Перечень учебников

Учебники онлайн

ТЕМА II. БОЛГАРІЯ В СИСТЕМІ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН ВІД КІНЦЯ ПЕРШОЇ І ДО КІНЦЯ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

Перша світова війна викликала руйнування і зростаюче невдоволення в країнах Центральної і Південно-Східної Європи. У більшості країн регіону це призвело до радикалізації настроїв населення, різко посилилася політизація суспільства, що й зумовило багато в чому їхнє нове місце в системі міжнародних відносин післявоєнної Європи.

Внаслідок результатів Першої світової війни Болгарія, яка бореться на боці центральних держав, увійшла до групи переможених держав. Мирний договір в Нейі (27 листопада 1919 р.), продиктований Болгарії державами- переможницями, санкціонував не тільки сам факт програної війни, а й нав’язував Болгарії важкі умови миру. Виснажений війною болгарський народ змушений був примиритися з територіальними втратами і високими репараціями. Над психікою болгарського народу особливим чином тяжів тягар образливого диктату. Почуття образи і відособленість викликали прагнення до нівелювання наслідків ураження і перетворилися у джерела

болгарського ревізіонізму, що завдавало постійну небезпеку для Версальської системи і післявоєнного мирного порядку на Балканах. Ревізіонізм цей, будучи використаний також великими державами, незважаючи на свою поміркованість, був причиною постійних побоювань проверсальских держав.

Беручи до уваги політичні традиції, географічне положення, політичну роль, Болгарія стала, незважаючи на невдалі результати війни, важливим політичним об’єктом на Балканах, а також займала ключову позицію у міжнародній політиці цієї частини Європи. Це ставало виразнішим за термін заліковування ран військових, адаптації болгарської держави в умовах проверсальскої Європи і появи тріщин на версальській системі. Керівники болгарської зовнішньої політики, віддаючи собі звіт в можливості поліпшення міжнародної політики своєї країни в мінливих міжнародних ситуаціях, намагалися зберегти свободу дій і не пов’язувати надмірно інтереси своєї країни ні з однією з держав. Багато років тримаючись на відомій відстані від свого союзника з часів Першої світової війни - Німеччини, Болгарія підтримувала багатообіцяючі відносини з Францією з одного боку, і з Італією - з іншого.

Значення Болгарії у міжнародній політиці значно зросло в другій половині 20-х рр. після невдалих проб створення т.зв. балканського Локарно. Неспроможність регіонального пакту безпеки на Балканах за образом рейнського пакту, політика французько-німецького зближення Бранда-Страссмана, домінування духу Локарно, поєднане із зростанням німецького ревізіонізму, загострення югославсько-італійського конфлікту, ревізіоністський наступ Угорщини, створили Болгарії сприятливу міжнародну кон’юнктуру. Перелом, що стався в міжнародних відносинах на початку 30-х рр., який знайшов своє відображення в таких фактах, як агресія Японії в Китаї, фіаско Конференції з роззброєння, декларація держав про визнання права Німеччини в рівності на озброєння, прихід до влади в Рейху Гітлера, вихід Німеччини з Ліги Націй і Конференція з роззброєння, похитнули всю структуру версальського порядку. Такі умови, в яких було ясно, що система міжнародних відносин детермінована результатами Першої світової війни і не втримається, і призвели до подальшого зміцнення позиції Болгарії.

