Перечень учебников

Учебники онлайн

2.1.2. Специфічні особливості теоретичного та емпіричного рівнів дослідження

У теорії методологія ґрунтується на потребі узагальнення, а в емпіричних дослідженнях — на потребі конкретизації досліджуваного явища. Звідси випливає, що застосування окремих методів та прийомів дослідження міжнародних відносин відрізняється значною специфікою на кожному з двох рівнів їх дослідження: емпіричному та теоретичному.

Теоретичний рівень дослідження в науці про міжнародні відносини полягає у вивченні найважливіших особливостей і закономірностей міжнародної системи, що передбачає розгляд пов'язаної з нею реальності в абстрагованій формі.

Власне тому в теорії міжнародних відносин усі застосовані методи мають високий ступінь наукової абстракції. У теоретичному дослідженні його висновки та результати характеризуються значною формалізацією, абстрактністю та узагальненістю.

Теоретизування — складний і багатогранний процес, особливості якого відомий американський учений Дж. Розенау звів до дев'яти принципів2:

1. Можливість здійснювати процес теоретизування поза рамками теорії міжнародних відносин на підставі загальнонауко-вих методів та без використання її понятійно-категорійного апарату. Такі теоретичні концепції формуються в межах наукових дисциплін, що досліджують міжнародні відносини на емпі-
1Рапопорт А. Могут ли исследования мира бьіть прикладьіми? / Теория международньїх отношений: Хрестоматия / Под ред. П. А. Цьіганкова. — М., 2002. — С. 205.

2Rosenau J. The Scientific Study of Foreign Policy. — London: Frances Pinter, 1980.— P. 19—31.

ричному рівні, як результат узагальнення отриманого ними фактичного матеріалу. Крім цього, теоретизування здійснює низка суспільних наук, предмет дослідження яких стосується сфери міжнародних відносин.

2.Диференційованість теорій міжнародних відносин щодо їх функціонального призначення. Серед усіх теорій Дж. Розенау виокремлює:

—емпіричні, які вивчають, систематизують та інтерпретують конкретні факти міжнародного життя і спрямовані на формулювання узагальнень;

—ціннісні, що ґрунтуються на певному світогляді дослідників і намагаються пояснити створену на його основі гіпотетичну модель міжнародних відносин;

—критичні, що повністю відкидають реальність і намагаються знайти задовільну, на думку їх прихильників, альтернативу.

3.Раціональність людської діяльності у сфері міжнародних відносин, що полягає у визнанні невипадковості явищ і процесів, які в ній відбуваються. Дж. Розенау вважає, що в іншому разі будь-яка теорія не зможе нічого пояснити та доречність її існування взагалі може бути поставлена під сумнів.

4.Специфічність теоретизування, яке полягає в узагальненні, абстрагуванні та пошукові причинно-наслідкових зв'язків. Теоретичний підхід до вивчення реальності полягає у пошукові рушійних сил міжнародних відносин, чого не можна досягнути без узагальнень та зведення частинних, складних у собі явищ, до спрощених понять і категорій.

5.Генералізація, яку розуміють як упущення у процесі дослідження деталей явища, щоб створити спрощені моделі реальності, наголошуючи на його найістотніших ознаках.

6.Неабсолютність теорій, кожна з яких намагається вивести загальне правило, але з огляду на можливість винятків та аномалій визнає науковий плюралізм.

7.Потреба творчого підходу в дослідженні, яке може бути побудоване як на засаді суворої емпіричності, так і на уяві та інтуїції дослідника. Загалом теорія має бути гнучкою та відкритою щодо інтерпретації принципово нових фактів, які вона має

органічно вписати та пояснити. Йдеться про те, що жоден новий факт реальності не повинен повністю заперечувати існуючої теорії, але має знайти своє місце в її експланаційній структурі.

8.Стимулювання розвитку теорії природною допитливістю дослідників. Кожна нова теорія намагається вичерпно та несупе-речливо пояснити міжнародні відносини, що призводить до розширення знань про них.

