Перечень учебников

Учебники онлайн

Господарство України і світу в період між двома світовими війнами

Характерні риси розвитку господарства передових країн світу у 20-30-ті роки. Нова економічна політика та її здійснення в Україні.

Господарство України в умовах формування і здійснення командно-адміністративної системи. Економічне становище західноукраїнських земель.

Характерні риси розвитку господарства передових країн світу у 20-30-ті роки

Найбільш сприятливі умови для розвитку господарства після завершення світової війни мали США. Сюди перемістилися центри фінансового життя, промислового і сільськогосподарського виробництва. В 1920 роках країна виплавляла 60% світового виробництва чавуну і сталі, видобувала 66,8% нафти. Незважаючи на те, що економічна криза 1921 р. дещо пригальмувала розвиток економіки, протягом 20-х р. нарощуються темпи виробництва. Така ситуація була зумовлена великими поставками американських товарів в Європу, яка інтенсивно відбудовувала зруйноване війною господарство.

Високими темпами розвивалися нові галузі виробництва: автомобільна, літакобудівна, хімічна, електротехнічна, виробництво танків. Великих успіхів було досягнуто у справі організації і планування, автоматизації і механізації виробництва. Дедалі більшого поширення в промисловості набирає кон-вейєрна система. Інтенсифікація виробництва

за системою Тейлора надала можливість американським фірмам значно підвищити продуктивність праці.

У 20-ті роки посилюється концентрація виробництва. Велика кількість дрібних і середніх підприємств поглинається великими корпораціями. На початковому етапі така концентрація мала позитивні результати: зростала продуктивність праці, знижувалася собівартість продукції. Але в деяких галузях промисловості це вело до монопольного становища виробника, який диктував ціни на сировину і готові вироби.

Складаються сприятливі умови для розвитку сільського господарства. Високий рівень промисловості забезпечив аграріїв достатньою кількістю техніки і мінеральних добрив. За десятиліття чисельність тракторів збільшилась з 246 тис. до 920 тис., вантажних автомобілів — з 139 тис. до 900 тис., комбайнів з 4 тис. до 61 тис. Інтенсивність сільського господарства була дуже високою. Американський фермер виробляв стільки продуктів харчування, що міг прогодувати 9-10 осіб.

Широкому зростанню продуктивності в сільському господарстві сприяла фермерська організація виробництва, що базувалася на праці власників засобів виробництва. Наймана праця на сільськогосподарських роботах застосовувалася порівняно мало, як правило, під час сезонних робіт. Широко запроваджувалися нові технології обробітку грунту, зокрема безвідвальна у посушливих районах.

Піднесення промисловості і сільського господарства стимулювало розвиток торгівлі. Товарообіг США збільшився з 36,5 млрд. дол. у 1923 р. до 48,5 млрд. дол. - у 1929 р. Розширювалася сфера споживчого кредиту та інших форм фінансових послуг населенню. Зовнішня торгівля розвивалася повільніше, ніж внутрішня. Це було зумовлено тим, що більшість воюючих країн на середину 20-х років відбудувала своє господарство і вступила в конкурентну боротьбу за впливи на світовому ринку. В другій половині 20-х років США змушені були компенсувати втрату ринків збуту в Європі торгівлею з Радянським Союзом. На початку 30-х років 77% експортованих тракторів, 5% верстатів і майже 25% обладнання для гірничодобувної промисловості були поставлені в СРСР.

Успішному розвитку господарства країни сприяла політика урядових кіл. У 1922 р. було введено митний тариф, який стимулював торгівлю американськими товарами і перешкоджав імпорту іноземних, широко практикувалися приватизація державних підприємств, вивіз капіталу, особливо в Німеччину.

Загальна сума капіталовкладень за кордоном на кінець 20-х років досягла 27,7 млрд. дол. Сполучені Штати визнали зонами свого впливу Латинську Америку, Європу та Канаду, перетворившись у найбільшого експортера капіталів, їм вдалося потіснити або й взагалі витіснити з багатьох країн світу англійський, французький, німецький, японський капітал.

Економічний розвиток європейських країн у 20-х роках значно відрізнявся від США. В найбільш сприятливому становищі була Великобританія, хоча в роки світової війни вона зазнала значних людських втрат (750 тис. осіб загинуло і 1,5 млн. було поранено) і втрат засобів виробництва (торгового флоту - близько 40%). За роки війни випуск промислової продукції скоротився на 20%. Під час війни імпорт у порівнянні з експортом зріс удвоє. Зовнішній борг становив 1150 млн. ф.ст., внутрішній - до 6,6 млрд. ф. ст.

Незважаючи на таке складне становище, Англія мала певні позитиви: як країна-переможниця у війні вона домоглася значної частки репарацій. До Великобританії відійшло кілька німецьких колоній, ще більше зміцнились її позиції в Африці й на Близькому Сході. Все це сприяло пожвавленню господарського життя. У промисловості сталися структурні зміни. Набирали ходи нові галузі промисловості: автомобілебудування, авіаційна, електротехнічна, хімічна. В той же час повільними темпами зростало виробництво металу, вугілля. У особливо важкому стані було кораблебудування. Загальний обсяг виробництва промисловості наприкінці 20-х років ледь перевищував довоєнні показники.

Весною 1925 р. уряд відновив загальний стандарт фунта стерлінгів нарівні його паритету з доларом (1 ф.ст. = 4,86 дол.), що дало змогу Англії відновити свої позиції лідера фінансового світу. Але це похитнуло конкурентоспроможність англійської промислової продукції.

Франція зазнала значно більших витрат у війні, ніж Англія: на фронтах загинуло 1,3 млн. і 2,8 млн. чоловік було поранено, зруйновано близько 10 тис. підприємств, знищено половину торгового флоту; загальні витрати становили 134 млрд. зол. франків. Союзникам Франція заборгувала більш як 60 млрд. франків. Та все ж Франція залишилась однією з провідних країн світу. Вона отримала значні репарації і висо-корозвинуті індустріальні райони Ельзас і Лотарінгія, німецькі та турецькі колонії, понад 8 млрд. золотих марок у вигляді натуральних поставок лісу, цементу, вугілля тощо. Крім того,

уряд виділив на відбудову зруйнованих районів 100 млрд. франків. Це дало змогу не лише відбудувати, а й звести нові та модернізувати старі підприємства.

