Перечень учебников

Учебники онлайн

ТЕМА VII. ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА УГОРЩИНИ В 1918-1945 рр.

Перша світова війна завдала Угорщині вельми відчутної шкоди, обчислювану величезними людськими втратами - додому не повернулися понад 2 млн. солдатів (581 тис. убитих, до 400 тис. зниклих безвісті, 743 тис. поранених і 615 тис. військовополонених). Карл IV в березні 1917 р. здійснив нові спроби мирних переговорів, але і вони, через прагнення Антанти до тотальної перемоги, а з іншого боку, через німецький тиск, не дали позитивних результатів.

Поворот в ході війни наступив лише в липні 1918 р. із загальним наступом військ Антанти. До цього часу великі держави вже склали рішення про розчленування Австро-Угорщини. 3 листопада 1918 р. коли в Падуї було підписано перемир’я, дуалістичної держави практично вже не існувало. Національні рухи відносно мирно, без істотного опору з боку центральних держав, розвалили монархію на окремі складові елементи і призвели до утворення національних держав.

Якщо в Падуї війна для Австро-Угорської монархії закінчилася, це ще далеко не означало закінчення військових дій проти Угорщини, де пішли дві революції. Революційна Угорщина була змушена оборонятися від переважаючих сил противника в особі Антанти і її поплічників, що диктували їй свої умови.

Угорський уряд М.Каройї прагнув встановити прямі контакти з країнами Антанти і укласти з ними окрему угоду про перемир’я, яке, за його розрахунками, мало стати більш вигідним для Угорщини. З цією метою було направлено делегацію на чолі з прем’єром в Белград, до командувача Східною (Балканською) армією французів генерала Л.Франше Д’Еспере. У результаті переговорів 13 листопада була підписана Бєлградська військова конвенція. Вона складалася з 18 пунктів і включала в себе найважливіші положення угоди в Падуї. Крім того, встановлювалася нова демаркаційна лінія на півдні і південному сході від річки Драви до ріки Самош (Сомеш), тобто тільки на ділянці зіткнення з французькими, сербськими та румунськими військами. Кордони на півночі і північному сході не встановлювалися. Це зберігало надію угорської буржуазії утримати колишні кордони на даних ділянках. Згадка у конвенції про те, що угорська адміністрація зберігається і на територіях за демаркаційною лінією, дозволяло членам угорського уряду сподіватися зберегти владу на всій території Угорщини.

Між тим Перша світова війна закінчилася. Німеччина 11 листопада підписала перемир’я. Уряд премьера М.Каройї проголосив «вільсонізм» принципом своєї зовнішньої політики і сподівався за допомогою країн Антанти і США зберегти «велику Угорщину». Однак США, Англія, Франція і Італія не реагували на пропозицію угорського уряду встановити дипломатичні відносини. Прагнучи вийти з зовнішньополітичної ізоляції, Угорщина встановила дипломатичні контакти з Австрією і нейтральною Швейцарією, маючи намір з їх допомогою налагодити зв’язки з країнами- переможницями.

Уряд Угорщини діяв і в інших напрямках. В кінці 1918 - початку

1919 рр. велися конфіденційні переговори з представниками політичних кіл територій, що входили раніше до складу Угорщини, - югославських областей, Трансільванії та Словаччини - з метою переконати їх залишитися в складі «великої Угорщини». Але ці переговори успіху не мали, а на зазначені території поступово були введені відповідно сербські, румунські та чеські війська. Демаркаційна лінія зі Словаччиною була встановлена Антантою в останній декаді грудня 1918 р.

До цього часу на території Угорщини в рамках встановлених демаркаційних ліній (приблизно сьогоднішня Угорщина без міст Сегеда і Печа, але з Бургенланд, Руська Країна (Закарпатська Україна) і західною частиною Трансільванії до Чуча) проживало близько 8 млн. чоловік.