Болгарія першої половини 30-х рр. вже не належала, за політичною думкою, до держав, на яких тяжіла ненависть країни, що програла війну. З плином часу і появою нових вимог політичної дійсності тодішньої Європи губився поділ на переможців і переможених, поступаючись місцем позиції держав незадоволених і держав, які висловлювались за утримання статус- кво. На відміну від першого післявоєнного періоду проверсальскі держави перебували у відступі. Їх пасивність і поразництво посилювалися разом зі зростанням активності або політичного наступу незадоволених таким порядком речей. Зроблені випробування, що мають на меті гальмування територіального або правово-міжнародного становища, незабаром виявилися неефективними, щоб не сказати ілюзорними. Організаційний пакт Малої Антанти швидко піддався політичній девальвації. Розраховуючи на позбавлення політичної свободи Болгарії, балканська Антанта незабаром стала формою без змісту, а болгарсько-югославський договір від 1937 р. означав її політичну смерть. У другій половині тридцятих років обумовленості міжнародних умов були причиною того, що сусіди Болгарії не виявилися солідарними у своєму прагненні до її ізоляції. Міжнародну позицію болгарської державності зміцнював тоді вже сам факт зростаючого економічного і політичного проникнення гітлерівської Німеччини і фашистської Італії до Центральної і Південно- Східної Європи. Проникнення це було причиною не тільки усунення зв’язків між проверсальскими державами цього регіону, але перешкодило також заходам, спрямованим проти Болгарії західними державами, які змагаються з Берліном і Римом. З іншого боку суперництво між державами, у коловорот яких потрапила також Болгарія, створювало труднощі Німеччині та Італії в розширенні своїх впливів, а також перешкодило збереженню ними широкої свободи дій. Можна було говорити про сприятливу міжнародну кон’юнктуру для Болгарії і про зростання її міжнародного впливу.

Наприкінці 30-х рр., коли внаслідок експансії гітлерівської Німеччини і фашистської Італії в прискореному темпі настав розпад Версальської системи, коли чітко послаблювалися зв’язки між проверсальскими державами, а дезінтеграція версальської системи ставала політичною дійсністю, з’явилася ще одна обставина, що сприяла посиленню міжнародної позиції болгарської держави. Отже, домінування демократично-ліберальних методів управління першого післявоєнного періоду поступилося місцем державним пристроям, далеким від демократизму: автократичним, авторитарним або ж фашистським. Правлячі кола тодішньої Болгарії, також не здійснюючи владу демократичним чином, знаходилися у своїх починаннях в більш сприятливих умовах, ніж раніше. Керівники зовнішньої політики країни могли боротися за свої інтереси в умовах кращої міжнародної кон’юнктури. Говорячи про поліпшення міжнародних умов для Болгарії напередодні Другої світової війни, треба пам’ятати, що Болгарія стала об’єктом посиленого впливу великих держав. Їх суперництво, яке все більш загострювалось, визначило не тільки свободу починань, але і час існування цієї сприятливої кон’юнктури. Якщо необхідним є твердження того, що Болгарія кінця тридцятих років була державою, з якою рахувалися на міжнародній арені більше, ніж раніше, що вона являла собою ключ політичного та стратегічного домінування на Балканах, могла в істотній мірі вплинути на співвідношення сил у цій частині Європи, то тоді треба пам’ятати, що все це було тісно детермінованим в часі і несло з собою небезпеку ураження однієї з протиборчих сторін. Болгарські політики намагалися уникнути цього. Не надаючи нахилів, вони бажали утримати нейтралітет як можна довше, що сприяло активізації політичних дій Болгарії і могло продовжити час сприяючій кон’юнктурі, хоча тільки в певних межах, а точніше кажучи, до моменту, коли гітлерівська Німеччина зважилася на війну з західними державами, а потім Радянським Союзом. Коли напередодні нападу на Радянський Союз прийшов час реалізації балканського напрямку експансії гітлерівської Німеччини, треба було пожертвувати своїм нейтралітетом, щоб опинитися в сфері впливу Ш-го Рейху.

