Перечень учебников

Учебники онлайн

ТЕМА I. КРАЇНИ ЦЕНТРАЛЬНОЇ І ПІВДЕННО-СХІДНОЇ ЄВРОПИ У МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИНАХ КІНЦЯ XIX - ПОЧАТКУ ХХ ст.

Політичне становище в Європі в кінці XIX - початку ХХ ст. було досить складним. У результаті завершення процесу об’єднання всередині Німеччини та Італії з’явилися нові потужні суб’єкти міжнародних відносин. Практично відразу ж вони вступили в протиріччя з Англією, Францією, Росією та Австро-Угорщиною.

Суперництво між великими державами було викликано відмінностями їх глобальних інтересів. Загострення конфліктів було пов’язано з боротьбою за колонії, за сфери впливу і збройне панування на морі і на суші. Експансіоністські стремління обґрунтовувалися націоналістичними і геополітичними теоріями та ідеями. Зовнішня політика великих держав визначалася насамперед військово-силовим тиском і амбітними прагненнями. Силова політика з’єднувалася з таємною дипломатією, секретними договорами, явними і прикритими компромісами, реальними і фальшивими погрозами. Важливе місце у всьому цьому відводилося регіону Центральної і Південно-Східної Європи.

Через вплив на цю частину континенту стрімко погіршилися російсько-німецькі та австро-російські відносини, що наблизило, в свою чергу, Німеччину і Австро-Угорщину. 7 жовтня 1879 р. у Відні був підписаний австро-німецький договір про союз. Разом з тим Німеччина не залишала спроб утримати Росію, принаймні, на рівні «нейтральної» держави. Саме в цьому плані потрібно розглядати відновлення в 1881 р. «Союзу трьох імператорів» і укладення в 1887 р. російсько-німецького «перестрахувального договору». Однак, незважаючи на подібні спроби, Росія поступово переходила у бік головних противників Німеччини.

Подальша діяльність німецького канцлера Бісмарка з ізоляції Франції і «нейтралізації» Росії призвела до укладення 20 травня 1882 р. договору між Німеччиною, Австро-Угорщиною та Італією, що увійшов в історію під назвою Троїстого союзу. Цей договір був укладений на 5 років, але через кожні 5 років він поновлювався і проіснував до 1915 р.

Цікаво, що антиросійська політика правлячих кіл Німеччини в кінцевому підсумку спрацювала проти неї ж самої. Так, відмова Німеччини надати кредити Росії наприкінці 80-х рр. штовхнула останню на встановлення міцних економічних відносин з Францією. Вже в 1887 р. Росія отримала першу французьку позику, за якою надійшли і інші. А за економічним зближенням, як відомо, іде і політичне. До того ж новий німецький імператор Вільгельм II (з 1888 р.) санкціонував проведення так званого «нового курсу» у зовнішній політиці країни, що полягав в енергійної підготовці до війни і проти Франції, і проти Росії.

Підсумовуючи все сказане вище, слід підкреслити, що цілком природним в цих умовах виглядало російсько-французьке зближення, яке стрімко активізувалося. У липні 1891 р. відбувся візит в Кронштадт французької військової ескадри. Ще раніше розпочалися двосторонні переговори про укладення союзу, які завершилися в серпні 1891 р. підписанням франко-російського консультативного пакту. Через рік, у серпні 1892 р., обидві країни підписали військову конвенцію, яку ратифікували наприкінці 1893 р. Таким чином, угодами 1891, 1892 і 1893 рр. був оформлений франко-російський союз, спрямований проти Троїстого союзу.

Кілька слів доречно сказати і про політику Англії. Володіючи величезною колоніальною імперією, займаючи острівне геополітичне становище, Англія наприкінці XIX ст. проводить політику так званої «блискучої ізоляції», тобто намагається прямо не втручатися в континентальні конфлікти, а «загрібати жар» чужими руками. Однак зростаюча конкуренція з боку Німеччини, особливо у справі військово- морських озброєнь, змусила правлячі британські кола поступово переглянути принципи своєї зовнішньої політики. Вже на початку XX ст. на зміну «блискучої ізоляції» приходить активний пошук союзників проти Німеччини. Потенційними союзниками з усіх великих держав об’єктивно могли бути тільки Франція і Росія.

