Перечень учебников

Учебники онлайн

ТЕМА VI. ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА РУМУНІЇ ВІД КІНЦЯ ПЕРШОЇ ДО КІНЦЯ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

У Першій світовій війні Румунія брала участь на боці держав Антанти, що дозволило їй значною мірою вирішити свої територіальні претензії до сусідніх земель та територій. Політичні лідери країни, дотримуючись продиктованого союзниками курсом, не відмовлялися при нагоді задовольнити власні претензії. У листопаді 1918 р. румунські війська окупували Північну Буковину, незважаючи на рішення Народного віче в Чернівцях про возз’єднання з Радянською Україною.

Після розпаду Габсбурзької монархії бурхливого підйому досяг національно-визвольний рух румунських трудящих в Трансільванії. Активізувалася і діяльність румунської буржуазії в краї. У багатьох містах виникали національні комітети, створювалися загони національної гвардії, була заснована директорія як керівний орган автономної території Трансільванії, діяльність якої направляли лідери Румунської національної партії на чолі з Ю.Маніу. В ході боротьби румунські трудящі Трансільванії висували вимогу об’єднання з Румунією, але в рамках «вільної демократичної республіки». Це бажання було підтверджено понад 100 тис. учасників народних зборів в Алба-Юлії 1 грудня 1918 р., які вимагали проголошення єдиної румунської демократичної республіки. Але в Об’єднавчу декларацію питання про республіку і про форму правління не було включено під тиском представників буржуазно-поміщицьких кіл та керівництва національної партії. Румунський королівський уряд затвердив основні вимоги декларації (запровадження загального виборчого права, надання рівноправності всіх національностей, проведення аграрної реформи та надання широких соціально-демократичних прав і свобод трудящим), однак правляча олігархія швидко «забула» про стотисячний глас народу в Алба-Юлії. У Трансільванію були введені румунські війська.

Трохи пізніше, за Тріанонським договором з Угорщиною, був підтверджений перехід Трансільванії до Румунії. Румунія отримала також всю Буковину і Добруджу. День 1 грудня 1918 р. увійшов в історію Румунії і відзначається як національне свято, ознаменував «велике об’єднання» країни.

В результаті об’єднання з Трансільванією та Південною Буковиною, приєднання Бессарабії та інших земель, визнаних договорами Версальської системи, територія Румунії збільшилася більш ніж удвічі, населення зросло з 7,8 млн. в 1915 р. до 16 млн. в 1920 р. До всіх післявоєнних економічних труднощів і внутрішньополітичних проблем додалось питання про становище численних національних меншин, які складали тепер більше чверті населення країни - угорців, німців, українців, турків. Жителів Бессарабії офіційна статистика зараховувала до румунів. Хвилювання прокотилися по районах Трансільванії і Бессарабії.

У січні 1919 р. почала свою роботу Паризька мирна конференція, на якій румунська дипломатія розгорнула бурхливу діяльність з метою домогтися здійснення умов договору від 17 серпня 1916 р. і негайного визнання захоплення Бессарабії та Північної Буковини. Прем’єр-міністр Румунії І.К.Бретіану, який очолював румунську делегацію в Парижі на першому етапі конференції, робив наголос на особливій місії Румунії в боротьбі з більшовиками «не тільки у власних інтересах, а й в інтересах всієї Європи» і навіть «в інтересах світової цивілізації ». У квітні 1919 р. королівські війська були кинуті на придушення Угорської Радянської Республіки. Спроби румунської вояччини залагодити гріхи сепаратного виходу Румунії з війни і недавнього загравання германофілів з Центральними державами виявилися небезуспішними. Завзяття румунської реакції у придушенні угорської революції було оцінено імперіалістами Заходу, які розраховували на її подальшу участь в антирадянській боротьбі. Послуга за послугу. Восени 1919 р. Антанта підписала Сен- Жерменський договір з Австрією і Нейіський - з Болгарією, а в червні

1920 р. - Тріанонський договір з Угорщиною, згідно з якими за Румунією закріплювалася територія Трансільванії, в цілому Буковина і Добруджа (включаючи окуповані румунськими військами Північну Буковину і Південну Добруджу).

