Перечень учебников

Учебники онлайн

ТЕМА V. ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА ЧЕХОСЛОВАЦЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ В 1918-1945 рр.

28 жовтня 1918 р., коли було проголошено створення Чехословацької держави, в Женеві йшла нарада представників двох керівних політичних центрів, один з яких діяв у чеських землях, а інший - в еміграції. Делегацію празького Національного комітету очолював його голова К.Крамарж. Чехословацька національна рада, перетворена 14 жовтня 1918 р. у тимчасовий чехословацький уряд, представляв міністр закордонних і внутрішніх справ Е.Бенеш - найближчий соратник Т.Г.Масарика, який перебував тоді в США. Вісті про події в Празі змусили чеських політиків швидко завершити переговори і в значній мірі сприяли досягненню компромісних рішень. Йшлося про найбільш «безболісні» способи створення нової держави, форми правління і персональний склад майбутнього уряду.

Трохи більше двох тижнів після проголошення незалежності функції уряду здійснювала президія Національного комітету, зусилля якої були сконцентровані головним чином на тому, щоб домогтися збереження «спокою і порядку». Спеціальне звернення «До чехословацького народу», опубліковане Національним комітетом ще 28 жовтня, проголошувало: «Особиста свобода і приватна власність не повинні бути порушені». Розпорядження, видані за цей час, передбачали збереження старого правопорядку, продовження функціонування колишніх органів адміністративного управління, обмеження правомочності місцевих національних комітетів.

13 листопада Національний комітет затвердив спішно розроблену тимчасову конституцію, що проголошувала створення Чехословацької республіки (ЧСР) і позбавляла Габсбургів всіх прав на землі, які входили до її складу. Чисельність Національного комітету поширилася до 256 членів шляхом призначення виконкомами політичних партій своїх представників пропорційно результатам останніх довоєнних виборів до австрійського рейхсрату. Так створювалося однопалатне «революційне» Національне зібрання, яке мало обрати президента республіки, правомочності і функції якого були спочатку дуже обмежені, а також відповідальний перед Національними зборами уряд.

14 листопада 1918 р. Національні збори одноголосно обрали Т.Г.Масарика президентом республіки. Без обговорення і істотних змін був затверджений і склад уряду, раніше погоджений в Женеві. Портфелі в уряді «загальнонаціональної коаліції», головою якого став К.Крамарж, були розподілені таким чином, що найважливіші позиції в економіці та державному управлінні зайняли представники буржуазних партій.

Маневрування, часткові поступки вимогам «низів», обмежені соціально-політичні реформи стали основою політики уряду Крамарж. Були скасовані дворянські привілеї, титули, узаконені свобода слова в друку, зборів, право на страйки, введений фактично явочним порядком 8-годинний робочий день, прийняті закони про державну допомогу безробітним і непрацездатним, про розширення лікарняного страхування, охорони прав квартиронаймачів.

В кінці 1918 - початку 1919 рр. в країну було перекинуто близько 30 тис. легіонерів з Італії та Франції. Наступною прибула французька військова місія, глава якої - генерал М.Пелле став і начальником генерального штабу чехословацької армії. До лютого 1919 р. уряд мав під рушницею до 100 тис. людей, яких він мав намір використовувати як для проведення більш жорсткого курсу у внутрішній політиці, так і для зміцнення своєї влади на території Словаччини та в тій частині чеських земель, де переважало німецьке населення. Спроба місцевих буржуазних партій, підтриманих соціал-демократами, створити в прикордонних районах чотири особливі німецькі провінції і приєднати їх до Австрії чи Німеччині не призвела до успіху. До середині грудня 1918 р. чехословацькі війська, майже не зустрівши опору, зайняли ці райони.

