Перечень учебников

Учебники онлайн

ТЕМА III. ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА ЮГОСЛАВІЇ (1945-1990 рр.)

До кінця 1944 р. фашистські окупанти були вигнані з Сербії, Македонії та Чорногорії. Однак вся країна була звільнена частинами Народно-визвольної армії Югославії тільки 15 травня 1945 р., через тиждень після офіційної капітуляції Німеччини.

2 листопада 1944 р. у визволеному Белграді між національним комітетом визволення Югославії і емігрантським урядом було досягнуто згоду про утворення об’єднаного уряду. До Установчої скупщини король Петро II був змушений передати свої прерогативи регентській раді. Кримська конференція керівників трьох союзних держав рекомендувала негайно ввести цю угоду в дію, а також розширити Антифашистське віче народного визволення Югославії за рахунок депутатів югославського парламенту, які не заплямували себе співпрацею з фашистами.

7 березня 1945 р. Тіто і Шубашич сформували об’єднаний коаліційний уряд. Політичні противники Й.Б.Тіто отримали лише 3 місця в уряді з майже 30. Мета комуністичного лідера була досягнута. Пішовши на незначний тактичний компроміс, він незабаром отримав загальне міжнародне визнання нової Югославії. До влади надовго прийшла комуністична партія, яка не мала на це жодних шансів у мирний час. Країна за радянським зразком встала на шлях соціальної утопії, яка уводила її в сторону від розвитку світової цивілізації.

10 листопада 1945 р. в Югославії відбулися вибори в Установчу скупщину і плебісцит з приводу державного устрою. Вибори проходили під повним контролем КПЮ. За об’єднаних кандидатів Народного фронту, яким керувала комуністична партія, було віддано 90% голосів. Переважна більшість виборців проголосувала також за республіканську форму правління.

Установча скупщина 29 листопада 1945 р. проголосила Югославію Народною Республікою, а на початку наступного року прийняла першу конституцію ФНРЮ. Югославія проголошувалася об’єднанням рівноправних народів, які на основі права на самовизначення висловили бажання жити в єдиній федеративній державі. До складу федерації увійшли шість Республік: Сербія з автономним краєм Воєводіна і автономною областю Косово і Метохія (пізніше перейменована в автономний край Косово), Хорватія, Словенія, Боснія і Герцеговина, Македонія, Чорногорія. Федерація була утворена за радянським зразком. Етнічний принцип при проведенні внутрішніх кордонів між республіками не був витриманий. Метою Тіто, хорвата за національністю, було не допустити в країні сербської гегемонії, що мало місце в королівській Югославії.

У зовнішній політиці Федеративна Югославія орієнтувалася на дружбу і всебічне співробітництво з СРСР, не ігноруючи зв’язків із західними країнами. Радянське політичне керівництво на чолі з Й.Сталіним не схвалювало таких зв’язків. Воно було також невдоволено деякими самостійними діями югославського керівництва, перш за все, це було пов’язано зі спробами Тіто грати на Балканах провідну роль; без попередніх консультацій з Москвою домовитися з Болгарією про більш тісні взаємодії, ввести війська в Албанію, втручатися на боці партизан у громадянську війну в Греції. Фактично Й.Б.Тіто замишляв створення федерації балканських держав під патронатом Югославії.

10 лютого 1948 р. в Москві відбулася радянсько-болгаро-югославська нарада, на якій Сталін і Молотов у різкій неприйнятній для незалежних держав формі висловили югославському керівництву невдоволення за проведену ними нібито особливу зовнішньополітичну лінію. Тіто у відповідь поставив питання про те, що відносини між Югославією та СРСР зайшли у глухий кут і що в справі економічного і військового будівництва необхідно орієнтуватися на власні сили.

Негативно реагуючи на це, Москва відкликала в середині березня

1948 р. всіх радянських військових радників і цивільних фахівців. Відбувся обмін листами, в яких Сталін і Молотов, у відповідь на спроби югославських керівників виправдатися, у все більш грубій формі звинувачували їх в антирадянщині і наклепницькій пропаганді, в лівацтві і одночасно в опортунізмі і потуранні «буржуазним елементам».

У 1949 р. в країнах-сателітах СРСР пройшли фальсифіковані судові процеси проти відомих партійних і державних діячів, на яких доводилося, зокрема, що Тіто і інші югославські лідери нібито є шпигунами і агентами імперіалістичних розвідок. Це дало привід СРСР розірвати радянсько- югославські відносини і вислати югославського посла з Москви. На угорсько-югославській і румунсько-Югославській межах почали концентруватися війська.