Перебудова промислової структури мала свої особливості. Якщо в США і Англії структурна перебудова супроводжувалася уповільненням або застоєм традиційних галузей, то у Франції структурні зміни сприяли розвитку як традиційних, так і нових галузей промисловості. Важливе значення для стабільного розвитку мали створені державні координуючі органи — Національна економічна рада і Вища залізнична рада. Поряд з державними чиновниками до її складу входили також великі підприємці. Своєрідну регулюючу роль відігравав заснований урядом банк "Національний кредит".

Характерною рисою промислового розвитку Франції в 20-х роках було збереження великої кількості малих підприємств, на яких працювало від 1 до 10 робітників, більшість торгових підприємств і сільськогосподарських ферм не використовували найману працю. Французькі бізнесмени продовжували вкладати кошти не в промисловість, а в цінні папери — у 1929 р. прибутки від вкладень у цінні папери втроє перевершували прибутки від промисловості.

Сільське господарство розвивалося повільними темпами, загальний обсяг його виробництва на кінець 20-х років майже не зріс у порівнянні з довоєнним рівнем.

Найбільш нестабільним було становище Німеччини, де промислове піднесення, на відміну від інших країн, почалося лише з 1926 р. Темпи промислового розвитку також були значно нижчі, ніж в інших країнах. Але поступово частка Німеччини в світовому виробництві зросла. Швидкими темпами розвивалися вугільна, хімічна, газова, електротехнічна галузі, обробітку металів. Вирішальним для інтенсифікації промисловості Німеччини було запозичення американських досягнень у сфері управління і організації виробництва. Масового поширення набуває конвей-єрна система, модернізація промисловості. Все це підвищувало конкурентоспроможність країни на світовому ринку.

Концентрація виробництва набуває загального характеру: в 1926 р. об'єднують свої зусилля в конкуренції з американськими автомобілебудівниками заводи Даймлера і Бенца; в цьому ж році утворюється найбільший в Європі "Сталевий трест". У гірничодобувній промисловості механізувались трудомісткі процеси, оновлювалось обладнання і машини в шахтах, зростала продуктивність праці. Видобуток вугілля на одне підприємство,

у порівнянні з довоєнним рівнем, збільшився в 2,5 рази при зменшенні працюючих на 37%, виплавка металу на підприємствах Рейнської області підвищилася у 5 разів при збільшенні чисельності робітників лише вдвоє.

Німецькі підприємці стали лідерами в електротехнічній промисловості - Німеччина однією з перших почала переводити залізничний транспорт на електричну тягу, використовувати електроенергію у сталеплавильній галузі, хімічній промисловості.

Поряд з концентрацією виробництва йшло об'єднання банків: декілька німецьких банків контролювало 63% банківського капіталу країни: німецькі концерни відіграли вирішальну роль у створені більш як 50 міжнародних фінансових об'єднань.

Відносна стабілізація провідних країн змінилася у 1929 р. грандіозною кризою, найбільшою за всю історію. Головними причинами світової економічної кризи (1929-1933) стали над-монополізація виробництва, відсутність будь-якого його регулювання, диспропорція між зростанням обсягів виробництва і рівнем доходів значної частини населення. Платоспроможність населення зменшилася, і воно не в змозі було купувати товари, кількість яких все зростала.

Криза почалася з стрімкого падіння курсу акцій на нью-йоркській біржі в жовтні 1929 р. Вона охопила всі країни світу, але найбільше США і Німеччину. Так, за обсягом виробництва промисловість США відкотилась до рівня 1908 р., Німеччини і Великобританії - до рівня 1896 р. Загальне скорочення виробництва у світі становило 38%. В США збанкрутувало 5 тис. банків, розорилося 100 тис. бізнесменів, кількість безробітних досягла 17 млн. осіб, а в Німеччині - 7 млн. Реальна зарплата зменшилася на 40%. 14% фермерських господарств розорилися.

Промислова криза збіглась із аграрним перевиробництвом. Швидке зниження цін на сільськогосподарську продукцію розорило сільські й фермерські господарства, що одразу ж позначилося на внутрішньому ринку. В багатьох країнах утворилися цінові ножиці на промислову і сільськогосподарську продукцію.

Криза завдала відчутного удару світовій торгівлі. Скорочення торгового обігу призвело до згортання міжнародних зв'язків. Конкуренція міжнародних монополій переростала фактично в торгову конфронтацію між країнами. Торгові суперечки порушили традиційні основи фінансових взаємозв'язків між країнами. У вересні 1931 р. нова хвиля інфляції

змусила Англію відмінити золотий стандарт фунта стерлінгів, а весною 1933 р. від золотого стандарту відійшли Сполучені Штати. Це спричинило на світовому ринку валютне протиборство між американським доларовим блоком і англійським блоком фунта стерлінгів.

З європейських країн найбільш гострої кризи зазнала Німеччина. Спад виробництва тривав протягом трьох років. Уряд проводив деінфляційну політику, що базувалася на збереженні монопольних дій. Лише наприкінці 1931 р. він дещо знизив ціни поряд з зарплатою. Це зміцнило позиції німецьких промисловців у конкурентній боротьбі на світовому ринку. Але в той же час деінфляційна політика знижувала купівельну спроможність внутрішнього ринку. В 1931 р. посилюється кредитно-фінансова криза.

Держава, щоб запобігти краху банків і монополій, скуповує їхні акції. Таким чином вдалося врятувати Дрезденський і Берлінський банки, дві морські компанії, концерни Рехлінга, Борзіга, "Сталевий трест" та ін. Держава брала участь у 583 акціонерних товариствах, контролювала більшість банків, втручалася в систему тарифних договорів. Поліпшило економічне становище і те, що в 1931 р. Німеччина фактично припинила виплачувати репарації.

В Англії економічна криза почалася дещо пізніше і найбільшого загострення досягла весною 1932 р. Рівень виробництва знизився на 29% у порівнянні з 1929 р. Наслідки кризи були слабшими, ніж у США та Німеччини. Це пояснюється тим, що промисловий розвиток Англії в 20-ті роки був значно повільніший, ніж в інших країнах, і перевиробництво не досяг-ло великих розмірів.

Найвідчутніше криза позначилася на традиційних галузях. Так, виробництво чавуну і сталі скоротилося майже вдвічі, суднобудування - у 12 разів. Ціни на товари сільського господарства знизилися на третину, внаслідок чого розорилися десятки тисяч фермерів і орендарів.

Подоланню кризи заважала залежність господарства Англії від імпорту сировини і продуктів харчування. До того ж споживання англійських товарів на світовому ринку в цей період значно скоротилося, що спричинило дефіцит товарного балансу - у 1931 р. витрати Англії перевищили прибутки на 110 млн. ф. ст.