Аналіз позиції Болгарії, її місця і ролі в міжнародних відносинах у міжвоєнному періоді призводить до кількох узагальнюючих тверджень. Перш за все треба визнати, що виснажена війною, зарахована до переможених держав та ізольована Болгарія починала свій шлях з позиції держави, відсунутої на другий план міжнародною громадськістю, і була змушена покладатися тільки на свої власні сили і дипломатичні вміння. Незважаючи на важкий старт, Болгарія, не будучи в змозі не прийняти важких умов мирного трактату, змушена була підкоритися режиму Версальської системи. Вона вміло використовувала розвиток міжнародних умов для зміцнення своєї позиції і поступового посилення свого значення. Розвиток цей виявився сприятливим і тому Болгарія починає грати все зростаючу роль в системі європейських міждержавних відносин. Наприкінці мирного періоду вона була вже фактором, який вважається в міжнародному співвідношенні сил. Її значення було вже вище, ніж могло б випливати з економічного потенціалу. Комплекс програної війни міг вже не тяжіти над психікою болгарського народу. Наприкінці 30-х рр. Болгарія була державою, позитивного ставлення якої домагалися інші. Болгарія, однак, не була силою, здатною протистояти тиску фашистських держав. Вона була державою середньою, яка, незважаючи на всі гідні якості, які були дані їй історією, геополітичним положенням, здатністю народу, хоробрістю солдатів, не могла бути великою державою і приймати доленосні рішення.

Досягнуті Болгарією в 30-х роках результати в галузі зовнішньої політики, насамперед перегляд низки умов Нейіського мирного договору і зрівняння їх у правах з іншими державами, дозволили перейти до вирішення територіальних проблем. Розпочата у вересні 1939 р. Друга світова війна обіцяла прискорити їх вирішення. Але, перш за все, Болгарія повинна була визначити своє місце в міжнародному конфлікті. На самому початку війни уряд Г.Кьосеіванова оголосив, що буде дотримуватися політики нейтралітету. Він хоче виграти час, щоб у протистоянні військових угруповань знайти для Болгарії таке місце, яке дозволило б їй з найменшими втратами витягти для себе максимальну користь при вирішенні територіальних проблем.

Виключно важливе стратегічне положення Болгарії обумовлювало напружену дипломатичну боротьбу за її зовнішньополітичну орієнтацію з боку великих держав, насамперед Німеччини та Радянського Союзу. Як і в роки Першої світової війни, зовнішньополітична орієнтація була фактором, що розділяла внутрішньополітичні сили Болгарії. В кінці 1939 - початку 1940 р. пройшли вибори в Народне зібрання - парламент країни. Перемогу на них здобув уряд, що виступив за нейтралітет країни у війні, розвиток відносин як з Німеччиною, так і Радянським Союзом, рішення мирними засобами національно-територіальних проблем. Він отримав в парламенті 140 місць із 160. У лютому 1940 р., після відставки «за станом здоров’я» Г.Кьосеіванова був утворений кабінет на чолі з Б.Філовим. Проте єдності в правлячих колах, як і раніше, не існувало. Це змусило царя Бориса скаржитися: «Мої генерали-германофіли, дипломати-англофіли, цариця- італьянофілка, народ налаштований русофільськи. Тільки я - болгарофіл».

У центрі зовнішньої політики Болгарії даного періоду, що спиралася на протиріччя інтересів провідних держав, перебували добруджанське і фракійське питання. Останнє сприймалося з точки зору необхідності забезпечення Болгарії виходу до Егейського моря. Македонська проблема, не втрачаючи своєї значущості, опинилася в перші роки війни відсунутою силою обставин на другий план.

Розвиток міжнародних відносин, зокрема приєднання Радянським Союзом Бессарабії та Північної Буковини, сприяло висуванню Болгарією претензій до Румунії. Переговори між двома країнами почалися 19 серпня 1940 р. вони стосувалися передачі Болгарії території Південної Добруджі. Після запеклих суперечок сторони 7 вересня 1940 підписали договір, іменований «Крайовським». Територія Південної Добруджі з населенням близько 400 тис. осіб перейшла до Болгарії.