Цікаво додати, що протягом усього періоду роботи Паризької мирної конференції Антанта не поспішала визнати захоплення Радянської Бессарабії. Лише розгром білогвардійської контрреволюції і крах військової інтервенції проти Радянської Росії прискорили визнання «права» Румунії на Бессарабію за Паризьким протоколом від 28 жовтня

1920 р. Для його ратифікації Великобританії знадобилося три роки, Франції - чотири, Італії - сім років, а оскільки з боку Японії протокол так і не був ратифікований, навіть з формально-юридичної точки зору документ цей виявився неправомочним.

Прагнучи політично закріпити і зміцнити позиції панівних класів, уряд націонал-лібералів провів через парламент нову конституцію (березень 1923 р.). Формою державної влади в Румунії залишалася конституційна монархія. Король об’явився главою держави, він не тільки царював, але і правив, будучи за конституцією звільненим від відповідальності перед парламентом. Король мав право розпуску парламенту, призначав прем’єр-міністра, який, як і його кабінет, був повністю відповідальний перед ним.

Зовнішня політика країни була також під повним контролем монарха. Слідуючи в фарватері французької політики в Центральній і Південно- Східній Європі Румунія брала активну участь в діяльності Малої Антанти, проводила вкрай ворожу лінію поведінки по відношенню до своїх сусідів: Болгарії, Угорщини та більшовицької Росії. Відомо, що ще в кінці 1921 р. з ініціативи останньої, яка висловлювала бажання підтримувати мирні та добросусідські відносини з Румунією, у Варшаві почалися переговори між Радянською державою і Румунією. Переговори стосувалися територіальних питань про Бессарабію і Північну Буковину, проблеми судноплавства на Дунаї, встановлення дипломатичних відносин і т.д. Переговори у Варшаві, в 1923 р., як і наступні в 1924 р. у Відні було зірвано румунською стороною, яка завзято і безуспішно домагалася визнання Радянським урядом «законності» анексії Бессарабії королівській Румунії.

В цілому зовнішньополітичний курс румунських правлячих кіл в 20-ті роки визначався складною розстановкою сил на міжнародній арені, а також тими умовами постійної напруженості і найгостріших суперечностей, які породила Версальська система мирних договорів в регіоні Східної та Південно-Східної Європи. Політика західних держав була орієнтована тут на створення антирадянського «санітарного кордону», значна роль в якому відводилася буржуазній Румунії. Конкретним виразом цього курсу стало утворення Малої Антанти - військово-політичного союзу, оформленого двосторонніми договорами Румунії з Чехословаччиною (23 квітня 1921 р.) і Югославією (7 червня

1921 р.). За спиною учасників цього блоку маячила тінь Франції, яка претендувала після Першої світової війни на гегемонію в Європі. Хоча в офіційних колах Малої Антанти підкреслювався оборонний характер союзницької політики країн-учасниць блоку проти устремлінь німецького та угорського реваншизму, однак реальний зовнішньополітичний курс цих держав був спрямований на створення антирадянського бар’єру на східному рубежі Європи.

Як показав подальший розвиток подій, підписання союзних договорів у рамках Малої Антанти не задовольнило повністю правлячі кола Румунії, які прагнули закріпити в міжнародно-правовому режимі анексію радянських територій. Особливу роль у цьому зв’язку Бухарест відводив румуно-польському політичного союзу, оформленому договором 3 березня

1921 р. і діяв протягом всього міжвоєнного періоду. Цей військово- політичний блок Румунії і Польщі було спрямовано проти СРСР, оскільки забезпечував статус-кво кордонів і збереження в складі однієї та іншої держав земель, захоплених у більшовицької Росії.

