Перечень учебников

Учебники онлайн

5.3. Теорія ідеалізму

Теорія ідеалізму, який ще іноді називали утопізмом, а в ширшому контексті загальносуспільної теорії — лібералізмом, як напрям наукової думки починала формуватись в Античні часи. Роздуми з цього приводу знаходимо у працях Платона й Арі-стотеля, Конфуція, Ціцерона, Ульпіана та інших. Античні вчені зосереджували увагу на сутності держави та проблемах війни і миру, які, зрештою, і в пізніші часи були головним об'єктом дослідження теорії міжнародних відносин. Уже тоді формулювалися твердження про анормальність війн та їх справедливий чи несправедливий характер, а агресивність держав пояснювали особливостями їхнього внутрішнього політичного устрою.

Особливе значення для розвитку засад ідеалізму мали погляди двох великих давньогрецьких філософів — Платона та його учня Арістотеля.

Платон (429—347 рр. до Р. X.) став автором досить цікавої концепції форм політичного правління держав, учення про їхню послідовну деградацію та кругообіг. За Платоном, держава виникає із закономірної потреби людини в організації взаємодій серед подібних до себе. Організація цих взаємодій має на меті запровадження певного справедливого порядку людських взаємовідносин. Справедливість у стосунках між людьми можлива лише за умови існування держави, оскільки "...ті, хто дотримується справедливості, дотримуються її через неспроможність творити несправедливість, а не через власне бажання"1. Найважливішими формами держави є: аристократія, тимократія, олігархія, демократія і тиранія. Форми політичного правління визначають не лише внутрішню, а й зовнішню політику держави, оскільки вона обмежує та спрямовує волю людей. Якщо пра-
1 Платон. Держава. — К., 2000. — С. 44.

вильне твердження про те, що держава за певних політичних умов визначає життя громадян, то правильне також твердження, що вона визначає їх ставлення до інших держав. Серед усіх форм Політичного правління найбільш схильною до зовнішньої агресії є тимократія як "змішаний лад, ознаками якого є наслідування частково аристократії (для тимократії характерне пошанування влади...), частково олігархії (люди тут жадібні до грошей і, як дикуни, шанують золото та срібло); при цьому ладі не залишається прямих та простосердних людей, правити будуть не мудрі, а ті, хто простіший, — народжені для війн, наділені запеклим духом, там будуть у пошані воєнні хитрощі, і така держава буде вічно воювати"1.

Поєднання хоробрих і войовничих правителів з меркантильним суспільством, в інтересах якого вони діють, за Платоном, є найважливішою причиною агресивності держав та війн між ними. У тимократії визначальним у політичному управлінні є прагнення "...щоб мудрі мужі не прийшли до влади, тому що там уже немає... щирих і рішучих людей..; там тягнутимуться за тими, хто є несамовитий духом, і за тими, хто менш досконалий і схильний більше до війни, ніж до миру"2.

Арістотель (384—322 pp. до Р. X.) — автор однієї з перших праць, у якій узагальнено досвід державного управління, — "Політики". В основу сприйняття держави він ставить твердження про те, що "держава належить до того, що існує за природою, і що людина (за своєю природою) є істота політична"3. Існування людини поза спільнотою, яку репрезентує держава, — немислиме, позаяк одиниця без цілого існувати не може.

Міжнародний контекст існування держави Арістотель виклав у семи твердженнях:

1. Остаточна мета політики держави полягає у досягненні щастя її громадян, що визначається правом, добрими звичаями та вихованням. Однак, на відміну від Платона, він вважав, що ідеальна держава не може існувати, оскільки факт її сусідства
1Чаньпиев А.А. История иолитических учений. Классическая западная традиция. — М., 1998. — С. 31—32.

2Платон. Держава. — К., 2000. — С. 244.

J Арістотель. Політика. — К., 2003. — С. 17.

з іншими державами змушував би її адаптуватись до цього (не завжди приязного) середовища.

2.Основа взаємовідносин між державами має вилучати нав'язування їх одна одній, оскільки це суперечить добрим звичаям та праву.

3.Війни та загарбання не є метою держави, хоч вона мусить бути готовою до війни для власного захисту.

4.Територія держави має бути важкодоступна для ворогів, але мати достатньо шляхів (сухопутних чи морських), які можна використати у воєнних і торгових цілях.

5.Люди поводяться відповідно до кліматичних умов свого проживання. В Європі вони активні та незалежні, а в країнах зі спекотним кліматом — мляві та нерішучі, хоча й наділені творчою уявою.

