Перечень учебников

Учебники онлайн

ТЕМА III. ЮГОСЛАВІЯ В СИСТЕМІ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН (1918-1945 рр.)

Перша світова війна принесла югослов’янським народам незліченні матеріальні та людські втрати, особливо постраждали Сербія, Македонія і Чорногорія. За чотири роки війни загинуло понад 720 тис. сербів та 200 тис. інших югослов’ян. У той же час війна призвела до розпаду Австро-Угорщини та Туреччини. Припинили існувати дві імперії, які століттями гнобили югослов’янські народи. Виникла рідкісна в їх історії можливість об’єднання, про що до війни, незважаючи на існуючу югослов’янську ідею, в практичному плані не було й мови.

Сербській нації було важко, якщо не неможливо, повністю об’єднатися в одній національній державі, не включаючи в себе частини інших народів. Аналогічна проблема стояла і перед хорватами. Здавалося, що створенням 1 грудня 1918 р. Королівства сербів, хорватів, словенців, це протиріччя усунулося. Сербський уряд Н.Пашича в ейфорії перемоги пішов на те, що остаточне об’єднання сербських земель відбулося не в великосербському, а в югослов’янському варіанті, хоча і при збереженні гегемонії сербів і правлячої сербської династії Карагеоргієвичів (Караджорджевічей).

Нова багатонаціональна держава з населенням в 12,5 млн. чоловік займала близько 249 тис. кв. км. Національні суперечності в новій державі відразу ж набули більшої гостроти: серби, що складали 40% усього населення, стали панівною нацією, хорвати і словенці, по суті, виявилися на других ролях, а македонці й албанці (проживали в Косово і Метохії) не могли навіть використати свою рідну мову в державних установах, школах, печатки. Щодо віросповідання населення також було вельми строкатим. Православних було близько 5,6 млн., католиків - 4,7 млн., мусульман - 1,3 млн.

Королівство сербів, хорватів і словенців (СХС) було відсталою аграрною країною. 1/4 населення була зайнятою в сільському господарстві, 10% - у промисловості, близько 15% становили чиновники, банкіри,

військовослужбовці, інтелігенція і т.п. Господарство було зруйновано війною, залізничний транспорт паралізований. Більш розвиненими районами були Сербія, Хорватія і Словенія, а найбільш відсталими - Чорногорія, Боснія і Герцеговина і Македонія.

У зовнішній політиці з моменту свого виникнення Королівство СХС орієнтувалося на Францію. Для зміцнення Версальської системи в Центральній і Південно-Східній Європі, за ініціативи Франції, був створений військово-політичний блок - Мала Антанта. Початок цього блоку було покладено в серпні 1920 р., коли Королівство СХС і Чехословаччина уклали між собою військову конвенцію. До цієї угоди потім приєдналася Румунія. Передбачалося також економічне співробітництво членів блоку. Активно відкидаючи жовтневий переворот 1917 року, який стався в Росії, уряд М.Пашича відмовлявся встановлювати будь-які відносини з більшовицькою Росією. Він гостинно прийняв на своїй території залишки врангелівських військ і багатьох білоемігрантів. Необхідно зауважити, що югославські уряди, так само як і політичні лідери країни, фактично не мали самостійної зовнішньополітичної концепції. Відомо, що ще влітку 1918 р. країни Антанти ратували за збереження після війни Габсбурзької монархії, вважаючи, що ця держава буде гарантом стабільності в країнах Дунайського регіону. Масові революційні виступи, що охопили Австро-Угорщину, стали однією з причин, з якої західні союзники Сербії змінили свою позицію. На підтримку створення єдиної югославської держави виступила Франція, яка побоювалась посилення Італії, що виношувала плани отримати якомога більшу частину Далмації.