9.Полемічність теорії, яка полягає в тому, що будь-яку нову теорію традиційно критикують представники інших наукових шкіл, а в ставленні до неї завжди поляризуються її прихильники і противники.

Розглядаючи методологічні проблеми теорії міжнародних відносин, А. Лінклейтер дещо інакше трактує фундаментальні відмінності, за якими різняться окремі наукові напрями і концепції. На його думку, всі теоретичні напрями і концепції поділяються за чотирма основними критеріями.

Насамперед, вони пов'язані з об'єктом безпосереднього аналізу та масштабом дослідження. З цієї позиції окремі теорії розподіляються стосовно питань щодо того:

а)яких учасників чи які явища варто пріоритетно досліджувати у міжнародних відносинах — національні держави, війни, міжнародні організації, класи, транснаціональні корпорації, державні бюрократичні системи, навколишнє середовище чи осіб, що формують зовнішню політику;

б)які характеристики й ознаки глобального політичного процесу потрібно брати до уваги — збереження влади, ефективне управління міжнародною системою, суспільне конструювання норм міжнародного життя, удосконалення дипломатичної культури, експлуатацію класів чи взаємозалежність у відносинах між державами;

в)які результати очікуються — збереження існуючої системи держав, підвищення рівня взаємозалежності між людьми у світі, впровадження нових форм організації політичної спільноти чи революційна трансформація міжнародного порядку.

Акцентуючи увагу на одному з виділених К. Волтцом у вивченні причин війни трьох рівнів наукового аналізу: природи

особи; природи держави і суспільств; природи міжнародної системи, — дослідник екстраполює їх на розвиток усієї міжнародної системи та залежно від приналежності до тієї чи іншої наукової школи надає окремим учасникам міжнародних відносин певні пріоритети й переваги. Для неореалістів ключовим об'єктом аналізу є боротьба за вплив, владу і безпеку національних держав в анархічній міжнародній системі, для марксистів головним є розуміння внутрішньої класової структури капіталістичних суспільств як рушійної сили глобальних політичних і економічних змін, для прихильників антропоморфізму, що пояснюють суперечності, війни і конфлікти природною внутрішньою агресивністю людини, на першому місці — вивчення й аналіз особи.

Масштаб наукового дослідження у теорії міжнародних відносин пов'язаний з проблемами онтології та епістемології. Загалом, дискусія про те, що є "пізнаною реальністю" міжнародних відносин, онтологічна за змістом. Р. Кокс зазначає, що онтологія є початком будь-якого дослідження, оскільки не можливо визначити проблему у світовій політиці без попереднього конструювання певної базової структури, що складається з важли-вріх елементів і форми суттєвих зв'язків між ними.

Цю ж думку підтримують Дж. Макміллан та А. Лінклейтер, стверджуючи, що всі теорії мають певну (визначену) онтологічну основу, тому що онтологія є дослідженням того, як політичні актори конструюють політичний світ і представляють його цілі.

Водночас процес зародження нового знання в теорії міжнародних відносин є питанням епістемологічним і відзначається високим рівнем абстракції.

Інша істотна відмінність полягає у дослідницьких цілях, які ставлять перед собою представники різних наукових шкіл. Неореалісти, наприклад, стверджують, що глибше розуміння особливостей сучасної міжнародної системи має на меті мінімізацію конфліктності та уникнення воєн між державами на міжнародній арені, неоліберали бачать свою мету в ефективному використанні можливостей ринкової економіки для досягнення високого рівня добробуту громадян кожної країни і зменшення впливу держави на життя індивіда.

Третя фундаментальна відмінність розділяє теорії міжнародних відносин відповідно до вибору певної методології їх наукового дослідження.

Четверта враховує приналежність або окремішність кожної теорії від суміжних наукових галузей: політичних наук, соціології, політичної філософії, історії дипломатії.