6.Воєнна сила потрібна державі лише під час війни, і тому її посідання не є найважливішою метою державної політики, а лише засобом застосувати її в критичних ситуаціях.

7.Володіння збройними силами та особливо воєнно-морським флотом для деяких держав необхідне і в мирний час, тому що це дає змогу будити повагу та страх у ворогів, а крім цього, допомагати дружнім державам.

Основна ідея Платона та Арістотеля, яка пізніше стала фундаментом не лише ідеалізму, а й усієї класичної школи теорії міжнародних відносин, полягала у твердженні про суб'єктивний характер держави та її політики. Цю політику, яка мала б відповідати критеріям мудрості та справедливості, вони розуміли як наслідування добрих звичаїв та ідей1.

Відродженням ідеалізму в середньовіччі можна вважати теологічну концепцію Томи Аквінського (1225—1274), який причину війни вбачав у гріховності людей та світської влади, а засобом досягнення та збереження миру вважав поєднання в політиці звичаєвого та канонічного права, тобто — людського та божого порядку.

Конфлікти і війни випливають із людських слабкостей та гріхів (жадібність, жорстокість, гординя тощо), які мають бути

1 Йдеться про концепцію Платона про ідеократичне правління, тобто наслідування правителями мудрих ідей філософів.

подолані чи регульовані за допомогою сповідування lex aeterna, тобто вічного Божого закону. Власне тому світська влада має бути доповнена духовною, що в реаліях XIII ст. означало підпорядкування християнських монархів Європи владі Папи Римського. Підпорядкування світської влади духовній мало на меті повне вилучення із суспільного життя війни між християнами та регулювання на основі lex helium (права війни) війн в ім'я самооборони, перемоги "добра над злом", підтримання християнства у боротьбі проти іновірців і варварів. Для визнання війни справедливою потрібно три умови:

1)вона має бути офіційно оголошена законним урядом;

2)вона має бути обґрунтована справедливою причиною (lista causa);

3)її мета має визначатися справедливим наміром (recta іп-tentio).

Концепція Т. Аквінського стала офіційною доктриною католицької церкви, оскільки вона обґрунтувала та узагальнила її практичну політику щодо тогочасних європейських держав.

Характеризуючи ставлення церкви до проблеми війни, М. Го-вард писав: "Концепції jus ad helium, jus in hello — справедливість на війні, справедливість до переможених — були не дуже доречними, коли нормани, як всепоглинальний вогонь, спустошували християнські землі. Церковникам так само важко було застосовувати поняття гуманності та справедливості до мусульман, які фанатично прагнули навернути у свою віру або винищити під корінь іновірців всюди, куди сягали їхні мечі...

Щодо війн між християнами ситуація виглядала дещо інакше. Вважалось ганебним для християнина битись із християнином, і церква це постійно засуджувала, та марно, як і в наші дні. Але християнські теологи погоджувались із тим, що деякі війни були "справедливими". До цієї категорії потрапляли ті, які велися на підставі 'законного пріоритету і зі справедливих причин"1.

Принцип справедливості, який Т. Аквінський запозичив у Платона та Арістотеля, був пов'язаний не лише з ідеєю теократич-ності у міжнародних відносинах, а й з обґрунтуванням потреби
1 Говард М. Війна в європейській історії. — К., 2000. — С. 11.

заборонити певні типи війн, які церква визнавала невідповідними йому.

Ідея повного вилучення війни із міжнародних відносин у Нові часи призвела до намагання теоретично обґрунтувати т. зв. "La Paix Perpetuelle" ("Вічний мир"), що ґрунтувався на ідеї створення загальноєвропейської конфедерації як способу досягнення миру та уникнення війн через подолання свавілля феодальних правителів. Найрізноманітніші проекти конфедерації висунули П. Дюбуа, герцог де Сюллі, Е. Роттердамський, В. Пен, Ж.-Ж. Руссо та чимало інших мислителів. Ці проекти були пов'язані із пошуками оптимального політичного устрою Європи. Виразною особливістю їхніх поглядів стало обґрунтування потреби створення певної наддержавної інституції, що могла б не-заангажовано вирішувати спори між європейськими державами. Раду монархів запронував П. Дюбуа, Європейський парламент — В. Пен, Раду конфедерації — Ж.-Ж. Руссо. В усіх випадках їхні компетенції включали не лише арбітраж у міждержавних спорах, а й збройне "покарання" агресора спільнотою держав, очолюваною наддержавними інституціями.