З листопада 1918 по листопад 1919 рр. Угорщина пережила бурхливий рік соціальних і політичних потрясінь, нестабільності у внутрішній і зовнішній політиці. Ситуація почала стабілізуватися лише в другій половині листопада 1919 р., коли в Будапешті з’явився колишній головнокомандувач австро-угорським флотом адмірал М.Хорті. Незабаром він став першою людиною країни, яка отримала підтримку не тільки військових, а й усіх основних політичних сил. З осені 1919 р. до середини

1920 р. хортисти бачили вирішення політичних проблем Угорщини у встановленні військової диктатури. Хорті і його армія на початковому етапі втручалися у справи уряду і адміністрації, грали провідну роль у політиці, стояли над урядом і політичними партіями, здійснюючи своєрідну диктаторську владу.

Створений при Хорті новий коаліційний уряд очолив К.Тусар. Поряд з лібералами до нього увійшли і соціал-демократи. Цей уряд був визнаний кранами-переможніцами і запрошений до Парижа на мирну конференцію. З’ясувалося, однак, що Антанта військовій диктатурі адмирала Хорті віддала перевагу в Угорщині конституційній парламентській системі на багатопартійній основі.

В Угорщині в кінці 1919 - початку 1920 рр. не вистачало двох істотних компонентів буржуазної конституційності - парламенту і голови держави. Територіальні зміни призвели до неспроможності старого складу парламенту, а ерцгерцог Йосип з династії Г абсбургів, що проголосив себе на початку серпня 1919 р. правителем Угорщини, не був визнаний ні країною, ні великими державами, виявився змушеним «подати у відставку».

У січні 1920 р. були проведені вибори до Національних зборів, які висловилися за збереження королівської форми державного правління, а 1 березня майже одноголосно обрали М.Хорті регентом - правителем Угорського Королівства. Парламент врахував побажання нового голови держави, і він отримав широкі права та повноваження, включаючи право на помилування, скликання і розпуск парламенту, призначення виборів.

М.Хорті доручив сформувати новий уряд адвокату Шандору Шимон- Шемадаму. Створений уряд почав свою діяльність 15 березня 1920 р. і, як і колишні, представляв інтереси фінансової олігархії та земельних магнатів. Зовнішньополітична діяльність цього і всіх наступних хортистські урядів була підпорядкована одній меті, сформульованій М.Хорті, - відновлення «великої Угорщини».

Тим часом делегація Угорщини була запрошена до Парижа, де їй вручили умови Тріанонського мирного договору. Угорські правителі вважали їх настільки важкими, що оголосили у країні триденний траур. Угорська делегація не була допущеною до участі у виробленні та обговоренні тексту та умов мирного договору. Більш того, представники великих держав, що визначали нові державні кордони Угорщини, навіть не вислухали думку й аргументи угорської сторони. Не проводилися з цього приводу і референдуми. Тріанонський мирний договір став для Угорщини диктатом великих держав, що визначили долю післявоєнного устрою в Центральній Європі. У результаті територія Угорського Королівства (без Хорватії) скоротилася з 282 тис. до 93 тис. кв. км, а населення з 18 млн. до

8 млн. чол. Мирний договір з деякими змінами повторив обрис демаркаційних ліній, що встановилися навесні 1919 р. Договір враховував таємні угоди Антанти з сусідніми з Угорщиною країнами. Від Угорщини до Румунії відійшли вся Трансільванія і смуга земель на схід від ріки Тиси, що огинає її з півночі і заходу, а також половина Банату. До Югославії поряд з Хорватією і Славенією були приєднані західна частина Банату і майже вся Бачка. До складу Чехословаччини увійшла Словаччина, а також землі прилеглих до Карпат 4-х комітатів (областей), відомих сьогодні під назвою Закарпаття. Нова Австрія отримала смугу з німецьким і угорським населенням на заході Задунайського краю - Бургенланд. Все це означає, що у національно-територіальному відношенні Угорщина була покарана більше, ніж головна винуватиця світової війни.

