Перечень учебников

Учебники онлайн

ТЕМА IV. ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА ПОЛЬСЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ В 1918-1945 рр.

Землі колишнього Королівства Польського до Першої світової війни були поділені між Росією, Німеччиною та Австро-Угорщиною.

У роки війни російська частина Польщі була окупована австро- німецькими військами. Австро-угорські та німецькі влади у разі перемоги обіцяли Польщі незалежність, а Росії - автономію.

23 серпня 1918 р. Рада Народних Комісарів Росії ухвалила декрет про відмову від договорів колишньої Російської імперії про розділи Польщі. «Всі договори і акти, укладені урядом колишньої Російської імперії з урядами королівства Прусського та Австро-Угорською імперією, що стосуються поділів Польщі, зважаючи на їх протиріччя принципу самовизначення націй і революційній правосвідомості російського народу, що визнає за польським народом право на самостійність і єдність, - скасовується справжнім безповоротно », - так говорилося в декреті.

У середині листопада територія колишнього Королівства Польського була в основному звільнена від окупаційних німецьких і австро-угорських військ.

Як вже зазначалося вище, 11 листопада 1918 р. в урочистій обстановці було проголошено відновлення Польської держави на чолі з Ю.Пілсудським, який був призначений президентом («тимчасовим начальником держави») і головнокомандувачем польської армії (Військо Польське). Під його безпосереднім керівництвом різко розширилася великодержавна націоналістична пропаганда. Варшавські влади виступили з претензіями на білоруські, литовські та українські землі.

28 червня 1919 р. представники Польщі Падеревський і Дмовський скріпили своїми підписами Версальський мирний договір.

Уряди країн Антанти побоювалися повертати Польщі Західні землі, захоплені в різний час Пруссією, оскільки це неминуче повинно було викликати реваншистські настрої в Німеччині і стати причиною початку нової війни.

Найбільший польський порт Гданськ, розташований біля впадіння Вісли в Балтійське море, не був повернутий Польщі, а виділений в особливу «вільну державу Данциг». Польща отримала лише вузьку 70-кілометрову смугу морського узбережжя без єдиного порту. До цього узбережжя вів Гданський (Польський) коридор, по обидва боки якого тягнулися землі Німеччини. За Німеччиною збереглося не тільки майже все польське Помор’я, а й Вармія, більша частина Сілезії.

На деяких землях належало провести плебісцит з питання про їх державну приналежність. Проведений в 1920 р. плебісцит в округах Алленштейн (південна частина Східної Пруссії) і Маріенвердер (південно - західна частина) призвів до неприємних для Польщі результатів: ці округи були залишені Німеччини.

В цілому польсько-німецький кордон не дозволив польсько-німецьких протирічь. Країни Антанти надали Польщі свободу дій на сході. У лютому

1919 р. Польща захопила Ковель і Брест, в квітні - Барановичі, Вильню і Ліду, в серпні - Мінськ. Прибулі з Франції польські війська (армія Галлера) оволоділи в липні Західною Україною.

До осені 1919 р. чисельність польської армії досягла 600 тис. чоловік. Змішана англо-французька військова місія, що налічувала майже 3 тис. осіб, керувала бойовою підготовкою польських військ.

Пілсудський обіцяв, що після того, як опанує Білорусією, Литвою та Україною, він перетворить Польщу у федеративну державу, а білорусам, литовцям і українцям надасть автономію.

Національні демократи відкинули пропозицію про перетворення Польщі на федеральних засадах, вважаючи плани Пілсудського про відродження Польщі «від моря до моря» нереальними.

25 квітня 1920 р. польські війська відновили військові дії проти Радянської держави, а 6 травня оволоділи Києвом. 5 червня Червона Армія перейшла в контрнаступ і прорвала лінію польського фронту. У зв’язку з поразкою польської армії в Польщі назріла урядова криза.

23 червня було сформовано уряд на чолі з лідером національних демократів Вл.Грабським. Новий уряд спішно зажадав додаткової допомоги у керівників країн-переможниць, які зібралися на конференцію в бельгійському місті Спа.