X. Ґроцій (1583—1645) сформулював концепцію гармонійних та безконфліктних міжнародних відносин за допомогою створення та впровадження системи міжнародного права.

В одній із своїх перших праць "Mare liberum" ("Вільне море") він намагається дослідити дилему війни і миру через призму моральних принципів, що визначають собою взаємовідносини між державами світу. На його думку, для розв'язання збройних конфліктів варто застосовувати універсальні моральні принципи, яких мають дотримуватись уряди всіх країн світу. Йдеться про:

—принцип самозбереження, що полягає у взаємній повазі до законних і необхідних для існування держав інтересів;

—принцип протиставлення свавіллю та несправедливості, тобто солідарність урядів щодо недопущення політики, яка базується на необґрунтованих самозбереженням інтересах і цілях.

Ці ідеї X. Ґроцій філософськи обґрунтовує і розвиває у своїх подальших працях. Ґ. Гофман-Льорцер зводить його міркування до п'яти основних положень:

1. Людство може досягти справедливого і щасливого життя лише під керівництвом "правдивого Бога", наміри якого завжди справедливі.

2.-Людство підкоряється двом принципам: а) міжнародному праву (jus gentium); в) природному праву (Jus naturae).

3.Бог дав християнам особливе право (jus voluntarium divi-пит).

4.Jus naturae та jus gentium за певних обставин суперечать праву, створеному людиною (jus voluntairum humanum).

5.Божественному образу, який є досконалим, відповідає людський образ, визначений не лише справедливими намірами, але й соціальними інтересами.

Образ (натура) людини завжди недосконалий через трагічну розбіжність між справедливими намірами та соціальними інтересами людини. Ця розбіжність є першопричиною суспільних катаклізмів (насамперед, війн), які виникають унаслідок порушення справедливості. Несправедливість, породжена людськими пристрастями, завжди призводить до війни. Війни, однак, у його концепції є марґінальним явищем, оскільки "немає такого спору, через який не могла розпочатись війна... Сама ж війна призводить нас до миру як до своєї остаточної мети"1. Отже, на думку X. Ґроція, війна порушує нормальний стан міжнародних відносин і є тимчасовим явищем, оскільки вони завжди повертаються до мирного співіснування між державами світу. Для встановлення справедливого міжнародного порядку та елімінації війни потрібно сформувати систему права, що має випливати з ідеї божої справедливості.

В основній праці "De jure Belli ас Pacis" ("Про право війни і миру") він розуміє систему міжнародного права як сукупність звичаєвих (природних) і позитивних2 норм взаємовідносин між державами, їх кодифікація та дотримання державами у своїй політиці, на його думку, є ефективним інструментом гармонізації міжнародних відносин. Водночас держави мають утримуватись
Гроций Г. О праве войни и мира / Халипов В. Ф. Знциклопедия власти. — М., 2005. — С. 826.

2 Тобто сформульованих державами за взаємною згодою.

від збройного насильства, а конфлікти, що виникають між ними, розв'язувати за допомогою переговорів, добросовісного посередництва та в судовому порядку. Останній спосіб розв'язання суперечностей особливо цінний, позаяк урівнює права сильних та слабких держав і дає останнім змогу сподіватися на справедливість.

Дж. Бентам (1748—1832) висунув ідею "обмеження сили" у міжнародних відносинах, що, на його думку, унеможливило б збройні конфлікти і загарбницькі війни, спричинені релігійними та пріоритетними суперечками, тиранією однієї нації щодо іншої, корисливими інтересами владних еліт. Політичні еліти звикли за будь-яких обставин послуговуватись збройною силою, незважаючи на те, що така політика суперечить інтересам народів, схильних до миру та гармонії.

Обмежити застосування збройної сили у міжнародних відносинах, за Дж. Бентамом, можливо за таких умов:

—введення особистої відповідальності членів уряду за втяг-нення народів у війну;

—припинення мілітаризації, послаблення впливу армії на суспільство та загальне роззброєння;

—припинення практики "таємної" дипломатії;

—створення міжнародної організації у складі делегацій європейських держав, уповноважених розв'язувати суперечки між ними.