Тріанонський договір разом з інонаціональним населенням відділив від Угорщини значні території, на яких (в основному вздовж нових державних кордонів) компактно проживала велика кількість угорського населення. В результаті майже 4 млн. угорців опинилися за межами кордонів нової угорської держави. З них згодом близько півмільйона переселилися в «тріанонську» Угорщину, але все ж третя частина всього етнічного угорського населення опинилася за межами національно- державного утворення. Угорщина стала однонаціональною державою, тоді як оточуючі її країни перетворилися на багатонаціональні створення з суттєвим угорським національним елементом. Тріанонський договір не забезпечив угорської меншості відповідні національні права і свободи, що в майбутньому стало причиною подальших непорозумінь між Угорщиною та її сусідами.

Хортисти підписали Тріанонський договір, тому що від цього залежало міжнародне визнання їх влади, але вони фактично не відмовилися від прагнення до його перегляду. Підставу для цього давав незадовільне рішення національних проблем в сусідніх країнах в наступні періоди історії.

Навесні 1921 р. уряд Угорщини очолив граф Іштван Бетлен. Це був самий впливовий, талановитий і авторитетний політик міжвоєнної Угорщини, який практично завершив консолідацію постреволюційного хортистського режиму.

Уряд з самого початку мав і певні зовнішньополітичні успіхи. З північної Бачки і Баранячі були відведені югославські війська. Парламент проголосив остаточне повалення з угорського престолу Габсбургів, а на початку 1922 р. Угорщина була прийнята до Ліги націй.

До середини 20-х років завершився процес консолідації нової політичної системи, була створена верхня палата парламенту, введена нова грошова одиниця - золотий форинт. Реформи, що були проведені, забезпечували господарське зростання в усіх сферах економіки, сприяли зміцненню обмеженого буржуазного парламентаризму і створенню передумов для виходу країни з зовнішньополітичної ізоляції. Правда, зовнішньополітичні можливості Угорщини були дуже обмежені. Найбільш тісні економічні зв’язки встановилися з Англією, але вона офіційно не могла бути опорою угорським устремлінням з перегляду її кордонів. Вирішити ці проблеми могла тільки Франція, але в 20-ті роки у відносинах Угорщини і Франції було чимало складнощів. Пов’язано це було з контролем за виконанням умови Тріанонського мирного договору і союзницькими зобов’язаннями з Малою Антантою. Були навіть побоювання, що Франція може здійснити щодо Угорщини політику Рура, тобто окупувати її. Франція в той період воліла будувати свої відносини в Центральній Європі на союзі з країнами Малої Антанти, інтереси правлячих кіл яких стикалися з інтересами правителів Угорщини.

Відносини з сусідами нерідко оцінювалися угорськими керівниками які знаходилися на межі війни. У цьому чимала «заслуга» хортистів, які своїми гаслами ревізії Тріанона, відновлення імперії св. Іштвана та ін.

насторожували не тільки сусідні держави, які об’єдналися в союз проти небезпеки, що їм загрожує, а й багато великих європейських держав.

Відносини хортистів з Чехословаччиною були складними. У 1921 р.

І.Бетлен перервав переговори, які проходили в Маріанському-Лазнє. Він вважав непотрібним налагоджувати добросусідські зв’язки з Чехословаччиною, вважаючи її слабкою ланкою в системі Малої Антанти, і передбачав здійснити свої ревізіоністські задуми, насамперед, за рахунок цієї країни.

З Румунією угорські правителі вели переговори тільки з незначних економічних питань, та й то безрезультатно. Претензії хортистів на Трансільванію відсували на задній план всі інші проблеми.