Незважаючи на все сказане, не слід малювати картину міжнародних відносин тільки в похмурих, так би мовити, «конфронтаційних» тонах. Наприкінці XIX ст. виникла ідея пом’якшення міжнародної обстановки, прагнення приборкати гонку озброєнь, вирішувати міждержавні конфлікти за столом мирних переговорів. Примітно, що ідея ця виходила від самої потужної у військовому відношенні держави - Росії. У серпні 1898 р., передбачаючи небезпеку світового конфлікту, російський імператор Микола II виступив з нотою про небезпеку «збройного світу» і закликав провести міжнародну мирну конференцію з метою обмеження гонки озброєнь. Дійсно, в травні-липні 1899 р. відбулася Гаазька мирна конференція. На жаль, через позицію, передусім Німеччини та Франції, на конференції не вдалося вирішити головне питання - про обмеження озброєнь, але вже сам факт скликання представницького міжнародного форуму був надзвичайно позитивним моментом.

Отже, до початку XX ст. значно покращилися англо-французькі відносини. Необхідно нагадати, що в основу франко-англійського зближення був покладений англо-німецький антагонізм і традиційні і все наростаючі протиріччя між Францією і Німеччиною. 8 квітня 1904 р. в Лондоні було підписано англо-французьку таємну угоду. Це стосувалося насамперед питання про розмежування «сфер впливу» між двома державами на півночі Африки (зокрема, за Англією визнавалися «права» на Єгипет, а за Францією - не захоплення Марокко). Дана угода отримала назву «Сердечної згоди», або у французькій транскрипції Антанта. Англо- французька угода була підписана відразу ж після початку російсько- японської війни 1904-1905 рр. У цьому зв’язку можна визначити цю війну - поряд з іспано-американською війною 1898 р. і англо-бурською війною 1899-1902 рр. - в якості однієї з перших імперіалістичних воєн, тобто воєн, спрямованих на перерозподіл вже поділеного світу. Як відомо, Росія у війні з Японією зазнала поразки, уклавши 5 вересня 1905 р. Портсмутський мир. Сумний для Росії результат війни, а також перша російська революція 1905-1907 рр. змінили політику Англії стосовно Росії.

Англія тепер припинила розглядати ослаблену Росію як небезпечного конкурента. Більше того - стала вважати її реальним союзником проти Німеччини і опорою в боротьбі з визвольним рухом азіатських народів. Активними прихильниками зближення двох держав виступили міністр закордонних справ англійського ліберального уряду Е.Грей і російський міністр закордонних справ А.І.Ізвольський, з ім’ям якого пов’язана радикальна переорієнтація зовнішньої політики російської держави.

Результатом цього зближення стало підписання 31 серпня 1907 р. в Петербурзі англо-російської конвенції про розмежування сфер впливу в Ірані, Афганістані й Тибеті. Угодою 1907 р. була створена Потрійна Антанта (Згода) у складі Англії, Франції та Росії. Цікаво, що єдиного союзного договору між трьома країнами не існувало: він буде укладений лише на початку Першої світової війни. Проте ні для кого в світі не становило секрету те, що Англія протистояла Троїстому союзу.

Таким чином, результатом розвитку міжнародних відносин на рубежі століть став поділ Європи і світу на два протиборчих військово-політичні блоки - Троїстий союз та Антанту. Обидва вони за своєю суттю були агресивними. Основним змістом політики великих держав у складі названих об’єднань стала підготовка до світової війни як форми боротьби за перерозподіл уже поділеного світу.