Складніше було в Словаччині. Економічно слабка, політично погано організована, словацька буржуазія навіть за допомогою соціал-демократії не могла впоратися зі стихійним народним рухом, який розгорнувся тут після перемоги буржуазно-демократичної революції в Угорщині. Угорська адміністрація в Словаччині фактично була розігнана. Почалися голодні хвилювання, солдати і міська біднота громили склади та магазини. У ряді місць селяни почали ділити землю, худобу та інвентар поміщиків і багатих орендарів. Владу в свої руки брали місцеві національні ради, які створювали власні збройні формування. У деяких промислових центрах виникли робочі Поради, формувалися загони Червоної гвардії. При цьому, на відміну від чеських земель, в масовому народному русі, який охопив Словаччину, соціальні моменти явно переважали над національними.

Угорський уряд М.Каройї продовжував, однак, претендувати на територію Словаччини та Закарпатської України, і, як тільки в його розпорядженні опинилися більш-менш надійні угорські частини, що прибули з фронту, він негайно направив їх у ці райони. Тим часом Словацька національна рада в Турчанські-Мартіні, що не мала в своєму розпорядженні реальних сил і влади, ведучи переговори з угорським урядом, який обіцяв Словаччині автономію в складі Угорщини, звернулася за озброєною підтримкою до Праги.

На прохання чехословацького уряду верховний головнокомандувач військами союзників генерал Фош зажадав виведення угорських військ зі Словаччини. Дві дивізії чехословацьких легіонерів під командуванням італійського генерала Піччіоні стали просуватися всередину словацької території. У Братиславі в січні 1919 р. влаштувалося повноважне міністерство у справах Словаччини на чолі з В.Шробар, який отримав майже диктаторські права. Словацька національна рада була розпущена, місцеві національні і робочі Ради скасовані, на значній частині території Словаччини введено стан облоги.

Коли в січні 1919 р. в Парижі зібралася мирна конференція, празький уряд вже встановив свою владу в Словаччині. За вказівкою військової місії країн Антанти в Будапешті чехословацькі війська зайняли також західну частину Закарпатської України аж до річки Уж. Рішення Паризької мирної конференції, що стосувалися, зокрема, меж Чехословаччини, були зумовлені наявністю двох основних тенденцій у політиці держав-переможниць. Всі вони прагнули сколотити міцний комплот проти Радянської Росії, що включав в тому числі і переможені держави, насамперед Німеччину.

Разом з тим давали про себе знати і гострі суперечності між країнами- переможницями. Франція, спираючись на свою військову перевагу, претендувала на гегемонію в Європі і прагнула максимально послабити Німеччину та її колишніх союзників, заручившись підтримкою також зацікавлених у цьому новостворених держав Центральної та Південно - Східної Європи (Чехословаччина, Польща, Югославія). Англія і США, вже тоді розглядаючи Німеччину як потенційну противагу Франції на континенті і найбільш істотну силу, яку можна було б використовувати проти Радянської Росії, дуже стримано поставилися до проектів розширення кордонів Чехословаччини та інших держав цього регіону, які перебували під переважаючим впливом Франції.

У сформованих обставинах чехословацькій дипломатії на Паризькій конференції вдалося домогтися задоволення більшості своїх територіальних домагань. Межі республіки були визначені Версальським, Сен-Жерменським та Тріанонським договорами держав-переможниць з Німеччиною, Австрією та Угорщиною. Крім чеських земель та Словаччини, до складу нової держави була включена і Закарпатська Україна. Це відбулося всупереч волі більшості її населення, яке вимагало возз’єднання з усією Україною. Під охороною багнетів чехословацьких окупаційних військ на початку травня в Ужгороді «представники» населення Закарпаття інсценували «добровільне» приєднання до Чехословаччини. У лютому 1920 р. Закарпатська Україна офіційно була приєднана до Чехословаччини під назвою Підкарпатська Русь.

Незадоволеними залишилися, однак, претензії чехословацького уряду на так званий Бургенландський коридор, який шляхом приєднання до Чехословаччини частини земель Австрії і Угорщині повинен був забезпечити їй спільний кордон з Державою сербів, хорватів і словенців (Югославією). Невирішеним залишилося і питання про багату коксівним вугіллям Тешинську область, через яку до того ж проходила єдина залізнична магістраль, що з’єднує чеські землі зі Словаччиною. На неї претендувала і Польща. Конфлікт між Чехословаччиною та Польщею, всіляко використовували великі держави для втручання в їх внутрішні справи. Лише в 1920 р. рішенням Ради послів спірна територія була розділена між цими двома державами.