Після створення Королівства СХС і в ході Паризької мирної конференції з новою державою встановив дипломатичні відносини цілий ряд європейських держав, а також США. Визначення державних кордонів Королівства СХС сталося наприкінці 1919 - початку 1920 р. на основі Сен- Жерменського, Нейіського, Тріанонського і Раппальского договорів з Австрією, Болгарією, Угорщиною та Італією. Добросусідські відносини Югославія підтримувала з Румунією і Грецією. Після вирішення ряду спірних питань про кордони встановилися рівні стосунки з Австрією. Часом ворожими можна назвати на той момент відносини з Албанією, яка стала в 20-ті роки центром тяжіння інтересів Королівства СХС та Італії. Складними, часом непередбачуваними, були взаємини болгарської і югославської держав. Рівні відносини змінювалися періодами напруженості. У 1937 р. був підписаний болгаро-югославський договір про «вічну дружбу», але весь міжвоєнний період каменем спотикання у відносинах цих країн була Македонія, суперечка через яку тягнулася з часів Другої балканської війни 1913 р.

Питання про спірні території у Воєводині затьмарював весь міжвоєнний період югославо-угорських відносин. Воєводину відрізняв досить строкатий склад населення. У ній, крім сербів, проживало кілька сот тисяч угорців, німців і румунів, а також досить велика кількість чехів, словаків, русинів та інших нацменшин.

Але найбільш напруженими в 20-е і 30-і роки були відносини з Італією. Вже в 1918 р. її військові кола розробили план дезінтеграції югославської держави. Згідно Лондонського договору 1915 р., Італія захопила ряд територій на далматинському узбережжі Адріатики, де проживало до 500 тисяч югослов’ян. У 1923 р. Італія захопила портове місто Рієку, яке було проголошено незалежною територією. Питання про межі Італії та Югославії були остаточно визначені тільки в 1924 р. договором в Римі.

Італійська влада підтримала рух усташів. На її території розташовувалися їхні військові табори, з Італії до Марселя прибула група усташів, яка підготувала вбивство короля Олександра. Урядові кола Риму підтримували чорногорських сепаратистів - прихильників колишнього короля Чорногорії Миколи, який, кинувши свою країну в 1916 р., знайшов притулок в Італії. Значно покращилися італо-югославські відносини при уряді, очолюваному М.Стоядіновічем. У березні 1937 р. приїзд до Белграда міністра закордонних справ Італії Чіано став дипломатичної сенсацією, як і укладений італо-югославський договір про дружбу і нейтралітет. Цей договір в цілому давав Югославії ряд вигод: відмова Італії від територіальних претензій, зобов’язання припинити допомогу усташам А.Павеліча, поліпшити становище югослов’ян, що проживають в Італії. У свою чергу югославський уряд визнавав анексію Ефіопії і певні інтереси Італії в Албанії. З початком Другої світової війни Італія знову стала виношувати плани розділу Югославії, негласно підтримуючи керівництво Хорватської селянської партії (ХСП) в досягненні автономних прав Хорватії.

З 1919 р. і до початку 30-х років Франція була головним гарантом незмінності кордонів югославської держави, визначених договорами

1919 р. і 1920 р. Франція виступала заступником системи договорів, укладених між Югославією, Румунією і Чехословаччиною, що мали назву Малої Антанти. Всі названі країни були зацікавлені, щоб влада Габсбургів в Угорщині не була відновлена (така спроба була зроблена Карлом Габсбургом в 1921 р.).

Новий югославо-чеський договір 1922 р. передбачав економічне, фінансове і військове співробітництво для захисту спільних інтересів і був спрямований не тільки проти Угорщини, а й проти Італії.

На початку 30-х років Франція і Англія стали ініціаторами створення нового союзу країн Балканського півострова. Так званий Балканський пакт підписали у лютому 1934 р. в Афінах представники Югославії, Румунії, Греції та Туреччини. Пакт був спрямований проти посилення впливу Італії на Балканах.

В цей же час зрослий авторитет СРСР, його мирні зовнішньополітичні ініціативи викликали серйозну зацікавленість правлячих кіл Югославії та інших країн Південно-Східної Європи.

