Перечень учебников

Учебники онлайн

20.Особливості економічного розвитку країн Центральної, Південно-Східної та Східної Європи

Для аграрної еволюції країн Центральної, ПівденноСхідної та Східної Європи протягом XVI—XVIU ст. визначальним було утвердження панщинно-кріпосної системи господарства. Вона характеризувалася захопленням феодалами селянських і громадських земель, зростанням доменів і створенням великих маєтків, закріпаченням селян з переважно відробітковою рентою, орієнтацією господарства не на особисті потреби феодала, а на виробництво товарної маси сільськогосподарської продукції для збуту на внутрішньому і зовнішньому ринках. Цей процес в історіографії мав назву "повторне закріпачення селян" і мав відношення до німецьких земель, він фіксував вторинність кріпосного права, що утвердилося в заельбських землях після поразки селянської війни 1524—1525 pp., по відношенню до кріпосних явищ класичного феодального господарства. В сучасній науці поширена концепція, що кріпосне право XVI—XVIII ст. було першим і єдиним у Європі, а використання терміну "повторне закріпачення селян" зберігається як традиція.
У сферах промисловості та обігу повільно розвивалося дрібне товарне і мануфактурне виробництво. Зовнішній ринок переважав над внутрішнім. Країни Центральної і Східної Європи перетворилися на аграрно-сировинний додаток до економічно розвинених західноєвропейських країн.
Причинами, що зумовили своєрідність економічного розвитку країн на схід від Ельби, були як місцеві закономірності та особливості, так і загальноєвропейські економічні фактори. Порівняно із Західною Європою ці країни не були готові до перебудови. В аграрних відносинах збереглися дворянські землеволодіння, елементи особистої та адміністративно-судової залежності селян від феодалів та відробіткова рента. Товаризація селянських господарств була незначною. Наявність колонізаційного земельного фонду, зокрема у Східній Німеччині, Польщі, Росії, ще більше гальмувала темпи розвитку. Урбанізація була меншою, ніж у Західній Європі. Міста були відносно слабкими і не могли взяти на себе роль (ні економічно, ні політичне) рушія суспільного прогресу, що було властиве західноєвропейським містам. Великі географічні відкриття віддалили ці країни від головних шляхів світової торгівлі. Продукція місцевих ремесел не могла конкурувати з мануфактурними західноєвропейськими виробами. Слов'янські народи, крім російського, не мали своєї державності, належали до багатонаціональних Російської, Австрійської держав. Речі Посполитої, та Туреччини. Селянська війна в Німеччині (1524— 1525 pp.), народні рухи в Чехії, Угорщині, Росії на початку XVII ст. були придушені і не закріпили прогресивних тенденцій розвитку.
На перехід країн від чиншу до панщинно-кріпосної системи господарства впливали загальноєвропейські економічні процеси. Темпи перетворень в аграрній сфері порівняно з промисловістю були повільнішими. Внаслідок "революції цін" знецінилася фіксована грошова рента, а дрібноселянське виробництво не могло забезпечити швидкого зростання. Збільшення цін на продукти харчування, розвиток міжнародної хлібної торгівлі стимулювали підприємницький характер феодальних господарств. Піднести товарність сільськогосподарського виробництва в короткий строк було можливо лише на основі відробіткової ренти. Становлення європейського і світового ринків зумовило початок міжнародного поділу праці. Тим часом як капіталістичне сільське господарство Великобританії, Голландії розвивалося інтенсивно, орієнтуючись на високопродуктивні та трудомісткі галузі (вирощування технічних культур, тваринництво), у центральних і східноєвропейських країнах культивувалося зернове господарство.