Від імені конференції англійський міністр закордонних справ лорд Керзон направив радянському урядові ноту, в якій містилася вимога про припинення наступу Червоної Армії за встановлену в ноті розмежувальну лінію. «Лінія Керзона» в цілому відповідала етнографічному кордону Польщі і могла стати основою радянсько-польського кордону.

Польський уряд ухилявся від прямих мирних переговорів з радянською стороною. Радянський уряд продовжував військові дії.

16-17 серпня 1920 р. на підступах до Варшави частини Червоної Армії зазнали поразки і стали відкатуватися назад. Незабаром після цього діяльність Польревкома припинилася.

Незважаючи на військовий успіх, польський уряд був не в змозі продовжувати війну, тому він почав мирні переговори з Радянським урядом, які проходили спочатку в Мінську, а потім у Ризі.

18 березня 1921 р. між Польщею і Радянською Росією був укладений Ризький мирний договір. Польща погодилася відмовитися від претензій на Правобережну Україну і ряд захоплених білоруських територій. У складі Польщі залишалися Західна Білорусія і Західна Україна (близько 180 тис. квадратних кілометрів). У той же час частина власне польських земель (понад 100 тис. квадратних кілометрів) залишалася поза державними кордонами Польщі, під владою Німеччини (так звані західні польські землі). Тим самим Польща виявилася штучно зміщеною на схід.

Польська Республіка мала дуже складні і напружені відносини з більшістю своїх сусідів, у тому числі з Німеччиною і СРСР, економічний і людський потенціал яких на кілька порядків перевершував польський. У перші повоєнні роки польська дипломатія орієнтувалася переважно на Францію, погоджуючись монтувати в Центральній і Південно-Східній Європі пов’язаний з нею військово-політичний блок, однаково спрямований проти Радянського Союзу і Німеччини. Але коли восени

1925 р. західні держави уклали в Локарно з Німеччиною низку угод, що не давали твердих гарантій непорушності польсько-німецького кордону, польські політичні еліти стали схилятися до проведення більш незалежної від Парижу зовнішньої політики. Особливо помітно це проявилося після державного перевороту 1926 р., коли повний контроль за зовнішньою політикою був зосереджений в руках Пілсудського.

Іноземний капітал (американський, німецький і французький) захоплював нові позиції в зруйнованій кризою економіці Польщі. Частка іноземного капіталу в польських акціонерних товариствах збільшилася з 33,9% в 1929 р. до 44,2% в 1933 р., а в основних галузях промисловості досягла 70-90%. Вилучення іноземним капіталом з Польщі високих норм прибутку затягувало і загострювало кризу.

На початку 30-х рр., в умовах корінної перебудови міжнародних відносин в Європі та світі, були сформульовані основні принципи нової польської зовнішньої політики, що отримала назву політики балансування. Відповідно до неї Польщі слід було проводити лінію «рівного віддалення» від Німеччини і СРСР і всіма засобами протидіяти їх можливого зближення і союзу на антипольській платформі. У рамках реалізації цього курсу в 1932 р. був укладений польсько-радянський договір про ненапад строком на 3 роки (був продовжений у травні 1934 р.), а в січні 1934 р.

підписана аналогічна польсько-німецька декларація строком на 10 років. У той же час Польща відмовилася брати участь у пропонованому Францією та Радянським Союзом так званому Східному Локарно, яке мало стати ключовою ланкою європейської системи колективної безпеки, мотивуючи цей крок невір’ям у дієвість багатосторонніх договорів і бажанням забезпечити свою безпеку серією двосторонніх угод.

В результаті захоплення гітлерівцями влади в Німеччині в січні 1933 р. біля кордонів Польщі виник осередок агресії та війни. Створювалася загроза незалежності Польщі. Широкі кола польського народу охопило глибоке занепокоєння, зріло прагнення до створення демократичного та патріотичного антифашистського Народного фронту.