Принципи теоретизування Дж. Розенау та типологія А. Лінк-лейтера ґрунтуються на ідеї наукового плюралізму та констатації незаперечного факту існування певної раціональності практично у кожній теорії. Там, де багато вчених кажуть про слабкість теорії міжнародних відносин, можна вбачати її силу. Тобто не так важливо, які методи і підходи застосовують учені чи з якої позиції вони розглядають міжнародні відносини, як потрібно, щоб їхня теорія могла раціонально пояснити пов'язані з ними явища та процеси.

Методи, що застосовуються на теоретичному рівні дослідження, мають здебільшого узагальнено-логічний характер. Серед них особливого значення надають аналітичному, синтетичному методам та абстрагуванню.

Аналітичний метод полягає у вивченні явищ і процесів міжнародних відносин через поділ їх на окремі елементи з метою вивчення їхніх внутрішніх особливостей, динаміки розвитку та зв'язків між ними. Мова йде про уточнення внутрішньої структури явища та його логічно-наукову інтерпретацію. Тобто дослідження здійснюється "...від пізнання зовнішнього (загального) до пізнання сутності об'єкта дослідження (конкретного)"1.

Для реалізації аналітичного дослідження широко використовуються методичні прийоми:

—аналогія, тобто припущення про структуру та особливості певного невідомого явища через прийняття як таких параметрів уже відомих явищ;

—порівняння — зіставлення відомих особливостей різних явищ, щоб виявити спільне та відмінне;

—інтерполяція — висунення гіпотези про один з елементів явища або одну зі стадій процесу, виходячи зі загальних параметрів явища чи процесу;

—групування окремих елементів явища за певним критерієм спільності, що відображає їхні найістотніші ознаки;

' Kukulka J. Teoria stosunkow mipdzynarodowych. — Warszawa, 2000. — S. 175.

—структуризація, тобто визначення елементів явища та зв'язків між ними.

Синтетичний метод — спосіб проводити дослідження, узагальнюючи знання про особливості, властивості та взаємозв'язки елементів явища. Це дає змогу охарактеризувати його загалом.

Цей метод передбачає застосування таких методичних прийомів, як:

—узагальнення — визначення загальних ознак і властивостей явищ та процесів;

—екстраполяція, що формує наукові уявлення про об'єкт дослідження, висуваючи припущення, що його особливості такі ж, як його елементи.

Абстрагування полягає у виокремленні та узагальненні найважливіших рис об'єкта дослідження і свідомому упущенні другорядних.

Абстрагування пов'язане з такими методичними прийомами, як:

—редукція, тобто зведення складних явищ і процесів міжнародного життя до простіших, що до них подібні;

—формалізація, яка є відображенням знань про реальність у точних поняттях і твердженнях, що наголошують на найважливіших ознаках міжнародної системи.

Результатом дослідження на теоретичному рівні є формулювання ідеалізованого об'єкта досліджень, який є науковим відображенням реального. Така розумова операція потрібна, щоб проводити дослідження на емпіричному рівні.

Емпіричний рівень визначає параметри та дає загальну характеристику реальним міжнародним відносинам, що є основою для формулювання їх найважливіших закономірностей.

На цьому рівні дослідження ґрунтується на описі та спостереженні й спрямоване на встановлення максимально об'єктивного знання про параметри досліджуваної реальності. Для теорії міжнародних відносин принциповим є вивчення конкретних ситуацій, що розглядаються як певний умовно зафіксований фрагмент процесу міжнародних відносин. Наголошуючи на значенні таких досліджень, Г. Морґентау писав, що теорія, передусім,

"має базуватись не на апріорних та абстрактних твердженнях, а на емпіричних і прагматичних"1.

Процес дослідження у теорії міжнародних відносин відповідає загальній логіці наукового пізнання, хоч їхня специфіка зумовлює певні особливості у застосуванні підходів та окремих методів. Вони, передусім, пов'язані з найважливішими ознаками міжнародних відносин як специфічного суспільного явища, а також із неоднозначністю тлумачення явищ та процесів, що їх стосуються.

Загальний "механізм" дослідження на цьому рівні полягає у виявленні фактів, що характеризують явища і процеси міжнародних відносин, та визначенні їхніх параметрів. Факти, пов'язані між собою та інтерпретовані в межах тієї чи іншої теорії, становлять систему знань про міжнародні відносини.

