йому землі встановлювались особисті відносини залежності.

Селяни не втрачали права на свої наділи. В результаті королівського дарування складалась ситуація, за якої на одну і ту ж ділянку землі поширювалося право бокленду, що належало магнату, а за селянином зберігалося право фолькленду. Але ні перше, ні друге не були правом приватної власності на землю.

Важливою подією, що прискорила феодалізацію в Англії, було нормандське завоювання 1066 року. Завойовники насильно закріпачили вільне населення острова і оформили його законодавче. Покріпачене населення ділилося на дві категорії: віланів та котерів. Перші - члени сільської общини з наділом ЗО акрів землі. Вони мали свої знаряддя праці, робочу худобу, користувалися громадськими пасовищами, луками. Вілани відробляли 3-4 дні панщини на тиждень у маєтку феодала, платили оброк натурою, рідше — грішми. Котери — залежні селяни з незначними присадибними наділами або й без землі. І ті й інші змушені були молоти зерно у млині феодала, пекти

хліб в його пекарні, варити пиво в броварні та ін., сплачуючи за всі ці послуги чинні.

Характерною особливістю англійського села було те, що поряд з віланами, катерами там ще зберігалося вільне селянство. Ці землероби також виконували певні повинності на користь барона чи абата, але могли будь-коли покинути манор.

У Німеччині феодалізація села проходила значно пізніше - у VII - XI ст. На відміну від інших європейських держав, Німеччина була економічно відсталою країною. До того ж політична роздробленість гальмувала розвиток господарства і посилювала закріпачення селянства в той період, коли в інших країнах Західної Європи воно в основному було вільним. Іншою причиною запізнілого розвитку феодальних відносин було те, що Німеччина не входила до складу Римської імперії.

У більшості європейських країн зміцнення феодальних відносин припадає на X - XIII ст., коли феодали встановлюють владу над селянами. Ступінь їх залежності від сеньйора у різних країнах була неоднаковою. Так, у Франції, де залишилися сліди від галло-римських рабів і колонів, феодальні відносини розвивалися активніше, ніж в інших країнах. У країнах Європи залишалася велика кількість вільних селян-общинників, які мали значний вплив на соціально-економічний розвиток.

Залежні селяни за своїм складом були далеко не однорідними. У різних місцях навіть однієї країни вони виконували різні повинності. Найбільш поширеною формою феодальної експлуатації була панщина (відробіткова рента). Спочатку селяни відбували на полі феодала зі своїм реманентом і робочою худобою. Крім цього, вони виконували цілий ряд інших обов'язків: будівництво замків і доріг, транспортування вантажів, утримання військових загонів. Натуральний і грошовий оброки в Х-ХІ ст. були порівняно невеликими і дуже часто виступали як доповнення до панщини.

У XIII ст. у Франції, а потім і в інших країнах Європи починається процес викупу селян із феодальної залежності. Поштовхом для цього стали хрестові походи. Викуп був дуже поширений у тих районах, що примикали до великих ремісничих і торгових центрів. Але не всі селяни змогли викупити повинності, тому що для цього потрібні були значні суми грошей. Селяни часто зверталися до міських лихварів, які забезпечували свої позики землею. Так з'явилася іпотека (позика під заставу землі). Хоч певні форми феодальних по-винностей в деяких країнах зберігалися до середини XIX ст.,

у більшості країн Європи селяни стали особисто вільними в Італії у XIII ст., у Франції в XIV ст., в Англії у XV ст.

Розвиток сільського господарства

В епоху феодалізму основною формою людської діяльності було сільське господарство. В Європі знаходиться дві зони, сприятливі для розвитку сільськогосподарського виробництва: лісостеп і лісова зона. В Римській імперії переважало орне землеробство. У стародавніх германців і кельтів до VII ст. було поширене вирубне землеробство — дуже трудомістке й неефективне. Селяни вибирали ділянки лісу, спалювали його, а потім землю, що звільнилася від лісу, обробляли. Ріллю використовували, як правило, три роки. Щоб вижити, змушені були займатись мисливством, рибальством і іншими промислами.

Основними культурами були жито, ячмінь, льон. Поле посіву боронували верхівками зрубаних ялин - боронами-суко-ватками. Застосовували примітивну сівозміну. Після трьох років землю використовували як пасовище. Через 15-17 років на цю ділянку поверталися знову. Грунт обробляли за допомогою рала або сохи. У районах, прилеглих до кордонів колишньої Римської імперії, використовували плуг, що давало змогу залишатися на одному місці тривалий час.