Площа Чехословацької республіки, встановлена мирними договорами, становила 140394 кв. км. На цій території проживало 13613172 осіб, з них близько 8,8 млн. чехів і словаків (словаків - близько 2 млн.), 3,1 млн. німців, більш 745 тис. угорців, 461 тис. українців, а також 282 тис. представників інших національностей. Це була багатонаціональна держава, більше третини населення якої складали національні меншини. Хоча до складу Чехословаччини увійшло близько 26% населення і приблизно 21% території Австро-Угорщини, в її межах опинилося від 60 до 70% всієї промисловості колишньої монархії.

Чехословацька республіка вступила на міжнародну арену як молодший партнер великих імперіалістичних держав-переможниць, і насамперед Франції, спираючись на Версальську систему мирних договорів, яка, на думку її творців, повинна була закріпити співвідношення сил, що склалося в результаті Першої світової війни, підпорядкувати цими договорами Німеччину та її союзників, ізолювати Радянську Росію, скувати розвиток революційного процесу в Європі. Чехословацька республіка стала складовою частиною світової капіталістичної системи. Таким чином, прогресивність буржуазно-демократичного вирішення нагальних національно-політичних, а тим більше соціальних проблем у даній частині Європи була відносною, а сама державна незалежність чехів і словаків, що виникла на цій основі, нетривалою.

Зовнішня політика ЧСР, спрямована на зміцнення Версальської системи, ґрунтувалася на принципах, сформульованих в 1918 р. Т.Г.Масариком. Перспективною метою його програми було об’єднання нових держав регіону в рамках широкої федерації за принципом американської. Однак ідею президента так і не вдалося реалізувати, хоча вона продовжувала служити орієнтиром для чехословацької дипломатії. Найбільш тісні зв’язки підтримувалися з Францією як опорою Версальської системи. Розвивалися відносини з усіма провідними державами Європи. У 1921 р. був укладений договір з Австрією. Ще влітку 1920 р. були підписані угоди між ЧСР, Королівством СХС і Румунією, спрямовані проти угорського ревізіонізму. Вони стали фундаментом для створення військово-політичного союзу цих країн, що отримав назву Мала Антанта. У своїй діяльності члени блоку виходили з програмних принципів Ліги націй і сприяли проведенню в життя ідеї колективної безпеки в Європі. У 1922 р. Чехословаччина визнала Радянський уряд де- факто, юридичне визнання пішло лише в 1934 р.

ЧСР прагнула підтримувати нормальні взаємини з усіма сусідами, активно брала участь у роботі Ліги націй.

У другій половині 20-х років міжнародне становище Чехословаччини серйозно ускладнилося. Вигодуваний американськими субсидіями німецький імперіалізм активізував свою економічну і політичну експансію. Посилення Німеччини, активне проникнення американського капіталу в Європу, загострення англо-французьких протиріч підривали Версальську систему, черговим свідченням чого стали Локарнські договори, якими на догоду антирадянським спрямуванням західних держав були принесені в жертву інтереси Чехословаччини і Польщі.

У 1925 р. в Локарно було підписано спільний «гарантійний пакт», що підтверджував непорушність західних німецьких кордонів і залишав відкритим питання про східні, що створювало, зокрема, реальну загрозу Чехословаччині. Незважаючи на це, вона приєдналася до Локарнської угоди, задовільнившись укладеним з Німеччиною арбітражним договором, який на відміну від Локарнського пакту не містив зобов’язань збереження територіального статус-кво. Збільшений вплив Англії, яка прагнула остаточно позбавити Францію її гегемонії в Європі і проводила з кінця 20-х років активну антирадянську політику, посилив і антирадянську спрямованість зовнішньополітичного курсу Чехословаччини. Розпочаті переговори про повну нормалізацію чехословацько-радянських міждержавних відносин були зірвані через непримиренності позиції головних буржуазних партій - аграрної та національно-демократичної.

