Перечень учебников

Учебники онлайн

ТЕМА I. ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА КРАЇН ЦЕНТРАЛЬНОЇ І ПІВДЕННО-СХІДНОЇ ЄВРОПИ В ЕПОХУ «ХОЛОДНОЇ ВІЙНИ»

До весни 1945 р. в Європі склалася нова геополітична ситуація. Червона Армія і війська союзників на Заході завершили розгром гітлерівської армії. 8 травня в м.Реймсі союзники підписали капітуляцію німецького командування. У ніч з 8 на 9 травня 1945 р. акт про беззастережну капітуляцію Німеччини був підписаний і в Берліні. Війна в Європі була завершена. Завдання з післявоєнного врегулювання стояли в центрі уваги учасників Потсдамської конференції голов трьох держав - СРСР (Сталін), Англія (Черчилль, а потім К.Еттлі) і США (Г.Трумен). Зустріч відбулася 17 липня - 2 серпня 1945 р. Останнім етапом Другої світової війни стала війна з Японією. Потерпаючи від американців, японська армія остаточно капітулювала під ударами Червоної Армії, що почала наступ в Маньчжурії і на Далекому Сході 8 серпня 1945 р. і капітуляція відбулася 2 вересня 1945 р.

Проблеми врегулювання міжнародних відносин, що були поставленими ще в Потсдамі, стали головним напрямком зовнішньої політики провідних держав антигітлерівської коаліції. Як першочерговий захід з післявоєнного мирного врегулювання слід визначити підготовку і укладення мирних договорів з переможеними державами. Цей процес зайняв майже півтора року. 29 липня - 15 жовтня 1946 р. працювала Паризька мирна конференція, яка остаточно повинна була виробити тексти цих договорів. В її роботі взяли участь 21 держави (СРСР, США, Англія, Франція, Китай, Австралія, Білоруська РСР, Бельгія, Бразилія, Голландія, Греція, Індія, Канада, Норвегія, Нова Зеландія, Польща, Українська РСР, Чехословаччина, Ефіопія, Югославія і Південно-Африканський союз). На конференції обговорювалися такі питання, як необхідність викорінення фашизму в переможених країнах, територіальні, репараційні проблеми, контроль за судноплавством у басейні Дунаю та ін. Не всі з них вдалося вирішити таким чином, щоб були задоволені основні учасники. Зокрема, у радянської делегації виникли серйозні заперечення. Тому довелося допрацьовувати тексти мирних договорів на сесії Ради Міністрів закордонних справ (заснованої за рішенням Потсдамської конференції з числа міністрів СРСР, США, Англії, Франції і Китаю) в Нью-Йорку

4 листопада - 11 грудня 1946 р. Нарешті, 10 лютого 1947 р. мирні договори з Італією, Фінляндією, Болгарією, Угорщиною та Румунією були підписані.

Названі держави понесли певні територіальні втрати, що в тих умовах було дуже логічно і справедливо. Ряд статей мирних договорів встановлював обмеження збройних сил переможених країн і зобов’язував їх частково відшкодувати збиток, нанесений економіці країн-переможниць. Мирні договори були спрямовані на те, щоб засудити політику агресій, покарати військових злочинців, викорінити фашизм, відновити демократію в переможених країнах, в цілому зміцнити принципи мирного співіснування держав.

До 90-х років ХХ ст. Європа виявилася фактично поділеною на два табори: країни, де поступово зміцнювалися позиції СРСР і місцевих комуністів, і держави, що залишалися в орбіті Заходу. Радянський контроль поширився на Польщу, Болгарію, Чехословаччину, Румунію, Югославію, Албанію і більшу частину (східну) Німеччини.

Проте Європа і весь світ мали всі шанси стати більш демократичними і мирними. Ще в квітні 1945 р. відповідно до рішень Кримської конференції, в Сан-Франциско відкрилася конференція Організації Об’єднаних Націй. У її роботі взяли участь близько 300 делегатів з 46 країн, в тому числі СРСР, УРСР і БРСР (раніше Сталін загалом справедливо ставив питання про те, щоб наша країна була представлена 16-ма делегатами: власне СРСР і 15 союзних республік. Однак цьому противилися Англія і США). Конференція прийняла Статут ООН, в якому визначалися цілі і структура цієї самої представницької за всю історію людства міжнародної організації. ООН покликана була нести відповідальність за підтримання міжнародного миру та безпеки.

Найважливішим завоюванням всіх демократичних і миролюбних сил стало прийняття Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року Загальної Декларації прав людини. У цьому історичному документі проголошуються права особистості, громадянські та політичні права і свободи (рівність всіх перед законом, право кожного на свободу та особисту недоторканність, свободу совісті та ін.), а також соціально економічні права (на працю, соціальне забезпечення, відпочинок і т.д.).

