Перечень учебников

Учебники онлайн

ТЕМА V. ЮГОСЛАВІЯ В СИСТЕМІ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН КІНЦЯ 80-х - початку 90-х років

Югославія після розриву з СРСР в 1948 р. відмовилася від радянської моделі розвитку і проголосила «самоврядний соціалізм». Він дозволив створити значний економічний потенціал і істотно підняти життєвий рівень населення країни.

Основою державного устрою Югославії була сильна централізована влада. Фактично це означало владу бюрократичної системи, яка ґрунтувалася на політичній монополії Союзу комуністів Югославії (СКЮ). Разом з тим Конституція 1974 р. містила принцип колективності і ротації (заміни) політичних лідерів від шести республік на посту президента СФРЮ, що мало запобігти кризі в міжнаціональних відносинах.

Після смерті Й.Броз Тіто (1980 р.) стала посилюватися економічна і політична нестабільність. До кінця 80-х рр. виявлено серйозні дефекти в політичній структурі югославської федерації. У 1988 р. загострилися відносини між албанцями і сербами в автономному краї Косово, найменш економічно розвиненому районі Югославії, що входив до складу Республіки Сербія. Для придушення невдоволення албанського населення неодноразово використовувалися частини Югославської народної армії (ЮНА). По суті економічна криза кінця 80-х рр. підсилила прагнення всіх націй і народностей югославського суспільства до самовизначення. Пробуджений націоналізм, що підігрівається образами минулого, перейшов у наступ.

Подальші події в Югославії розвивалися і під впливом міжнародних факторів. «Перебудова» в СРСР була тлом і каталізатором подій у всіх країнах Східної Європи. «Оксамитові» революції 1989 р. у деяких країнах Центральної та Східної Європи прискорили політичні процеси в Югославії, які розвивалися в тому ж напрямі, проте зростали наростанням національних протиріч.

Останнім цементуючим початком Югославської Федерації залишався СКЮ - правляча партія країни. Початок розпаду СКЮ поклав початок розпаду Югославії. 20-22 січня 1990 р. у Белграді відбувся XIV Позачерговий з’їзд СКЮ, якому судилося стати останнім в історії СКЮ. На ньому делегації Словенії та Хорватії проголосили про незалежність своїх Спілок комуністів і залишили з’їзд. У результаті СКЮ позбувся керівних органів і розпався на незалежні республіканські організації, внаслідок чого почалися дезінтеграційні процеси в федерації. Центр ваги політичного керівництва остаточно перемістився у республіки, де влада перейшла до відповідних етнократичних кланів. Загострилися відносини між республіками.

1990 р. став роком проведення виборів на багатопартійній основі у союзних республіках і початком діяльності знов обраних республіканських парламентів. З початку року повсюдно стали виникати нові політичні партії, переважно на національній основі. У квітні 1990 р. відбулися вибори у Словенії та Хорватії. В обох республіках комуністи зазнали поразки. У Словенії до влади прийшла Демократична опозиція Словенії (ДЕМОС), хоча головою Президії Словенії був обраний комуністичний функціонер М.Кучан. У Хорватії перемогла Хорватська демократична співдружність (ХДС), а його лідер Ф.Туджман, в минулому генерал Тітовської служби безпеки, став головою Президії Хорватії. І Хорватія, і Словенія проголосили повний суверенітет республік, змінили їх атрибути і назви, проголосили примат республіканського законодавства над союзним (федеральним), розпочали до формування своїх збройних сил.

У Хорватії різко загострилися хорватсько-сербські протиріччя. За конституцією 1990 р. Хорватія проголошувалась державою тільки хорватського народу. Вимога сербського населення гарантувати їх права шляхом надання культурної автономії були відкинуті новим керівництвом Хорватії. У відповідь у населеному переважно сербами Сербському Краї (центр - м.Кнін) була проголошена своя республіка і прийнята Декларація про суверенітет і автономію. Так виник сербський рух у Хорватії, який поставив за мету не допустити свого відриву від Сербії.

У листопаді-грудні 1990 р. пройшли вибори на багатопартійній основі в інших чотирьох югославських республіках. Загальну увагу привернули вибори у Сербії. Тут з колишнього Союзу комуністів Сербії, який оголосив влітку 1990 р. про саморозпуск, і Соціалістичного Союзу трудового народу була утворена Соціалістична партія Сербії (СПС). На виборах СПС зробила наголос на захисті прав людини і демократичних свобод, орієнтації на ринкову економіку і висунула гасло «Сильна Сербія в сильній Югославії». Вибори принесли СПС 75% місць в парламенті, а її лідер Слободан Мілошевич став Г оловою Республіки Сербія.

Вибори в Чорногорії принесли перемогу Союзу комуністів, який, зберігши свою назву, проголосив демократичні реформи в країні.

У Македонії жодна з партій не отримала більшості, так що національна партія (ВМРО - Демократична партія македонської національної єдності), отримавши трохи більше голосів, ніж комуністи, не змогла домогтися переваги в парламенті. Президентом Македонії було обрано К.Г лігорова, представника старої політичної еліти.