Натхнення, викликане висновком Крайовського договору, змінилося незабаром стурбованістю. Умови, які складалися, практично не залишали Болгарії місця для маневру. У жовтні 1940 р. Німеччина поставила перед нею питання про приєднання до Троїстого пакту, який оформився в вересні. Італія запропонувала домовитися про спільні дії проти Греції. У той же час Великобританія недвозначно попередила Болгарію, що вона стане театром бойових дій, якщо допустить німецькі війська на свою територію. Царю Борису знадобилося все своє вміння, щоб переконати Німеччину, Італію, Великобританію у лояльності Болгарії. Слідом за цим у листопаді 1940 р. надійшла пропозиція Радянського Союзу, який домагався включення Болгарії в сферу свого впливу, підписати пакт про взаємодопомогу. Цар Борис і уряд Б.Філова побоюючись «більшовизації» країни, відкидають радянську пропозицію.

Невдала спроба Італії розвинути наступ у Греції змусила Німеччину прийняти рішення про надання допомоги своєму союзнику. Болгарії була відведена роль «транзитного пункту» для перекидання в Грецію частини зосереджених до цього часу в Румунії німецьких військ. З грудня 1940 р. в країну почали прибувати під виглядом туристів і бізнесменів німецькі військовослужбовці. Болгарський нейтралітет фактично перестав існувати.

Уряд германофіла Б.Філова після цих подій прагне прискорити приєднання Болгарії до Троїстого пакту. 1 березня 1941 р. болгарський прем’єр підписав у Відні акт про приєднання своєї країни до блоку фашистських держав. Легковажно і злочинно болгарська влада зв’язала долю країни з самозваними творцями «нового порядку» в Європі.

Після приєднання до Троїстого пакту зусилля царя Бориса були спрямовані на збереження, наскільки це було можливо, незалежності країни. Саме вони дозволили згодом охарактеризувати Болгарію як «норовливого» союзника Німеччини.

В середині квітня 1941 р. болгарські війська, спільно з німецькими, італійськими, угорськими та румунськими військами, що вторглися на територію Югославії, окупували південно-східні райони Сербії, більшу частину Вардарської Македонії і Західну Фракію. Більшість громадських сил Болгарії зустріло даний факт з натхненням. Офіційна пропаганда стала іменувати царя Бориса «об’єднувачем».

Проте незабаром після нападу Німеччини на Радянський Союз, як зазначав Б.Філов, настрій піднесення змінився смутком. Разом з тим, незважаючи на вимоги Німеччини, цар Борис і уряд не зважилися на оголошення війни СРСР та участь в агресії на Схід. Доводилося рахуватися з традиційними дружніми почуттями болгар до російського народу. Керівництво країни не наважилося і на розрив дипломатичних відносин з країною Рад. Болгарія виявилася єдиним союзником Німеччини, яка зберегла ці відносини протягом всієї війни.

Між тим, наявність в країні майже 700 тисяч німецьких солдатів і офіцерів, тісне економічне і політичне зближення з Німеччиною не могло не мати свого впливу на позиції царя та уряду. У грудні 1941 р. Болгарія опинилася в стані війни з Великобританією і США. Ця «символічна» війна, як її називав офіційний болгарський друк, дорого обійшлася Болгарії. В результаті бомбардувань англо-американською авіацією в кінці 1943 - початку 1944 р., коли кінець війни вже визначився, столиця Болгарії була сильно зруйнована. Крім Софії від бомбардувань англо-американської авіації постраждав ще ряд інших міст і населених пунктів. Число жертв цих бомбардувань склало близько 10 тис. чоловік. Сотні тисяч болгарських громадян опинилися без даху над головою та майна. У той же самий час, поступаючись вимогам Гітлера, цар Борис розпорядився відправити на Східний фронт для участі в операціях німецької армії під Москвою кілька інженерних підрозділів болгарської армії і один санітарний поїзд, укомплектований болгарським медичним персоналом.