Мала Антанта, як і румуно-польський союз, в 20-ті роки була оплотом збереження політики присутності західних держав у регіоні Східної Європи. Разом з тим організатори «санітарного кордону» використовували його для боротьби проти революційного руху в самих країнах цього регіону, визнаючи в якості одного з головних чинників договірну систему «боязнь соціальної революції, економічної розрухи і анархії».

У середині 20-х років, після чергових політичних змін, головою уряду став А.Авереску. У зовнішньополітичному плані Авереску належала ініціатива зближення з фашистською Італією. Союз з Муссоліні, підписаний в Римі у вересні 1926 р., був заснований на ворожій по відношенню до Радянського Союзу політиці. Італія після цього швидко визнала захоплення Румунією радянських територій.

У червні 1927 р. на політичну авансцену знову ненадовго вийшов

І.К.Бретіану. Через місяць помер король Фердинанд, а невдовзі не стало й старого партійного лідера. Націонал-ліберальна партія втратила захист монарха і втратила свого патріарха - впливового керівника всього буржуазного табору. Націонал-лібералам не скоро вдалося оговтатися від удару.

Румунія раніше багатьох інших країн вступила у світову економічну кризу. Уже в 1927-1928 рр. виразно проявилися перші ознаки цієї кризи. В період економічної кризи в Румунії відбувалася часта зміна урядів. З квітня 1931 р. до червня 1932 р. у влади знаходився уряд Іоргов - Аржетояну, так званої партії Національної спілки, що встановила відкриту угоду з націонал-ліберальною партією. В основному в роки кризи країною керувала націонал-царанистська партія. Висунуте нею гасло «рівності прав іноземних та румунських капіталів перед законом і владою» широко відкривало двері іноземному капіталу.

У 1929 р. націонал-царанистський уряд Маніу отримав від американських, французьких і англійських банків так звану позику «стабілізації» на вкрай обтяжливих умовах, а в 1931 р. - «позику розвитку». Умови цієї позики були ще більш кабальними. Іноземні вкладники отримали концесії на найважливіші державні монополії: телефонні станції, тютюн, сірники, сіль, цигарковий папір і виробництво вибухових речовин. На одній тільки телефонній концесії Румунія втрачала щорічно 100 млн. лей. У 1932 р., коли Румунія не в змозі була платити відсотки по боргах, уряд Маніу звернувся за допомогою до Ліги націй. Західні банки й трести направили до Румунії 9 експертів, які встановили постійний контроль над доходами і витратами держави і над Національним банком. Це означало фактично повне підпорядкування країни іноземному капіталу. Експерти Ліги націй розробили «план оздоровлення» економіки Румунії, який передбачав масове скорочення робітників і службовців державних підприємств та установ, зниження на 60% заробітної плати робітників і службовців, подальше підвищення податків.

Зовнішня політика націонал-царанистських урядів у період економічної кризи витікала з орієнтації румунських панівних класів на підтримку західних монополістичних об’єднань. Це визначало їх курс на зміцнення зв’язків з Францією і Англією - гарантами Версальської системи.

Після нормалізації в 1925 р. дипломатичних відносин між СРСР і Японією, Румунія залишилася єдиною сусідньої з СРСР країною, яка не встановила з нею дипломатичних відносин.