Вибори в Боснії і Герцеговині пройшли за національними партіями, які відзеркалили співвідношення трьох національних груп в республіці (мусульман-боснійців, сербів, хорватів). Головою Президії обрали мусульманського лідера А.Ізетбеговича.

Сам хід виборів показав зростання національно-релігійної напруженості. Підсумком виборів став розпад єдиного конституційного порядку в країні і виникнення паралельних конституційних правових систем. Консультації на рівні Президії СФРЮ, яка ще продовжувала свою діяльність, виявили непримиренність позицій сторін і зростаючі розбіжності. Сербія і Чорногорія прагнули зберегти федерацію, Македонія, Боснія і Герцеговина схилялися до конфедеративного пристрою, Словенія і Хорватія виступали за союз самостійних і суверенних держав.

26 червня 1991 р. Словенія і Хорватія, кожна самостійно, оголосили про свою повну незалежність. Федеральна влада у Белграді оголосила ці акти незаконними і за допомогою введення військ на територію цих країн сподівалася не допустити відділення двох колишніх союзних республік. Однак у Словенії югославські війська отримали рішучу відсіч. Нова держава відстояла свою незалежність. У Хорватії югославська армія активно підтримувала сербські збройні формування Сербської Країни. Кривавий сербсько-хорватський конфлікт забрав 30 тис. життів. За сприяння ООН військові дії в Хорватії були припинені, однак питання про сербські землі в країні залишається невирішеним.

Македонія отримала незалежність на основі референдуму у вересні 1992 р., уникнувши воєнної конфронтації. Після отримання незалежності Словенією, Хорватією, Македонією парламент Боснії і Герцеговини проголосив незалежність своєї країни. СФРЮ вже практично не існувало. У Белграді вирішили створити нову федерацію - Союзну Республіку Югославії (СРЮ), яка об’єднала Сербію і Чорногорію (квітень 1992 р.). Нову державу очолив лідер колишніх комуністів Сербії - С.Мілошевич, який став президентом СРЮ.

Найбільш тугий вузол протиріч, які на 3,5 роки став визначальним чинником всієї югославської кризи, виник в Боснії і Герцеговині, де етнічний сепаратизм, замішаний на національній нетолерантності і релігійному екстремізмі, привів до непримиренної ворожнечі між сербами (православними за віросповіданням) мусульманами (боснійськими слов’янами, які сповідують іслам) і хорватами (католиками), що проживають у республіці.

У листопаді 1990 р. у Боснії і Герцеговині в результаті перших багатопартійних виборів до влади прийшли партії, що відзеркалюють основні національно-релігійні групи населення: мусульманська Партія демократичної дії, Сербська демократична партія і Хорватська демократична співдружність. Між ними розгорнулося гостре політичне протиборство за реалізацію своєї концепції державного устрою республіки. Більшість у республіканському парламенті отримала Партія демократичної дії, а її голова А.Ізетбегович став головою Президії Боснії і Герцеговини, тобто керівником республіки. Лідер мусульман і очолювана ним партія повели лінію на створення єдиної держави ісламської орієнтації. У жовтні

1991 р. парламент Боснії і Герцеговини проголосив незалежність і суверенітет єдиної держави.

Боснійських сербів така перспектива явно не влаштовувала. Їх метою було створення власного державного утворення з подальшою можливістю об’єднання з Сербією. 21 грудня 1991 р. боснійські серби провели референдум і проголосили на своїй території Республіку Сербську. Проголосили утворення своєї держави і боснійські хорвати. У лютому 1992 р. боснійські мусульмани та хорвати провели плебісцит про незалежність. Більшість, яка взяла в ньому участь, висловилася за незалежність цілісної Боснії і Герцеговини, а сербська громада не взяла в ньому участь.

6 квітня 1992 р. країни ЄС визнали незалежність Боснії і Герцеговини. Відразу ж після цього спочатку у Сараєво, а потім і в інших регіонах республіки розпочалися зіткнення збройних формувань етнічних громад, які незабаром переросли в широкомасштабну громадянську війну. Міжнародне співтовариство провину за ескалацію насильства поклало на сербську сторону. Сербія була звинувачена у підтримці сепаратистських домагань боснійських сербів і агресії проти Боснії і Г ерцеговини. 30 травня 1992 р. Рада Безпеки ООН ухвалила рішення про міжнародну політичну й економічну ізоляцію СРЮ.

У ході військових дій навесні й восени 1992 р. боснійські серби, маючи більш організовану армію, перевагу у бойовій техніці і озброєннях, залишених Югославською народною армією, домоглися значних військових успіхів у всіх регіонах Боснії і Г ерцеговини, практично повністю блокували столицю республіки - Сараєво. Протягом кількох місяців місто було піддано руйнівному бомбардуванню. Навесні 1993 р. серби провели успішну військову операцію в Східній Боснії, де в руках мусульман залишилося лише три невеликих анклави До кінця 1993 р. серби контролювали до 70% території Боснії і Герцеговини і сконцентрували зусилля на спробах політичним шляхом закріпити територіальні придбання. У 1994 р. бойові дії між протиборчими сторонами носили в основному позиційний характер без істотних змін лінії фронту.