Серйозною перевіркою реалістичності польської зовнішньої політики стали події другої половини 30-х рр. Користуючись потуранням західних держав, Німеччина в 1935 р. здійснила демілітаризацію Рейнської області, взяла активну участь у громадянській війні в Іспанії на боці Франко. У березні 1938 р. Гітлер здійснив аншлюс Австрії. Польща не тільки не протидіяла цим акціям Німеччині, але використовувала кризу Версальської системи для досягнення власних цілей. Навесні 1938 р. нею був пред’явлений ультиматум Литві з вимогою визнати остаточний характер польсько-литовського кордону.

Польща взяла активну участь у розчленуванні Чехословаччини, яке стало прелюдією до початку Другої світової війни. Підривні дії проти сусідньої держави почали плануватися вже в 1935 р. У 1938 р., коли Гітлер домагався від західних держав згоди на відторгнення від Чехословаччини прикордонних територій з переважанням німецького населення, різко пожвавилася діяльність польських спецслужб і дипломатії з метою приєднання до Польщі тих районів Тешинської Сілезії (Заользья), від яких вона змушена була відмовитися в 1920 р. У вересні почалося перекидання через кордон груп озброєних бойовиків, які повинні були здійснювати терористичні акції та демонструвати світовій спільноті прагнення польського населення Заользья до об’єднання з батьківщиною-матір’ю. На кордоні з Чехословаччиною концентрувалися війська. Міністр закордонних справ Польщі в ультимативній формі зажадав від Праги повернення спірної території, з чим вона, покинута західними союзниками, змушена була погодитися. 2 жовтня 1938 р., відразу ж після закінчення Мюнхенської конференції з питання Чехословаччини, польські війська приступили до окупації Заользья. Для обґрунтування правомочності своїх дій, що були прямим порушенням польсько-чехословацького договору

1926 р., польські офіційні кола і пропаганда використовували твердження, що тим самим відновлюється історична справедливість і возз’єднується з вітчизною польське населення, яке там проживало.

Польські спецслужби спільно з угорськими брали участь у терористичних акціях в Закарпатській Україні в кінці 1938 р., прагнучи не допустити створення тут «українського П’ємонту».

Надії польського керівництва на те, що Німеччина направить свою експансію не проти Польщі, а на Південний Схід, виявилися безпідставними. Уже в листопаді 1938 р. Берлін пред’явив Варшаві ряд вимог, прийняття яких істотно обмежувало б її суверенітет: погодитися на включення вільного міста Данцига (Гданська) до складу рейху, на будівництво екстериторіальної автостради і залізничної лінії через польське Помор’я («коридор») в Східну Пруссію, на взаємодію проти СРСР спільно з учасниками Антикомінтернівського пакту і т.д. Ці свої вимоги Німеччина відновлювала до квітня 1939 р., але кожен раз Польща рішуче їх відкидала.

Після окупації Німеччиною Чехії в березні 1939 р. Англія, прагнучи застерегти Гітлера від подальшої агресії, заявила про гарантії незалежності Польщі. 28 квітня 1939 р. Берлін денонсував декларацію 1934 р. і приступив до активної підготовки до війни.

Тристоронні штабні переговори делегацій Англії, Франції і СРСР, що проходили в Москві з квітня по серпень 1939 р., виявилися безрезультатними. Однією з радянських умов участі в угоді була згода Польщі на пропуск Червоної Армії через її територію, щоб увійти в зіткнення з Вермахтом. Ця вимога не суперечила статуту Ліги Націй. Але польський уряд такої згоди не дав.

23 серпня 1939 р. несподівано для світової громадської думки, але не для західних дипломатів, було підписано радянсько-німецький пакт про ненапад, до якого додавався секретний протокол. Він передбачав, що «у разі територіально-політичного перевлаштування областей, які входять до складу Польської держави, межа сфер інтересів Німеччини і СРСР буде приблизно проходити по лінії рік Нарев, Вісли і Сяну».

Радянсько-німецька домовленість про долю Польщі свідчила, що сталося те, чого так побоювалися польські політики і дипломати: дві сусідні великі держави об’єдналися для боротьби проти Версальської системи, невід’ємною частиною якої була Польща. І сталося це в умовах, коли західні союзники Варшави не були готові надати їй дієву допомогу. Англія не мала великих сухопутних військ, а у Франції досить поширеним було переконання, що французи не повинні гинути за «польський коридор».