Як зазначалося вище, у зоні пильної уваги великих держав був і залишався регіон Центральної та Південно-Східної Європи, де до початку ХХ ст. значно посилювався національно-визвольний рух народів. Основним завданням цього руху стали зміцнення національно-державної незалежності тих країн, які домоглися цього ще в минулому столітті (Греція, Болгарія, Румунія, Сербія) і набуття суверенітету тими народами, які ще перебували в залежності від Османської імперії (частина болгар, македонці, албанці) і від Австро-Угорщини (чехи, словаки, хорвати, боснійці та ін.).

Геополітична ситуація в регіоні характеризувалася наступними тенденціями.

Болгарія фактично стала незалежною державою після російсько- турецької війни 1877-1878 рр., проте ще не всі болгарські землі звільнилися від влади Османської імперії. Формально Болгарське князівство ще залишалося васально залежним від Порти. Тому головним завданням правлячої династії Кобург і всього болгарського народу стало набуття країною цілковитої незалежності. Рішення цього завдання відповідало національним сподіванням болгар і мало об’єктивно прогресивне значення. Сприятливі умови для цього виникли влітку 1908 р., коли в результаті приходу до влади в Стамбулі младотурків, які прагнули до більшої самостійності країни, ставлення великих держав до Туреччини різко погіршилося. Заручившись підтримкою Австро-Угорщини, яка також розраховувала скористатися зручним моментом на свою користь, болгарський князь Фердинанд 22 вересня 1908 р. проголосив повну і остаточну незалежність Болгарії. Країна стала іменуватися царством, а Фердинанд - царем.

Економіка країни в значній мірі залежала від великого іноземного капіталу, який широким потоком вливався в Болгарію у вигляді позик і прямих вкладень через численні акціонерні компанії та банки. У цьому зв’язку необхідно підкреслити, що іноземні капіталісти не були зацікавлені у розвитку продуктивних сил Болгарії. Навпаки, великі європейські держави - Англія, Німеччина, Австро-Угорщина та ін. - прагнули до збереження промислової відсталості країни, тому що це давало їм можливість не тільки отримувати величезні прибутки, але й тримати Болгарію в стані економічної залежності і тим самим впливати на хід її політичного життя. Таким чином, на початку ХХ ст. Болгарія перебувала під владою «особистого режиму» царя Фердинанда. В економічному і політичному плані царський режим зміцнював зв’язки з Австро- Угорщиною і Німеччиною. У країні йшло посилене будівництво стратегічних залізниць, різко збільшилися військові витрати. Спираючись на підтримку з боку Німеччини та Австро-Угорщини, болгарський уряд приділяв багато уваги широким воєнним приготуванням до війни з Туреччиною.

Сербія отримала повну державну незалежність в результаті перемоги Росії у війні з Туреччиною 1877-1878 рр. На початок ХХ ст. вона була конституційною монархією. В країні встановлюється репресивний режим династії Обреновичей, масове невдоволення яким захопило всі верстви сербського суспільства. Наприкінці травня 1903 р. в країні відбувся державний переворот. Династія Обреновичей була скинута і королем був проголошений Петро Карагеоргієвич. Зміна династії супроводжувалася крутим поворотом і в галузі зовнішньої політики Сербії. Вона почала тепер, на відміну від проавстрійської орієнтації Обреновичей, орієнтуватися на Росію та Францію. З цього моменту Сербія стає центром тяжіння національно-визвольного руху південнослов’янських територій Австро-Угорщини, Xорватії, Словенії і т.д., а також земель, що перебували під турецьким ярмом.

На початку століття різко погіршилися двосторонні сербсько- австрійські торговельні та політичні відносини. У 1908 р., коли Австро- Угорщина окупувала Боснію і Герцеговину, ледь не дійшло до збройного конфлікту між Сербією та Австро-Угорщиною. Сербська буржуазія, підтримувана Росією і Францією, претендувала на приєднання до Сербії всіх сербських земель, що знаходяться за її межами під владою Туреччини і Австро-Угорщини.