Ці факти надали згубний вплив на політичний клімат в Болгарії. Посилилися опозиційні настрої, у відповідь увійшли в силу надзвичайні закони, за якими кожен, звинувачений у політичних діях, підлягав військовому суду. Досвід фашистів з організації репресій не пройшов безслідно - болгарські в’язниці і концтабори наповнились антифашистами та представниками політичної опозиції, в числі якої були лідери центристських і дрібнобуржуазних партій, представники вищого офіцерства.

Не заручившись від царя Бориса і уряду участю болгарських військ у бойових діях на Східному фронті, Гітлер став наполягати на тому, щоб відправити болгар до Албанії для боротьби з місцевими партизанами. Цей факт викликав сильне занепокоєння громадськості країни.

Частина високопоставлених представників політичної еліти Болгарії вже в 1942 р. не приховували своїх симпатій до Англії і США. А на початку наступного року робляться перші спроби контактів з дипломатами цих країн в Берні (Швейцарія) і Стамбулі (Туреччина). Розгром німецьких військ під Сталінградом, чутки про ведення переговорів між різними державами, що воюють, розбіжності між союзниками Німеччини і, нарешті, вихід Італії з війни, змусили царя Бориса замислитися про роль Болгарії в міжнародних умовах, які створилися, і про можливість контактів із Заходом, щоб зберегти династію і трон.

Коливання царя Бориса стурбували Гітлера. У серпні 1943 р. відбулася їхня остання зустріч. Повертаючись з Берліна, цар Борис раптово помер. Сприйнята болгарською громадськістю як важка втрата, смерть царя Бориса III стала для неї додатковим джерелом невпевненості і страху перед майбутнім. Гітлер же прагнув до кінця використовувати все, що пов’язувало Болгарію з рейхом, для того, щоб перешкодити країні вирватися з стягуючих її пут.

Керівництво країною перейшло до регентської ради, створеної при малолітньому царі Симеоні (1938 р.н.), і нового уряду, який очолив Д.Божілов, що займав в уряді Б.Філова пост міністра фінансів. Наявних змін в політиці не відбулося. Соціальна база режиму ще більше звузилася.

Лідери країн антигітлерівської коаліції, які зібралися в Тегерані на конференції в кінці листопада - початку грудня 1943 р., домовилися почати проти Болгарії активні бойові дії з метою змусити її вивести свої війська з території Югославії і Греції. Й.Сталін дав згоду на оголошення війни Болгарії, у випадку, якщо вона зробить напад на Туреччину [24]. Болгари вперше, з часу початку війни, відчули страх перед війною, яка ставала для них все ближчою та більш реальною.

Виконуючи зобов’язання, дані союзникам, Радянський Союз зажадав від Болгарії припинення будівництва кораблів для Німеччини, надання їй своїх портів та аеродромів, використання болгарської території для підготовки та ведення бойових дій.

Сформовані навколо Болгарії нові міжнародні умови, складне внутрішньополітичне становище через партизанський рух, який все більше посилювався, і тиск буржуазної опозиції загрожували поставити країну на межу громадянської війни і призвели до чергової урядової кризи.

1 червня 1944 р. новим главою кабінету став І.Багрянов. До його уряду увійшли як прихильники, так і противники кардинальної зміни зовнішньополітичного курсу країни. Це відразу ж позбавило уряд

І.Багрянова мобільності, що, власне, було головною вимогою моменту.

Тим часом відкриття другого фронту в Європі та нанесення Червоною Армією нищівного удару по німецьким військам в ході Яссько- Кишиньовської операції внесли повну дезорганізованість у діяльність болгарського уряду. Спроби з його боку зробити зовнішньополітичний «переворот» - за допомогою Великобританії і США вивести Болгарію з війни без найменшого натяку на розрив відносин з Німеччиною переслідували лише одну мету - відтіснити СРСР від вирішення балканських проблем. Але було вже пізно, Червона Армія стрімко наближалася до кордонів Болгарії. Оцінивши ситуацію, що склалася, прем’єр-міністр І.Багряний зажадав від німецького керівництва відкликати свої частини з території Болгарії, одночасно віддавши розпорядження Г енеральному штабу почати виведення власних військ з Югославії. Однак ці заходи виявилися далеко недостатніми. Уряд фактично втратив контроль над ситуацією в країні.