У степовій зоні спалювали цілину, потім розорювали і засівали. На наступний рік це поле вже не оброблялося, воно заростало бур'янами. Коли виникала гостра нестача землі, селяни поверталися до нього. Таким чином формувалася перелогова система землеробства. Термін повернення до запустілої землі становив один рік. Виникають два поля: орне і парове. Парове обробляли, щоб знищити бур'яни, але не засівали. При застосуванні такої системи землеробства була потреба у великих колективах. Перелогові поля могла обробляти одна сім'я. Це привело до індивідуального господарювання. З часом виникає трипільна система (пар, озимина, яровина). Двопілля і трипілля були прогресом у розвитку сільського господарства. Знаряддя праці в сільському господарстві в період раннього середньовіччя вдосконалювалися дуже повільно. Фактично в усій Європі застосовували для обробки ґрунту рало, борону, соху, мотику, лопату та ін. Плуг був одним із найбільш удосконалених знарядь раннього феодалізму. Він значно підвищив

продуктивність праці й використовувався в степовій та лісостеповій зонах. Соху застосовували землероби в лісовій зоні, у північних районах Східної Європи. Решта сільськогосподарських знарядь удосконалювалася повільно, зберігаючи свою форму. Кам'яні й залізні серпи були поширені в усій Європі. Молотили зерно в основному ціпами, іноді за допомогою худоби: домашні тварини копитами вибивали зерно зі снопів або вони тягнули каток чи спеціально прилаштовану для цього дошку.

В епоху раннього середньовіччя сільськогосподарські культури мало збагатилися новими видами в порівнянні з попереднім періодом. Серед зернових набуває поширення пшениця, особливо твердих сортів. Вона вирощувалася в районах Середземного моря. Ячмінь частіше зустрічався у народів Центральної Європи. Його використовували як продукт і як корм для сільськогосподарських тварин, а також як сировину для виготовлення пива. У деяких північних районах він був основною, а подекуди і єдиною зерновою культурою.

Просо вирощувалось у неперезволожених районах. Археологи вважають його однією з найдавніших зернових культур. Жито й овес зустрічаються дуже рідко. Вони виступають як доповнення до основних культур. Починаючи з VIII ст. жито витісняє просо і ячмінь, овес перетворюється в основну кормову культуру для коней.

По річці Сені можна провести умовну лінію, на захід від якої вирощували пшеницю та її різновиди, на схід - ячмінь, жито, овес. Просо культивувалось повсюдно. Врожайність злаків була невисокою: сам -1,5; сам -2, дуже рідко сам - 3.

У Візантії і Західній Європі було поширене виноградарство. Виноград споживали у свіжому вигляді, виготовляли з нього міцні сорти вин. У середземноморських країнах виноград набув певного значення тому, що використовувався в літургії. Завдяки церкві він з'явився в інших країнах, де були сприятливі умови для його вирощування.

Крім землеробства, важливу роль у сільському господарстві країн Європи відігравало полювання і рибальство. В другій половині І тисячоліття винищення диких тварин стало катастрофічним. Це було наслідком не лише господарської діяльності, а й піднесенням ролі полювання в житті феодалів.

Тваринництво у деяких народів Європи (скандинавів, балтів та ін.) мало не менше значення, ніж землеробство. Кельти, германці й слов'яни розводили волів як тяглову силу, коней як їздову, а також свиней, кіз, курей та собак. Особливого поширення

набули свині й велика рогата худоба. На рубежі II тис. відбуваються якісно нові зміни у тваринництві. Селяни переходять від простого привласнення у природи до свідомого розведення потрібних їм тварин. У Франції виводять нові породи коней і собак, у країнах Середземномор'я — овець і кіз. Селяни вивели нові породи свиней, схрещуючи їх з дикими.

Рибальством практично займалися повсюди, де були водойми.

Починаючи з XI ст. сільське господарство країн Західної Європи вступає в нову стадію свого розвитку. Основною виробничою одиницею залишалися дрібні селянські господарства, хоч і феодальні вотчини відігравали певну роль в економічному житті. Важливим чинником, що сприяв розвитку сільськогосподарського виробництва у XI — XIII ст., було збільшення чисельності населення, зростання ролі міст, які потребували продуктів і сировини.

Удосконалюються сільськогосподарські знаряддя. На зміну ралу прийшов плуг. Він знаходив широке застосування в період масового освоєння цілини і лісів. Впровадження плуга з відвалом відбувалось поступово: у Франції - в XIII ст., в Англії - в XIV - XV ст.