З метою розвалити Малу Антанту в 1926-1927 рр. велися активні переговори з Югославією, але завершенню їх завадила позиція Італії. Тільки з останньою у Угорщині були «постійно хорошими» відносини. Вона з усіх питань підтримувала Угорщину на міжнародній арені, особливо після приходу до влади фашистів. 5 квітня 1927 р. І.Бетлен і Б.Муссоліні підписали договір про дружбу і арбітражі. Він складався з п’яти статей, в першій з яких йшлося, що між двома країнами будуть зберігатися «постійний мир і вічна дружба». Голови двох урядів уклали також таємну угоду, за якою взяли на себе зобов’язання «взаємно надавати одна одній політичну і дипломатичну допомогу...».

Ці документи вплинули на співвідношення сил у Центральній і Південно-Східній Європі. Італія перенесла центр ваги в своїй політиці в цьому регіоні на Угорщину. Угорщина ж стала на бік підтримуючої її реваншистські устремління Італії, а пізніше і агресивної політики гітлерівської Німеччини.

Італія зобов’язалася таємно поставляти Угорщини зброю. Фактично переговори І.Бетлена і Б.Муссоліні вели до військової співпраці двох країн.

Про подальшу активізацію угорської зовнішньої політики свідчило зближення з Польщею. При підписанні угорсько-польського договору в 1928 р. глава польської держави маршал Пілсудський висловив підтримку угорської ідеї ревізії кордонів і перегляду в майбутньому мирного договору з Угорщиною. Отже, до кінця 20-х рр. Угорщина вийшла з зовнішньополітичної ізоляції.

Світова економічна криза 1929-1933 рр. тяжко позначилася на економічному і фінансовому становищі Угорщини. Аграрна криза в Угорщині, що почалася вже в 1928 р., заглибилася в наступні роки.

Загострення внутрішньополітичного становища в країні у зв’язку з економічною кризою змусило уряд Бетлена в 1931 р. вийти у відставку. Спроби подолати фінансову кризу за допомогою наданих Угорщині нових іноземних кредитів, які були зроблені новим урядом Дьюла Кароль, не увінчалися успіхом, і йому на зміну у вересні 1932 р. прийшов уряд «сильної руки», очолюваний генералом Гембеш. Гембеш виступив з програмою «відродження угорської нації», розрахованої на розпалювання реваншистських настроїв в країні. У той же час Г ембеш прагнув знищити останні залишки демократичних свобод і довершити фашизацію країни. У березні 1935 р. Гембеш розпустив парламент, після нових парламентських виборів праворадикальні сили і групи націонал-соціалістів стали все голосніше заявляти про недостатність реформ і необхідність наслідувати Гітлеру.

У сфері зовнішньої політики Гембеш відкрито проголосив курс на перегляд Тріанонського договору. Він шукав можливості зближення з Німеччиною. У 1933 р., після приходу Гітлера до влади, Гембеш здійснив поїздку до Берліна, де уклав торгову угоду з сільського господарства.

З метою зміцнення свого становища Д.Гембеш зважився ще на один крок. Враховуючи зростання впливу та авторитету Радянського Союзу, його уряд 4 лютого 1934 р. встановив дипломатичні відносини з Радянським Союзом.

17 березня того ж року в Римі голови урядів Австрії, Угорщини та Італії підписали так звані Римські протоколи. По суті, вони повинні були стати основою тісного співробітництва. Але кожен з учасників протоколів переслідував свої цілі. Італія мала намір зміцнити позиції на Балканах і зміцнитися в Центральній Європі. Угорські правителі вважали, що вістря протоколів буде направлено проти Малої Антанти. Якщо Австрія вважала, що цим шляхом збереже свою самостійність проти Німеччини, то угорський прем’єр розраховував зблизитися з Німеччиною за рахунок Австрії.

Після смерті Гембеша новий угорський уряд М.Хорті доручив сформувати К.Дарані. Його підтримувала впливова частина угорської політичної еліти, яка сподівалася, що він повернеться до консервативних форм правління і не буде насаджувати тоталітарний фашизм гітлерівського типу.