Чехія входила до складу Австро-Угорщини, будучи її найбільш економічно розвиненою частиною. Наприклад, Чехія давала близько 90% загальноімперської продукції металургії та машинобудування, понад 50% бумагопрядільної і ткацької промисловості. Економічно сильна чеська буржуазія не мала політичних прав, будучи підлеглою австрійській та угорській буржуазії.

На початку XX ст. населення земель перевищили 10 млн. чоловік. Чеські промислові підприємства входили як в австрійські монополістичні об’єднання (Залізний, Цукровий картелі), так і в міжнародні (Рейковий картель, Асоціація власників бавовняних фабрик та ін.)

Чеська національна буржуазія в цей період не ставила питання про відокремлення від Австро-Угорщини. Її ідеалом продовжувало залишатися федеративна держава та її поступове перетворення з двоєдиного в триєдине (австро-угорсько-чеське). Аж до початку Першої світової війни провідні чеські буржуазні і дрібнобуржуазні (Національна, Младочеська, Національно-соціальна, Аграрна і ін.) партії стояли на позиціях збереження та посилення монархії Габсбургів і її поступової федералізації.

Словаччина. На початку XX ст. Словаччина продовжувала залишатися найбільш відсталим, переважно аграрним регіоном імперії Габсбургів, що входив до складу Угорщини. Тільки 19% загальної вартості промислової продукції угорської частини імперії припадало на Словаччину. Брак національного капіталу обумовив той факт, що промисловість (гірничо- металургійна, лісопереробна, паперова, харчова) розвивалася в основному за рахунок вкладень угорських, австро-німецьких капіталів. Сільське господарство розвивалося переважно за «прусським» шляхом. Причому словацькі землі належали, насамперед, угорським поміщикам. Xарактерним явищем було масове безземелля і малоземелля словацьких селян.

Оцінюючи політичний розвиток Словаччини, треба звернути увагу на відносну нечисленність і політичну слабкість національної буржуазії. Єдиною політичною партією була Словацька національна партія. На початку XX ст. її лідери не тільки не ставили питання про відділення Словаччини від Угорщини, але навіть відмовлялися від гасла автономії в рамках Угорщини (так званої Словацької околії), яке висувалося наприкінці XIX ст.

Боснія і Герцеговина. З 1878 р. перебували під владою Австрії, будучи її найбільш економічно відсталою частиною. У 1906 р. тут було 2,5 тис. жандармів, але менше 600 вчителів. Населення відчувало величезний податковий прес (в народі було поширено прислів’я: «краще турок із шаблею, ніж німець з пером»).

Основною галуззю економіки було сільське господарство (зайнято 9/10 економічно активного населення). Маса безземельних і малоземельних селян поступово пролетаризувалась. У селі часом ще зберігалися напівфеодальні відносини.

У першій декаді ХХ ст. в Боснії і Герцеговині спостерігався політичний підйом. Були утворені буржуазні політичні партії, які поділялися за національною і релігійною ознакою - сербські (православні), хорватські (католицькі) і мусульманські. У жовтні 1908 р., скориставшись сприятливими міжнародними умовами, габсбурзькі власті оголосили про остаточне приєднання (анексії) Боснії і Герцеговини до Австро-Угорщини та надання їм статусу імперських провінцій.

Хорватія входила до складу Угорського королівства. Національний рух у Хорватії відрізнявся сильними традиціями. Саме тому Хорватія в рамках Угорщини користувалася правами автономії (в питаннях адміністрації, суду, церковних справ, освіти), існували національні партії різної орієнтації. Авторитетною була партія «правашей», яка проповідувала ідеї національної незалежності і панхорватізма. Частина цієї партії і «прогресисти» (угруповання ліберально-демократичної молоді, засноване в

1904 р.), які зблизилися з ними, орієнтувалися на співпрацю з сербським національним рухом і ослаблення зв’язків між угорською частиною імперії та Австрією. Дрібнобуржуазна «Чиста партія права» і клерикали висували ідею австро-угорсько-хорватського триализма і створення в складі імперії «Великої Хорватії» шляхом приєднання до неї Боснії і Герцеговини.