Орали спочатку волами (Іспанія, Італія, Франція, Балкани), а також мулами, буйволами. Вдосконалення борони значно підвищило врожайність сільськогосподарських культур. Але більшість знарядь майже не зазнала суттєвих змін.

У період розвитку феодалізму застосовувалися різні методи відновлення родючості ґрунту. В умовах помірної зони основними були дво- і трипільні сівозміни. Спочатку трипілля запроваджувалося повільно. Прискорився ж цей процес із застосуванням плуга з відвалом: у XII ст. повсюдно у Фландрії і Франції, в XIII - XIV ст.- в Англії. До XV ст. трипільна система поширилася в більшості районів Англії, Нідерландів, Німеччини, Франції, Чехії, Словаччини, Польщі, Південної Швеції. Через несприятливі природно-кліматичні умови трипілля не знайшло широкого застосування в Скандінавії, Італії, Іспанії.

Наприкінці XIII ст. виникають більш складні сівозміни. У Фландрії практикуються посіви кормових культур по пару; в Англії в окремих частинах велося більш раціональне господарство із значним удобренням. В XIV — XV ст. в Англії сіяли по пару ярі культури, залишалися маргінальні землі, краще удобрювались інші. В деяких районах Німеччини деякі ділянки поля використовувались то як пасовище, то як поле.

У більшості районів Європи переважали зернові культури. Лише на півдні поряд із зерновими були поширені виноградники і сади. Велике значення для розвитку сільського господарства мали бобові культури, які не тільки йшли на їжу людині та корм худобі, а й збагачували грунт азотом. Збільшення посівів гороху, бобів, квасолі спостерігалося у Франції, Німеччині, Італії. З XIV ст. дедалі частіше сіяли гречку, але значного поширення вона набула лише наприкінці XV ст. Дещо раніше араби завезли в Іспанію рис, який у XV ст. проник в Італію та Південну Францію.

Урожайність зернових коливалася залежно від сорту і району вирощування. Хоча в окремих господарствах феодалів збирали досить високі врожаї (пшениці - сам-8, гороху - сам-9, вівса - сам-10), середня врожайність становила не більш сам-3 - сам-4.

З XIV ст. у деяких європейських країнах відбувається спеціалізація районів на вирощуванні окремих сортів садово-городніх культур. Розвивається приміське промислове городництво і садівництво. З'являються великі сади і городи в Німеччині, Франції, Італії. В країнах Середземномор'я садівництво і городництво набирає експортного характеру.

Із зростанням міст збільшилося виробництво технічних культур. У районах з розвинутим текстильним виробництвом вирощували фабричні рослини: шафран, марену, вайду та ін. Повсюдно в Європі сіяли коноплю й льон.

У XI - XV ст. значних змін зазнало тваринництво. Якщо до кінця XIII ст. воно відігравало допоміжну роль, то в XIV - XV ст. набуло першорядного значення, особливо в районах з несприятливими кліматичними умовами для вирощування зернових. Тенденція до зростання поголів'я великої рогатої худоби у співвідношенні до дрібної стала загальним явищем. У господарствах феодалів збільшувалось поголів'я великої рогатої худоби. Селянські господарства, не маючи достатньої кількості кормів, основну увагу приділяли розведенню овець, кіз, свиней. У деяких районах Європи інтенсивно розвивалося вівчарство як постачальник сировини для суконного виробництва.

Справжній переворот у тваринництві стався з виникненням стійлово-табірного способу утримання худоби. В XIV -XV ст. табори з'явилися у найбільш розвинутих районах Європи. Велике поголів'я потребувало розвитку кормової бази. Це спонукало до осушення, вирівнювання і огородження лук. Інтенсивно тваринництво розвивалось у Нідерландах. Звідси

на європейський ринок постачали м'ясо, сир, сало. Тут були виведені фрісландська і фламандська породи великої рогатої худоби. В Англії повсюдно розвивалось вівчарство, яке стає основним постачальником вовни в Європі. Вівчарство витісняє землеробство, воно зумовило аграрний переворот у XVI ст. Конкурували з Англією у виробництві вовни Іспанія та частково Німеччина.

Прогрес у сільському господарстві досягався досвідом і вмінням селян, хоч вони мали обмежені можливості для запровадження передових методів. У середні віки найуспішніше розвивалися поміщицькі господарства. Феодали експлуатували не тільки дармову силу селян, а й їхній інвентар та худобу. Залежність селян від феодала гальмувала загальне піднесення сільського господарства. Значні зрушення в Західній Європі відбулися тоді, коли перемогло парцелярне селянське господарство.