Загалом методи дослідження, що застосовуються у теорії міжнародних відносин, можна поділити на загальні, експліка-тивні, конструктивні та прогнозні.

Загальні методи дослідження об'єднують найпростіші прийоми та способи вивчення міжнародних відносин, які характерні не лише для теорії міжнародних відносин, але й застосовуються практично всіма науковими дисциплінами.

Спостереження як метод дослідження передбачає суб'єктивну фіксацію реальності. У процесі спостереження йдеться про такі елементи, як суб'єкт, об'єкт і засоби спостереження.

Суб'єктом спостереження є спостерігач, який з власної позиції сприймає та фіксує певні ситуації та процеси. Його позиція визначається участю у подіях, зацікавленістю в їхньому розвитку і наслідках, особливостями світогляду та поінформованістю.

Об'єктом спостереження є конкретна ситуація, що складається у міжнародному середовищі в певний час, зафіксований спостерігачем.

Засоби спостереження — це сукупність прийомів та способів, завдяки яким вона відображається. Розрізняють візуальні засоби, коли спостерігач є безпосереднім учасником або очевидцем подій, та рефлексійні, коли спостерігач характеризує події, спираючись на розповіді очевидців або учасників цих подій.
1 Morgenthau Н. J. Politics among Nations. — New York, 1967. — P. 3.

Основний недолік цього методу полягає у суб'єктивності поглядів, заангажованості спостерігачів і дослідників, недосконалості або деформованості засобів спостереження.

Вивчення документів передбачає врахування та аналіз низки офіційних документів (повідомлення прес-служб дипломатичних та військових відомств, інформація про візити державних діячів, статути міжнародних організацій, декларації і заяви глав держав й урядів, повідомлення інформаційних агентств, концепції і доктрини зовнішньої політики та безпеки держав світу, платформ і програм діяльності політичних партій, громадських організацій, релігійних і громадських рухів тощо). Крім цього, на особливу увагу заслуговують письмові, аудіо- та візійні джерела, які можуть суттєво розширити обсяг інформації, характеристики чи інтерпретації подій.

П. Циганков наголошує на тому, що вивчення документів також охоплює низку джерел правового характеру, мемуарів політичних, військових та інших діячів, засад ідеології, культури, релігії тощо.

Такий аналіз будується на послідовних стадіях:

а)дослідження автентичності документа;

б)з'ясування достовірності відображених у ньому подій;

в)визначення основних понять, якими оперують автори;

г)дефініювання провідної ідеї, вираженої у документі;

ґ) формулювання висновків про відображені у документі події.

Порівняння, за твердженням американських учених Б. Рас-сета та X. Старра, широко використовується у теорії міжнародних відносин із 60-х років XX ст., хоча у наукових концепціях він застосовувався ще й до інституціалізації теорії міжнародних відносин. Цей метод активно практикують для зіставлення спільного та відмінного окремих явищ і процесів у сфері міжнародних відносин. У міжнародних відносинах порівнюють здебільшого історичні періоди, конкретні ситуації, ті чи інші суспільні структури чи інституції, які беруть участь у них, суспільні настрої тощо.

Експлікативні методи — група прийомів і способів дослідження, що мають аналітичний характер і відзначаються точністю та конкретністю.

До таких методів належать контент-аналіз, івент-аналіз, ког-нітивне картування, метод індикаторів і статистичний.

Контент-аналіз, за визначенням М. Хрустальова та К. Бо-ришпольця, — це сукупність стадій дослідження офіційних інформаційних матеріалів. Серед них виділяють структуриза-цію текстів, опрацювання первинного інформаційного масиву за допомогою матричних таблиць та його квантифікацію. Ефективність методу залежить від правильності виокремлення первинних одиниць аналізу (термінів, фраз, змістових блоків) та одиниць виміру (слів, розділів, файлів тощо). Метод контент-аналізу в політичних науках уперше запропонував американський учений Г. Лассуел для дослідження пропагандистської спрямованості політичних текстів. У загальному вигляді він являє собою систематизоване вивчення змісту письмового чи усного тексту через фіксацію найчастіше повторюваних у ньому словосполучень та змістових сюжетів.