Все це були надзвичайно позитивні моменти в розвитку міжнародних відносин. Однак уже в перші післявоєнні роки виявилася розбіжність підходів СРСР і західних країн з найбільш важливих проблем післявоєнного врегулювання. Так, дуже гостро стояло так зване «німецьке питання». У принципі, радянська дипломатія виступала за послідовне здійснення програми демілітаризації, демократизації та денацифікації Німеччини, як це і було вирішено в Криму та Потсдамі. Зрозуміло, що на цій основі Радянський Союз мав намір перетворити Німеччину в дружню державу. Побоюючись, що за всім цим може послідувати і «радянізація» Німеччини, лідери США та Англії, а також Франції, яка користувалася правами держави-переможця, пішли іншим шляхом. Вони фактично відмовилися від виконання узгодженого рішення німецької проблеми. Зрозуміло, що в західних зонах (зони окупації союзників) Німеччини зберігалася економічна основа монополістичного капіталу. Політики Заходу прагнули всіма засобами зберегти хоча б частину Німеччини в якості капіталістичної. СРСР неодноразово намагався змінити ситуацію навколо Німеччини (зрозуміло, що в свою користь) на сесії Ради Міністрів закордонних справ навесні 1947 р., на аналогічних заходах в кінці 1947 і середини 1949 р. Одночасно за радянським зразком будувалося суспільство в східній зоні Німеччини. Таким чином, союзники неухильно просувалися в напрямку розділу країни на дві частини, на дві держави.

На тлі відносин, що погіршувалися, в Європі вирішувалося питання про покарання головних військових злочинців і про визначення міри відповідальності за агресивні дії. Цю функцію союзники поклали на Міжнародний військовий трибунал, який провів з 20 листопада 1945 р. по

1 жовтня 1946 р. в Нюрнберзі судовий процес над лідерами поваленої Німеччини. На лаві підсудних опинилися 20 найближчих соратників Гітлера (Г.Герінг, А.Розенберг, І.Ріббентроп, Е.Кальтенбрунер та ін.) Позитивно те, що відносини між вчорашніми союзниками з антифашистської коаліції не відбилися на ході судового розгляду і вироку. В результаті 12 чоловік були засуджені до смертної кари. Вперше агресія була визнана найтяжчим міжнародним злочином.

Не встигнувши вийти з Другої світової, людство виявилося втягнутим в «холодну війну». Під «холодною війною» зазвичай розуміють стан міжнародних відносин, що характеризується гострим ідеологічним, політичним і військовим протистоянням, загрозливим перерости у відкриту збройну конфронтацію. Витоки її слід шукати в кардинально протилежному баченні післявоєнної Європи з Вашингтона, Лондона, Парижа та Москви. Ні та, ні інша сторони не готові були на практиці слідувати ідеї мирного співіснування держав з різним соціальним ладом. Відповідальність за «холодну війну» лежить як на Заході, так і на Сході. У той час як СРСР здійснював «радянізацію» Східної Європи, США, у тому числі за допомогою плану Маршалла, проводили декомунізацію Західної Європи.

Початку «холодної війни» сприяли і деякі фактори суб’єктивного порядку, зокрема смерть в квітні 1945 р. Ф.Рузвельта. Разом з новим президентом Г.Труменом до влади в США прийшли люди, які виражали інтереси вкрай антирадянські налаштованих правлячих кіл країни.

Поразка фашистських держав у Другій світовій війні не значила усунення мілітаризму. Зростання взаємної підозрілості і недовіри призвело до того, що союзники з антигитлерівської коаліції після війни стали ворогами. Положення ускладнилося в результаті створення ядерної зброї і гонки озброєнь, яка почалася.

Політичні лідери найбільших держав, насамперед США і СРСР, виявилися не в змозі усвідомити і осмислити нові імперативи часу, які принесли загрози людству з початком ядерної ери. У свою чергу, миролюбні, демократичні сили не змогли перешкодити залученню країн з різними соціальними системами в довгу, виснажливу конфронтацію.

«Холодна війна», початок якої було покладено промовою У.Черчілля

5 березня 1946 р. в американському місті Фултоні у присутності президента США Г.Трумена, призвела до того, що протягом десятиліть значна частина створюваного народами багатства витрачалася на військові цілі. Це знижувало рівень добробуту, підривало економіку, збільшувало загрозу існування цивілізації.

Складовими частинами політики західних держав і США після війни щодо СРСР та країн Східної Європи стали «доктрина Трумена» (березень 1947 р.), де заявлялося «про право США втручатися у внутрішні справи інших країн», а також «план Маршалла» (червень 1947 р.), програма економічної допомоги європейським країнам, ослабленим війною. США прагнули тим самим не тільки надати допомогу Західній Європі, але й країнам Центральної та Східної Європи, де йшов процес будівництва народно-демократичних держав з подальшою орієнтацією на побудову соціалізму.