Весною 1931 р. загострилась фінансова криза. Поглиблення економічної кризи і нестабільне становище фунта стерлінгів

спонукали іноземних вкладників орієнтуватися на більш тверду валюту. Врешті-решт це привело до відміни золотого стандарту фунта. Було прийнято закони, що встановлювали митні бар'єри на імпортні товари. Це дещо пожвавило внутрішній ринок і позитивно відбилося на розвитку промисловості.

Франція пережила два кульмінаційних моменти розвитку кризи - в 1931 і 1935 роках. Виробництво у порівнянні з 1930 р. скоротилося відповідно на 44% і 46%. Зменшилися обсяги внутрішньої і зовнішньої торгівлі. Безробіття не мало масового характеру, хоча неповна зайнятість була досить поширеною.

Аграрна криза відчутно вдарила по селянах. Через вкрай низькі ціни виробництво сільськогосподарської продукції стало збитковим, почалося масове зменшення виробництва продуктів харчування.

Правлячі й ділові кола розвинутих країн світу докладали надзвичайних зусиль до виходу з кризи. Суспільство вступило в завершальну стадію індустріального розвитку. Промислове виробництво перейшло на значно вищий ступінь, якісно новими стали виробничі відносини. "Велика депресія" показала неспроможність традиційних підходів до вирішення соціально-економічних проблем. У пошуках ефективних антикризових засобів у більшості країн дійшли висновку, що без втручання держави з кризи вийти неможливо. Держава стала одним із чинників стабільності й прогресу в цих країнах, в її руках зосереджувалось все більше економічних функцій, які розширювалися за рахунок побічних методів регулювання економікою. З цією метою широко використовували кредит, субсидії, позики з державного бюджету, регулювалась податкова система. В більшості країн проводилася політика протекціонізму.

Спільні зусилля держави і підприємців не лише перебороли наслідки кризи, а стали своєрідним гарантом майбутньої стабільності. Перехід до широкого державного регулювання дав змогу відновити розширене відтворення капіталу, віднайти нові можливості для нарощення економічного і технічного потенціалу, послабити гостроту соціальних конфліктів.

Теоретичним обгрунтуванням політики державного регулювання стала теорія зайнятості англійського економіста і державного діяча, лорда Джона Мейнарда Кейнса (1883-1946). Вже у першій програмній статті "Кінець laissez- faire" (1926) висловив провідну ідею свого бачення капіталізму XX ст. - ним мав стати "керований капіталізм". У наступних працях він виклав оригінальну теорію, що отримала назву кейнсіанської.

Кейнс зазначав, що економіка, яка спиралася на принципи laissez-faire, вже віджила. Кейнс відкинув постулат економіста Сейя про те, що капіталістична економіка автоматично має тенденцію до відновлення при повній зайнятості населення, стверджуючи, що такої тенденції немає.

Запропонований Кейнсом комплекс заходів передбачав: а) значне розширення видатків держави; б) проведення політики інфляції, з якої виграє насамперед держава; в) політика зниження та обмеження заробітної плати, її заморожування; г) державна політика регулювання зайнятості (він вважав, що 3-6% безробіття - це нормальний рівень безробіття, який стимулює зростання продуктивності праці); д) велика програма громадських робіт; е) циклічне збалансування бюджету, податкової політики.

Форми і способи державного регулювання залежали від стану економіки, співвідношення соціальних сил, міцності політичних інститутів та інших чинників. Серед розвинутих країн найбільш виразних форм воно набрало в господарстві фашистської Німеччини і політиці "нового курсу" президента Ф. Рузвельта в США. Основна ідея "нового курсу" - державне регулювання виробництва, активне втручання в приватне підприємництво з метою запобігання кризи надвиробництва. Держава повинна була стати координатором економічного життя.

Рузвельт почав із зміцнення фінансової системи. Золотий стандарт було відмінено, золото заборонялося вивозити за кордон. Відбулася девальвація долара, зміцнено позицію великих банків, які отримали від держави 3 млрд. дол.

Вся промисловість була розподілена на 17 груп, для яких вироблялись "кодекси чесної конкуренції", що визначали обсяг виробництва, ціни на продукцію, нижче яких не можна було продавати, ринки збуту, рівень заробітної плати.

На програму допомоги безробітним було асигновано 3 млрд. дол. Для безробітної молоді організували табори з військовою дисципліною. Гроші намагалися вкладати в такі проекти, які не призводили до зростання випуску, наприклад, будівництво шляхів.

Для стабілізації сільського господарства фермерам за відносну компенсацію пропонувалося скорочувати площу посівів і поголів'я худоби. Тільки за один рік посіви пшениці і кукурудзи зменшились на 7 млн. га. Держава закупила і знищила 23 млн. голів великої рогатої худоби

і 6 млн. свиней. Фермери отримали компенсацію, що зробило їх платоспроможними.

"Новий курс" сприяв подоланню кризових явищ. В 1932 р. криза поступово почала переходити в депресію, яка потім змінилася короткочасним піднесенням виробництва. Коли ситуація змінилася, найбільші промисловці зажадали обмежити втручання держави в економіку. У 1935-1936 рр. основні закони, які складали основу "нового курсу", було скасовано.

Прихід в Німеччині націонал-соціалістів на чолі з Гітле-ром до влади припав на період економічної кризи. Протягом двох років (1933-1935) вони реорганізували економічну систему Веймарської республіки з метою централізації економічної могутності в руках держави. В липні 1933 р. прийнято закон про примусові картелі, який був спрямований в першу чергу на реорганізацію сільського господарства, ремісництва і торгівлі. У вересні 1933 р. було утворено Продовольчий стан, якому підпорядковувались усі організації і який здійснював тотальний контроль і державне регулювання в сільському господарстві. Закон про спадкові господарства поділив власників землі на дві категорії: селян і сільських господарів.

У 1934 р. була створена Організація промислового господарства, яка примусово об'єднувала підприємства різних галузей. До неї входило сім груп: промисловості, енергетики, ремесел, торгівлі, транспорту, банківської справи і страхування. Крім того, створювалась ще регіональна структура управління: окружні та районні економічні палати. Окружні палати були підпорядковані імперській економічній палаті, яка координувала управління підприємствами і підпорядковувалась міністерству економіки.

На чолі органів економічної влади ставились, як правило, представники великого бізнесу, банкіри тощо. Галузевим і регіональним органам влади надавались широкі права: створювати і розпускати промислові об'єднання, регулювати розподіл замовлень, кредитів, сировини, обсяги виробництва, рівень цін. Поєднання системи державного регулювання з приватною ініціативою дуже швидко дало результати, промисловість почала розвивались прискореними темпами. Цьому також сприяла мілітаризація економіки - розгортання воєнного виробництва було однією з умов економічного піднесення і ліквідації безробіття; підприємства, що виконували військові замовлення, забезпечувалися сировиною і кредитами в першу чергу.