Розпочата у 1929 р. світова економічна криза незабаром поширилася і на Чехословаччину. Криза призвела до різкого скорочення зовнішньоторговельних оборотів, причому експорт зменшився більш, ніж імпорт, і з 1932 р. зовнішньоторговельний баланс став пасивним. Неминуче назрівала зміна зовнішньополітичних пріоритетів. Західні держави (в першу чергу Німеччина) починають витісняти Чехословаччину з балканських, дунайських і інших європейських ринків.

Початок дестабілізації міжнародного становища Чехословаччини відноситься до часу приходу до влади в Німеччині Гітлера. Своїм першочерговим завданням він поставив ліквідацію Версальської системи і підтримуваного нею територіального статус-кво. Для цього нацисти активно використовували німецьке населення суміжних держав, що мало там статус національної меншини.

Внутрішній екстремізм наростав паралельно із загостренням міжнародних відносин. Криза 30-х рр. прискорила розпад Версальської системи, від стабільності якої залежало становище республіки. Головною небезпекою ставала агресивна політика Німеччини.

У березні 1935 р. гітлерівська Німеччина односторонньо відмовилася від виконання військових статей Версальського договору, оголосила про введення загальної військової повинності. Разом з Польщею вона зірвала висновок Східноєвропейського пакту. Це змусило Чехословаччину слідом за Францією 16 травня 1935 р. піти на підписання договору про взаємну допомогу з СРСР. Однак з ініціативи чехословацької сторони на відміну від подібного ж радянсько-французького договору в протокол підписання була внесена обмежувальна обмовка, яка передбачала, що учасники договору нададуть один одному підтримку лише в тому випадку, якщо на допомогу державі, що стала жертвою нападу, прийде Франція. Чехословацькі правлячі кола прагнули перш за все, як і їхній головний союзник - Франція, використовувати договір для зміцнення своїх позицій у переговорах з Німеччиною. Прага слідом за Парижем хотіла заручитися «російською картою», а потім і розіграти її в своїй дипломатичній грі з Берліном. Це, природно, послаблювало ефективність підписаного договору.

7 березня 1936 р. Німеччина ввела війська в Рейнську демілітаризовану зону, лицемірно супроводивши порушення Версальського і Локарнських договорів заявою про свої мирні наміри і пропозицією про укладення двосторонніх пактів про ненапад з сусідами. Англія, а слідом за нею і Франція відмовилися від колективних дій проти нацистської Німеччини, запропонованих Радянським Союзом, взявши курс на поступки їй і досягнення угоди, не виключаючи при цьому і сепаратних двосторонніх договорів. Чехословацька дипломатія, в свою чергу, почала зондувати ґрунт для прямих переговорів з Гітлером. Безкарність, однак, лише спонукала блок фашистських держав до подальших агресивних дій.

Влітку 1936 р. Німеччина та Італія почали збройну інтервенцію в підтримку фашистського путчу проти республіканського уряду Іспанії. Уряди Англії та Франції зайняли позицію «невтручання», а фактично проводили курс на блокаду республіканської Іспанії. Політика потурання агресорам об’єктивно вела до змови з ними, природно, за рахунок їхніх сусідів. Під питанням перебувало й існування самої Чехословаччини як самостійної держави. Найбільш реакційні кола чехословацького монополістичного капіталу і їхні політичні представники зі свого боку бачили вихід в рішучій зміні зовнішньополітичного курсу країни, якнайшвидшій угоді з Гітлером.