К.Дарані і всі наступні прем’єри хортистів вже не змогли виконати побажання угорської знаті, хоча й намагалися, а потім йшли вправо далі своїх попередників. На нараді міністрів закордонних справ країн Римських протоколів в січні 1938 р. його учасники схвалили італо-германо- японський антикомуністичний блок і погодилися з ідеєю виходу з Ліги Націй. Після повернення з поїздки до Німеччини К.Дарані Угорщина почала широкі військові приготування. У своєму виступі в Дьєрі 5 березня 1938 р. прем’єр-міністр оприлюднив план військової програми, для здійснення якої намічалося витратити 1 млрд. пенге.

У березні того ж року гітлерівські війська, захопивши Австрію, вийшли на кордон Угорщини. Аншлюс викликав тривогу угорської громадськості. Панівним класам довелося знову шукати вихід в заміні голови уряду. У травні жереб випав на директора Національного банку Белу Імреді. Угорська знать вважала, що саме він зможе зберегти хороші відносини з усіма великими європейськими державами. Ставши прем’єром, Б.Імреді обіцяв забезпечити більш самостійну політику хортистської Угорщини та втихомирити опозицію з боку націонал-соціалістичного руху. Але й він не зміг виконати дані обіцянки. Сталося так, що в період його правління Угорщина досягла першого «успіху» в здійсненні плану відновлення «великої Угорщини». Якщо мюнхенський диктат щодо Чехословаччини зробили спільно правителі Німеччини, Італії, Англії і Франції, то перший Віденський арбітраж, який відбувся 2 листопада 1938 р. (по ньому Угорщина отримала південні райони Словаччини і Закарпатської України), був справою тільки Ріббентропа і Чіано.

У листопаді 1938 р. імредісти планували відкрито захопити іншу частину Закарпатської України, поставивши світ перед доконаним фактом, але Гітлер виступив проти цього. Він дав зрозуміти, що надалі все доведеться робити тільки з його згоди. Домовленість про захоплення була досягнута в січні 1939 р., і слідом за цим Угорщина заявила про своє приєднання до Антикомінтернівського пакту. У результаті пішов розрив прямих дипломатичних відносин з Радянським Союзом.

Правляча країною угорська аристократія прагнула переглянути рішення Тріанонського мирного договору на свою користь, але прихильники орієнтації на Англію, Францію і США бажали, аби «прирощування країни» здійснювалося з схвалення цього угруповання держав. Довелося знову міняти главу уряду.

У лютому 1939 р. прем’єр-міністром став граф Пал Телекі, який був вже головою хортистської уряду в 1920-1921 рр. Прагнучи задовольнити побажання обох течій в правлячій еліті Угорщині, він проводив політику лавірування між великіми державами, які протистояли один одному - англо-франко-американської, з одного боку, і «віссю» Рим-Берлін-Токіо - з іншого. Регент М.Хорті та угорський уряд брали жваву участь у підготовці ліквідації незалежної Чехословацької республіки. Що стосується захоплення Закарпатської України, то вони заручилися підтримкою Польщі, разом з якою виступали за створення спільного угорсько- польського кордону. Угорські правителі активно співпрацювали в досягненні цієї мети з гітлерівською Німеччиною, незважаючи на те, що в серпні 1938 р. вони підписали з Малою Антантою угоду про взаємну відмову від застосування сили один проти одного.

15 березня 1939 р. в змові з гітлерівською Німеччиною Угорщина взяла участь у ліквідації Чехословаччини. Угорські війська окупували Закарпатську Україну. Радянський уряд 18 березня засудив здійснення свавілля, насильство і агресію.

*

Після того як Угорщина приєдналася до Троїстого пакту, салашисти стали підтримувати зовнішньополітичний курс уряду, вважаючи при цьому, що вони здатні краще здійснювати його, ніж хортисти. Останні, вбачаючи в прихильниках Салаші своїх конкурентів, всіляко обмежували

* У 1935 р. Ф.Салаші створив фашистську Партію національної волі (салашисти).