Івент-аналіз — метод опрацювання публічної інформації, що дає змогу визначати та систематизувати дії у міжнародних відносинах (рис. 2.1):



Тобто будь-яку дію у міжнародному середовищі аналізують за змістовою схемою "хто — як — кого — коли". Систематизовані події зводять у матричні таблиці, ранжують та вивчають за допомогою ЕОМ. Такий метод передбачає створення доволі значного за обсягом банку даних щодо подій, пов'язаних з міжнародним життям.

Когнітивне картування досліджує поняття та категорії, якими оперують окремі особи, вповноважені приймати рішення у сфері зовнішньої політики. Р. Шнайдер, X. Брук, Б. Сапін, а пізніше Р. Джервіс показали, що в основі прийняття рішень політичними діячами може лежати не тільки і не стільки реальність, скільки її сприйняття ними. Метод когнітивного картування пов'язаний з дефініюванням основних понять, якими оперує

особа чи організована група, що приймають рішення, та спрямований на знаходження між цими поняттями причинно-на-слідкових зв'язків. Він аналізує ситуацію з погляду тієї чи іншої сторони, що діє у певній ситуації. Результатом такого дослідження може бути представлення її позиції у вигляді блок-схе-ми або порівняльної таблиці, за якими можна судити про ймовірні взаємодії сторін.

Цей метод не можна вважати абсолютно досконалим та адекватним дослідженням реальності, позаяк він не дає відповідного уявлення про рушійні сили, механізми та закономірності дій у сфері міжнародних відносин. Крім цього, у політиці завжди існувала специфічна "езопівська" мова. Навіть найжорсткіші політики у публічних промовах майже ніколи не використовують зворотів, понять та категорій, що свідчать про їхню нетерпимість, антагоністичність чи прагнення до експансії.

Метод індикаторів до теорії міжнародних відносин увів Б. Корані, запропонувавши використовувати низку найважливіших, з його погляду, параметрів поведінки учасників міжнародних відносин. Він виокремив чотири такі індикатори: спосіб дипломатичного представництва, економічні угоди, міждержавні візити, договори. Індикатори групуються відповідно до їх типу (наприклад, державні візити можуть здійснюватись на рівні глав держав, прем'єр-міністрів, міністрів, послів з особливих доручень тощо). Кількісна характеристика міжнародних відносин подана у вигляді розгорнутих таблиць, свідчить про інтенсивність тієї чи іншої зовнішньополітичної та економічної орієнтації країни. За таким методом можна також оцінювати характер, структуру та зміст міжнародних систем. Метод індикаторів можна розглядати як спробу запровадити у дослідження міжнародних відносин статистичні прийоми збирання та опрацювання інформації. Така спроба, однак, не вичерпує операційних можливостей статистики.

Статистичний метод дає змогу вивчати "...кількісний бік масових суспільних явищ у нерозривному зв'язку з їхнім якісним змістом"'. Він полягає у визначенні кількісних параметрів явищ і процесів, їх опрацюванні, аналізі та теоретичному узагальненні. Статистичне дослідження суспільних явищ започаткували у XVII ст. Дж. Ґраунт та У. Петті. Зокрема, У. Петті на
1 Козаченко І. В. Загальна теорія статистики. — К., 1975. — С. 4.

перетині суспільних наук і математики заснував т. зв. політичну арифметику.

Статистичний метод широко застосовувався лише до вивчення міжнародних економічних відносин, що, на нашу думку, пояснюється відносною легкістю кількісного параметрування дотичних до нього явищ. Інші види міжнародних відносин, зокрема політичні, навіть після "біхевіористичної революції" кількісно вивчають вкрай обережно та неохоче. Щодо цього заслуговує на увагу думка М. Мерля про абсурдність незастосування кількісних методів там, де вони слушні та потрібні. Ще чіткіше та радикальніше тезу про необхідність використання математичних методів дослідження міжнародних відносин сформулював Т. Сааті: "Математика — це інструмент, який вимагає точності й уяви та концентрує уяву на центральних питаннях за рахунок ігнорування побічних факторів... Існує потреба в послідовній та універсальній логіці і точних методах оцінки впливу тієї чи іншої політики на досягнення поставленої мети"1.