У ці роки СРСР послідовно проводив політику мирного вирішення суперечностей з Румунією. На підставі підписаного 27 серпня 1928 р., але нератифікованого пакту Бріана-Келлога в лютому 1929 р. між СРСР і його сусідами (Польщею, Естонією, Латвією) був підписаний Московський протокол, на підставі якого сторони взаємно зобов’язалися не вдаватися до війни як до знаряддя політики. Побоюючись вибуху обурення мас антирадянською спрямованістю зовнішньополітичного курсу всіх румунських урядів після 1917 р., правляча верхівка виявилася вимушеною підписати Московський протокол. Це було перше міжнародне зобов’язання Румунії щодо Радянського Союзу. У відносинах з сусідніми країнами превалювало прагнення румунських правителів захистити народні маси від революціонізуючого впливу Радянської держави. Саме антирадянська спрямованість визначала позицію Румунії на проведених у 1930 р. конференціях країн Центральної та Південно-Східної Європи - Румунії, Польщі, Чехословаччини, Югославії, Угорщини та Прибалтійських держав, які намагалися створити навколо Радянського Союзу бар’єр від Балтики до узбережжя Чорного моря.

Справа не обмежувалася промовами дипломатів і урядовими заявами. У червні 1929 р. був підписаний протокол про продовження союзу між Румунією і Югославією. У тому ж році уряд націонал-цараністов продовжив укладений в 1921 р. румуно-польський договір, а в листопаді 1930 р. в Бухаресті відбулася нарада керівництва генеральних штабів двох країн, де обговорювалися питання можливих спільних дій їх армій у взаємодії з французьким командуванням і збройними силами. Незабаром було офіційно продовжено дію румуно-польського військового договору від 1926 р., доповненого угодою, прийнятою на нараді керівників генеральних штабів.

Щодо СРСР румунські правлячі кола не змінили ворожого зовнішньополітичного курсу. У 1929 р. Румунія відмовилася підтримати пропозицію Радянського Союзу про укладення пакту про ненапад. У 1932 р. низка країн прийняла радянську ініціативу укласти двосторонні договори про ненапад. Однак тривалі переговори, які велися з цього приводу між представниками СРСР і Румунії в Ризі та Женеві, зазнали невдачі. Під час перебування при владі уряду М.Йорги Румунія знову почала переговори з радянською стороною, але й вони через кілька тижнів були перервані. У наступні місяці Радянський уряд знову повернувся до своєї пропозиції укласти пакт. Ю.Манну, який змінив Н.Йоргу на посту прем’єр-міністра, заявив в парламенті в листопаді 1932 р., що питання це «вже не актуально» і «знімається з обговорення, так як уряд відхилив пропозицію СРСР».

Тільки в 1933 р., після приходу Гітлера до влади, коли СРСР запропонував на конференції з роззброєння у Женеві укласти конвенцію про визначення агресора, міністр закордонних справ Румунії Н.Тітулеску одним з перших схвалив цей документ. Він вважав укладену угоду особливо важливою і значним етапом «шляху, який веде до нормалізації відносин» між двома країнами. Це свідчило про те, що встановлення гітлерівського режиму в Німеччині справило протверезне враження на певні румунські правлячі кола.

У 1933 р., йдучи на зустріч вимогам західних держав, уряд А.Вайди- Воєвода з санкції короля Кароля підписав з представниками Ліги Націй угоду про «консультативно-технічне співробітництво», так званий Женевський план.

Після приходу до влади в Німеччині фашистів, їх ідеї стають популярними і в Румунії, вони проникають і в середовище вищого політичного керівництва країни. Фашистські ідеї втілювалися в життя, створеною в 1930 р. воєнізованою організацією «Залізна гвардія», яка значно активізувала свою діяльність в середині і на початку другої половини 30-х років. Король Кароль II і представники великого капіталу активно використовують «железногвардійців» для боротьби з представниками прогресивної інтелігенції і проти небажаних урядових чиновників.

Скориставшись наростаючими розбіжностями в міжпартійних стосунках, Кароль II в кінці 1937 р. закликав до влади слабку і малопопулярну Націонал-християнську партію, на чолі якої стояли О.Гога і А.Куза. Запропонована новим урядом програма тотальної «румунізації» мала в своїй основі глибоко реакційні націоналістичні вимоги, починаючи

з вигнання з державного апарату представників національних меншин і обмеження участі їх капіталу в економіці. Зовнішньополітичні інтереси

О.Гоги зводилися до висновку пакту про дружбу з Німеччиною. Лідери Націонал-християнської партії швидко знайшли спільну мову і з італійськими фашистами.