У п’ятницю, 1 вересня 1939 р. у 4 години 45 хвилин ранку Німеччина напала на Польщу без оголошення війни. Почалася Друга світова війна. Співвідношення сил було явно на користь Німеччини: більш ніж подвійна перевагу за чисельністю населення, розвинений економічний і військовий потенціал, завчасно відмобілізована і добре навчена армія. Проти Польщі було сконцентровано 1,8 млн. солдатів, 11 тис. гармат, 2,8 тис. танків, 2,6 тис. літаків.

У Польщі загальну мобілізацію резервістів було оголошено тільки 30 серпня, та так і не було проведено в повному обсязі. Польська армія налічувала 1,2 млн. солдат і мала на озброєнні понад 3 тис. гармат, близько 600 танків і 400 літаків. Розроблений польським військовим командуванням план війни виходив з того, що основні бойові дії розгорнуться у Великій Польщі. Польські війська повинні були з боями поступово відійти на лінію Вісли і перейти тут до позиційної війни. За цей час західні союзники Польщі змогли б провести мобілізацію і почати активні бойові дії проти Німеччини. Відповідно до польсько-французьких домовленостей в травні 1939 р. Франція на п’ятнадцятий день з моменту початку мобілізації повинна була «почати головними силами наступальні дії проти Німеччини».

До середини вересня стало очевидним, що Польща поодинці не зможе протистояти Німеччині. Англія і Франція, які оголосили 3 вересня війну Німеччини, так і не почали активних бойових дій, віддавши перевагу так званій «дивній війні». У цих умовах змінилася позиція СРСР, що зберігало в перші тижні нейтралітет. 17 вересня 1939 р. до відома польського посла в Москві була доведена нота уряду СРСР, в якій говорилося, що оскільки Польська держава і її уряд практично перестали існувати, остільки припинили свою дію всі договори, укладені між СРСР і Польщею. Тому СРСР не може більше залишатися нейтральним. Вказувалося також, що Радянський уряд не може байдуже ставитися до того, що українці і білоруси, які проживають у Польщі, залишилися беззахисними, тому Червона Армія отримала наказ перейти кордон і взяти під свій захист життя і майно населення Західної України і Західної Білорусії.

Дії СРСР у вересні 1939 р. польське керівництво розцінило як агресію проти Польщі і до липня 1941 р. не мало з ним дипломатичних відносин, за договором про дружбу і кордон з Німеччиною радянська сторона зобов’язалася протидіяти будь-яким проявам національно-визвольних устремлінь поляків. Але вже з кінця 1940 р. вона стала негласно відходити від своїх зобов’язань. Послабилися репресії проти поляків, стали поліпшуватися умови їх життя. Групі польських офіцерів було запропоновано розпочати підготовку формування польських частин у складі Червоної Армії.

Поворот в польсько-радянських відносинах намітився після нападу Німеччини на СРСР. За наполяганням Англії польський уряд погодився на укладення угоди з СРСР про взаємодію на період війни. Це передбачало відновлення дипломатичних відносин, амністію полякам, засудженим у СРСР, анулювання всіх договорів з Німеччиною, що стосувалися територіальних змін у Польщі, а також створення в Радянському Союзі польської армії, яка в оперативному відношенні підпорядковувалася б радянському командуванню.

Польська армія була сформована в основному з колишніх військовослужбовців. Але участі в бойових діях на радянсько-німецькому фронті вона не брала. У 1942 р. за наполяганням польської сторони та Великобританії вона була евакуйована на Близький Схід. З СРСР виїхало 113 тис. військовослужбовців і 31 тис. членів їх сімей. Від’їзд польської армії в критичний для СРСР момент, коли німці рвалися до Сталінграду і на Кавказ, призвів до різкого погіршення і так досить напружених польсько-радянських відносин. Сторони розділяло ставлення до майбутнього міждержавного кордону, до питання про громадянство непольського населення колишніх східних територій Польщі, до порядку використання польської армії на Східному фронті.