У 1934 р. були встановлені дипломатичні відносини між СРСР і групою балканських країн (Румунією, Болгарією, Албанією). Однак ідея колективної безпеки, укладення низки регіональних пактів про взаємну допомогу і опір нападу будь-якого агресора, не знайшла в той період відгуку в правлячих колах балканських держав. У рамках старої блокової концепції тривали пошуки об’єднань, політико-економічних союзів. Іноді це була спроба політичної консолідації регіону в інтересах захисту від диктату великих держав. Але в переважній більшості в основі цих угруповань лежали спроби орієнтуватися на ту чи іншу велику державу.

Взагалі ідея об’єднання балканських країн існувала перманентно протягом всього міжвоєнного періоду. Її стійкість базувалася на успіху антитурецького балканського союзу початку XX ст. Разом з тим постійно змінюються міжнародні умови, що висуває нові спонукальні причини.

Поряд з верхівковими процесами в урядових колах балканських держав розвивалися нові тенденції, що посилилися після закінчення Першої світової війни і встановлення післявоєнного світу в Південно-Східній Європі. Це був рух народів, рух солідарності в боротьбі проти національного і соціального гніту, проти втручання великих держав у внутрішні справи і зовнішню політику малих держав. Рух висунув ідею союзу балканських держав, який втілювався в гаслі соціалістичної федерації балканських автономних республік. До цього варіанту балканського об’єднання правлячі кола великих держав поставилися різко негативно.

У період, що передував мирній економічній кризі, проекти балканських спілок інспірувалися переважно великими капіталістичними державами з метою створення залежних від них угруповань, до того ж спрямованих проти однієї чи кількох держав. Так, восени 1922 р. визрівав план об’єднання Румунії, Югославії та Болгарії з метою боротьби на трьох фронтах: проти Радянської Росії, Туреччини та Італії. Конкретні кроки до створення блоку цих країн робилися англійським урядом на рубежі 19241925 рр., А потім, після серії проміжних комбінацій, вони втілилися у відомому проекті гарантійного договору між Югославією, Румунією та Болгарією, який згодом отримав назву «Балканського Локарно». Відверта антирадянська спрямованість цієї британської ініціативи в поєднанні з загостреною боротьбою між великими державами призвели зрештою до невдачі проекту. Як справедливо зазначав югославський історик Ж.Аврамовський, їх мало що об’єднувало, крім загального прагнення до створення антибільшовицької Антанти на Балканах, кожна із зацікавлених держав відстоювала інтереси, що суперечили інтересам інших. Прагнення Англії зміцнити свої позиції на Балканах і в Східному Середземномор’ї, створити «свій» блок на противагу французької Малої Антанти викликало відповідну реакцію її конкурентів.

Англійський проект гарантійного пакту натрапив на зустрічну ініціативу Франції, почату в цілях організації країн Центральної та

Південно-Східної Європи під своєю егідою. Нове регіональне об’єднання мало стати доповненням до Малої Антанти. Активна протидія обом ідеям «Балканського Локарно» надавала фашистська Італія, політики якої твердо дотримувалися тієї точки зору (і намагалися її здійснити), що тільки Італія може і повинна грати роль покровительки балканських країн. Тому, використовуючи тимчасове поліпшення італо-югославських відносин, Муссоліні зміг не тільки перешкодити реалізації як англійської, так і французької ідеї, а й висунути свій варіант балкано-дунайського союзу, який у підсумку виявився ще менш життєвим.

Відродження ідеї балканського союзу відноситься до 1929 р. Причому в цей час в основі її лежали не міжурядові проекти, а рух громадських і політичних кіл балканських країн. Перша загальнобалканська конференція відкрилася в Афінах 5 жовтня 1930 р. і затвердила організаційний статут балканської конференції як постійної організації шести країн - Албанії, Болгарії, Греції, Румунії, Туреччини, Югославії. Вона повинна була «сприяти зближенню і співпраці народів Балкан в їх економічних, соціальних, культурних і політичних відносинах, щоб направити це зближення до об’єднання балканських держав». Верховним органом була Генеральна асамблея, виконавчим - Рада балканської конференції, складена з голів національних груп.