їх діяльність, вдаючись іноді навіть до репресій. Прямою агентурою Гітлера в Угорщині були й ті німці, які входили в фашистський «фольксбунд».

У вересні 1939 р., з початком Другої світової війни уряд Телекі, який стояв на позиціях збройного нейтралітету, опинився в складному становищі. Гітлер розраховував на участь Угорщини в бойових діях проти Польщі. Угорський уряд, посилаючись на вікову дружбу з поляками, відмовив йому в цьому і не дав згоди навіть на пересування німецьких військ через свою територію; після її окупації Угорщина прийняла сотні тисяч польських біженців.

Ліквідація польської держави призвела до встановлення спільного радянсько-угорського кордону по гірському хребту в Карпатах. Нові сусіди, СРСР і Угорщина, запевнили тоді один одного в добросусідських відносинах, заявили про повагу кордонів і відсутність взаємних претензій.

Це була лише частина нинішнього Закарпаття з населенням в 600 тис. чол. (З них 480 тис. становили русини). Цей край історично знаходився в складі Угорщини, але в 1919 р. був окупований чехами. Гітлер же мав намір проголосити його Карпатською Україною з далекосяжним прицілом - використовувати для приєднання до цього краю в майбутньому всієї України.

Влітку 1940 р., після того, як Румунія «передала» СРСР Буковину та Бессарабію, Угорщина висунула до неї свої претензії. Вона зажадала повернення населених угорцями районів Трансільванії. П.Телекі, який був прихильником мирної ревізії кордонів, під тиском військових схилявся цього разу навіть до військового вирішення проблеми. Такий варіант проте не задовольняв Гітлера, який мав потребу як в угорських, так і в румунських економічних і продовольчих ресурсах. Він не бажав ускладнення відносин між майбутніми союзниками.

У результаті угорсько-румунський конфлікт був вирішений мирним шляхом. Другий Віденський арбітраж у серпні 1940 р. прийняв рішення про повернення Угорщини північної Трансільванії, а також земель, населених угорської етнічної групою - Секея. Загальна площа цих територій становила 43 тис. кв. км з 2,5 млн. жителів. Таке рішення стало однак половинчастим і не задовольнило жодну з конфліктуючих сторін, тому що не були дотримані ні історичні, ні етнічні фактори (в Румунії, як і раніше залишалося ще близько півмільйона угорців, а до Угорщини відійшли близько 1 млн. румунів). У той же час повернені Угорщині міста Коложвар (нині Клуж) і Надьвараде (Орадя) виявилися прикордонними містами, від яких на півдні були відірвані райони з угорським етнічним населенням, а такі історичні міста як Арал, Темешвар (Тімішоара) та ін. залишалися на румунському боці.

За сприяння Німеччини у вирішенні конфлікту Угорщина була змушена піти на поступки гітлерівцям: фольксбунд був визнаний єдиним законним представницьким органом німецької меншини в Угорщині, ватажок нечисленної фашистської партії Д.Салаші був звільнений з ув’язнення, а в жовтні 1940 р. через угорську територію до Румунії були пропущені німецькі війська. Це означало, що Угорщина поступово прив’язувалася до колісниці гітлерівської військової машини.

Гітлерівське коло навколо Угорщини поступово звужувалося. Восени 1940 р. лише Югославія залишалася тим єдиним «відкритим вікном», через яке Угорщина ще могла мати зв’язки із західним світом, тому що всі навколишні країни вже були окуповані, або перебували під контролем гітлерівців. Прем’єр-міністр Угорщини П.Телекі підписав з Югославією договір про дружбу. Але навесні 1941 р. німці вирішили окупувати Югославію і взамін за територіальні поступки запросили Угорщину брати участь у цій акції. Хорті погодився, а Телекі в знак протесту покінчив життя самогубством. Це попередження проте не допомогло. М.Хорті, генштаб і новий прем’єр Бардошші 11 квітня 1941 р. послали до Югославії війська, які зайняли територію з населенням в 1 млн. чол, що до Першої світової війни належала Угорщині. З них лише 40% становили угорці. Панівна верхівка Угорщини тоді ще наївно вважала, що на цьому війна для них закінчилася. Вона продовжувала проводити політику лавірування, хоч насправді це вже означало кінець політики збройного нейтралітету і фактичний вступ країни у війну.