Новим елементом боснійської драми стало збройне протистояння в центральній Боснії між хорватами та мусульманами. Цей конфлікт вдалося згасити тільки після створення мусульмано-хорватської федерації. Угода з цього питання за посередництвом США була підписана в березні 1994 р. у Вашингтоні.

У 1995 р. військово-політична ситуація в Боснії зазнала докорінних змін і стала несприятливою для сербів. Затяжні бойові дії в умовах повної міжнародної та економічної ізоляції істотно підірвали їх військовий потенціал, а принципова позиція міжнародного співтовариства остаточно позбавила сербських лідерів віри в можливість військовим шляхом реалізувати свої політичні цілі. Блокада була реальною і дуже жорсткою, так як свої кордони з Республікою Сербською закрила і Союзна Республіка Югославія. Причиною тому стала відмова боснійських сербів прийняти план мирного врегулювання в Боснії і Герцеговині, розроблений міжнародною Контактною групою.

Змінилося співвідношення сил і в Хорватії. У травні і серпні 1995 р. армія Республіки Хорватії у ході широкомасштабних воєнних операцій повернула під свій контроль більшу частину території Сербської Країни, а сербсько-країнська армія, яка взаємодіяла з частинами боснійських сербів, перестала існувати як військова сила.

Серйозним ударом для сербів у Боснії стало бомбардування авіацією НАТО, що було проведено в серпні-вересні 1995 р. з відома Ради Безпеки ООН, їхніх військових і промислових об’єктів. Війська мусульмано- хорватської федерації зробили успішний наступ, який було зупинено лише після підписання в жовтні 1995 р. 26-ї за рахунком угоди про перемир’я.

За 3,5 роки бойових дій у Боснії і Герцеговині було вбито і поранено більше 250 тисяч, зруйновано сотні міст, населених пунктів, промислових і цивільних об’єктів. Число біженців і переміщених осіб перевищило три мільйони чоловік. Протиборчі сторони повсюдно і систематично порушували права людини, застосовували такі антигуманні методи, як «етнічні чистки», інтернування людей у табори, масові страти і розстріли мирного населення.

Найважливішим чинником у цій трагедії стало створення міжнародної Контактної групи (КГ) з проблем Боснії і Герцеговині у складі представників Росії, США, ФРН, Франції і Великобританії. В ході напружених консультацій КГ в липні 1994 р. був сформований мирний план. На його основі конфліктуючі сторони за підтримки країн-членів КГ у листопаді 1995 р. в американському місті Дейтон розробили пакет мирних документів з боснійського врегулювання, який і був 14 грудня 1995 р. підписаний в Парижі Президентом Республіки Сербії С.Мілошевичем, Головою Президії Боснії і Герцеговини А.Ізетбеговичем і президентом Хорватії Ф.Туджманом. Свої підписи під цим документом як свідки поставили і керівники країн- членів Контактної групи: президенти Б.Клінтон, Ж.Ширак, прем’єр-міністри Дж.Мейджор, В.Чорномирдін, канцлер Г.Коль.

Згідно мирної угоди, Боснія і Герцеговина залишається єдиною державою в її міжнародно визнаних кордонах, однак складатиметься з двох суб’єктів: Мусульмано-хорватської федерації та Республіки Сербської.

Таким чином була підведена риска під найбільш трагічним етапом багаторічної кризи, що виникла в колишній Югославії, створені реальні передумови для встановлення на цій багатостраждальній землі довгоочікуваного миру.

Наприкінці 90-х років однією з головних проблем на території колишньої Югославії була і залишається проблема Косово, викликана протистоянням тут сербів і албанців. У разі війни і нестабільності косовські албанці в 1992 р. створили армію визволення Косово (АОК) і почали боротьбу проти сербів під гаслом «Косово має стати незалежним». На початку 1999 р. 30-тисячна армія косовських албанців контролювала до 40% території краю. Ні Захід, ні Росія до останнього часу не звертали особливої уваги на «проблему Косово». Але на початку 1999 р. ситуація в краї досягла піку - війна між косовськими албанцями і сербами загрожувала перерости в непередбачуваний міжнародний конфлікт. Невдача мирних переговорів у березні в Парижі привела до бомбардування натовської авіацією території Косово і Союзної Республіки Югославії.

До кінця червня 1999 р. втручання Росії поклало кінець бомбардувань

і «проблема Косово» стала наближатися до свого вирішення. Захід наполіг на необхідності збереження військової присутності міжнародних миротворчих сил в Косово. Остаточне встановлення миру в колишній Югославії все ще видається справою майбутнього, тому що в світі, де дискримінація залишається широко розповсюдженою, на кожному континенті збройні конфлікти, такі, як конфлікт у Косово, продовжують забирати людські життя.

< Назад   Вперед >

Содержание
 
© uchebnik-online.com