Середньовічне місто. Розвиток ремесла і торгівлі

З XI ст. в економічному житті Західної Європи почався період урбанізації - відродження римських міст (Рим, Неаполь, Париж, Генуя, Ліон, Лондон, Бонн) і утворення нових (Гамбург, Любек, Лейпціг, Магдебург), посилення їх господарського значення. Головною причиною цього було економічне піднесення, руйнування натурально-господарських форм виробництва. Вотчинне ремесло вичерпало себе, феодальний маєток не міг розвивати своїх промислових проблем. Успіхи сільського господарства зробили можливим існування населення, яке могло не займатися сільським господарством. Вотчинні ремісники переводились на оброк. Вони йшли з маєтків і селилися на перехрестях доріг, у торгових містечках, біля стін замків і монастирів. Поступово ці поселення перетворювались в міста.

Крім старих римських центрів, середньовічні торгово-промислові міста перебували під владою феодалів, які були зацікавлені в їх виникненні на своїх землях, оскільки міста і податки з них приносили немалі прибутки. Система феодальної земельної власності міцно прив'язувала торгово-промислові центри до землевласника, а самі міста певною мірою повторювали структуру феодального маєтку. Значну частину території

міста займав замок з господарськими і громадськими будівлями. Феодал постійно жив у місті. При ньому перебувала значна кількість воїнів і слуг, яким роздавали земельні ділянки. Решта землі, як правило, належала церкві. Феодал ставився до міських жителів як до сільських ремісників, котрі переселилися в місто. Тому вони відбували всі феодальні повинності. В дещо кращому становищі були купці, хоч також виконували повинності.

На феодалові лежали нові обов'язки. Він повинен був захищати місто, його жителів від зазіхань інших сеньйорів або зовнішніх ворогів. У X ст. це було нелегко. Набіги норманів, арабів, угорців спустошували землі Європи. Лише добре укріплене місто могло протистояти загарбникам. У XI ст. зовнішня небезпека майже повністю зникає і феодали втрачають своє значення захисників міст. Таке становище надзвичайно загострило суперечності між міщанами і феодалами. У країнах Заходу вони вирішувалися протягом XI - XIII ст. у ході так званих комунальних революцій. В Італії великі торговельні міста добилися повного визволення вже в XI ст. Дещо пізніше на шлях боротьби за визволення стали міста Північної Франції і Німеччини. В XII - XIII ст. у багатьох містах Західної Європи утворилося чимало міст-комун або міських республік, що цілком звільнилися від сеньйорів і отримали повне самоврядування. До відання міст переходили управління й суд, збирання податків, військова повинність, догляд за міською торгівлею тощо. Серед таких республік особливо виділялися італійські міста, насамперед Венеція, Генуя і Флоренція, які захопили багато земель і стали великими купецькими державами.

Там, де феодали зберігали свою могутність, боротьба міст набувала надзвичайної гостроти й тривала іноді впродовж десятиріч. Далеко не всім містам Західної Європи вдалося звільнитися з-під руки феодалів. Більшість міст певною мірою залишалася їм підвладною і в кращому разі діставала грамоту, що визначала розмір виплат сеньйору і гарантувала громадянам особисту свободу. Такі міста називалися "вільними містами". Вони ніколи не досягали прав міста-комуни; управління й суд там залишалися в руках сеньйора, проте права та обов'язки їхніх представників — так зване "прево"- точно визначалися, щоб уберегти міське населення від зловживань.

У XIII ст. сформувалося феодальне міське "магдебурзьке право", яке встановлювало порядок виборів і функції органів

міського самоврядування, суду, купецьких об'єднань, цехів, регулювало питання торгівлі, опіки, успадкування тощо.

Економічно розвинуті міста Англії, Франції та Німеччини в XI - XII ст. досягли значного розвитку. Зросло міське населення, розвиваються ремесла і торгівля. Панівне місце посідає виробництво вовняних тканин, збут яких забезпечував піднесення ремесла і торгівлі. Збагачуються купці, посилюється їх вплив.