У зв’язку з цим слід підкреслити, що для Габсбургів основну небезпеку являв саме рух за хорватсько-сербську співпрацю. В кінці

1905 р. була утворена хорватсько-сербська коаліція, яка виступала проти Габсбургів і єдності їхньої імперії. У 1905-1914 рр. уряд неодноразово переходив до відкритої диктатури, хоча і тут у нього була відсутня послідовна лінія. Влада то намагалася отримати підтримку національної буржуазії шляхом поступок середнім верствам (в 1910 р. була проведена виборча реформа), то вдавалася до репресій (арешти діячів сербського руху, проведення в 1909 р. «Загребського процесу»), прагнучи ліквідувати хорватсько-сербську єдність. Все це свідчило про нестійкість австро- угорського панування в Хорватії.

Румунія. Ще в 1881 р. парламент проголосив Румунію королівством. Румунська корона перетворилася на родове надбання Гогенцоллернів-

Зігмарінгенов - бічної гілки прусського королівського дому, і проіснувала до кінця 1947 р.

У боротьбі за місця в парламенті змагалися два угруповання - ліберальне і консервативне. На рубежі століть, зазначеному все більш активізуючим зростанням промислового виробництва, правляча олігархія в Румунії перетворилася з поміщицько-буржуазної в буржуазно-поміщицьку: великі землевласники позбавлялися своїх колишніх законодавчих привілеїв. Румунський монарх зберігав при цьому чисто номінальну владу.

Переважна більшість православного населення давала привід правлячій олігархії не поспішати з визнанням рівності в правах для іновірців - мусульман та іудеїв, надавши його лише тим з них, хто брав участь у війні за незалежність 1875-1877 рр. Також «неуважність» проявив румунський парламент і до корінного населення Північної Добруджі, що увійшла до складу держави в 1878 р.: виборчого права жителі не отримали.

Об’єднання князівств Молдови та Валахії в єдину державу Румунію і набуття нею незалежності створювали єдиний національно-культурний простір. Значні зрушення на рубежі століть відбулися в розвитку освіти, мистецтва, літератури, науки.

Завоювавши свою незалежність за підтримки та прямої збройної допомоги Росії, вже через п’ять років, в 1883 р. Румунія виявилася пов’язаною з австро-німецьким військовим угрупованням. Союз цей зберігався в глибокій таємниці. Союзницькі угоди узгоджувалися румунською стороною з можливістю розширення меж за рахунок приєднання Бессарабії та інших територій, проте кріпли й розчарування.

У Бухаресті все частіше згадували про пригнічений стан румунського населення, що проживає в Австро-Угорщині, національний рух румун в Трансільванії (області зі змішаним румуно-угорським населенням) викликав в Румунії співчуття. Олігархія розуміла, які важливі переваги вона отримає, якщо поставить плани територіального розширення на цю, популярну в суспільстві основу, зверне їх проти габсбурзької монархії під гаслом об’єднання румунів по обидві сторони Карпатського хребта.

Так створювалися передумови для відходу Румунії від Троїстого союзу та зближення її з англо-франко-російським блоком, який утворився в 19041907 рр. та увійшов в історію під назвою Антанти. У німецького кронпринца, який відвідав у квітні 1909 р. Бухарест, склалося враження, що тільки один старий румунський король, за його власним твердженням, залишився вірним Троїстому союзу. Балканські війни ще більше розхитали зв’язки між Румунією та австро-угорським угрупованням. За Бухарестським мирним договором, що завершив Другу балканську війну, румунська олігархія відторгала у Болгарії Південну Добруджу, фортецю Сілістрію та район Добрич-Балчик на правому березі Дунаю. Але і ця поступка спливаючому союзнику з боку австро-угорського блоку вже не могла втримати Румунію.