Після довгих років політичного маневрування та розпалювання міжпартійних антагонізмів, не змінюючи своїх пронімецьких настроїв, Кароль II прийняв рішення взяти кермо влади в свої руки.

10 лютого 1938 король Румунії Кароль II скасував конституцію 1923 р., проголосивши встановлення королівської диктатури. Сформований новий уряд на чолі з патріархом М.Крістею повністю підпорядковувалося лише королю, парламент був розпущений. Мета уряду залишалася колишньою: «твердою рукою» поправити економічне становище в країні. У лютому 1938 р. була введена нова конституція, яка зосередила всю повноту влади в руках короля: право укладати військові та політичні угоди, оголошувати війну і укладати мир, затверджувати економічні угоди без подальшої ратифікації парламентом. Статті про демократичні і громадянські свободи замінялися статтею про «гарантії прав і свобод в рамках закону». У конституції законодавчо закріплювався принцип «єдності румунської нації». Нове законодавство ставило метою «покінчити з класовими антагонізмами», направляючи інтеграцію румунського суспільства в русло «національної солідарності».

Використовуючи зовнішньополітичні коливання королівської диктатури після захоплення Чехословаччини німецьким фашизмом, гітлерівська кліка домоглася укладення у березні 1939 р. економічного договору з Румунією. Румунський уряд зобов’язувався розвивати економіку країни з урахуванням потреб німецького імпорту. Він погодився на створення в Румунії «особливих зон», де рейху надавалися економічні переваги, а також змішаних румунсько-німецьких товариств, головним чином в нафтовій промисловості. Натомість Німеччина повинна була постачати Румунії військові матеріали і фінансувати військове виробництво. Про свої зовнішньополітичні уподобання король Кароль II висловлювався досить відверто: «Я волів би бачити в країні німців як ворогів, ніж росіян в якості друзів».

Свої зовнішньополітичні плани правлячі кола королівської Румунії будували з розрахунку на те, що великі держави домовляться між собою. Однак події розвивалися дуже швидко, і питання, куди і з ким піде Румунія, встало з усією гостротою. Відмовляючись від будь-якої співпраці з СРСР, румунський уряд 6 вересня 1939 р. погодився з німецькою «порадою» оголосити нейтралітет. Політики тих років видавали цю позицію румунської влади за прагнення врятувати країну від війни. Насправді ж нейтралітет давав можливість якийсь час вибирати між країнами які змагалися, дочекатися «свого часу», підкреслюючи при цьому свої заслуги перед кожною із сторін. Така політика стала нічим іншим як «грою на двох столах» у європейській дипломатії.

Політика маневрування не задовольняє і фашистський рейх. 26 червня 1940 р. на основі попередніх домовленостей в рамках пакту Молотова- Ріббентропа, частини Червоної Армії вступили в Бессарабію. Відповідно до пакту відбулося також «возз’єднання» Північної Буковини з Радянською Україною. Королівська Румунія втрачала, таким чином, значну частину своїх територій.

4 липня 1940 р. король утворив новий уряд на чолі з І.Джігурту, відвертим германофілом. Новий прем’єр-міністр в програмній промові заявив, що «повністю приєднується до планів фюрера щодо нового порядку в Європі», на доказ чого Румунія вийшла з Ліги націй. Потім правлячі крути Румунії запропонували Німеччині укласти політичний договір. Гітлер, проте, не поспішав дати на це згоду, вичікуючи політичних поступок на користь союзних йому Болгарії та Угорщини. У результаті короткочасних дипломатичних переговорів Румунія повернула Болгарії відторгнуту у неї Південну Добруджу. Румуно-угорські переговори, враховуючи складності у двосторонніх відносинах, які історично склалися, затягнулися, і Гітлеру довелося прийняти на себе роль арбітра. В результаті так званого Віденського арбітражу 23 серпня 1940 р. Північні і

Північно-східні області Трансільванії, які належали Румунії, відійшли хортистській Угорщині.