Польський емігрантський уряд на чолі з генералом В.Сікорським, що знаходився спочатку в Парижі, потім у Лондоні, до нападу фашистської Німеччини на СРСР не підтримував з ним жодних стосунків, звинувачуючи його в агресії проти Польщі. Але 4 грудня 1941 р. з ініціативи польського емігрантського уряду в Москві було підписано радянсько-польський договір, що відновив дипломатичні відносини між двома сторонами.

У квітні 1943 р. німці сповістили світ про те, що в Катині виявлені могили розстріляних НКВС польських офіцерів. Радянська сторона відкинула ці звинувачення, заявивши, що це справа рук гітлерівців. Уряд Сікорського звернувся в Міжнародний Червоний Хрест з проханням про розслідування. Те ж саме зробила Німеччина. Радянський уряд звинуватив польський уряд в прагненні підірвати єдність антигітлерівської коаліції, у взаємодії і змові з Гітлером і 25 квітня 1943 р. в односторонньому порядку перервав відносини з польським урядом.

Новий глава польського емігрантського уряду С.Миколайчик (він став ним після трагічної загибелі В.Сікорського в липні 1943 р. в авіаційній катастрофі), переслідуючи суто політичні цілі, вирішив віддати наказ про початок повстання у Варшаві, не погодивши це питання з союзниками. Миколайчик мав на меті, у разі переможного повстання, перемістити до Варшави уряд і змусити СРСР відмовитися від підтримки лівих сил у Польщі.

Повстання почалося 1 серпня 1944 р. Воно було погано підготовлено у військовому відношенні. Німці досить скоро зуміли локалізувати повстання в декількох районах Варшави і приступити до його придушення за допомогою авіації та бронетехніки. Допомогу повстанню, правда з великим запізненням, стали надавати західні союзники з авіабаз в Італії та Англії, аз 14 вересня 1944 р. і радянські «кукурузники». 2 жовтня командування Армії Крайової (збройні сили емігрантського уряду) підписало акт про капітуляцію. Незадовго до цих подій частини радянської Червоної Армії і польські частини здійснили невдалий наступ на Варшавському напрямку. Захопивши невеликий плацдарм, після восьмиденних запеклих боїв вони змушені були залишити його. Не вдалися і інші спроби форсувати Віслу.

Новий наступ Червоної Армії в Польщі почався в січні 1945 р. У його ході була звільнена вся територія країни. Пліч-о-пліч з радянськими військами боролися бійці Війська Польського, які взяли участь у штурмі Берліна. У ході визволення Польщі радянські втрати склали більше 600 тис. чоловік.

В кінці 1944 р. ПКНВ був перетворений в Тимчасовий уряд Республіки Польщі. Складність його положення полягала в тому, що продовжував існувати польський уряд в Лондоні, визнаний США і Великобританією і який зберігав сильний вплив у Польщі. Необхідність доведення війни до перемоги змусила великі держави шукати компромісне рішення польського питання. На Ялтинській конференції 1945 р. було вирішено, що Тимчасовий уряд буде розширено за рахунок демократичних політиків лондонського табору і перетворено в Тимчасовий уряд національної єдності. Одночасно Сталіним було поставлено питання про західний кордон Польщі по лінії річок Одер і Нейсе. До Польщі повинна була також відійти частина Східної Пруссії. В якості східного кордону учасники конференції висловилися за лінію Керзона з деякими відхиленнями на користь Польщі.

Ялтинські домовленості означали, що Польща ставала однією з ланок військово-політичної системи безпеки в Європі, до формування якої приступив СРСР на завершальному етапі війни. Це її місце було закріплено укладеним 21 квітня 1945 р. Договором про дружбу, взаємну допомогу і післявоєнне співробітництво з СРСР.

Прийняті в Ялті рішення в повній мірі відповідали інтересам ППР та її союзників. Їм вдалося домогтися міжнародного визнання нової влади в Польщі, вивести з гри праві сили лондонського табору, зміцнити свої позиції в країні.

< Назад   Вперед >

Содержание
 
© uchebnik-online.com