У червні 1914 р., під час круїзу по Чорному морю, цар Микола II у супроводі міністра закордонних справ С.Д.Сазонова відвідав румунський порт Констанцу. Тут відбулася його бесіда з королем Румунії Каролем 1 і прем’єр-міністром Бретіану. Підбиваючи підсумки бесіди, Сазонов зазначив, що «Румунія буде намагатися приєднатися до тієї сторони, яка виявиться сильнішою і яка буде в змозі пообіцяти їй найбільші вигоди». Незабаром його висновки підтвердилися.

Угорщина. У XX століття Угорщина вступила, зазначивши перше тисячоліття угорської державності. Позаду залишилося багате історичними подіями та поворотами минуле нечисленного народу в центрі Європи, над яким пронеслися грізні бурі і випробування століть.

Початок нового століття спіткало Угорщину у складі двоєдиної монархії австрійських Габсбургів. Австро-Угорщина була великою державою, яка за своєю територією була другою, а за чисельністю населення - третьою державою в Європі. У її рамках статус Угорщини визначався угодою, укладеною в 1867 р. між Габсбургами та угорськими панівними класами. Угорщина залишалася конституційної парламентської монархією на чолі з королем і зберегла цей статус до 1918 р.

Двоєдина система управління означала відносну самостійність обох частин держави: Австрія та Угорщина в рівній мірі вели свої особисті державні справи, маючи при цьому у загальній власності зовнішню політику, армію, а також фінанси для покриття спільних витрат. Одне з цих спільних міністерств, що фактично не становлять «єдиний уряд», завжди очолював представник Угорщини, правда, це ніколи не був пост військового міністра.

У рамках двоєдиної монархії Угорщина мала всі найважливіші атрибути конституційної буржуазної держави - парламент і уряд. Ці органи влади самостійно вирішували всі питання державного управління: вони мали свою власну адміністративну систему, правосуддя, мережу народної освіти, фінансових та економічних установ. Угорщина мала навіть свою власну оборонну армію (піхоту і кавалерію), яка служила своєрідним «доповненням» до загальної армії Австро-Угорщини. Проте суверенітет Угорщини залишався обмеженим. Володіючи істотною самостійністю у внутрішніх справах, вона була частиною монархії і в цілому управлялася Габсбурзькою династією з єдиного політичного центру, де в основному і визначався зовнішньополітичний курс монархії. Австрійський імператор був в одній особі і королем Угорщини, тобто главою держави. Як такий він мав право скликання і розпуску угорського Державного зібрання (парламенту), призначення прем’єр-міністра країни, попереднього схвалення будь-якого законопроекту перед його винесенням на затвердження парламенту.

Вимоги до національної самостійності, які посилилися напередодні Першої світової війни, давали про себе знати не тільки в Угорщині, але й у всій монархії, практично готуючи її крах. Радикалізація польського, румунського, сербського, словацького, хорватського, чеського та інших національних рухів в Австро-Угорській монархії викликала опір з боку політичного керівництва двох переважаючих головних націй - австрійських німців та угорців. Не було єдності і в стані угорських політиків, де прихильників угоди з австрійським двором продовжувала критикувати «національна» опозиція, що прагнула до незалежності і відокремлення від Австрії. Характерно однак, що у демократичних сил практично не було спільної позитивної програми, яка об’єднувала б прихильників антигабсбурзького табору угорської незалежності та національних рухів. Зростаючі національні протиріччя виключали вироблення, а тим більше прийняття єдиної програми суспільно - політичного розвитку. У цьому і полягала слабкість демократичних сил довоєнної багатонаціональної Угорщини. Спроба зближення прогресивних сил угорської демократичної опозиції і югослов’янських національних інтересів мала місце в кінці 1905 р. Тоді хорвато-сербська коаліція бачила вигоду для себе в союзі з Угорщиною, підтримувала її прагнення до самостійності. Але ці можливості не були використані, Угорщина продовжувала залишатися в рамках монархії.

Плани реформування монархії виявилися запізнілими. Перетворення її з дуалістичної в тріалістичну (триєдину) на деякий час ще задовольнило б потреби чехів, але такий план викликав явний опір з боку угорських панівних класів.