У XII — XIII ст. у містах сформувалися ремісничі об'єднання — цехи. Середньовічний цех співзвучний із сучасним тільки за назвою. У ті часи він створювався за професійними ознаками (шевський, ковальський, кравецький, ювелірний та ін.). Цехи складалися з майстерень певного профілю. Кожний цех мав свій статут — цей документ узаконював і регламентував не тільки виробничий і духовний, а й моральний спосіб життя ремісничого колективу. В них було записано, зокрема, таке: у майстернях дозволялося працювати майстру, підмайстру, одному або двом учням. Як правило, вони жили, харчувалися в невеличкому приміщенні майстра. Використовувалася тільки ручна праця. Заборонялося майстрам та їх помічникам застосовувати будь-які вдосконалення, винаходи. Такі суворі заходи вживалися для того, щоб не збагачувались одні й не біднішали інші. Статути всіх цехів установлювали зразкові вироби, шедеври, на які й орієнтувалися ремісники. Заборонялося випускати товар гіршим або кращим від шедевра. Ніхто з членів цеху не мав права укладати договори чи вступати в спілку на шкоду свого об'єднання. Члени цеху були водночас і воїнами, захищаючи певну ділянку оборонного муру або вежі.

Разом з купцями та іншими станами ремісники демократично управляли містом. Тисячі селян-кріпаків, тікаючи від феодальної неволі, знаходили за фортечними мурами надійний притулок. Хто з них прожив у місті один рік і один день, ставав повноправним городянином. Феодали неодноразово за допомогою військ робили спроби повернути своїх підданих, але безрезультатно.

У містах склалась ієрархія на зразок сільської общини. Майстри гнобили підмайстрів, ремісників. Щоб стати повноправним членом цеху (майстром), необхідно було пройти стаж учнівства (3-7 років), скласти складний іспит.

Цехи мали сувору регламентацію: переслідували позацехових ремісників (партачів), обмежували виробництво, щоб уникнути конкуренції за різних умов. Наприклад, виготовляти

вироби дозволялося тільки при денному світлі; продукція мала бути певних параметрів.

Цехова регламентація була економічно раціональною у XIII - XV ст. і відіграла прогресивну роль у розвитку міського ремесла. Вона сприяла виробництву якісної продукції, але зусилля цехів зберегти дрібне виробництво, поставити всіх у рівні умови загальмували розвиток продуктивних сил. До винахідників застосовувалась смертна кара, що призвело до застою науки і техніки.

Якщо до XII ст. міста з округами були самостійними економічними районами і не залежали від ввозу сировини чи продуктів харчування, то з цього часу починається процес обміну між окремими районами. Пожвавлення внутрішнього обміну свідчило про зародження єдиного ринку. Цьому сприяли численні ярмарки, що відбувалися в містах. Кількість ярмарок на рік у тому чи іншому місті залежала від місцерозташування, попиту на певні товари.

В умовах свавілля феодалів міста вимушені були об'єднуватися в союзи. У другій половині XIV ст. виникають Швабський і Рейнський союзи міст.

У Західній Європі розвивалися зовнішня, морська, внутрішня і сухопутна торгівля. Вже в XI - XII ст. визначились її центри - Венеція, Генуя, Піза. Північноіталійські купці витіснили із середземноморських торгових шляхів візантійців і арабів. Ця східна, тобто левантійська, торгівля успішно розвивалася 400 років, до другої половини XV ст. З портів Близького Сходу європейці привозили товари з Індії, Китаю, Сірії.

У Венеції, Генуї, Флоренції, Пізі виникло власне виробництво шовку, скла, бавовняних тканин. Товарами зі Сходу, виробами європейських ремісників італійські купці забезпечували феодалів Західної Європи, одержуючи за них казкові прибутки золотом і сріблом.

Важливе значення для Західної Європи мала також торгівля по Балтійському і Північному морях, по річках Ельбі, Шельді, Одеру, Темзі, Західній Двіні, Рейну, Дунаю, Віслі, Німану, Роні, Сені. Якщо левантійська торгівля займалася переважно продажем на західноєвропейських ярмарках східних товарів, то північна — виробів місцевої промисловості й продуктів сільського господарства. Купці скуповували із вигодою і перепродували льон, худобу, шкіри, хміль, хутро, сало, масло, хліб, сіль, віск, мед, металічні ремісничі вироби, олово, ліс.

Провідну роль у розвитку північної торгівлі відігравали Гамбург, Любек, Бремен, Брюге, Лондон. Згодом утворився торговельний союз приморських міст під назвою Ганза ( об'єднання, спілка). У XIV - XV ст. до Ганзейського союзу входило 160 міст, у тому числі Новгород Великий, Гданськ, Рига. Керівництво Ганзи знаходилось в місті Любеку. Купці союзу мали ряд привілеїв. У них на ярмарках ніхто не мав права конфіскувати товари за борг, арештувати за злочини, вчинені в інших місцевостях. Купець не відповідав за своїх компаньйонів. Влада не могла розпоряджатися майном купця, який помер на ярмарку. Ганза ревно охороняла своїх членів, ніхто, крім ганзейських купців, не міг перевозити товари Балтійським і Північним морями.