В кінці червня 1941 р. Угорщина була втягнута у війну проти СРСР. 27 червня угорська авіація завдала бомбового удару по м.Станіслав (Івано- Франківськ) на східній стороні Карпат.

Верховне військове командування Угорщини на початку липня направило на радянський фронт 45 тис. солдатів, які за кілька днів просунулися до лінії Дністра. Далі йшов лише так званий мобільний корпус, який просунувся на схід до 1 тис. км, але потім важко постраждав в боях і на початку грудня 1941 р. з дозволу німців був повернутий на батьківщину. Такий стан справ не задовольняв прогітлерівське вище військове командування на чолі з генералом Г.Верт, який ревно ставився до активнішої участі в антирадянській кампанії румунських військ. Він був готовий направити на фронт всю угорську армію. Політичне керівництво країни було однак більш обережним. М.Хорті за порадою свого сина, льотчика на східному фронті, відсторонив від командування Верта.

Після поразки гітлерівців під Москвою Гітлер зажадав від Угорщини більш активної участі у війні. У підсумку на фронт було відправлено близько 200 тис. угорських солдатів. У грудні відбулося те, чого Угорщина найбільше побоювалася і всіляко намагалася уникнути - вона опинилася в стані війни з Великобританією і США.

Зміна у політиці уряду настала лише після поразки фашистських військ під Сталінградом і наступного розгрому другої угорської армії на Дону під Воронежем в січні 1943 р. Цій погано озброєній армії німці доручили нездійсненне завдання - зупинити наступ Червоної Армії вздовж лінії фронту протяжністю 200 км. Угорська армія зазнала катастрофічної поразки: 40 тис. убитими, 70 тис. пораненими і полоненими. Після цієї поразки ультраправі сили вимагали відправки на фронт нових додаткових військових формувань, а прихильники І.Бетлена і нового прем’єра М.Каллаї, навпаки, домагалися повернення залишків армії на батьківщину.

Уряд М.Каллаї прагнув не давати гітлерівцям нових солдатів і навіть обіцянок, більше того, він намагався не виконувати старі. Це викликало різке невдоволення Гітлера. Каллаї одночасно почав пошук шляхів виходу Угорщини з війни, встановив контакти і вів таємні переговори з англо- американцями про перемир’я. Політика угорського прем’єра отримала найменування «політики гойдалок і лавірування». Така політика Каллаї і його прихильників могла б зберегти хортистський режим при будь-якому результаті війни. Будучи союзником гітлерівської Німеччини, угорський уряд продовжував активно брати участь в антирадянській війні, сподіваючись, що вермахт зможе зупинити Червону Армію. У разі ж неуспіху, як вважали хортистські правителі, тільки США і Англія зможуть запобігти вступу радянських військ до Центральної Європи. Подібні розрахунки і визначили другу сторону зовнішньополітичного курсу угорського уряду, що складалася в посилених пошуках більш міцних контактів з англійськими і американськими правлячими колами. Емісари М.Каллаї відвідували Туреччину та інші столиці нейтральних держав. Швейцарія була обрана для зустрічі посланника Д.Бакача-Бешшеньеі з представниками США Р.Тейлором і А.Даллесом. Обговорювали питання, як зробити так, щоб Угорщина була окупована американськими або англійськими військами в разі розгрому її військ.