Такі грандіозні зовнішньополітичні катаклізми викликали обурення в країні, недовіру до політики короля і його уряду. Румунії потрібен був новий диктатор, який би користувався довірою гітлерівської Німеччини і зміг би врегулювати ситуацію в країні. Вибір припав на генерала Іона Антонеску (1882-1946 рр.). Антонеску був, мабуть, єдиним політичним діячем Румунії, який користувався особистою довірою Адольфа Гітлера, з яким неодноразово зустрічався. Віддавши фактичну владу в країні в руки військово-фашистської машини, король Румунії Кароль II зрікся престолу на користь свого дев’ятнадцятирічного сина Міхая і покинув країну.

У своїй першій програмній промові Антонеску заявив, що незабаром Румунія покликана буде брати участь у війні проти СРСР і на цьому шляху пройде з державами нацистської вісі до кінця. На запрошення І.Антонеску в жовтні 1940 р. в країну були введені перші підрозділи німецьких військ під приводом «захисту нафтових районів» і навчання румунських військових. Всього ж до березня 1941 р. в Румунії перебувало близько 500 тис. солдатів вермахту. У перших же числах червня 1941 р. військово- фашистська кліка почала проводити в Румунії приховану мобілізацію і перекидання румунських військ до радянського кордону.

22 червня 1941 р., в день нападу гітлерівської Німеччини на СРСР, Румунія вступила у війну на боці німецького рейху. 1 липня 1941 р. 13 румунських і 7 німецьких дивізій вирушили з румунської території на Радянський Союз. У 1942 р. у війні брало участь вже 26 румунських дивізій, а взагалі проти СРСР їх було висунуто близько 30. Вони воювали на річці Прут, під Одесою і Севастополем, на Північному Кавказі, на Дону і Волзі. Метою румунського військового керівництва було повернення відторгнутих територій, а також придбання нових.

Дорогою ціною розплачувалася Румунія за участь в антирадянській війні. За деякими даними, тільки за перші чотири місяці військових дій втрати румунських військ склали 70 тис. загиблих і близько 100 тис. поранених. До весни 1943 р. кількість убитих і зниклих безвісті досягла 179 тис. Правлячі кола Румунії перетворили країну на сателіта гітлерівської Німеччини, поклали на румунський народ тяжкий тягар війни, поставили на службу рейху всі матеріальні та людські резерви країни. Ешелони, навантажені нафтою, сировиною і продовольством, безперервно прямували до Німеччини. За період з 1940 по 1944 рр. з Румунії до Німеччини було надіслано за заниженими цінами 1378450 т зерна, понад 75 тис. т. м’яса і т.д. Румунія забезпечувала три чверті потреб німецько-фашистської армії в пальному. Величезні суми витрачалися на утримання німецьких військ, що знаходилися на території Румунії.

Загальні ж втрати Румунії в результаті підпорядкування економіки країни німецьким монополіям і пограбування її народного господарства гітлерівцями склали величезну суму, яка дорівнювала 12 річним бюджетам країни. Недарма І.Антонеску обґрунтовував свої претензії на захоплення радянських земель тим, що його уряд вніс в антирадянську війну «найбільший внесок з усіх європейських країн».