Спровокований керівництвом СРСР конфлікт з Югославією був, по суті, конфліктом між двома прагнучими до своєї гегемонії тоталітарними режимами, персоніфікованими культами Сталіна і Тіто. Опинившись на самоті, у відриві від інших східноєвропейських країн і СРСР, югославське керівництво було поставлено перед важким вибором шляху подальшого розвитку.

Успішна зовнішньополітична діяльність Югославії та її високий авторитет як країни, яка зробила великий внесок у розгром фашизму, сприяли на початку 50-х рр. нормалізації відносин з провідними державами Заходу. У 1954 р. були врегульовані відносини з Італією, в результаті чого було мирно вирішено питання про м.Трієст і прилеглих до нього територій. У 60-70-і роки СФРЮ вдалося укласти договори з розвиненими країнами Європи та Америки про поліпшення соціально- політичного статусу югослов’ян, що знайшли собі роботу в цих державах.

Істотне значення для нормалізації радянсько-югославських відносин мали переговори на вищому рівні в 1955 р., які завершилися підписанням Белградської декларації, а також Московська заява керівників СРСР та Югославії 1956 р. Торгово-економічне співробітництво будувалося на довгостроковій основі. У 70-80-х рр. СРСР займав перше місце в експорті СФРЮ і друге місце в її зовнішньоторговельному обороті. З 1964 р. СФРЮ була членом-спостерігачем РЕВ. Проте радянсько-югославські відносини середини 50-х-80-х років не можна однозначно назвати позитивними. Югославія засудила акції СРСР в Угорщині в 1956 р., Чехословаччині в 1968 р., Афганістані в 1979 р.

Послідовна у своїй зовнішній політиці Югославія була на боці арабських країн в роки арабо-ізраїльських конфліктів, засуджувала політику США у В’єтнамі, Лівані і відносно Куби. З усіма прикордонними країнами СФРЮ мала добросусідські відносини. Виняток склала Албанія, яка підтримувала сепаратистські настрої албанців в автономному краї Косово. Засоби масової інформації цієї країни відкрито закликали до повалення існуючого в Югославії державно-політичного ладу. Албанська пропаганда значною мірою сприяла хвилюванням в Косово в 1968, 1980 і 1981 рр.

Нові можливості для дипломатичної активності Югославії створили розпад колоніальної системи і поява нових держав, які почалися ще в 40-і роки і шукали своє місце в розділеному на протистоячі військово- політичні блоки світі. СФРЮ, що прагнула підтримувати з ними добрі стосунки, використовувала цю можливість для того, щоб очолити народжуваний «третій світ».

З середини 50-х років в югославських зовнішньополітичних документах все частіше зустрічається термін «неприєднання». У липні 1956 р. відбулися переговори між Й.Броз Тіто і главами країн, що розвиваються - Індії та Єгипту, результатом яких стало підписання Й.Тіто, Д.Неру і Г.Насером так званої Бріонської декларації. У ній говорилося про неприєднання цих трьох країн до військових блоків протиборчих держав: НАТО і Варшавським договором, до інших військово-політичних союзів. У вересні 1961 р. Белград став місцем проведення першої конференції глав держав і урядів неприєднаних країн Азії, Африки, Латинської Америки та Югославії.

В умовах «холодної війни» неприєднання до військово-політичних блоків знайшло позитивний відгук серед країн, що розвиваються. Ця свого роду політика «рівновіддаленості» дозволяла багатьом державам, включаючи Югославію, витягувати дипломатичні та матеріальні вигоди з свого становища, підтримуючи, наприклад, ту чи іншу зовнішньополітичну акцію Москви або Вашингтона. Політика неприєднання знайшла підтвердження в ряді конституційних документів і партійних з’їздів як основа зовнішньополітичного курсу держави.

Югославія 60-70-х років була лідером неприєднаних країн. У західній пресі про неї писали як про країну великої дипломатії, зовнішньополітична вага якої у багато разів перевершувала її економічний та військово- технічний потенціал. У 1989 р. в Белграді пройшла дев’ята і, як виявилося, остання конференція глав держав і урядів країн «третього світу» за участю СФРЮ. Наприкінці 80 -х років Югославія підтримувала дипломатичні і торговельні відносини більш ніж зі 100 країнами світу.

< Назад   Вперед >

Содержание
 
© uchebnik-online.com