Таким чином, напередодні Балканських війн та Першої світової війни, країни і народи Центральної та Південно-Східної Європи стають об’єктом жорстокої політичної та економічної експлуатації з боку великих держав. Їм загрожувало назавжди залишитися аграрно-сировинними придатками іноземного капіталу і його монополій. Такому положенню в чималому ступені сприяло суперництво між самими державами Південно-Східної Європи, низький рівень їх суспільно-економічного розвитку. В економіці і соціальній структурі Болгарії, Греції, Румунії, Сербії і Чорногорії були великі відмінності. Якщо соціальний вигляд Румунії та Хорватії визначало панування поміщицького землеволодіння, то в Сербії та Болгарії, де поміщиків не було, розвиток капіталізму відбувався на основі розкладання селянського господарства, а в Боснії, Герцеговині, Далмації і Чорногорії розвиток капіталістичних відносин натраплявся на могутні середньовічні пережитки.

Тісні переплетіння національних і соціальних протиріч, панування іноземних держав в країнах Центральної і Південно-Східної Європи визначали в кінцевому рахунку їх становище напередодні Першої світової війни.

Саме в ці роки на Балканах склалася сприятлива ситуація для створення антитурецького союзу балканських держав. Восени 1911 р. Туреччина була втягнута у війну з Італією. На її європейських землях посилилася національно-визвольна боротьба пригноблених народів у

Македонії, Албанії, на островах Егейського моря і т.д. При цьому класові суперечності ускладнювалися національними і релігійними. Монархи незалежних держав створили Союз, основу якого склав Болгаро-сербський договір, підписаний на початку 1912 р. Він передбачав спільний виступ проти Туреччини і розділ її європейських територій. Перша і Друга балканські війни (жовтень 1912 - серпень 1913 рр.) призвели не тільки до ліквідації турецького панування в Південно-Східній Європі, а й до великих територіальних змін. Незважаючи на поразку в Другій балканській війні і втрату Добруджі, Болгарія розширила свою територію на 16 тис. кв. км. Розрахунки Австро-Угорщини на ослаблення Сербії не виправдалися. Територія і населення Сербського королівства зросли вдвічі. Розміри Чорногорії збільшилися в півтора рази. До Греції були приєднані Південна Македонія, Західна Фракія і о.Кріт. Албанія отримала незалежність.

Балканські війни призвели до загострення національних проблем в Південно-Східній Європі і прискорили наближення Першої світової війни. Протиріччя, які накопичувалися десятиліттями, вилилися в грандіозне зіткнення двох військово-політичних блоків. Горючого матеріалу в міжнародній політиці було так багато, що полум’я війни, яка спалахнула в кінці липня 1914 р. між Австрією і Сербією, протягом декількох днів поширилося на всю Європу, а потім, продовжуючи рости, охопило весь світ.

Перша світова війна - одна з найбільш руйнівних і кривавих в історії людства. У війну було залучено 38 держав. Людські втрати склали 10 млн. убитих і понад 20 млн. поранених і контужених, від голоду та епідемій померло близько 10 млн. чоловік. За її страшні наслідки несуть відповідальність правлячі кола провідних держав, які не побажали зупинити сповзання людства у прірву цієї світової «бійні» (тим більше, що фатальної неминучості війни не було).