Класичним районом панщинно-кріпосного господарства були східнонімецькі землі між Ельбою та Одером. Дворяни зосередили у своїх руках усі три форми влади над селянином: земельну, особисту, судово-адміністративну. В середині XVI ст. відробіткова рента тривала один день, у кінці століття — два, в середині XVII ст. — три дні. Після Тридцятирічної війни (1618—1648 pp.) сільське господарство відновлювалося на основі селянських господарств. Проте вже на зламі XVII—XVIII ст. панщинно-поміщицьке господарство було відновлено. У XVIII ст. впроваджувалася урочна система панщини, різко зменшилася кількість селянських господарств, посилилася майнова диференціація. 58 % зібраного зерна селяни використовували для власних потреб, 34 % віддавали у вигляді феодальних примусів поміщикові. Можливостей для зміцнення і розвитку господарства у селян практично не було.
Друга половина XVII—XVIII ст. — це період кризи панщинно-кріпосної системи господарства. Зміцніли позиції магнатів, яким належала у XVIII ст. половина землі. Для виконання відробіткової ренти, що становила 8—12 днів на тиждень з повного наділу, на роботу з селянського двору виходило по два робітники: селянин-кмет з тяглом і піший помічник. Загородники (малоземельні селяни) і коморники (безземельні) відробляли 2—3 дні панщини на тиждень. Одночасно посилилося значення грошової ренти, застосовувався кабальний, примусовий, вільний найм.
Фільваркове, переважно зернове, господарство Польщі було орієнтовано на ринок: у першій половині XVI ст.— внутрішній, з кінця XVI ст. — зовнішній. У 70-х роках XVIII ст. експорт зерна у Західну Європу оцінювався в 9— 10 млн злотих на рік. Середній домен продавав 2/3—3/4 своєї зернової продукції.
XVI — початок XVII ст. — період піднесення ремесла і торгівлі. Розвивалися цехи. Зростала чисельність партачівремісників, які не входили до цехових організацій. На основі цехового і позацехового ремесла виникали підприємства мануфактурного типу: керамічні, паперові, соляні.
Негативно впливала на розвиток міст і торгівлі політика шляхти. Міста були позбавлені права голосу в сеймі (1505 p.). Місцевим купцям заборонялося їздити за товарами за кордон (1565 p.). Сейм звільнив шляхту від мита на ввезення товарів. Чужоземні купці вільно торгували на території Польщі.
Після занепаду з 20-х років XVII ст. міст, ремесел, внутрішньої та зовнішньої торгівлі почалося економічне піднесення з другої половини XVIII ст. Посилилася урбанізація. Вотчинні мануфактури, продукція яких була дорожча на 75—100% за іноземні товари, розорювалися або переходили у власність купців. Розвивалися міщанські мануфактури.
На кінець XVIII ст. у гірничорудній промисловості було 165 підприємств, текстильній — 72, хімічній — 9, друкарень — 32. Позначилась промислова і сільськогосподарська спеціалізація різних районів Польщі.
Внаслідок поділу Речі Посполитої в кінці XVIII ст., частина польських земель потрапили під владу Росії, Австрії та Прусії і розвивалися в межах політики Романових, Габсбургів і Гогенцоллернів.
В Австрійській імперії Габсбургів тільки в суто австрійських землях збереглося чиншове господарство селян. На чеських, словацьких, угорських, словено-хорватських, українських землях поширилося доменіально-панщинне господарство. Відробіткова рента для певних категорій селян становила п'ять-шість днів на тиждень. Австрійське аграрне законодавство XVII. ст. поділило феодальні землі на рустикальні (селянські) та домінікальні (поміщицькі) із забороною їх замінювати, обмежило панщину трьома днями на тиждень, заборонило працювати на поміщиків у неділю і святкові дні. В XVIII ст. зросла підприємницька діяльність поміщиків, значно погіршилося становище селян, посилилася їх пауперизація.
За правовою ознакою селяни поділялися на рустикалістів і домінікалістів. Перші мали наділи на правах володіння, користування і розпорядження землею (закупні землі) або на правах лише тимчасового користування (незакупні землі). Селяни були зобов'язані виконувати всі три форми ренти та інші примуси, платити державні податки. Рустикалістські селяни були орендарями землі й не виконували регулярних примусів перед державою. Приблизно 40 % селян мали землі (повні та неповні селяни). Більшість селян були безнадільними. Особиста кріпосна залежність селян у Чехії, Моравії, Сілезії була ліквідована у 1781 p., в Угорщині — в 1785 p.