Зростала зовнішня торгівля, їй надавалися пріоритети військового характеру. Збільшились обсяги торгівлі з Радянським Союзом, який поставляв хліб, метал, ліс та іншу сировину.

Всі ці заходи послабили кризові явища. Державне регулювання стихійного ринку дало результати. В інших країнах теж вдавалися до державного регулювання: в одних наслідували фашистську Німеччину, в інших - Сполучені Штати.

Нова економічна політика та її здійснення в Україні

Наприкінці 1920 р. радянська влада переживала гостру економічну кризу, яка була викликана великими втратами за роки першої світової і громадянської воєн. В цей час велика промисловість України і Росії випускала продукції майже в сім разів менше, ніж у 1913 р., товарооборот залізниць зменшився більше ніж в чотири рази. Роки війни і господарської розрухи зумовили значне скорочення чисельності промислових робітників, в містах з'явилась велика кількість безробітних.

Після першої світової війни, революції, громадянської війни на країну чекало нове тяжке випробування: небачений голод 1921-1922 років. Головна причина голоду полягала в продроз-кладці, оскільки весною у селян було конфісковано навіть насіннєвий фонд, а в країні були відсутні продовольчі резерви.

Мільйони селян, які брали участь в громадянській війні на боці більшовиків, все більш настійливо виражали незадоволення політикою "воєнного комунізму", оскільки в ній були відсутні економічні стимули для розвитку сільськогосподарського виробництва.

В березні 1921 р., після придушення стихійних селянських виступів, лідер більшовиків В.І. Ленін сформулював два принципових "Уроки Кронштадту". Перший: потрібно терміново встановити добрі стосунки з селянством. Другий: необхідно посилити боротьбу з різними політичними партіями, ліквідувати їх політичний вплив на робітників в промислових центрах.

Визначивши курс на економічне співробітництво з селянством, X з'їзд РКП(б) в березні 1921 р. прийняв рішення про заміну продрозкладки продовольчим податком - таким чином було покладено початок новій економічній політиці. Прод-податок визначався як частка від загальної кількості продукції,

при цьому враховувався об'єм врожаю, майнове становище тієї чи іншої сім'ї, кількість мешканців у сім'ї і т.ін. Спочатку розмір продподатку був на рівні 20% від чистого продукту селянського господарства, а згодом його було зменшено до 10% врожаю. В губерніях, які виконали план заготівель, відмінялась державна хлібна монополія і дозволялась торгівля хлібом та іншою сільськогосподарською продукцією. Продукцію, яка становила надлишок, можна було продавати державі чи на ринку за вільними цінами, що в свою чергу помітно стимулювало розширення виробництва в сілянських господарствах.

В процесі проведення зазначених заходів помітно зросло сільськогосподарське виробництво. В 1925 р. загальні посівні площі майже досягли довоєнного рівня, зросло виробництво продукції землеробства і тваринництва.

В цей час відбувається бурхливий процес розвитку різноманітних форм простої кооперації: споживчої, кредитної, промислової. Інтенсивний розвиток кооперації охопив не лише сільське господарство, а й торгівлю, промисловість. В 1928 р. 60-80% товарообороту в роздрібній торгівлі припадало на кооперативну, і лише 20-40% - на власне державну. До 13% всього об'єму промислової продукції давали кооперативні підприємства.

Розвиваючи ідею державного капіталізму, уряд дозволив приватному підприємництву брати в оренду дрібні і середні промислові і торгові підприємства. Орендувати підприємства могли як державні організації, так і приватні особи, в тому числі і їхні колишні власники. Орендовані підприємства часом налічували 200-300 найманих робітників.

Була денаціоналізована невелика кількість державних підприємств. Приватним особам дозволялось відкривати власні підприємства з числом зайнятих не більше 20 осіб. До середини 1920-х років на долю приватного сектора приходилось від 20 до 25% промислової продукції.

Однією з ознак НЕПу був розвиток концесій, тобто підприємств, які діяли на основі договору між державою та іноземними фірмами, зокрема у добувній і металооброблюваній галузях. За допомогою іноземних підприємств радянська влада розраховувала встановити необхідні міжнародні зв'язки, проникнути на світовий ринок.

Зарубіжні фірми жорстоко конкурували між собою, пропонуючи послуги Радянському Союзу. Вони отримували концесії, постачали нову техніку, обладнання, запрошували на стажування радянських спеціалістів. Так, в 1925-1926 рр. стажування

на західних підприємствах пройшли 320 інженерів з Радянського Союзу, в 1927-1928 роках - більше 400, а в 1928-1929 роках більше 500 осіб.

В деяких галузях питома вага концесійних підприємств і змішаних акціонерних товариств, створених за участю іноземного капіталу, була досить значною. В середині 1920-х років вони давали більше 60% добутого свинцю і срібла, майже 85% марганцевої руди.

Одночасно з цими перемінами, значні зрушення відбувалися в системі управління економікою. Основною формою управління виробництвом в державному секторі стали трести, тобто об'єднання однорідних чи взаємозалежних підприємств. Трести наділялись широкими повноваженнями: вони самостійно вирішували, яку продукцію виготовляти, де її реалізувати, несли матеріальну відповідальність за організацію виробництва, якість продукції, що випускалась. Підприємства, що входили в структуру тресту, знімались з державного постачання і здійснювали покупку ресурсів на ринку. Все це одержало назву "господарський розрахунок", у відповідності з яким підприємства отримували певну фінансову незалежність.

Одночасно з утворенням трестовської системи, почали виникати і синдикати, тобто добровільні об'єднання декількох трестів з метою збуту продукції, покупки сировини, кредитування, регулювання торгових операцій на внутрішньому і зовнішньому ринку.

Важливе значення для проведення НЕПу мало створення стійкої грошової системи і стабілізації карбованця. З метою стабілізації карбованця була проведена деномінація грошових знаків, тобто змінена їх наявна вартість в певному відношенні старих і нових знаків. Одночасно з випуском нових знаків, в кінці листопада 1922 року була введена в обіг нова, радянська валюта — "червонець", який прирівнювався до 7,7 г чистого золота, або до дореволюційної золотої монети вартістю 10 крб. Нові "золоті банкноти" на 25% забезпечувались золотом, іншими дорогоцінними металами і іноземною валютою, на 75% — товарами, які легко можна було реалізувати, векселями та іншими зобов'язаннями.