Основи ідеалістичного розуміння міжнародних відносин цілісно та чітко сформульовані у працях видатного німецького філософа Е. Канта (1724—1804) "До вічного миру" та "Ідеї загальної історії із космополітичного погляду". Е. Канта вважають засновником ліберального напряму ідеалізму, за його ідею, що метою розвитку людства є досягнення "загального громадянського стану", який розуміють як систему представницької демократії. Прагнення досягти такого стану випливає з потреби обмежити суб'єктивну волю окремих осіб, наділених владою. їх безконтрольність сприяє вияву жорстокості, жадібності, манії величі, що штовхає народи до війни, якої всі вони не бажають. Це можливо зробити лише за умов створення громадянського суспільства, створення громадського контролю за діями і рішеннями влади та залу-

чення громадян до активного керування державою, наслідком цього стане постійний мир. Він виникне завдяки тому, що якщо для "вирішення питання: бути чи не бути війні? — вимагається згода громадян, то... вони добре подумають, перш ніж починати настільки погану гру. Тому, що весь тягар війни їм доведеться взяти на себе: самим воювати, оплачувати воєнні витрати своїх держав з власної кишені, та на завершення відбудовувати спустошення, причинені війною"1. Стан постійного миру мають підтримувати розвиток взаємовигідних торгових стосунків і система міжнародного права. Це дасть змогу згладити суперечності та недовіру між народами, створити моральну та легальну основу для їхнього гармонійного розвитку.

Загалом, стосунки між державами можуть перманентно бути мирними за умови дотримання їх урядами шести найважливіших принципів:

1.Міжнародний договір не може мати юридичної сили тоді, коли в ньому таємно зберігаються reservatio mentalis2, оскільки міжнародні договори покликані усувати причини війн між державами, а не створювати підстави для їх виникнення у майбутньому.

2.Жодна самостійна держава не може бути анексованою чи переданою (як спадок, у результаті купівлі, обміну чи династичного шлюбу) іншою. Держава та її громадяни не можуть розглядатися як майно, оскільки володіють національним суверенітетом, порушення якого завжди призводить до війн.

3.Постійні армії з часом мають бути ліквідовані, оскільки постійно готові до ведення війни, вони є серйозною загрозою існуванню іншим, насамперед сусіднім, державам. їх існування спричиняє намагання урядів озброюватись та збільшувати збройні сили до межі, за якою "пов'язані із підтриманням миру воєнні витрати стають настільки обтяжливішими від короткої війни, Що самі постійні армії стають причиною воєнного нападу з метою позбавлення від цього тягаря"3.

4.Державні борги не повинні використовуватися для цілей
1 Кант И. К вечному миру / Халипов В. Ф. Знциклопедия власти. — М., 2005. — С. 857.

2 Латинський вираз, який у цьому контексті розуміється як старі претензії.

3 Кант И. К вечному миру / Халипов В. Ф. Знциклопедия власти. — М., 2005. — С. 854.

зовнішньої політики. Йдеться про накопичення урядами зовнішніх боргів, що може дати їм необхідні кошти на ведення війни навіть із державами-кредиторами.

5.Жодна держава світу не може втручатися силою у внутрішні справи іншої держави. Таке втручання є порушенням суверенних прав народу і не може викликати жодної іншої реакції, крім збройного опору інтервентам.

6.Жодна держава не може використовувати у політичній боротьбі (навіть у часи війни) безчесні способи: вбивство, порушення умов договорів чи акту про капітуляцію, підбурювання іноземних громадян до зради чи бунту проти своєї законної влади. Такі дії підривають довіру у стосунках між урядами держав та авторитет влади, що до них вдається в очах своїх власних громадян.

Ідеалістами, за сутністю поглядів на міжнародні відносини, були також: Е. Роттердамський, Е.ДеВаттель, Дж. Локк, Ш. Де Сен-П'єр, Т. Пейн, Дж. Мілл, які, незважаючи на деякі розбіжності, "об'єднані способом бачення світу, виразною вірою в сумління та раціональність як передумови миру та універсальної гармонії"1.

До початку XX ст. окремі концепції ідеалістів щодо характеру та змісту міжнародних відносин висловлюються або у роздумах політиків, або у периферійних працях філософів, що не дає підстави вважати ідеалізм цілісним науковим напрямом, що ґрунтується на стрункій системі поглядів. Теорія міжнародних відносин не отримала систематичного розвитку аж до завершення Першої світової війни, а її об'єкт дослідження посідав марґінальне місце у філософії, історії, правовій науці та соціології. Досі більшість учених виходили із незмінності міжнародної спільноти, тобто розглядали її з метафізичних позицій. Вивчення процесів у міжнародному середовищі взагалі не визначалось як предмет дослідження, оскільки було відсутнє хоча б примітивне їх розуміння.

