Перечень учебников

Учебники онлайн

Радянсько-югославський конфлікт

Югославські партизани визволили територію Югославії від німецької окупації, допомогли вигнати з Албанії італійських фашистів. Тільки восени 1944 р. Радянська Армія пройшла північно-східною частиною Югославії, просуваючись до Відня, й об'єднала свої зусилля з зусиллями Народно-визвольної армії Югославії.

Партизанська боротьба очолювалась Комуністичною партією Югославії під проводом Й. Б. Тіто. Повоєнна розбудова нової держави розпочалася під монопольним керівництвом цієї партії. В дусі настанов Комінтерну воно одразу приступило до колективізації сільського господарства, націоналізації промисловості, пропаганди комуністичних ідей. У зовнішній політиці Югославія виступила проти англо-американського впливу в Західній Європі, проти плану Маршалла й висунула претензії на порт Трієст, який був окупований англо-американськими військами.

Сталін намагався тримати під власним контролем «усе й усіх». Гордість югославів своїм внеском у боротьбу з фашизмом давала Кремлю підстави підозрювати їх у невизнанні Сталіна як загального керівника й переможця.

В червні 1948р. в Румунії було скликано нараду Ком-інформу для обговорення становища в Югославії. Югославські керівники відмовилися взяти участь у нараді. В резолюції наради повторювалися звинувачення, які вже фігурували в листах Сталіна й Молотова. Дивно, зокрема, виглядало обвинувачення в тому, що в югославській компартії немає демократії, встановився «турецький, терористичний» режим, що не скликаються з'їзди партії. На завершення в резолюції Комін-форму була висловлена впевненість, що керівники КПЮ або змінять свою помилкову політику, або поступляться місцем «здоровим силам» у компартії Югославії.

В Югославії відкинули ці обвинувачення, і більшість комуністів згуртувалася навколо Й. Б. Тіто.

Тим часом резолюція Комінформу стала приводом для розгортання в країнах ЦСЄ репресивної кампанії проти «агентів Тіто». Як правило, жертвами цієї кампанії ставали члени керівництва комуністичних партій, разом з якими у зраді обвинувачували й інших державних діячів.

Процеси над «тітовськими агентами» призвели до подальшого загострення відносин країн «народної демократії» з Югославією. На їхніх кордонах з Югославією почалися збройні сутички, які загрожували перерости в конфлікт.

У листопаді 1949 р. на нараді Інформаційного бюро (Комінформу) в Будапешті була прийнята ще одна резолюція під характерною назвою «Югославська компартія в руках убивць і шпигунів», у якій стверджувалося, що керівництво Югославії встановило в країні «фашистську диктатуру» і є «найманцем імперіалістичної реакції». Боротьба проти режиму Тіто проголошувалася найважливішим завданням усіх прогресивних сил у світі.

Ще 28 вересня 1949 р. Москва заявила про припинення дії Договору з Югославією про дружбу, взаємну допомогу й співробітництво. До аналогічних кроків удалися Польща, Угорщина, Румунія, Болгарія та Чехо-словаччина.

Одразу після смерті Сталіна в 1953 р. СРСР, а згодом і інші краши ЦСЄ почали нормалізувати відносини з Югославією. Рішучий крок СРСР зробив у 1955 р., коли М. Хрущов прилетів у Югославію у супроводі інших керівників (за винятком В. Молотова, який тоді ще обіймав посаду міністра закордонних справ) і визнав помилковість обвинувачень проти Югославії. На зустрічі сторони домовилися відновити нормальні й дружні відносини. Проте Югославія не поспішала повернутися до «табору» або до військово-політичного союзу. В 1961 р. вона стала одним із засновників Руху неприєднання. Тіто вважав себе його лідером, а Рух — утіленням комуністичних ідей про підтримку країн, що визволилися від колоніалізму. В наступні роки країни ЦСЄ розвивали відносини співробітництва з Югославією, хоча траплялися й розбіжності в позиціях, коли Югославія надавала перевагу підтримці країн Азії й Африки.

< Назад   Вперед >

Содержание
 
© uchebnik-online.com