Одночасно з грошовою була проведена податкова реформа. Уже в кінці 1922 року основним джерелом надходжень до державного бюджету стали нарахування з прибутку підприємств, а не податки з населення.

Поступово відроджувалась кредитна система, розпочалось кредитування промисловості і торгівлі на комерційній основі. Поки не відбулась стабілізація карбованця, Держбанк видавав субсидії під досить високі відсотки: від 8 до 12% в місяць, але поступово відсоток знижувався. Починають виникати спеціалізовані банки: Торгово-промисловий банк для фінансування промисловості, Електробанк для кредитування електрифікації і т. ін. Ці банки здійснювали короткострокове і довгострокове кредитування, розподіляли субсидії і т. д.

В результаті проведених заходів з 1921 по 1926 роки об'єм промислового виробництва зріс більше ніж в три рази і практично наблизився до рівня 1913 р. Виробництво сільськогосподарської продукції зросло за п'ять років в два рази і на 18% перевищило рівень 1913 року. Середньорічні темпи приросту національного прибутку в цілому за 1921-1928 роки складали 18%. До 1928 р. національний прибуток на душу населення зріс на 10% у порівнянні з 1913 роком.

Слід підкреслити, що, незважаючи на бурхливий розвиток ринкових відносин, в роки НЕПу зберігалось жорстке державне регулювання економічних процесів. З одного боку, допускалось функціонування різноманітних ринкових елементів (госпрозрахунок, вільна торгівля, кредитно-грошові відносини), з іншого - в руках держави зберігались провідні позиції в галузях великої і середньої промисловості, на транспорті, в банківській системі, зовнішній торгівлі. При цьому вважалось, що соціалістичний (усуспільнений) сектор повинен поступово витіснити інші форми власності із господарського життя країни.

Головним пріоритетом в економічному житті країни того періоду вважалося відродження та інтенсивний розвиток великої промисловості, яка розглядалась як основа Радянської влади, як джерело посилення її обороноздатності. Але для розвитку промисловості потрібні були величезні кошти, які можна було отримати із сільського господарства через податки і свідоме встановлення особливої цінової політики. За таких обставин центральна влада намагалася регулювати основні пропорції економічного розвитку, але на практиці це привело до глибоких диспропорцій, так званих "ножиць цін". Якщо з 1913 по 1922 рік ціни на промислові товари у порівнянні з цінами на продукцію сільського господарства виросли в 1,2 рази, то наприкінці 1923 р. різниця цін досягла уже 300%. Восени 1922 року в країні відбулась так звана "криза збуту",

коли було зібрано добрий врожай, але селяни не спішили здавати хліб за низькими цінами, оскільки це не компенсувало витрат на виробництво, не давало можливості придбати необхідні промислові товари. Село стало затримувати хліб, в деяких регіонах відбулись масові селянські виступи.

Держава знову стояла перед необхідністю поступок сільськогосподарському виробнику. В 1924-1925 господарському році відбулись деякі зміни в ціновій політиці, була дозволена оренда землі і використання найманої праці. Відбувся перехід до грошового оподаткування селянства, що надало селянам більшої свободи для розвитку своїх господарств.

І все-таки ситуація в селі залишалась напруженою. Справа в тому, що уряд здійснював чітку соціальне орієнтовану політику в аграрному секторі, підтримуючи економічно безпорадні бідняцько-середняцькі господарства, створивши так званий "культ бідності". Зокрема, біднякам надавались пільгові кредити, відмінялись або понижувались податки, їх постачали насінням, робочими тваринами, сільськогосподарським інвентарем. Але, як правило, все це мало допомагало таким господарям.

В той же час уряд всіляко стримував розвиток господарств заможних селян-куркулів. По відношенню до цих господарств постійно проводились зрівняльні переділи землі, вилучення земельних надлишків. Оренда землі, на яку заможні селяни покладали певні надії, була пов'язана з великими обмеженнями. Фактично заборонялось утворення хутірських господарств.

Наслідком проголошеної політики "обмеження куркульства" стало зниження в другій половині 20-х років товарності селянських господарств, їх ринкової орієнтації. В 1926-1927 господарському році селянські господарства споживали до 85% своєї продукції, що фактично означало повернення до натурального господарства. Поступово знижувались об'єми зерна, що постачалось в державні фонди.

Господарство України в умовах формування і зміцнення командно-адміністративної системи

Наприкінці 20-х років у Радянському Союзі завершилася боротьба партійних угруповань, перемогу отримали прихильники командно-адміністративних методів управління господарством. Поступово держава почала відроджувати надзвичайні

заходи часів "воєнного комунізму". З цією метою наприкінці 1927 р. розпочалась конфіскація хлібних "надлишків", незаконні обшуки селянських господарств. Восени 1928 р. повсюдно розпочалось застосування надзвичайних заходів до куркулів, а місцями і до середняків. В село з міста було направлено тисячі членів партії для примусового вилучення хліба.

Ціленалравлений наступ на НЕП здійснювався в усіх напрямках. В 1927 році для промислових підприємств було встановлено державний виробничий план. Наприкінці 1929 року трести втратили господарську самостійність і поступово перетворилися в опосередкований елемент системи управління. В роки першої п'ятирічки вони взагалі припинили своє існування.

На початку 1930-х років відбувається майже повне витіснення приватного капіталу із різних секторів економіки. В цей же період були практично анульовані всі іноземні концесії.

В 1930 р. відбулась податкова реформа. Замість 63 різноманітних податків і платежів в бюджет, які регулювали виробничу діяльність підприємств, було введено два основних види: податок з обороту і відрахування з прибутку. Але оскільки підприємства функціонували на основі обов'язкових планових завдань, то податки вже не здійснювали роль регулятора, а всього лиш забезпечували надходження до державної скарбниці. Всі інші види податків стали непотрібними і їх просто ліквідували.

Протягом 1930-1932 років фактично було покінчено з ринковими методами і в кредитній системі. Кредит було замінено централізованим фінансуванням. Було заборонено комерційний кредит між підприємствами, відмінено вексельний обіг. Ліквідовувався довгостроковий кредит для державних підприємств, натомість було введено безповоротне фінансування. Довгострокове кредитування зберігалось тільки для колгоспів, промислової і споживчої кооперації. Самостійні раніше банки були підпорядковані Наркомату фінансів. Банки за своєю суттю уже більше не виступали кредитними закладами, на їх рахунках знаходились лише власні фінансові ресурси державних підприємств і бюджетні асигнування, що призначались для капітальних вкладень; до того ж, ці ресурси дозволялось використовувати тільки в суворій відповідності з планом.