Ідеалізм остаточно сформувався у 20—30-х роках XX ст. як систематизована сукупність поглядів інтелектуалів — ідеа-
1 Encyklopedia politologii: Т. 5. Stosunki miedzynarodowe. — Zakamycze, 2002. — S. 145.

лістів, які поділяли позицію Президента СІЛА В. Вільсона стосовно Ліги Націй та сучасних міжнародних відносин. Його погляди сформувались під значним впливом ідей Дж. Бентама та були, виражені у програмних гаслах кардинальної трансформації міжнародних відносин: "мир через право", "гармонія інтересів", "світова гармонія", "міжнародне право як світовий скарб моральних вартостей". Знамениті 14 пунктів, які запропонував президент СІЛА на Версальській мирній конференції, стали фактичним втіленням теоретичних принципів ідеалізму в реальні міжнародні відносини.

У період між світовими війнами на принципи ідеалізму опирався також Пакт Бріана—Келлога, підписаний 27 серпня 1928 р. у Парижі. "Пакт загальної відмови від війни" складався з двох статей, у яких сторони1 урочисто зобов'язувались не застосовувати воєнну силу у відносинах між собою та розв'язувати всі можливі суперечки мирним шляхом. Доктрина державного секретаря СІЛА Стаймсона логічно випливала зі статей пакту і полягала у невизнанні територіальних змін, досягнутих воєнною силою. Досить скептично оцінюючи значущість правової заборони на застосування воєнної сили, Ж. Б. Дюрозель зауважив: ''Цей пакт ознаменував апогей пацифістської хвилі та характерної на той час для дипломатії "пактоманії". Багато людей вірили тоді, якщо буде підписано більше пактів, навіть невинних, то ті, хто їх підписав, будуть пильніше дотримувати свого слова. Це була, безперечно, небезпечна ілюзія"2.

Ідеалісти вважали, що війна є результатом політики, яку здійснюють егоїстичні, жорстокі та некомпетентні політичні лідери і підпорядкована їм влада. Такій політиці та зумовленій нею загальній підозрілості й агресивності суттєво сприяють таємна дипломатія і мілітаризм, широко практиковані державами. Прозора державна політика, активний розвиток міжнародного права, демократичних наддержавних інституцій (що випливає із доктрини "внутрішньої аналогії"3) та систем колективної
1 Пакт уклали представники 15 держав, а 1 січня 1939 р. його підписали та ратифікували 75 держав світу.

1 Дюрозель Ж. Б. Історія дипломатії від 1919 року до наших днів. — К., 1995.- С. 83.

3 Йдеться про перенесення ідеалістами досвіду припинення міжусобних феодальних війн на міжнародні відносини.

безпеки — "ключові" елементи гармонійних міжнародних відносин.

Ще один принцип ідеалізму — принцип національного самовизначення, що розвинувся з ідеї Е. Канта про "загальний громадянський стан". Вільне волевиявлення націй призведе до створення їх легітимної представницької влади, а це усуне причини внутрішніх конфліктів та їх переростання у міжнародні. Г. Л. Дікенсон вважав, що, закріплюючи принцип національного суверенітету, потрібно водночас формувати світову громадську думку щодо проблем міжнародних відносин, яка може стати потужним засобом досягнення гармонійності, як вияву "світового розуму".

Британський дослідник Н. Анджел, на відміну від більшості ідеалістів, вважав ідею національного суверенітету та факт розподілу людства на незалежні, ворогуючі держави науковим абсурдом. Розвиваючи ідею Е. Канта про значення взаємовигідної торгівлі для гармонізації міжнародних відносин, він стверджував, що війна між високорозвиненими країнами світу неможлива. Причиною він назвав вільну торгівлю, яка створила безпрецедентну взаємозалежність та кооперацію, що стала основою індивідуального та колективного добробуту держав світу (за це у 1933 р. йому була присуджена Нобелівська премія Миру). Загалом ідеалісти постійно намагались обґрунтувати неможливість та рудиментарність війни, як і застарілість концепцій зовнішньої політики, що мали в основі використання воєнної сили. Свого часу Е. Роттердамський обґрунтовував тезу про економічну невигідність війни, а О. Конт доводив, що в XIX ст. потреба у силових діях держав відпала зі зміною головного критерію розвитку суспільства, на відміну від попередніх епох, коли він визначався володінням певним обсягом людських і природних ресурсів, — ним стала наукова організація праці.