Конференції повинні були виробляти неофіційні рекомендації для урядів у зв’язку з проектами створення балканського союзу. Робота конференцій тривала протягом чотирьох років, зустрічаючи на перших порах схвалення урядів балканських країн. Однак, коли до початку 1932 р. був розроблений проект балканського пакту, міністри закордонних справ Греції, Туреччини і Югославії заявили, що політичні питання є виключною прерогативою урядів і не підлягають розгляду балканських конференцій. Сталося зіткнення двох течій. Вони не з’єдналися, як припускали організатори конференцій, а стали розвиватися паралельно: неофіційне - по затухаючої, а офіційне - по висхідній лінії.

Зміни в загальноєвропейських умовах з’явилися каталізатором балканського об’єднання на рівні урядів. Посилення ревізіоністських та реваншистських претензій Італії і Німеччини, зміна в зв’язку з цим курсу французької зовнішньої політики, до чого всі балканські країни незалежно від характеру їх взаємин з Францією були чутливі, вплив світової економічної кризи, що прийняв затяжний характер в аграрних країнах, - все це наприкінці 1933 р. створювало умови для утворення Балканської Антанти. Формування союзу відбувалося під гаслом «Балкани для балканських народів», що тим не менш не виключало, з одного боку, відокремлення деяких країн усередині регіону, а з іншого - активного втручання великих держав.

Ідея забезпечення миру і безпеки на Балканах зустрічала схвалення всіх урядів, але конкретний зміст, який вкладав кожний з них в цю формулу, створювало часом непереборні протиріччя. Тому, коли 9 лютого 1934 в Афінах відбулося підписання Балканського пакту, дві країни - Албанія і Болгарія - не увійшли до нього.

Балканський пакт являв собою політичний союз Греції, Румунії, Югославії та Туреччини. Країни-учасниці переймали на себе зобов’язання взаємно гарантувати цілісність внутрішньобалканських кордонів, погоджувати політику відносно інших балканських країн. У розвитку пакту передбачався висновок військових конвенцій. У преамбулі містилися посилання на пакт Бріана-Келлога і принципи Ліги націй.

Офіційні кола Франції та країн-учасниць пакту відзначили створення нового союзу доброзичливими коментарями. За оцінкою газети «Енформасьон» Балканський пакт був «інструментом національної безпеки на базі регіональної солідарності». Міністр закордонних справ Югославії Ефтіч говорив тоді, що пакт є «першою і єдиною спробою, розпочатої в інтересах підтримки тривалого миру і безпеки на Балканах. Це - єдине, що можна було зробити в цих умовах ».

Принципова орієнтація Балканської Антанти на Францію не спричиняла участь цієї організації у відповідних акціях французької дипломатії, хоча узгодження позицій, безумовно, мало місце. У комюніке Ради Балканської Антанти 2 листопада 1934 р. відзначалося, що Балканська Антанта вважає бажаним координування діяльності з іншими факторами світу. При цьому малося на увазі співпрацю з Малою Антантою, Францією та СРСР. Причина такої позиції полягала в тому, що протягом найбільш активного та плідного періоду боротьби за створення системи колективної безпеки в Європі Антанта переживала організаційний період: спочатку ратифікація пакту відповідними урядами та введення його в дію (липень 1934 р.), потім вироблення статуту і створення у зв’язку з цим наприкінці 1934 р. Постійної ради, як керівного органу Балканської Антанти і консультативної економічної ради. Але, з іншого боку, творці Балканської Антанти продовжували знаходитися в полоні старих блокових уявлень, в основі яких лежало прагнення до об’єднання групи держав для створення противаги іншому угрупуванню, що змагається. Але навіть і в цьому сенсі Балканська Антанта в основному не вийшла за межі вузько окресленого регіону, сприйнявши лише антиболгарську спрямованість.