В зв'язку з ліквідацією кооперативних банків всі операції по короткостроковому кредиту перейшли до Держбанку, який зосередив у своїх руках до 97% всього об'єму короткострокового кредитування. Для приватних підприємств, які до того часу залишились, стали недоступним будь-які форми кредитування.

Наприкінці 1930-х років в країні залишилося всього сім банків: Держбанк, Зовнішторгбанк, п'ять банків довгострокових вкладень (в 1959 р. ці п'ять банків влились в Будбанк і таким чином в СРСР залишилося всього три банки).

Отже, починаючи з 1929 року, в економіці утверджується адміністративна система управління, яка фактично повернула країну до політики "воєнного комунізму", але уже в нових умовах. Директивний плановий розподіл ресурсів і продукції кінець-кінцем витіснив ринкові відносини. Наприкінці першої п'ятирічки повністю сформувалась надцентралізована економіка, яка з незначними модифікаціями проіснувала в СРСР до кінця 1980-х років.

На XV з'їзді більшовистської партії (1927) було затвер джено курс на колективізацію сільського господарства. При цьому стверджувалось, що створення колективних господарств повинно стати справою самих селян. Але вже влітку 1929 р. колективізація набула далеко не добровільного характеру.

В грудні 1929 р. керівництво партії і держави запропонувало провести "суцільну колективізацію". При цьому були визначені надзвичайно жорсткі строки. Зокрема в Центрально-Чор-ноземних областях і районах степової України колективізація повинна була завершитись до осені 1931 р., на Лівобережній Україні - до весни 1932 року, в інших районах - до 1933 року.

На першому етапі колективізації було не зовсім зрозуміло, якої форми набудуть нові господарства. Але поступово основною формою об'єднання селян стає сільськогосподарська артіль. Пізніше сільськогосподарські артілі (колективні господарства) повсюдно отримали назву "колгосп", під якою вони увійшли в історію СРСР. Поряд з колгоспами в цей період отримали розвиток і радянські господарства — "радгоспи", тобто сільськогосподарські підприємства, що належали державі.

Одночасно з процесом об'єднання селян в колгоспи йшов процес розкуркулення, в ході якого у заможних селян вилучали майно, землю, а їх самих із сім'ями виселяли у віддалені необ-житі райони, обмежуючи у політичних і громадянських правах.

Розкуркулення призвело до того, що село втратило найбільш працелюбних, підприємливих господарів. Слід підкреслити, що основною метою колективізації було вирішення "зернової проблеми", оскільки вилучати сільськогосподарську продукцію із колгоспів було набагато зручніше, ніж у мільйонів розрізнених селянських господарств. Але форма вилучення продукції на користь держави була знайдена не відразу. На перших

порах колгоспи були включені в систему контрактації, тобто в систему договорів про обов'язкове постачання сільськогосподарської продукції державі в обмін на товари промислового виробництва. В 1933 році даний принцип було замінено системою обов'язкового постачання продукції за визначеними нормами з кожного гектару посівних площ і твердими державними цінами. Таким чином, колгоспи поступово втрачали свій початковий кооперативний характер і перетворювались в державні підприємства.

З 1930 року в колгоспах розпочалось широке використання трудоднів як умовної одиниці визначення затрат праці окремих членів колгоспу і їх частки в кінцевому результаті діяльності господарства. Трудодень відповідав одиниці простої не-кваліфікованої праці, що затрачувалась людиною протягом робочого дня. На цій основі визначались затрати складної праці. Кожного дня в трудову книжку колгоспника вносилась кількість відроблених ним трудоднів. В кінці року, після обов'язкових поставок продукції і розрахунків з державою, фонд оплати, що залишився, ділився на загальну кількість трудоднів всіх членів колгоспу, а потім відбувалось нарахування продукції на трудодні окремим колгоспникам. Розподіл відбувався головним чином в натуральній формі.

Незацікавленість колгоспників у збиранні врожаю призвела до величезних витрат. До 1 листопада 1932 р. від селянського сектора України було отримано лише 136 млн. пудів хліба (у 1930 р. - майже 400 млн.). В зв'язку з цим керівництво країни прийняло рішення направити в Україну надзвичайні комісії з хлібозаготівель. В Україні комісія очолювалась В.М. Молотовим. Основним засобом проведення хлібозаготівель, що його практикувала ця комісія, були репресії.

Села, що мали особливо велику заборгованість по хлібозаготівлях, заносились на "чорну дошку". Статут "чорної дошки" означав фактичну блокаду: припинявся підвіз товару боржникам, вводилась заборона на торгівлю, достроково стягувались платежі за фінансовими зобов'язаннями. Села опинялись в оточенні регулярних військ і фактично були приречені на голод. Так було застосовано терор голодом для того, щоб зламати опір і незадоволення українського селянства.

Від голоду селяни тікали в міста і тисячами вмирали просто на вулицях. Вимирали цілі села, поширилося людоїдство.

Безпосередні втрати населення України від голоду 1932 року становили близько 150 тис., а від голоду 1933 р. - від 3 до 3,5 млн.

чоловік. Це була одна з найбільших трагедій українського народу в його історії. Генофонд української нації зазнав відчутних втрат, що мало і має значні негативні наслідки.

В червні 1929 р. в країні створюються державні машинно-тракторні станції (МТС), де зосереджувалася сільськогосподарська техніка для обробітку сільськогосподарських угідь і збору врожаю. Кожна МТС обслуговувала декілька колгоспів. За виконану роботу МТС отримувала натуральну оплату — приблизно 20% врожаю. МТС обробляли близько половини всіх посівних площ.

На II з'їзді колгоспників-ударників в 1935 р. було прийнято "Статут сільськогосподарської артілі", у відповідності з яким колгоспники отримували право мати невеликі присадибні ділянки, тримати корову, свиней, овець, птицю. Надлишки продукції з присадибної ділянки дозволялось реалізувати на міських ринках.

Про рівень ефективності сільськогосподарського виробництва кінця 1930-х років можна говорити, порівнюючи частку одноосібних і підсобних господарств по виробництву основних видів продукції. Незважаючи на те, що на долю цих господарств припадало 13% посівних площ, тут вирощувалось 65% загального об'єму картоплі, 48% овочів, основна маса фруктів і ягід, 12% зерна. Крім цього, зазначені господарства мали 57% великої рогатої худоби (в тому числі 75% корів), 58% свиней, 42% овець і 75% кіз, виробляли 72% м'яса, 77%) молока, 94% яєць.