Демократично налаштовані верстви чехословацької буржуазії і їх політичні лідери, в свою чергу, шукали компромісу з Німеччиною, причому навіть ціною певного відходу від принципів колективної безпеки. Слідом за приєднанням Чехословаччини до англо-французької політики невтручання, Е.Бенеш (голова МЗС Чехословаччини) вступив восени 1936 р. в таємні переговори з емісарами Берліна про укладення двостороннього чехословацько-німецького договору. Вони не призвели до успіху, оскільки Бенеш хоча і готовий був піти на далекосяжні політичні та економічні поступки Німеччини, але мав намір зберегти договори про взаємодопомогу, перш за все з Францією, на яку він продовжував беззастережно розраховувати, а також з СРСР. Це не влаштовувало Гітлера, який домагався якщо не розриву, то принаймні послаблення союзницьких зобов’язань Чехословаччини. За ініціативою німецької сторони на початку наступного року переговори були перервані, бо вони могли зв’язати їй руки при здійсненні плану знищення Чехословацької республіки, який вже конкретно розроблявся Гітлером.

Але зусилля керівників Чехословаччини не змогли вберегти її від усе зростаючої зовнішньополітичної ізоляції. Великі держави, які підтримували раніше стабільність в Центральній Європі, дедалі більше потурали експансіоністській політиці Німеччини, яка прикривалася гаслом права націй на самовизначення. Це наочно виявилося в ході аншлюсу Австрії в березні 1938 р. На черзі була ЧСР.

Ворожий чехословацькій державності характер генлейновської партії ставав все більш відвертим у міру успіхів Гітлера на міжнародній арені. Керівництво партії в кінці 1937 р. прийняло рішення надавати всебічну підтримку гітлерівцям з метою ліквідації Чехословаччини. Оприлюднення в квітні 1938 р. автономістської програми і безперервні переговори Генлейна про шляхи її реалізації з владою ЧСР протягом 1938 р. стали засобом для нагнітання кризової атмосфери в республіці. Все це було до вподоби нацистській Німеччині. Судетонемецькі лідери почали також активний пошук союзників серед націоналістичних партій польських та угорських меншин, що використовувалося сусідніми країнами. Останні, протягом 1938 р., сприяли Німеччині у досягненні ізоляції ЧСР, розраховуючи на територіальні і політичні вигоди і придбання. Народна партія Глінки також посилила боротьбу за автономію Словаччини в рамках ЧСР, протидіючи одночасно прагненню Угорщини відірвати від неї ряд територій.

Керівники ЧСР тішили себе надією, що союзники не кинуть її напризволяще перед обличчям Німеччини ні в політичному, ні у військовому відношенні. Діяв чехословацько-французький договір, який вселяв впевненість у те, що Франція заради збереження своїх позицій у Центральній Європі не принесе Чехословаччину в жертву нацистам. Розраховували також на Великобританію, її ставлення до судеб ЧСР, європейського світу і демократії в цілому. Республіка була єдиною з усіх держав Центральної Європи, що мала договірні союзницькі відносини з СРСР. Правда, угода 1935 р. з СРСР розглядалася Прагою перш за все як інструмент політичного впливу на потенційного агресора, а не як реальний військово-політичний союз. На характері зовнішньої політики ЧСР напередодні мюнхенської змови і її прогнозах багато в чому позначився необґрунтований політичний оптимізм президента Бенеша.

З травня 1938 р. почалася посилена кампанія Німеччини з дестабілізації ЧСР як ззовні, так і зсередини. Нацистська пропаганда розгорнула газетний галас про переслідування нацменшин в Чехословаччині і небезпеку більшовизму. Це знаходило певний резонанс за кордоном, особливо серед прихильників заспокоєння агресора, які виказували готовність вдатися до політичного тиску на уряд ЧСР.

Чехословаччина готувалася до відбиття загрози, в тому числі і у військовому відношенні. Це сприяло згуртуванню чеського населення, готового в будь-який момент виступити на захист територіальної цілісності країни. Більшість же німецьких, польських та угорських мешканців прикордоння, підбурюваних з-за кордону, прагнули до відриву від Чехословаччини.

Складними були й умови на сході республіки, у Словаччині та Підкарпатській Русі. Незважаючи на всі зусилля правлячих кіл, процес формування єдиного політичного «чехословацького народу» так і не просунувся вперед. Навпаки, йшла інтенсивна консолідація словацької нації. Словацьке суспільство належним чином оцінювало загальночехословацькі цінності, проте існуючу загрозу з боку Німеччини сприймало менш гостро. Потай навіть виношувалася ідея словацької унії з Польщею в разі поразки ЧСР у війні з Німеччиною, щоб протистояти територіальним домаганням Угорщини.