Після занепаду промисловості й торгівлі в другій половині XVI—XVII ст. почався їх розвиток. Грунтуючись на ідеях меркантилізму, австрійський уряд здійснив ряд реформ. Зросла кількість мануфактур (скляних, порцелянових, суконних, шовкових). Був створений Державний банк, обмежені права цехів, знищені внутрішні митні кордони. Промисловими районами стали Австрія та Чехія. Решта земель залишалася аграрною периферією.
У кінці XVI — на початку XVII ст. виникла Російська централізована держава, яка з середини XVI ст. стала багатонаціональною. До її складу ввійшли території Поволжя, Уралу, Сибіру, в 1654 p. на правах автономії Україна. В XVIII ст. Росія завоювала вихід до Балтійського моря.
У XVI—XVIII ст. в Росії існували різні форми землеволодіння: чорносошне (державне), двірцеве, світське, церковне. Швидкими темпами зростало феодальне землеволодіння. В середині XVII ст. чорні волості у центрі країни зникли. У XVI—XVII ст. скорочувалися світські вотчини та зміцнювалися помістя — умовні землеволодіння бенефіціального типу. Протягом цього періоду в загальнодержавних масштабах (Соборне Уложення 1649 p., указ 1714 p. Петра І) затверджувалися земельні права дворян, скасовувалася ієрархія земельної власності, узаконювалося злиття помістної і вотчинної форм землеволодіння. Власність поділялася на родову (отриману в спадок) і надбану. Указ 1762 p. про вольності дворянства дав змогу поміщикам самостійно займатися господарством. За "Жалованою грамотою дворянству" (1785 p.) вони отримали повну свободу щодо землі. Сприяло утвердженню феодальної власності генеральне межування згідно з маніфестом 1765 p., що проводилося протягом кількох десятиліть. Воно закріпило за дворянством до 50 млн десятин самовільно захоплених земель.
Змінилося економічне і правове становище селян. Селянські наділи (орні землі) лише за XVI — першу половину XVII ст. зменшилися з 15—19 до 6 десятин. На кінець XVIII ст. поміщицька рілля охоплювала в чорноземній зоні половину, а в нечорноземній — третину всієї землі, відробіткова рента дорівнювала шість днів на тиждень. Зростало значення грошової ренти. В середині XVIII ст. панщинне селянство становило 54,9%, чиншове — 45,1% кріпаків. Визначилося районування форм ренти.
Прийнявши Соборне Уложення 1649 p. — перший узагальнюючий правовий кодекс, уряд Росії завершив остаточне встановлення кріпосного права. Проголошувалося безстрокове, особисто-спадкове, поземельне прикріплення селян до землі. На селян поширювалася юрисдикція поміщиків і вотчинників. Законодавство другої половини XVII —XVIII ст. посилило особисту залежність селян. Без дозволу власників вони не могли піти на заробітки, укладати фінансові угоди, їм заборонялося скаржитися на поміщиків. Останні в адміністративному порядку засилали селян до Сибіру.
У цей час значних успіхів досягло сільськогосподарське виробництво. Розширилися освоєні землі. Промислово-торгового значення набули скотарство, вівчарство, городництво. Зросла товарність селянських господарств. Вони забезпечували 10% торгівлі хлібом. Більшу господарську самостійність порівняно з приватновласницькими селянами мали державні селяни.
Протягом XVI—XVIII ст. зросло господарське значення міст, проте в них мешкало лише 4 % населення. Збільшилася чисельність промислового населення: ремісники становили половину посадського населення країни. Ремесло отримало територіальну спеціалізацію, перетворилося на дрібне товарне виробництво. Оновлення ремесла реформами Петра І першої половини XVIII ст., офіційне впровадження ремісничого устрою сприяли поліпшенню організації виробництва, але його роль у промисловості зменшилася. Період панування ремесла закінчився.