Таким чином, колективні господарства відігравали провідну роль лише у виробництві зерна, цукрового буряку, соняшнику та інших технічних культур, а основна частина продуктів харчування, як і до колективізації, надходила від одноосібних господарств і присадибних ділянок колгоспників.

Відразу після Жовтневої революції керівництво більшовицької партії розпочало реалізовувати ідею про високоіндус-тріальне суспільство з плановою економікою. В 1921 році було створено Державний плановий комітет (Держплан), завдання якого полягало в тому, щоб розробити єдиний генеральний державний план розвитку народного господарства. В 1926 р. до Держплану почали переходити функції управління народним господарством, що до цього належали наркомату фінансів. Це проявилось в тому, що жорстка грошово-кредитна політика втратила свою самостійність, а на перші ролі вийшов процес розробки перспективних планів. Саме в цей час виникає теза про поєднання річного, п'ятирічного і генерального планів.

-ІІ5 Генеральний (перспективний) план оголошувався головним, пріоритетним. На його розробку спрямовувались основні зусилля, пропонувались нові наукові підходи, зокрема ідеї еко-номіко-математичного моделювання.

В березні 1926 року Радою Праці і Оборони було прийнято рішення розробити перспективні плани окремих галузей, як правило, на п'ятирічний період, а в 1927 р. економісти почали розробку першого п'ятирічного плану, в якому передбачався розвиток всіх регіонів країни і максимального використання всіх ресурсів з метою індустріалізації економіки.

В грудні 1927 р. на XV з'їзді було прийнято рішення розробити перший п'ятирічний план (1929-1933) розвитку народного господарства. В ньому передбачалось, що середньорічні темпи приросту промислової продукції будуть становити 16%. Але в квітні 1929 р. на XVII партійній конференції було затверджено висхідний варіант п'ятирічного плану, де щорічні темпи приросту були уже 18%. Згодом і ці показники були переглянуті і було розроблено так званий оптимальний варіант, в якому уже стояли цифри 20-22% .

В грудні 1929 р. на з'їзді ударників було запропоновано виконати п'ятирічку за чотири роки. На виконання цих фантастичних планів залучалась все більша кількість людей. Темпи зростання зайнятих в промисловості і на будівництві були дуже високими. Так, якщо в 1928 р. кількість робітників складала 4,6 млн. чол., то в 1932 р. їх нараховувалось 10 млн., а в 1940 - 12,6 млн. чоловік.

Бурхливе зростання міського населення вело до виникнення цілої низки проблем, зокрема житлової. В багатьох місцях люди жили в палатках, глиняних мазанках, землянках. В старих промислових містах сімейні люди жили в перенаселених гуртожитках, в підвалах великих будинків.

В кінці 1932 р. в країні була введена паспортна система. Паспорти і прописка обмежували свободу пересування людей, допомагали здійснювати контроль над ними. Було оголошено заборону на звільнення робітників за власним бажанням. Нарком праці отримав право переводити кваліфікованих робітників і спеціалістів на роботу в будь-яке місце країни і будь-яку галузь економіки, не питаючи при цьому згоди робітника. Таким чином, держава повністю контролювала місце роботи і місце проживання радянських громадян.

В цей же період було прийнято цілу низку законів, які повинні були посилити трудову дисципліну. Перш за все,

керівники підприємств отримали великі повноваження на управління виробничою діяльністю. Вони могли одноосібне звільнити робітника. Поряд з цим і самі керівники підприємств знаходились під постійним контролем: якщо підприємство не виконувало плану або випускало неякісну продукцію, директор міг потрапити під суд.

7 серпня 1932 р. було прийнято найбільш жорстокий закон того часу "Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації, і посилення суспільної соціалістичної власності". Цим законом визначалась найвища міра покарання - розстріл з конфіскацією всього майна, за пом'якшуючих обставин розстріл замінювався позбавленням волі строком не менше 10 років і також з конфіскацією майна.

8 грудні 1936 р. на VIII з'їзді Рад була прийнята Конституція СРСР. У відповідності з новою Конституцією політичну основу країни становили Ради депутатів трудящих, а економічну основу — соціалістична власність на засоби виробництва. Всі матеріальні багатства фактично знаходились в руках держави, хоча формально проголошувалась наявність двох форм власності: державної (загальнонародної) і кооперативно-колгоспної.

В результаті перших п'ятирічок в країні відбулись значні соціально-економічні зрушення. Вся влада безроздільно перейшла в руки партійно-державного апарату, який здійснював жорсткий централізований контроль за розподілом ресурсів і готової продукції, за кредитно-фінансовими закладами, механізмом ціноутворення та іншими економічними інституціями.

Селянство в основному було об'єднане в колгоспи. Наприкінці 1930-х років одноосібні селянські господарства були практично витіснені за допомогою податків і адміністративних заходів. Така політика держави демонструвала бажання заради ідеологічних принципів перестрибнути через етапи економічної зрілості сільської економіки, ігноруючи при цьому економічні інтереси самих селян.

Наприкінці 1930-х років радянська економіка набуває "табірного" образу. В результаті масових репресій значна частина населення опинилась за колючим дротом. Праця ув'язнених включалась в п'ятирічні плани. В роки перших п'ятирічок система Головного управління таборів за об'ємами виробництва продукції займала перше місце серед всіх наркоматів.

Згідно до офіційних показників соціальну структуру радянського суспільства в 1940 р. складали такі групи: робітники -

33,7%, колгоспники і кооперовані кустарі - 47,2%, службовці та інтелігенція - 16,5%. Зберігався невеликий прошарок се-лян-одноосібників і некооперованих кустарів - 2,6%.

Таким чином, в кінці 1930-х років в СРСР утворилась специфічна соціально-економічна система, яку найчастіше називають "державним соціалізмом", її характерними рисами були повне одержавлення виробництва і ліквідація приватної власності. Крім того, до основних характеристик "державного соціалізму" можна віднести наявність в країні лише однієї партії, монополію держави на засоби масової інформації, єдину офіційну державну ідеологію, контроль за суспільством з боку органів держбезпеки. Все це дає право говорити про те, що "державний соціалізм" в СРСР набував чітко вираженого тоталітарного характеру.

Економічне становище західноукраїнських земель

Після першої світової війни значна частина західноукраїнських земель була анексована Польщею і Румунією. Закарпаття увійшло до складу Чехословаччини. Майже 7 млн. українців, в основному колишніх підданих Австро-Угорської імперії, були позбавлені права на самовизначення. Основна маса українських земель відійшла до складу Польщі, під владою якої опинилися понад 5 млн. українців, які становили найчис-леннішу національну меншість. У промисловому відношенні західноукраїнські землі були слаборозвинутими. Понад 80% населення займалося сільським господарством.