Для переговорів з англійцями на початку серпня 1943 р. виїхав до Туреччини син прем’єр-міністра К.Каллаї, а за ним і співробітник МЗС Л.Вереш. 17 серпня вони зустрілися з англійським посланником. У переданому йому меморандумі говорилося, що Угорщина розірве з Німеччиною, як тільки англоамериканські війська досягнуть угорських кордонів. 9 вересня англійський посол Х’ю Хеджсболл-Хюджесен передав Л.Вереш на борту англійського судна в Мармуровому морі попередні умови можливої угоди. Прихильники Каллаї в уряді схвалили ці умови і повідомили про це англійському представнику в Лісабоні.

З вересня 1943 р. між Будапештом і англо-американськими представниками в Туреччині підтримувався постійний таємний радіозв’язок. Тривали переговори також через дипломатичні місії в Стокгольмі, Лісабоні і Берні.

Про ці переговори було відомо німецькій розвідці. У Берліні не бажали терпіти двоїстої політики свого угорського сателіта і шукали спосіб покласти їй край. Гітлер викликав до себе М.Хорті, інформував його про свою обізнаність і запропонував регенту замінити уряд М.Каллаї. Але Хорті не поспішав, хоча у німецького фюрера були всі підстави вважати, що угорський уряд М.Каллаї не здатний придушити поширюючийся народний опір війні. Вичерпавши всі інші засоби змінити хід подій в Угорщині, Гітлер прийняв рішення окупувати її.

19 березня 1944 р. фашистські війська Німеччини окупували Угорщину. За винятком окремих випадків, вони не зустріли серйозного збройного опору. Після окупації країни в оточенні М.Хорті почалася нова активна підготовка до виходу Угорщини з війни. Умови західних країн були колишні, а головне - проблему слід вирішувати перемир’я з СРСР. На самому початку жовтня 1944 р. угорська урядова делегація, нарешті прибула до Москви для ведення переговорів у МЗС СРСР (11 жовтня було підписано угоду про перемир’я, за якою Угорщина зобов’язалася оголосити війну Німеччині).

15 жовтня М.Хорті виступив по радіо і зачитав прокламацію про вихід країни з війни, розповів про перемир’я. Ці звістки були радісно зустрінуті угорцями. Вихід з війни у військово-політичному відношенні не був однак підготовлений, і спроба ця скінчилася невдачею.

16 жовтня 1944 р. М.Хорті змушений був піти у відставку, а головою Угорщини став Ф.Салаші. Це стало кінцем хортизму і означало встановлення в країні фашистської диктатури. Коли це сталося, радянські військові частини вже вступили в східні і центральні райони Угорщини.

Представники Угорського фронту, нелегальні антифашистські групи буржуазних і військових кіл в умовах окупації і фашистської диктатури знайшли спільну мову. На початку листопада 1944 р. вони створили спільний Визвольний комітет Угорського Національного повстання, який очолив звільнений з в’язниці Е.Байчі-Жилінський. Комітет мав і свою військову організацію для реалізації завдань з підготовки до збройного повстання проти гітлерівців. У міру наближення радянських військ планувалося національне повстання.

Нажаль, через арешт керівного штабу повстання не відбулося об’єднання антифашистських сил і розгортання єдиного національного повстання в Угорщині. Частини Червоної Армії взяли Будапешт 13 лютого 1945 р., а рівно через два місяці вся Угорщина була очищеною від фашистів.

В результаті війни Угорщина опинилася у важкому становищі. Війна завдала країні величезних збитків і руйнувань. Було знищено або вивезено

з країни близько 40% національних багатств. Сотні тисяч людей втекли на Захід. Масштаби людських втрат у межах країни, що в основному повторює Тріанонський кордон, обчислювалися за оцінними даними приблизно в 600 тисяч - 1 млн. убитими (загальна чисельність всіх загиблих угорців - 1,5 млн.), а чисельність військовополонених разом з вивезеним з країни цивільним населенням наблизилася до 900 тис. чол.

< Назад   Вперед >

Содержание
 
© uchebnik-online.com