Поки керівництво Албанії, Болгарії, Угорщини, Польщі, Румунії, Чехословаччини, Югославії розглядали можливість прийняття допомоги за «планом Маршалла», керівництво СРСР відкинуло цей проект, заявивши, що його прийняття призведе до суттєвого підриву самостійності держав і посилить економічні та політичні позиції США в Європі. Уряд СРСР послав телеграми в столиці східноєвропейських держав, в яких переконував уряди цих держав у тому, що «кредитні умови запропоновані США напевно будуть поганими». Уряд Чехословаччини намагався несміливо заперечувати Сталіну, він знаходив, що «план Маршалла» пропонував вигідне і надійне рішення.

Чехословаччина прийняла запрошення на Паризьку конференцію

12 липня 1947 р. За два дні до початку роботи конференції у столиці Франції чехословацькі міністри, на чолі зі своїм прем’єр-міністром К.Готвальдом, були запрошені в Москву. У бесіді з ними 9 липня Сталін в ультимативній формі заявив, що чехословацький уряд повинен скасувати свою участь у Паризькій конференції до чотирьох годин дня 11 липня з рішучою вказівкою на те, що для радянського уряду це питання союзу і дружби з Чехословаччиною; додавши при тому, що ніхто зі слов’янських та інших східноєвропейських держав це запрошення не прийняв.

У результаті цього Чехословаччина відкликала свого представника з майбутньої Паризької конференції і відмовилася від своєї участі в «плані Маршалла».

На заключному етапі Другої світової війни в Болгарії, Угорщині, Польщі, Румунії і Чехословаччині до влади прийшли уряди Національних фронтів, в яких вперше в історії брали участь комуністи, що відображало їх роль у боротьбі проти фашизму. В Албанії та Югославії вони і очолили нові уряди. В інших країнах були створені коаліційні уряди. Зусилля цих урядів були спрямовані на вирішення першочергових, загальнонаціональних завдань: ліквідацію наслідків панування окупаційних і місцевих фашистських держав, відродження зруйнованої війною і окупацією економіки, відновлення демократії. Поряд з колишніми органами влади стали діяти нові, народжені в ході визвольної боротьби національні комітети, ради.

Програми Національних фронтів не містили прямої вимоги ліквідації капіталістичної власності, але передбачали вилучення власності нацистів та їх спільників і покарання за національну зраду. В результаті ліквідації фашизму і відновлення національної незалежності у країнах Центральної та Східної Європи затвердився новий лад, який отримав тоді назву народної демократії.

Компартії, розглядаючи встановлення ладу народної демократії як етап на шляху до проголошеної ними кінцевої мети - побудови соціалізму, вважали за необхідне подовження і поглиблення початих перетворень. Цьому сприяла і значна підтримка СРСР, яка створювала сприятливі умови для того, щоб почати поступове усунення колишніх союзників комуністів бравших участь у Національному фронті з займаних ними позицій у політичному житті. Керівники компартій розглядали радянський лад як класичний зразок переходу до соціалізму, не допускаючи можливості іншого шляху, при якому враховувалася б національна специфіка.

Орієнтація на затвердження в країнах Центральної та Східної Європи сталінської моделі соціалізму означала, що у сфері економіки було взято курс на форсовану індустріалізацію та освіту колективних селянських господарств на селі. Зовнішньоекономічні зв’язки держав соціалістичного табору, крім Югославії, які в довоєнний час були орієнтовані на Захід, зі створенням в 1949 році Ради Економічної Взаємодопомоги (РЕВ) стали замикатися в основному на Радянський Союз. Радянське керівництво практично контролювала і політичну лінію керівництва країн Центральної та Східної Європи. Цей контроль ще більше посилився з підписанням в травні 1955 р. всіма державами (крім Югославії) Варшавського договору про дружбу, співпрацю і взаємну допомогу.

Сліпе копіювання радянського досвіду, нехтування національними особливостями, антидемократизм політичної системи, поширення репресій, призвели до кризи сталінської моделі соціалізму (Польща, Угорщина, Чехословаччина) і змусили керівництво комуністичних партій країн Центральної та Східної Європи дещо пом’якшити політичний режим і внести корективи в економічну політику. Але позитивні результати цих перетворень знецінювалися тим, що зберігалася незмінною сталінська модель соціалізму, панувала адміністративно-бюрократична система з її механізмом гальмування, отже, зберігався ґрунт для майбутніх криз. Нереальність переходу до будівництва комунізму, проголошеного на початку 60-х рр., і кризи кінця 60-х рр. поставили керівників компартій країн Центральної та Східної Європи перед необхідністю висунення нової концепції. У результаті була сформульована концепція розвинутого соціалізму. Передбачалося, що протягом відносно короткого часу (15-20 років) розвинуте соціалістичне суспільство слідом за СРСР буде побудовано в країнах Центральної та Східної Європи і почнеться їх перехід до комунізму.

< Назад   Вперед >

Содержание
 
© uchebnik-online.com