Чехословаччина програла у політичних баталіях 1938 р. Німеччина, вдаючись до брязкання зброєю, пропаганди і низки міждержавних переговорів з країнами Заходу, змогла нав’язати світовій громадськості своє бачення судетонемецької проблеми в ЧСР. Капітулянтська позиція країн Заходу змушувала владу ЧСР йти на систематичні поступки судетонемецькому руху. Президент Бенеш і уряд прийняли вимогу надати автономію судетським областям, хоча і побоювалися їх фашизації. За будь- яку ціну правлячі кола ЧСР прагнули зберегти свій союз із Заходом, намагалися пояснити йому справжні причини німецько-чехословацької напруженості. ЧСР всіляко прагнула дати зрозуміти світові, що судетонемецькі питання для Німеччини - лише привід для ліквідації республіки.

Політика заспокоєння агресора з боку Великої Британії та Франції підвела їх до пошуків політичної угоди з Німеччиною, щоб запобігти війні. Вони вважали за можливе передати їй чехословацьке пограниччя, мотивуючи це інтересами загального миру в Європі. Однак, як показала історія, вони жорстоко помилялися. Чехословаччина в драматичні місяці 1938 р. продемонструвала неабияку готовність протистояти нацистам і у військовому відношенні. Вона розраховувала на природну, здавалося б, допомогу від дружній Франції, а в перспективі і на більш широку антинацистську коаліцію за ініціативою Ліги Націй. Франція, однак, не виконала зобов’язань союзницького договору з ЧСР. У результаті

Чехословаччина була змушена 30 вересня 1938 р. прийняти важкі умови угоди, підписаної від імені Великобританії, Франції, Італії та Німеччини

Н.Чемберленом, Е.Даладьє, Б.Муссоліні і А.Гітлером напередодні на міжнародній конференції в Мюнхені.

Покинута союзниками, ЧСР стала територіальним видобутком Німеччини, а потім Польщі та Угорщини. Республіка втратила третину своєї території, близько 5 млн. населення, 40% промислового потенціалу. Наслідки мюнхенських домовленостей, проте, були більш глибокими для судеб республіки, ніж втрата земель. Зазнала краху демократична система, що спричинило її внутрішнє переродження. Вразливою стала вся система народного господарства, не могло бути й мови про самостійну зовнішню політику. Так що, самозаспокійлива фраза, яка звучала після Мюнхена про так звану другу республіку Чехо-Словаччину («маленька, але зате наша») далеко не відповідала істинному її становищу.

Мюнхенська змова безумовно була ударом по правопорядку, створеному в 1918 р. Всередині країни йшов прискорений процес становлення тоталітарного режиму. Всі політичні партії «саморозпускалися», замість них були створені лише дві дозволені - Партія національної єдності і Національна партія праці. Проповідувалося сліпе підпорядкування Німеччині. 5 жовтня 1938 р. президент Е.Бенеш подав у відставку і емігрував на Захід. Лідери народної партії Глінки використали момент і 6 жовтня в м.Жіліна проголосили автономію Словаччини. Прем’єром автономного уряду став Й.Тісо. Прихильники тоталітаризму проповідували девіз «Гітлер - Глінка - єдна линка» (одна лінія - словац.). Автономії добилися і українські політики Підкарпатської Русі на чолі з А.Бродієм, які сподівалися перетворити її на свого роду П’ємонт майбутньої «соборної» України.