24 серпня 1944 р. представники радикальної опозиції на зустрічі з прем’єром І.Багряновим зажадали від нього негайно передати їм владу. Отримавши відмову, опозиція закликала своїх прихильників збройним шляхом усунути уряд від влади і змінити зовнішньополітичний курс країни.

Щоб уникнути катастрофи, що насувається, регентська рада доручила одному з лідерів селянської партії БЗНС - «Врабча-1» К.Муравієву сформувати новий кабінет на основі широкої коаліції («національної концентрації»). Представники радикальної опозиції в особі, в першу чергу, лідерів Вітчизняного фронту відмовилися прийняти пропозицію про входження в новий уряд. Політична криза в країні продовжувала розвиватися.

Тим часом уряд К.Муравієва, сформований 2 вересня 1944 р., в той же день негайно скасував всі акти, які забороняли діяльність політичних партій, антисемітські закони, розформував каральні структури в особі жандармерії, оголосив амністію політичним в’язням і т.д. У зовнішній політиці кабінет К.Муравієва, ведучи переговори з англо-американським командуванням в Каїрі про укладення перемир’я, зобов’язався дотримуватися строгого нейтралітету і вивести Болгарію з війни. Незважаючи на це, Радянський Союз, який наполегливо вимагав від Болгарії оголошення нею війни Німеччині, проігнорувавши новий зовнішньополітичний курс болгарського уряду, 5 вересня 1944 р. сам оголосив війну Болгарії. У той же день бойові кораблі Чорноморського флоту, отримавши наказ, бомбардували болгарські міста Варну і Бургас. Ще через два дні частини 3-го Українського фронту під командуванням маршала Ф.І.Толбухіна отримали наказ Верховного Головнокомандувача форсувати Дунай, перейти болгарський кордон і звільнити країну від залишків німецьких військ. 8 вересня почалася фактично мирна операція Червоної Армії із звільнення Болгарії.

8-9 вересня 1944 р. патріотичні сили в країні, в умовах повної дезорганізації органів місцевої адміністрації, почали брати владу в свої руки. Члени уряду К.Муравієва 9 вересня були заарештовані представниками Вітчизняного фронту, лідери якого в той же день сформували новий уряд. Кабінет Вітчизняного фронту очолив лідер Народного союзу «Ланка» К.Георгієв. У середині вересня 1944 р. була замінена і регентська рада. Дії Вітчизняного фронту, в Національний комітет якого, а отже, і до уряду, входили тільки представники лівих партій, не зустріли жодного опору, оскільки вони сприймалися в суспільстві як можливість уникнути нової «національної катастрофи». Прагнення забезпечити максимально сприятливий для Болгарії вихід з Другої світової війни, уникнувши нових територіальних втрат, зумовило політичне життя країни після 9 вересня 1944 р. і до лютого 1947 р., коли в Парижі був підписаний мирний договір з Болгарією, що гарантував їй, завдяки підтримці СРСР, цілісність її територій. Державні кордони країни залишилися в тому вигляді, як вони існували на 1 січня 1941 р.

Сформовані для Болгарії в період після 9 вересня 1944 р. нові умови гарантували, за підтримки СРСР, право на участь у війні проти Німеччини на її завершальній стадії.

Авторитет Радянського Союзу, дипломатичні відносини з яким Болгарія відновила в серпні 1945 р., безпосередньо позначився на настроях значної частини болгарського суспільства. Болгарам не залишалося нічого, як підтримати Комуністичну партію. Підтримавши Комуністичну партію, болгари протягом більш ніж 40 років під її керівництвом будували соціалізм у своїй країні, залишаючись всі ці роки найвірнішим і відданії ним сателітом СРСР.

< Назад   Вперед >

Содержание
 
© uchebnik-online.com