Товари ганзейської і левантійської торгівлі зустрічалися на ярмарках Західної Європи, особливо у французькій провінції Шампань. Цей ярмарок тривав майже цілий рік, але столітня війна між Францією і Англією (1337-1453) звела знаменитий європейський ярмарок до рівня мізерного провінційного торжка.

У середні віки розвивалася і сухопутна торгівля. Відомий шовковий шлях від Китаю до Європи простягнувся на кільканадцять тисяч кілометрів.

У Західній Європі в середні віки у грошовому обігу була велика кількість найрізноманітніших грошей. Із золотих най-популярніпіими були північноіталійські дукати, їх почали випускати в 1140 році венеціанці, вага монети становила 3-4 грами. Проте найпоширенішими були срібні гроші — від маленької роздрібної монетки до солідного талера вагою ЗО грамів. Монархи, ніби змагаючись між собою, нещадно їх фальсифікували: зберігаючи вагу, систематично зменшували вміст срібла.

Діловим людям було незручно і небезпечно перевозити велику кількість золотих, срібних чи мідних грошей. Важко було розібратися в їх повноцінності чи неповноцінності. На допомогу їм прийшли так звані міняйл й, які легко відрізняли справжні гроші від фальшивих. Агенти міняйла знаходилися там, де пролягали торгові шляхи. Купець за відповідну плату міг отримати необхідну послугу чи пораду. Поступово міняйли перетворилися на банкірів. Уперше вони з'явилися в північноіталійських містах, у провінції Ломбардія. До сьогодення за спеціалізованими магазинами-салонами збереглася назва "Ломбард".

Разом з появою банківської системи виник кредит. Оскільки банкіри були монополістами, вони встановлювали великий

процент на позичковий капітал. Неодноразово банкірські асоціації розорялися, бо їх дебіторами були королі, царі чи імператори. Вони часто не тільки не сплачували борги, а й фізично розправлялися з позикодавцями. Найуспішніше розвинулася кредитно-лихварська системи у Флоренції. У XIV - XV ст. її очолювали відомі банкіри з родів Альберті й Медічі. У Німеччині кредитно-лихварськими операціями керували банкіри Фуггери й Вельзери. В їх конторах широко застосовувались безготівкові розрахунки. Небувалого розвитку набула банківська справа і в Нідерландах - незабаром представників цієї країни стали називати світовими банкірами.

У XIV — XV ст. в Європі виникла нова, вища форма виробництва — мануфактура. На зміну кустарям-ремісникам прийшли більш організовані робітничі майстерні. Хоч і там все виконувалося вручну (мануфактура - термін латинського походження, означає "ручна праця"), але у процесі виробництва застосовувався розподіл праці. Якщо кустар сам виконував всі операції, то у мануфактурі над цим же завданням працювали десятки робітників. Поділ праці у виробництві значно збільшив випуск товарів, поліпшив їх якість. Головною фігурою виробництва стає найманий робітник. Перші текстильні мануфактури відомі в містах Північної Італії та Нідерландів.

Таким чином, в епоху середньовіччя, яка в Європі тривала більш як тисячу років, господарство пройшло в своєму розвитку складний шлях. На зміну натуральному господарству і замкнутому цеховому виробництву поступово приходить товарне виробництво з вільною конкуренцією. Основною галуззю виробництва у тогочасному суспільстві було сільське господарство. Володіння землею як основним засобом виробництва визначало соціальний статус особи та її роль у політичному житті.

Відроджена торгівля стала основним каталізатором виробництва, необхідною умовою розвитку господарства. Виникнення феодального міста та його боротьба проти феодалів зумовила зміну способу життя людини, умови для більш прогресивних форм господарювання. Порівняння рівня розвитку господарських систем різних країн показало, що господарство, навіть в умовах феодальної замкнутості, не могло розвиватися ізольовано, а зазнавало різноманітних впливів ззовні.

Саме в цей час закладаються основи майбутньої ринкової економіки. Зароджується банківська справа, вдосконалюється грошова система, без чого неможливий розвиток виробництва і торгівлі

< Назад   Вперед >

Содержание
 
© uchebnik-online.com