Польща, Румунія, Чехословаччина, до яких входили західноукраїнські землі, в економічному розвитку значно поступалися США, Німеччині, Франції. Ситуація погіршувалась ще й тим, що в економіці країн, до складу яких увійшли західноукраїнські землі, панував іноземний капітал. Так, 44,4% виробництва у деревообробній промисловості і 88,5% у нафтовій контролювали іноземні банки.

Західноукраїнські землі стали колонією, аграрно-сировинним придатком іноземних держав. Сприяючи розвитку промисловості в центральних районах, польський уряд свідомо гальмував промислове будівництво на західноукраїнських землях. У 1938 р. Західна Україна виробляла 7-10% промислової

продукції Польщі, при цьому її населення і територія становили чверть території Польщі.

Західноукраїнська промисловість у післявоєнний період відчувала величезні труднощі в одержанні кредитів. З цього вміло скористалися заправили західноукраїнського й американського монополістичного капіталу і прибрали основні позиції в економіці до своїх рук. У промисловості Західної України змінилося тільки те, що місце австро-німецького капіталу зайняв французький, англійський, американський. Частково посилив свої позиції й польський капітал.

У 1929 р. економічне піднесення змінилося нечуваною кризою. Зайнятість у фабрично-заводській промисловості зменшилася на 40-50%. Занепало дрібне виробництво. Хоча пізніше й настало деяке піднесення, однак до 1939 р. ні фабрично-заводська промисловість, ні дрібне ремісництво вже не перевищили рівня 1928 р. Середньорічна кількість робітників, зайнятих у середніх і великих підприємствах переробної промисловості Західної України, в 1938 р. становила близько 50-55 тис. чол. У гірничодобувній промисловості й на лісорозробках чисельність робітників зросла, але це не змінило загальної картини економічного застою західноукраїнських земель.

Нафтова і озокеритна промисловість Прикарпаття в 20-30-х роках була доведена іноземним капіталом до занепаду. Видобуток нафти знижувався з кожним роком. В порівнянні з 1912-1913 рр. він зменшився в 3-4 рази і становив 370,8 тис. пудів у 1938 р. Озокеритні шахти наприкінці 30-х років припинили роботу.

Деякі зрушення на краще відбулися у калійній промисловості. Поряд з Калуськими копальнями, у 20-30-х роках відкриваються копальні у Стебнику і Голині. Проте розвиток калійної промисловості обмежувався невеликим обсягом внутрішнього польського ринку і труднощами експорту. Відстале сільське господарство Західної України й Польщі не застосовувало належним чином мінеральних добрив, а їх експорт не відповідав інтересам міжнародних хімічних монополій.

У післявоєнний період, незважаючи на повільний розвиток економіки краю, зросла чисельність українських підприємців. У конкурентній боротьбі з польськими, румунськими та чеськими підприємцями вони зміцнювали свої позиції в промисловості і торгівлі, розширювали вплив на банківсько-кредитну систему. В кілька разів збільшилися капітали в таких національних об'єднаннях, як "Народна торгівля", "Маслосоюз", "Центросоюз",

"Центробанк", "Карпатія", "Дністер" та ін. Дедалі більше українців ставало власниками фабрик, заводів, житлових будинків.

Занепад промисловості негативно відбився на становищі трудящих. У 1931 р. налічувалось 730,3 тис. найманих робітників. Величезний резерв робочої сили давав підприємцям можливість знижувати заробітну плату до мінімуму. У Західній Україні вона становила 30-50% заробітку робітників промислових центрів Польщі й не забезпечувала прожиткового мінімуму. В умовах економічної кризи безробіття стало хронічним явищем. У 1936 р. лише у Львові не мало роботи понад ЗО тис. чоловік. Фабриканти і заводчики широко використовували працю жінок і підлітків, оскільки платили їм значно менше, ніж робітникам — чоловікам.

Становище у сільському господарстві ускладнювалось колонізаторською політикою Польщі, Чехословаччини і Румунії. З поміщицьких і церковних земель були створені спеціальні фонди для польських, румунських і чеських колоністів. Протягом 20-х років лише польський уряд виділив на західноукраїнських землях понад 600 тис. га для майже 77 тис. колоністів. Це були військові й цивільні поселенці, їх інтереси захищали "Центральна спілка військових поселенців" та "Спілка поселенців". Аналогічну політику проводили румунський і чеський уряди. На Буковині було виділено 5 тис. га для румунських, а на Закарпатті - 19 тис. га для чеських колоністів.

Усе це ще більше загострювало проблему аграрного перенаселення, безземелля і малоземелля західноукраїнського селянства. Важким тягарем на його плечі лягли податки, побори та різні напівфеодальні повинності, особливо по ремонту та будівництву шляхів. Високими були ціни на промислові товари і надмірно низькими — на сільськогосподарські, що вкрай підривало економіку сільських господарств. Безперервно зростала їх заборгованість. Тисячі розорених селян, роками не маючи постійного заробітку, залишали рідний край і емігрували за кордон. За даними офіційної польської статистики з чотирьох воєводств Західної України в 1925-1939 роках емігрувало понад 373 тис. чоловік, переважно працездатного сільського населення.

Певну роль у господарстві західноукраїнських земель відіграла кооперація, яка зародилась у другій половині XIX ст. як один із засобів боротьби за національне визволення. У міжвоєнний час кооперативи об'єднували переважно сільських споживачів і торговельні організації, регулювали ціни на сільськогосподарські продукти та готові вироби.

Занепокоєні зростанням кооперативного руху, польські урядовці систематично перешкоджали його дальшому розвитку. Вони звинувачували українців у нібито неправильному складанні зведень, порушенні правил будівництва або гігієни тощо. Та попри всі труднощі кооперативний рух прискорював суспільну мобілізацію і національну інтеграцію серед західних українців.

Таким чином, період між двома світовими війнами характеризувався неоднозначними процесами розвитку світового господарства. Це був час економічного зростання і кризи розвинутих країн. Подолання кризових явищ відбулось за рахунок активного втручання держави в економічне життя суспільства.

В цей час в Радянській державі на зміну товарно-грошовим, ринковим відносинам прийшла жорстока система централізації, яка виразилась в абсолютизації ролі держави в господарському житті, ліквідації свободи і самостійності товаровиробника. Незважаючи на значні зрушення в економічному розвитку країни, командно-адміністративна система спричинила значне розорення господарського життя. Це виразилось, зокрема, в голодоморі 1932-1933 років.

< Назад   Вперед >

Содержание
 
© uchebnik-online.com