Статистичний метод може застосовуватись через низку пов'язаних з ним методичних прийомів:

—зведення та групування емпіричних параметрів міжнародної системи та її структурних одиниць;

—структуризацію параметрів у вигляді таблиць, графіків, картосхем;

—обчислення показників варіації та динаміки міжнародних явищ і процесів;

—співвіднесення параметрів за допомогою математичної кореляції.

Проблема ефективності застосування статистичного методу в теорії міжнародних відносин полягає у нечіткості наукових уявлень про міжнародну систему як об'єкт дослідження. Найскладнішим питанням є параметрування та формування бази вихідної інформації про частини міжнародних відносин і взаємозв'язки між ними.

Конструктивні методи пов'язані з ідеалізованим відтворенням реальності, що дає змогу дослідникові зосередитись на істотних особливостях об'єкта дослідження.
1 Саати Т.Л. Математические модели конфликтньїх ситуаций. — М., 1977.— С. 12.

Експеримент спрямований на верифікацію гіпотетичних тверджень, запропонованих дослідниками. Він має аналітичний характер та пов'язаний з реальністю лише як її ідеалізоване відображення, що полягає в аналітичній реконструкції реальності та розгляді її у динаміці та зіставленні з фактами реальності. Суть експерименту в теорії міжнародних відносин полягає в тому, що дослідник наповнює гіпотезу реальним змістом (тобто подіями та фактами, які він почерпнув з історії та сучасних міжнародних відносин) і намагається з'ясувати, наскільки логічно вона пояснює дії сторін і виникнення тих чи інших ситуацій.

Дж. Догерті та Р. Пфальцґраф стверджували, що як експеримент у теорії міжнародних відносин завжди виступає історія, факти якої дослідники мають лише науково коректно та вичерпно порівнювати з власними гіпотезами.

Із позиції теорії ігор експеримент у міжнародних відносинах завжди пов'язаний зі спробами моделювати їх, а також науково коректно "симулювати" ті чи інші ситуації та процес прийняття рішень. Теорія ігор, наприклад, моделює вибір сторонами стратегій поведінки та результати їхніх взаємодій. Така модель дає змогу умовно розглянути окремі міжнародні ситуації, гіпер-трофуючи вплив певного чинника, або ж, навпаки, абстрагуючись від нього. Це дає змогу експериментувати з тими чи іншими змінними розвитку ситуацій.

Системний метод — чи не найпоширеніший та найдосконаліше описаний у науковій літературі. Його не треба плутати з системним підходом, оскільки підхід є операційним твердженням про характер та зміст міжнародних відносин, а метод — його практичним застосуванням у реальному дослідженні. Широке використання цього методу у сучасних наукових дослідженнях пояснюється його загальновизнаними перевагами, що пов'язані з можливістю розглядати об'єкт дослідження в його єдності та цілісності. Системна теорія, що ґрунтується на використанні цього методу, виконує його як своєрідну програму досліджень міжнародних відносин. Характеризуючи системний метод, Б. Рассет і X. Старр зазначили, що вибір того чи іншого рівня безпосередньо залежить від наявності базових даних та специфіки застосованого теоретичного підходу. В теорії міжнародних відносин цей метод містить аналіз "детермінант", "чинників" і "змінних", що визначають особливості кожного з рівнів міжнародної системи.

Дж. Зінґер запропонував схему дослідження, яка включає аналіз поведінки держав у міжнародному середовищі та вивчення міжнародної системи загалом.

Дж. Розенау розробив дещо детальнішу схему, що поєднує шість рівнів аналізу міжнародної системи (рис. 2.2):

1)індивіди — "творці" політики та їхні характеристики;

2)посади, які вони обіймають, та ролі, що вони виконують;

3)структури уряду, в якому вони діють;

4)суспільство, в якому вони живуть і яким керують;

5)системи відносин між національними урядами та іншими учасниками міжнародних відносин;

6)світова система (тобто глобальна міжнародна система).