Приводом до війни була ситуація на Балканах, яка стали ареною боротьби між Австро-Угорщиною і Росією. 28 червня 1914 р. у столиці анексованої Австро-Угорщиною Боснії - м.Сараево був убитий спадкоємець австрійського престолу, ерцгерцог Франц-Фердинанд. Вбивство було скоєно бойовиками таємної організації «Молода Боснія» (Гаврило Принцип, Неділько Габріновіч, Тріфко Грабеч), пов’язаної з впливовою сербською патріотичною організацією «Чорна рука» (або «Об’єднання або смерть»), на чолі якої стояв полковник генерального штабу Сербії Драгутін Дімітрієвіч («Апіс»). Постріли в Сараєво були відповіддю на антислов’янську політику Австро-Угорщини. 23 липня 1914 р. Відень пред’явила Белграду ультиматум зі свідомо нездійсненними вимогами. 28 липня Австро-Угорщина оголосила Сербії війну. Протягом цього періоду, відомого як «липнева криза», Німеччина проводить таємну мобілізацію і концентрацію військ на східній і західній межах. Росія також оголосила загальну мобілізацію. 1 серпня 1914 р. Німеччина оголосила війну Росії, а 3 серпня - і Франції.

Світова війна, що почалася 1 серпня 1914 р., тривала до 11 листопада 1918 р. Її масштаби до 1917 р. безперервно розширювалися. Вже в кінці серпня 1914 р. у війну з Німеччиною вступила Японія. До Німеччини і Австро-Угорщини в 1914-1915 рр. приєдналися Туреччина і Болгарія, які утворили Четверний союз. Число країн, які поступово вступали у війну проти Четверного союзу, безперервно зростала. Крім Японії до них залучилися Італія, Португалія, Румунія, США, Греція. З обох боків війна носила несправедливий, загарбницький характер, правлячі кола країн- учасниць війни переслідували далекосяжні цілі.

Хід світової війни, в першу чергу, визначався співвідношенням військово-економічного потенціалу ворогуючих коаліцій. На початку війни проти Німеччини та Австро-Угорщини виступили Росія, Франція, Сербія, Чорногорія, Бельгія та Англія. Людський потенціал Антанти (не враховуючи колоній) становив близько 260 млн. чоловік. Населення центральних держав налічувало всього 120 млн. чоловік. За іншими найважливішими показниками співвідношення також було на користь Антанти.

Два з гаком роки боїв не дали жодної зі сторін вирішальної переваги або навіть упевненості в швидкій перемозі. Загибель на фронтах мільйонів чоловіків, які складали «колір націй», а також голод і занепад економіки витвережуючи подіяли на всі кола суспільства. Пожвавилися пацифістські настрої в буржуазному середовищі, особливо серед тих угруповань, які були відтіснені від політичного керівництва. Все більш похмурими ставали перспективи продовження війни для Німеччини. Тим не менш, масштаби війни продовжували розширюватися. 6 квітня 1917 р. оголосили про свій вступ у війну США. Перемога Лютневої (1917 р.) революції в Росії не зупинила війни, проте сприяла піднесенню національно-визвольного руху країн і народів Центральної та Південно-Східної Європи, їх прагненню до досягнення повної національно-державної незалежності.

Влітку 1918 р. країни Антанти за підтримки США розгорнули наступ своїх армій у Південно-Східній Європі. Їх операції змусили Болгарію 29 вересня вийти з війни, а незабаром, після звільнення Сербії, капітулювати Туреччину.

Чехія і Словаччина вийшли зі складу Австро-Угорщини та 28 жовтня

1918 р. Національний комітет у Празі проголосив створення незалежної Чехословацької республіки.

Такий розвиток подій викликало відділення від Австро-Угорщини усіх південнослов’янських провінцій. 1 грудня 1918 р. було утворено Королівство Сербів, хорватів, словенців (з 1929 р. - Королівство Югославія). До України приєдналася Північна Буковина, а до Польщі, трохи пізніше, Галичина. На початку листопада тимчасовий австрійський уряд, від імені Австро- Угорщини, яка фактично перестала існувати, підписав перемир’я з Антантою. Австрія була проголошена республікою. В останній день Першої світової війни 11 листопада 1918 р. у Варшаві урочисто було проголошено

відновлення Польської держави. Геополітична ситуація в Центральній і Південно-Східній Європі стабілізувалася. Перед регіоном, як перед усією Європою тепер стояли питання мирного врегулювання повоєнних проблем.

< Назад   Вперед >

Содержание
 
© uchebnik-online.com