З середини 30-х років відбуваються серйозні зміни у зовнішньополітичній орієнтації Югославії. Уряд Стоядіновича проголошує тезу про нейтралітет Югославії та її невтручання у разі загострення конфлікту між Францією і Німеччиною.

До цього часу в правлячих колах балканських країн відбулися такі зрушення, які свідчили про посилення позицій супротивників колективної безпеки. У червні 1935 р. в Югославії до влади прийшов уряд М.Стоядіновича, відкидав ті позитивні кроки, які були зроблені його попередниками в середині 30-х років по збереженню миру. Тоді ж, у

Румунії, в результаті підступів внутрішньої реакції був змушений піти у відставку Н.Тітулеску, що виділявся серед інших буржуазних балканських політиків реалістичним підходом до актуальних проблем війни і миру. Його місце зайняв В.Антонеску, який відкрив список румунських політиків, що призвели Румунію у фашистський табір. При спадкоємності старої кемалістською лінії в політиці Туреччини, яка зберігається зовні, виявлялися серйозні відхилення в бік дедалі тіснішого зближення з угодовською політикою Заходу. Що ж стосується Болгарії та Албанії, то стабільність ревізіоністської орієнтації першої та повне підпорядкування італійській політиці другої ще більше згущувало атмосферу нестійкості і бродіння на Балканах.

Підписання військової конвенції країн-учасниць Балканської Антанти 10 листопада 1936 р. в світлі змін, що відбулися в Середземноморському басейні і на Балканах, не зміцнило позицій цього блоку на міжнародній арені. Вони ставали все більш хиткими і неміцними тому, що союз підривався зсередини самими його учасниками. 24 січня 1937 р. в Белграді був підписаний пакт «Про вічну дружбу» між Болгарією та Югославією. Договір відкривав для Болгарії можливість згодом заявити про свої територіальні претензії до сусідів, перш за все до Румунії та Греції. Антиревізіоністська спрямованість Балканського пакту значною мірою втрачала свою цінність, бо за умовами угоди Болгарія могла розраховувати на неучасть Югославії у можливому конфлікті. За оцінкою німецького міністерства закордонних справ, підписання договору про дружбу з Болгарією мало результатом зведення до простої формальності участь Югославії в Балканській Антанті.

15-18 лютого 1937 р. на засіданні Постійної ради Балканської Антанти в Афінах болгаро-югославський пакт був схвалений після тривалої дискусії і запевнень з боку М.Стоядіновича про готовність виконувати всі раніше прийняті на себе зобов’язання щодо союзників. Складність ситуації полягала в тому, що на цьому засіданні відбувалося обговорення пунктів військової конвенції Антанти, за якими не було досягнуто домовленості під час зустрічі начальників генштабів Греції, Румунії, Югославії та Туреччини в листопаді 1936 р. Антиболгарська спрямованість концепції входила, таким чином, в протиріччя з болгаро-югославським пактом. І хоча у заключному комюніке Постійної ради містилася декларація про необхідність підтримки територіального статус-кво у Східному Середземномор’ї, Чорному морі і на Балканському півострові, дії окремих учасників Антанти сприяли заохоченню ревізіоністських і загарбницьких тенденцій.

Одночасно з болгаро-югославськими переговорами про пакт югославська дипломатія зробила рішучий крок до зближення з фашистськими державами. Це мало далекосяжні наслідки, сприяючи руйнуванню системи спілок і підриву регіональних об’єднань у Центральній та Південно-Східній Європі. З цього часу став активізуватися процес роз’єднання малих країн, що зробив їх беззахисними перед загрозою економічної, а потім у військовій експансії нацистської Німеччини. Балканській Антанті, яка, як і Мала Антанта, могла при відомих умовах зробити свій внесок у створення системи безпеки в Європі, було завдано відчутного удару. Стара система союзів і політичних симпатій руйнувалася.