Представлена Дж. Розенау схема досить повна та логічна, хоча практично кожна концепція, що ґрунтується на системному розумінні міжнародних відносин, передбачає власну схему дослідження, побудовану на окремій гіпотезі автора.

Моделювання — це метод, пов'язаний з абстрагованим відображенням реальних ситуацій міжнародного життя у вигляді певних ідеалізованих об'єктів, які являють собою системи, елементи та зв'язки між ними.

Такі моделі містять три основні елементи: теоретичний, методологічний і конструктивний. Моделювання у теорії міжнародних відносин є способом конструювати явріща та процеси,
1 Russet В., Starr Н. World Politics. — New York, 1992. — P. 14.

що з ними пов'язані. Моделюванню підлягають міжнародні системи, конфлікти, співпраця та співіснування, процес прийняття зовнішньополітичних рішень тощо. Воно є методом глибокої теоретизації міжнародних відносин на досить високому рівні абстракції, яке дає змогу симулювати ті чи інші ситуації. Тобто моделювання дозволяє не лише статично представляти структуру міжнародних відносин, але й симулювати процеси, що в них відбуваються.

Моделювання може здійснюватись як формально-логічне, математичне та картографічне. Завжди стверджувалось, що найпростішою моделлю є понятійно-категорійна система тієї чи іншої теорії, яка сформувалась унаслідок формалізації та дефіні-ювання чинників, рушійних сил і закономірностей міжнародних відносин.

Моделювання, однак, не можна розглядати як метод, спроможний розв'язати будь-які проблеми теорії міжнародних відносин, позаяк вона досі не зуміла опрацювати системи показників, що адекватно відображають реальність міжнародного життя. Без них пропоновані вченими моделі лише досить приблизно окреслюють реальні ситуації.

Прогнозні методи акумулюють групу способів та прийомів дослідження, що широко застосовуються для наукових передбачень майбутніх ситуацій та процесів у міжнародних відносинах. До них, передусім, належать такі методи, як дельфійський та побудови сценаріїв.

Дельфійський метод досить повно описано у літературі. Він являє собою систематичне й контрольоване обговорення тієї чи іншої ситуації експертами, що переважно належать до різних шкіл теорії міжнародних відносин. Оцінки експертів постійно систематизуються та узагальнюються, після цього їх знову повертають авторам. Така операція, проведена кілька разів, дає змогу віднайти принципові розбіжності між їхніми оцінками стосовно тієї чи іншої ситуації. Вивчення причин таких розбіжностей дозволяє з різних позицій оцінити ситуацію та окреслити невідомі раніше аспекти проблеми, а також імовірні наслідки розвитку аналізованої проблеми чи ситуації. Так формуються остаточна оцінка ситуації та практичні рекомендації щодо реагування на неї. Цей метод має суто організаційний характер, але його глибинний зміст полягає у зіставленні різних поглядів та визначенні найістотніших параметрів очікуваного явища.

Побудова сценаріїв — це метод побудови динамічних ідеальних моделей імовірного розвитку міжнародних подій. На підставі аналізу конкретних ситуацій висувають гіпотези щодо їхнього перебігу та подальшої еволюції, які не піддаються жодній попередній перевірці.

У цьому випадку дослідження розбивають на п'ять етапів:

1)аналіз та вибір головних, на думку дослідника, чинників, що впливають на ситуацію;

2)висунення гіпотез щодо ймовірних фаз еволюції вибраних чинників на 10, 15 та 20 років;

3)зіставлення визначених чинників та висунення на цій підставі низки гіпотез про ймовірні майбутні ситуації;

4)створення показників імовірності тих чи інших запропонованих раніше сценаріїв;

5)класифікація сценаріїв розвитку подій за критерієм їхньої ймовірності.

< Назад   Вперед >

Содержание
 
© uchebnik-online.com