На основі ремісничих підприємств, селянських промислів, дрібного товарного виробництва виникла мануфактура, яка панувала в текстильній, цегельній, рибальській, соляній галузях промисловості. Створювалися мануфактури, засновані на кріпосній праці. Класичною і найпоширенішою їх формою були вотчинні (поміщицькі) мануфактури, сформовані товаризацією феодального господарства. Вони грунтувалися на домашній промисловості селян, монопольному володінні феодалами робочою силою. Посесійні мануфактури належали приватним особам на основі умовного спадкового володіння, використовували працю приписних казенних селян, а також спеціально куплених для роботи на мануфактурах. Вони обслуговували потреби державної скарбниці і практично не були зв'язані з ринком. Кріпосні мануфактури панували в суконній, металургійній промисловості.
У XVII ст. у Росії розпочався процес формування всеросійського ринку. Це було зумовлено спеціалізацією окремих районів, розвитком товарно-грошових відносин. Якщо в XV ст. в основному торгували на місцевих ринках або торжках, у другій половині XVI ст. — на великих обласних ринках, то в XVII ст. вирішального значення набули ярмарки. Росія активно боролася за експортування товарів на Захід. Баланс зовнішньої торгівлі був активним. Політика царського уряду була протекціоністською. В експорті переважала сільськогосподарська продукція.
Господарський розвиток країн Центральної та Східної Європи зумовив істотну різницю з питань генези індустріального суспільства. Одні дослідники намагалися довести, що цей процес відбувався у мануфактурний період XVI— XVIII ст. так само, як і в розвинених західноєвропейських країнах, хоч і мав свої особливості. Інші обґрунтовують положення про початок перебудови в кінці XVIII—XIX ст. в умовах індустріального розвитку. В Росії початок перехідного періоду датується XVII ст.
Аграрний розвиток країн Центральної та Східної Європи був особливою формою генези індустріалізації сільського господарства. Експропріація селянства відбувалася через прикріплення їх до землі з позбавленням прав феодального володіння. Зменшення особистої заінтересованості селян працювати змушувало дворян посилити позаекономічний примус. Власність дворян на землю набувала рис буржуазної приватної власності. Мануфактурне виробництво існувало лише як індустріальне явище.
Більшість вчених розглядають панщинно-кріпосну систему господарства як фактор розпаду феодального господарства і створення передумов для індустріального розвитку. Зменшилося нагромадження капіталу у міщан і селян, торгівлю на внутрішньому і зовнішньому ринках монополізувало дворянство, яке витрачало прибутки на невиробничі потреби. Орієнтація на ринок поміщицьких господарств не змінювала підвалин феодального господарства, зокрема монопольної власності на землю. Вотчинні мануфактури існували як побічне прибуткове заняття на основі феодальних відносин власності. У промисловості, сфері обігу сформувався уклад індустріального господарства.
Отже, у процесі розпаду панщинно-кріпосної системи господарства визначилися два напрями розвитку європейських країн. У Західній Європі відновлювалося парцелярне господарство, капіталістичні відносини утверджувалися фермерським шляхом. У більшості країн Центральної та Східної Європи, зокрема в Росії, аграрна революція відбувалася повільно, із збереженням феодальних пережитків. Підприємницьке сільське господарство перемогло в середині XIX ст.
В економічному житті найрозвиненіших країн світу у XVI—XVIII ст. відбулися суттєві зміни. Після великих географічних відкриттів утворилися колоніальні імперії (іспанська, португальська, голландська, французька, англійська). Наступила епоха промислових переворотів, а разом з нею формування світового господарства. Поява заводів, нових станів — найманих фабричних робітників і власників на засоби виробництва, потужних підприємств стимулювала генезу індустріального суспільства. На зміну ручній мануфактурній діяльності людини прийшла машинна, високопродуктивна праця. Відбулися кардинальні зміни і в інших галузях економіки (сільському господарстві, транспорті, фінансах, торгівлі).
Генеза індустріального суспільства супроводжувалася зміною та вдосконаленням знарядь праці, розвитком промисловості і торгівлі. Потреби економічного розвитку диктували необхідність переходу від дрібного до розширеного товарного виробництва

< Назад   Вперед >

Содержание
 
© uchebnik-online.com