Поступово і в лавах буржуазії зростав процес політичної диференціації. Частина буржуазії намагалася відстояти позиції румунського капіталу, затисненого гітлерівською Німеччиною, закликаючи Антонеску «не заходити надто далеко у задоволенні інтересів Німеччини», намагаючись схилити його на бік Англії і США. За допомогою західних держав це угруповання сподівалося анулювати рішення «віденського арбітражу» і повернути Північну Трансільванію до складу Румунії, а також утримати захоплені Бессарабію і Північну Буковину. Зі свого боку західні держави сподівалися використовувати Румунію і в майбутньому в якості учасника «санітарного кордону» проти СРСР, не допустити послаблення їх позицій у Південно-Східній Європі. Красномовним є той факт, що, хоча Румунія оголосила США війни 12 грудня 1941 р., конгрес США зі свого боку заявив про стан війни з Румунією лише 5 червня 1942 р.

Проте до літа 1943 р., тобто до корінного перелому у Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу, антифашистський рух в країні не набув масового характеру, виступи робітничого класу і селянства носили значною мірою стихійний характер, не набула поширення така форма боротьби, як партизанський рух. Лише на початку 1944 р. в деяких районах Румунії почали діяти партизанські загони, створені в основному на базі партизанських груп, які на прохання ЦК Компартії Румунії формувалися в СРСР з румунських патріотів. Командування Червоної Армії забезпечувало партизанські загони боєприпасами, зброєю, продовольством і медикаментами.

Навесні-влітку 1944 р. вкрай загострилися всі соціально-політичні протиріччя румунського суспільства. До цього часу став очевидним неминучий крах гітлерівського військового блоку. Румунська армія несла важкі втрати на радянсько-німецькому фронті. Країна була виснажена, нависла загроза голоду. Участь у війні проти Радянського Союзу і мобілізація для цього матеріальних і людських ресурсів, економічне пограбування країни нацистською Німеччиною, жорстока експлуатація трудящих, репресивна політика фашистського режиму - все це до межі посилило невдоволення мас, привело до активізації антифашистського руху в країні. Значна частина солдатів і офіцерського корпусу відкрито висловлювали невдоволення війною.

У результаті наступу Червоної Армії на початку квітня 1944 р. її частини вступили на територію Румунії. До середини квітня 1944 р. радянські війська звільнили понад 800 населених пунктів, в тому числі міста Ботошань, Дорохой, Радівці, Сучава, Фелтічені тощо з населенням 400 тис. чоловік.

12 квітня 1944 р. Радянський уряд направив румунському уряду умови перемир’я, які передбачали розрив з гітлерівцями і спільну з союзними військами боротьбу проти фашистської Німеччини; відновлення радянсько-румунського кордону за угодою 1940 р.; відшкодування збитків, заподіяних Радянському Союзу військовими діями і окупацією румунськими військами радянської території.

Оточення і повний розгром угруповання німецьких та румунських армій в результаті Яссько-Кишинівської операції, зламало всю систему фашистського панування на Балканах, повністю змінило тут стратегічні умови. Успішне просування Радянської Армії в центральні райони Румунії позбавило режим Антонеску його збройної опори, зірвало переговори із західними союзниками, змусило короля і лідерів буржуазних партій прийняти план збройного повстання, який передбачав арешт уряду.

23 серпня 1944 р. у другій половині дня в палаці під час аудієнції у короля Міхая були заарештовані Іон і Міхай Антонеску, а потім і інші видні члени уряду.

У цей же день, 23 серпня 1944 р., почалося збройне повстання, ударною силою якого були бойові патріотичні загони, створені комуністами, які діяли спільно з військовими частинами бухарестського гарнізону. Відповідно до плану збройного повстання патріотичні сили зайняли до півночі найважливіші об’єкти: центральну телефонну станцію, телеграф, радіостанцію, основні урядові установи.

У ніч на 24 серпня король Міхай виступив по радіо зі зверненням до народу і заявив про вихід Румунії з антирадянської війни і приєднання до антигітлерівської коаліції. За мужність, проявлену в серпневі дні 1944 року і вклад в перемогу над фашизмом радянський уряд нагородив румунського короля Міхая Орденом Перемоги.

< Назад   Вперед >

Содержание
 
© uchebnik-online.com