Після Мюнхенської змови Німеччині вже не становило жодних зусиль ліквідувати Чехословацьку республіку, хоча вона зобов’язалася цього не робити. 14 березня 1939 р. президент Гаха і міністр закордонних справ Хвалковський попрямували до Берліна на переговори з Гітлером. У цей же день словацький сейм оголосив незалежність Словаччини, а угорська армія вторглася на територію автономної Підкарпатської Русі. 15 березня рано вранці німецька армія розпочала окупацію чеських земель, що позбулися ще у вересні 1938 р. прикордонних областей. Наступного дня було проголошено створення «протекторату Богемія та Моравія» на окупованій німцями території. Через двадцятиріччя після виникнення ЧСР шляхи чеського і словацького народів розійшлися не без підбурювання ззовні. Мала відбутися завзята боротьба за відновлення чесько-словацької державності.

Президент першої Чехословацької республіки Е.Бенеш зумів, відправившись в еміграцію, в знак протесту проти розчленування та окупації своєї країни, створити в листопаді 1939 р. в Парижі Чехословацький національний комітет, де незабаром запанувало крило, яке поділяло його політичні погляди. Виходячи з досвіду чеської та словацької еміграції в період Першої світової війни, Бенеш вважав, що слід зосередити головні зусилля на дипломатичній і військово-організаторській діяльності за кордоном. Він та його однодумці розраховували, що за допомогою західних держав після військової поразки Німеччини буде відновлена колишня Чехословацька республіка в її домюнхенських кордонах.

Тим часом правлячі кола Франції та Англії, не бажаючи закривати собі шлях до переговорів з Гітлером, не поспішали відмовитися від своїх підписів під Мюнхенською угодою. Лише після тривалих переговорів у липні 1940 р. Бенешу вдалося домогтися згоди на створення в Англії тимчасового чехословацького уряду. При цьому англійський уряд зовсім не вважав себе зобов’язаним «визнавати або підтримувати встановлення будь-яких майбутніх кордонів у Центральній Європі».

Концепція опору була розрахована на всемірне обмеження активної участі широких верств населення в антифашистській боротьбі і у визначенні майбутніх судеб і характеру звільненої республіки. Підпільні групи Опору в протектораті (Словаччині) повинні були виконувати в основному розвідувальні, почасти пропагандистські функції, а також окремі диверсійні і терористичні акти і лише на заключному етапі війни, ізолювавши і відтіснивши комуністів, активно сприяти переходу влади до емігрантського уряду. Для здійснення цих цілей керівники буржуазного руху Опору тривалий час не переривали свої конспіративні контакти з представниками маріонеткового уряду протекторату і його апарату.

Побоюючись зростання впливу СРСР на повоєнну Європу, революційних змін після розгрому фашизму, чехословацька буржуазна еміграція вже з осені 1940 р. пішла на переговори з польським емігрантським урядом про створення після війни чехословацько-польської конфедерації як складової частини запланованого англійськими правлячими колами нового варіанту антирадянського «санітарного кордону».

Після вступу у війну СРСР 18 липня 1941 р. було укладено радянсько- чехословацьку угоду про спільні дії і взаємну допомогу у війні проти гітлеровської Німеччини. Міжнародне визнання чехословацького тимчасового уряду і укладення угоди створило умови для формування на території СРСР чехословацьких військових частин. У 1942 р. у м. Бузулук був створений Окремий чехословацький батальйон під командуванням Людвіка Свободи. Восени 1941 р. комуністичні і некомуністичні підпільні організації всередині країни створюють загальний Центральний національно-революційний комітет. Пізніше такий же комітет був організований у Словаччині. Однак розгорнути свою діяльність комітетам не вдалося, незабаром їх члени були заарештовані. У вересні 1941 р. новим протектором Чехії і Моравії був призначений Р.Гейдріх. Відразу ж після прибуття до Праги він оголосив надзвичайний стан, стратив викритого у зв’язках з підпільною офіцерською організацією главу чеського уряду А.Еліаша, провів масові репресії проти тисяч чехів.