Усередині Балканської Антанти посилилася недовіра один до одного. Почастішали спроби досягти двосторонньої домовленості незалежно від Антанти. Так, влітку і восени 1937 р. йшли переговори між генштабами Греції і Туреччини про укладення довгострокового військового союзу. Причому грецький проект союзу передбачав попереджувальні заходи не тільки проти Болгарії, а вже й проти Югославії. Домовленість не була досягнута.

Уряди балканських країн тоді не відмовилися ще повністю від участі в заходах, спрямованих на обмеження активності фашистських агресорів. Зокрема, всі держави, які мали морські кордони (за винятком Албанії), підписали резолюцію про безпеку судноплавства в басейні Середземного моря, прийняту Ніонською конференцією у вересні 1937 р. Проте в цілому це була політика угодовства: у кращому випадку - балансування між двома ворогуючими імперіалістичними угрупованнями, а в гіршому - сповзання в бік держав «осі».

Відхід від колишніх союзників неминуче спричинив за собою перегляд позицій з найважливіших європейських проблем. Наприклад, Балканська Антанта в австрійському питанні повела себе аналогічно Малій Антанті. На черговій сесії Постійної ради Балканської Антанти в Анкарі 25-27 лютого 1938 р. при розгляді питання про «аншлюс» на підставі експозе, зробленого міністром закордонних справ Туреччини Рюшту Арас, було прийнято рішення, яке зводилося до чотирьох пунктів: 1) почекати розвитку подій; 2) з’ясувати ставлення до цього Італії; 3) не висловлювати передчасно своєї точки зору; 4) нічого не робити такого, що могло б прискорити «аншлюс».

Політика так званого нейтралітету правлячих кіл Югославії сприяла по суті значному посиленню німецького впливу на економіку країни. Німеччина стає головним партнером у зовнішній торгівлі. Своєрідно сприйняв уряд М.Стоядіновича аншлюс Австрії, заявивши, що це остаточно усуває небезпеку відтворення імперії Габсбургів і є внутрішньонімецькою проблемою. З аншлюсом Австрії гітлерівська Німеччина стала безпосереднім сусідом Югославії.

Слабшають зв’язки між країнами-членами Малої Антанти. У серпні 1938 р. в Югославії відбулася остання зустріч її представників. У дні Мюнхенської угоди правлячі кола Югославії та Румунії не надали жодної підтримки Чехословаччині.

Для Балканського півострова загроза військових конфліктів ще не стала такою реальністю, як для малих країн Центральної Європи. Але вона вже назрівала. Балканські уряди втрачали надію на допомогу Англії і Франції і в той же час відмовлялися звертатися за підтримкою до Радянського Союзу, який був єдиним постійно діючим фактором миру в Європі.

У період, що передує ліквідації незалежності Чехословаччини, Балканська Антанта, як організація, не виявляла активності. Югославія і Румунія діяли в рамках Малої Антанти, підштовхуючи свою союзницю Чехословаччину до краю прірви. Що ж до Албанії, то член Балканської Антанти Югославія активно брала участь в планах розчленування Албанії. Причому в якості можливого співучасника розділу передбачалася також і Греція. Так відбувалася деградація колись оборонного Балканського союзу: від непротивлення агресору до спроб спільного розподілу видобутку за рахунок балканської країни, яка не була членом Антанти, а потім, у період італо-грецької воїни, до задоволення територіальних претензій також за рахунок союзника.

На початку 1939 р. припинила своє існування Мала Антанта, присутні в ці дні в Бухаресті лідери Балканської Антанти констатували, що вона ні за яких обставин не буде інструментом, направленому проти Німеччини. Незабаром послідував захват Італією Албанії, що мало наслідки, які далеко йдуть, для доль світу в Європі. У правлячих колах Югославії, як, втім, і інших країн Центральної та Південно-Східної Європи, посилилися пораженські настрої. У ряді інших країн, навпаки, виявлялося прагнення поживитися за рахунок сусідів. Регіон заповзав у війну, ставши знову тільки периферією Європи, втративши елементи самостійності, які давала свідомість спільності судеб, прагнення до незалежності, до організації колективного опору агресії, тобто все те, що на окремих етапах міжвоєнної історії могло зробити балканський регіон суб’єктом, а не об’єктом міжнародної, загальносвітової політики.