Теорія ідеалізму базується на припущеннях про те, "що людську поведінку формує середовище, але його можна змінити.., що людство здатне до самовдосконалення... політичне середовище може бути трансформоване розвитком нових установ, таких як Ліга Націй та Об'єднані Нації"1. Гармонія зацікавле-
1 Dougherty J., Pfaltzgraff R. Contending Theories of International Relations. — New York, 1990. — P. 5.

ності у спокої на рівні спільноти або нації-держави ґрунтується на зацікавленості індивіда у спокійному світі. Тобто ідеалісти трактували сутність учасника міжнародних відносин антропоморфічно, вважаючи, що він може діяти у міжнародних відносинах добре чи погано, морально чи аморально. Діяльність будь-яких учасників міжнародних відносин визначається певними принципами, а вони самі можуть підлягати моральному вдосконаленню.

Теоретичні погляди ідеалістів на міжнародні відносини зводяться до таких тверджень:

1.Міжнародні відносини, як і будь-які суспільні відносини, випливають із характеру та прагнень людини, і тому їх доцільно розглядати й пояснювати крізь призму її поведінки. Людина, як і будь-який створений нею колектив, зацікавлена у гармонійних та безконфліктних стосунках, оскільки вони гарантують розвиток і процвітання.

2.Держави є макроявищем будь-якої людської спільноти, і їхню зовнішню політику можна порівняти з людською поведінкою, тобто вона може бути моральною чи аморальною, доброю чи злою. Критерієм моральності є універсальні людські норми поведінки, що матеріалізуються у сфері міжнародних відносин як гармонійність та безконфліктність. Держава, що є ініціатором конфлікту, діє аморально та заслуговує на застосування до неї адекватних заходів з боку міжнародної спільноти. Р. Каст назвав ініціатора конфронтації "природним агресором, заколотником проти миру".

Інструментами підтримання стабільності є міжнародні організації, міжнародне право та світова громадська думка. Міжнародні організації покликані бути регуляторами взаємовідносин між державами, виконуючи роль арбітрів та скеровуючи їх у русло гармонійності.

3.Національний інтерес психологічно виражає суб'єктивне розуміння потреб суспільства, яке завжди відмінне від реальності. У міжнародних відносинах наявна гармонія інтересів їхніх учасників, а розбіжності їхніх поглядів та суперечності не мають істотного характеру, оскільки гармонізуються "невидимою рукою" (Бога, розуму тощо), що запозичено з економічної теорії А. Сміта.

4. Конфлікти на об'єктивній основі не можуть виникати, тому що будь-які суперечності без об'єктивної основи можна врегулювати за допомогою переговорів.

Міжнародні відносини, й особливо зовнішня політика, мають здійснюватися за універсальними нормами моралі та міжнародним правом, як запорука стабільності, а їх порушення призводить до суперечностей і конфліктів, що є анормальним явищем.

Е. Карр розглядав прихильників ідеалізму як інтелектуальних нащадків Просвітництва (XVIII ст.), лібералізму (XIX ст.) та ідеалізму В. Вільсона (XX ст.). Ідеалізм, на його думку, пов'язується з традиційною англо-американською тенденцією до перебільшення свободи вибору у зовнішній політиці, певним фарисейством, вибудуваним на відірваних від життя гаслах незацікавленості, моральності та нормативності мислення як політиків, так і науковців. Коментуючи ренесанс ідеалізму початку XX ст., він писав: "За іронією долі напівзабуті ідеї XIX ст. народилися заново у другій і третій декадах XX ст. у спеціальній сфері міжнародних відносин і стали основою нової утопії...

Як Бентам сторіччя тому сприйняв ідеї Просвітництва та адаптував їх до потреб часу, Вудро Вільсон... перетворив віру у розум минулого сторіччя мало не на першооснову міжнародних відносин"1.

Ідеалізм як система наукових поглядів на міжнародні відносини сформувався на початковому етапі розвитку теорії та розвивався, передусім, у СІЛА та Великій Британії. Криза Ліги Націй та Друга світова війна поклали край багатьом ілюзіям науковців і наочно продемонстрували неадекватність реальності міжнародних відносин їхнім уявленням про неї. Теорія ідеалізму зазнала жорстокої кризи, яка виявилася у скепсисі до неї та трансформації позиції аналітиків до діаметрально протилежних оцінок міжнародних відносин.

Класична теорія ідеалізму залишається теоретичною основою багатьох сучасних наукових ідей та концепцій, науковим обґрунтуванням зовнішньої політики низки держав світу.
lCarrE. Н. The 20 Years' Crisis 1919—1939. — London, 1962. — P. 26—27.

< Назад   Вперед >

Содержание
 
© uchebnik-online.com