Великі військові перемоги під Сталінградом і на Курській дузі посилили міжнародні позиції СРСР і змусили Бенеша йти на співпрацю з Радянським Союзом. Чехословацький уряд 12 грудня 1943 р. перший з емігрантських урядів країн Центральної та Східної Європи підписав договір про співпрацю з СРСР. Договір передбачав взаємні зобов’язання робити один одному всіляку допомогу та підтримку у війні проти Німеччини та її союзників, не вступати в сепаратні переговори і не укладати перемир’я або мирного договору без взаємної згоди, в післявоєнний період у разі виникнення військових конфліктів надавати негайну військову і іншу допомогу і підтримку. Сторони домовилися встановити тісну співпрацю після війни на принципах взаємної поваги, незалежності і суверенітету, невтручання у внутрішні справи один одного, а також розвивати економічні відносини. Під час свого візиту до Москви Е.Бенеш провів переговори з членами Закордонного бюро КПЧ (так з літа 1943 р. стало називатися закордонне керівництво партії), на яких були обговорені принципи формування широкого національного антифашистського фронту.

У серпні-вересні 1944 р. 2/3 території країни охопило Словацьке національне повстання. 60-ти тисячна армія повстанців, незважаючи на хоробрість і героїзм повсталих, виявилася незабаром у вельми скрутному становищі. Доводилося відбивати наступ переважаючих за чисельністю і озброєнням гітлерівських військ. Радянське військове командування вирішило надати допомогу, терміново розробивши і почавши здійснення Східно-Карпатської бойової операції. Однак частинам Червоної Армії прорватися за перевали Карпатського хребта виявилося непросто. Німці наполегливо оборонялися на добре укріплених рубежах. Ця операція не будучи необхідною у військово-стратегічному плані, мала в основному політичне значення. До кінця жовтня 1944 р. гітлерівцям вдалося відтіснити словацьких повстанців в гори і розгромити повстання.

Міжнародна обстановка в кінці 1944 р. не дозволила частинам Червоної Армії і чехословацького корпусу почати звільнення Чехословаччини. Лише в січні 1945 р. почалося звільнення Східної та Центральної Словаччини. У березні відбулися чергові переговори між представниками емігрантського уряду про склад майбутнього уряду Чехословаччини та його програми. В ході переговорів була узгоджена програма уряду Національного фронту чехів і словаків, яка передбачала представництво в новому уряді всіх верств і політичних напрямків, які брали участь у русі Опору як у країні, так і за її межами.

Одночасно Е.Бенеш і міністр закордонних справ емігрантського уряду Я.Масарик провели переговори з радянськими керівниками про створення чехословацької армії, використання військових трофеїв на території Чехословаччини, про Підкарпатську Русь. По кожному з цих питань були досягнуті конкретні домовленості. Президент Чехословаччини і уряд Національного фронту виїхали з Москви на звільнену частину республіки в м.Кошице. Через кілька днів було офіційно оголошено про створення нового уряду і опублікована його програма, що отримала назву Кошицької.

В цей же час командування Червоної Армії приступило до проведення військових операцій зі звільнення Західної Словаччини, Моравії та Чехії. Гітлерівські війська продовжували чинити впертий опір частинам Червоної Армії, так як нацистське керівництво прагнуло укласти сепаратний мир з західними державами. Радянські війська продовжували наступ з метою звільнення всієї Чехословаччини. На початку готувалася Празька операція. Звільнення Праги мало не тільки суто військове, а й політичне значення. На початку травня американська армія під командуванням генерала Паттона вийшла на довоєнний чехословацький кордон в західній Чехії, де за попередньою домовленістю союзників повинна була відбутися зустріч радянських і англо-американських військ. Уряди Великобританії і США були зацікавлені у звільненні Праги і якомога більшій території Чехословаччини своїми військами, тим більше, що цьому відповідало і бажання діячів чехословацького емігрантського уряду. Третій американській армії було віддано наказ про просування вглиб Чехії по лінії Карлові-Вари-Пльзень- Чеське-Будейовіце. Прагнучи випередити американські війська, радянське командування сконцентрувало значні військові сили на двох напрямках - дрезденсько-празькому і брненсько-празькому. Операцію планувалося почати 7-8 травня і провести за 6-8 днів. Але просування в глиб Чехії американських військ і початок травневого повстання чеського народу змусили радянське командування прискорити операцію.

< Назад   Вперед >

Содержание
 
© uchebnik-online.com