Напад фашистської Німеччини на Польщу 1 вересня 1939 року, розгром Франції, окупація Німеччиною цілого ряду європейських країн, приєднання до Троїстого пакту Угорщини, Румунії та Болгарії зумовили приєднання до цього пакту 25 березня 1941 р. і Югославії. Події ж

27 березня 1941 р. зробили неминучим вторгнення фашистських агресорів до Югославії, яку роздирали міжнаціональні конфлікти, позбавлену реальних союзників і слабку у військовому відношенні.

6 квітня 1941 р. після бомбардування Белграда до Югославії вторглася добре озброєна німецька армія, чисельністю близько 1 млн. чоловік. В окупації території Югославії брали участь її сусіди, сателіти фашистської Німеччини - Італія, Угорщина та Болгарія. Вже 17 квітня в Белграді був підписаний акт про беззастережну капітуляцію югославської армії. За тиждень до цього хорватські фашисти (усташі) за згодою Німеччини та Італії проголосили створення так званої незалежної держави Xорватії на чолі з Анте Павеліч. Ця маріонеткова держава включала, крім Xорватії, ще Боснію і Герцеговину і частину Воєводини. Після окупації та розділу країни югославський уряд в еміграції 4 травня 1941 р. оприлюднив декларацію про продовження боротьби з окупантами. Головну ставку в цьому емігрантський уряд робив на загони четників Драголюб (Дражи) Михайловича, що складалися із униклих полону офіцерів і солдатів королівської армії. Підтримуючи тісні контакти з англійським урядом, югославське емігрантське керівництво домоглося від нього військової та фінансової підтримки. З початку 1942 р. в штаб генерала Д.Михайловича прибув офіцер англійської розвідки Хадсон, а пізніше - англійська військова місія. З квітня 1942 р. англійська авіація почала регулярно постачати четників зброєю, боєприпасами, медикаментами, а також великими сумами іноземної валюти.

Незабаром після нападу фашистської Німеччини на Радянський Союз югославськими комуністами на чолі з Й.Б.Тіто був створений Головний (пізніше - Верховний) штаб народно-визвольних партизанських загонів Югославії. Він підтримував тісні зв’язки з комуністичним керівництвом СРСР і Президією Комуністичного Інтернаціоналу.

Існування двох центрів антифашистської боротьби ускладнювало боротьбу югославських патріотів за звільнення країни. У 1943 р. уряди США і Великобританії офіційно визнали Національний комітет визволення Югославії (НКВЮ), створений комуністами на II сесії Антифашистського віче народного визволення Югославії (29-30 листопада 1943 р.). Однак західні держави не втрачали надії на відновлення в Югославії довоєнного уряду.

Після Тегеранської конференції до активного надання військової та фінансової допомоги югославським антифашистам підключився Радянський Союз. На заключному етапі війни керівництво Великобританії та СРСР зробили спробу обговорити питання про розподіл Югославії на сфери впливу, але незабаром, через протиріччя, відмовилися від його дозволу.

На Ялтинській конференції представники «великої трійки» наполягли на введенні в дію угоди (2 листопада 1944 р.) про утворення об’єднаного югославського уряду. У березні 1945 р. відповідно до рішень Ялтинської конференції було сформовано об’єднаний уряд, який очолив Й.Б.Тіто. Заступником Тіто і міністром закордонних справ став І.Шубашича, який очолював емігрантський уряд у Лондоні. Незабаром об’єднаний уряд отримав міжнародне визнання.

< Назад   Вперед >

Содержание
 
© uchebnik-online.com