Перечень учебников

Учебники онлайн

10.2. Найважливіші форми міжнародної співпраці

Форми міжнародної співпраці, як і взагалі міжнародних відносин, безпосередньо залежать від кількості учасників. Що більша кількість сторін бере участь у співпраці, то складніші механізми, тобто способи, інституції її забезпечення.

Двостороння співпраця здійснюється за допомогою міністерств закордонних справ, спільних торгових палат, особливо поширених, починаючи з післявоєнних часів, товариств дружби, які своєю чергою розвивають співпрацю на рівні громадськості. На нижчих рівнях співпраця здійснюється підприємствами, державними та приватними організаціями, інституціями тощо.

Багатостороння співпраця більш складна, позаяк, забезпечення співдії трьох і більше сторін вимагає координації та узгодження дій. З цією метою створені спеціальні інституції та секретаріати, координаційні групи, комісії тощо. Коло їхніх функцій охоплює питання технічного забезпечення діяльності міжнародних об'єднань, що працюють на багатосторонній основі. До них належать і деякі міжнародні організації: Співдружність Незалежних Держав (СНД), Асоціація країн Південно-Східної Азії (АСЕАН), Ліга Арабських Держав, Організація Американських Держав (ОАД) тощо. Спільною рисою всіх перелічених вище міжнародних організацій є те, що кожна держава, узгоджуючи свою зовнішньополітичну чи економічну (зрештою, як і будь-яку іншу), діяльність з іншими членами організації, водночас діє на міжнародній арені цілком самостійно. Будь-яка держава, що співпрацює з іншими на багатосторонній основі, залишає за собою певну суверенність як у зовнішній, так і у внутрішній політиці. Вона залишає за собою повне право достосо-вуватись чи ні до рішень, що приймаються більшістю членів організацій. При багатосторонній співпраці учасники володіють значною автономністю, рівень інтеграції — середній.

У процесі багатосторонньої співпраці держави лише координують діяльність у сфері політики, економіки, культури, інформації тощо. Вони також вступають у специфічні відносини, які

формуються на спільній зацікавленості держав незалежно від стану політичних стосунків між ними.

Ми виділяємо такі типи відносин:

—харитативні, що є особливим типом відносин, у які вступають учасники міжнародних відносин з метою надання допомоги відсталим країнам, а також у випадках стихійного лиха, катастроф, епідемій тощо;

—міжнародна співпраця у боротьбі зі злочинністю, яка виявляється в обміні інформацією щодо злочинних угруповань, їхній діяльності та в деяких випадках спільних акцій правоохоронних органів зацікавлених країн. Крім цього, одним із проявів такого співробітництва є екстрадиція осіб, відносно яких провадиться слідство в інших країнах.

Міжнародна співпраця охоплює також освоєння космосу, дослідження Антарктиди1, рятувальні операції тощо.

Значно вищим ступенем інтеграції характеризується колективна співпраця. Для її забезпечення створюються спеціальні наддержавні інституції, на користь яких країни-члени передають (делегують) повноваження щодо прийняття рішень, обов'язкових для всіх членів інтеграційного угруповання у тих сферах компетенцій, які ним визначені. Інтеграція учасників міжнародних відносин на колективній основі передбачає на першому етапі тісну координацію їх дій у тих сферах, співпраця яких визначена як принципова, на другому — злиття в єдиний національний, політичний, економічний, військовий, правовий простір. Сфера управління ними передається наднаціональним інституціям, тоді як внутрішні (національні) органи влади залишають за собою лише оперативне управління.

1 жовтня 1993 p., коли вступили у силу Маастрихтські угоди, Європейський Союз розпочав другий етап інтеграції, який передбачав створення єдиного економічного та політичного простору, до якого ввійдуть: Бельгія, Велика Британія, Голландія, Греція, Данія, Ірландія, Іспанія, Італія, Люксембург, Португалія, Франція, ФРН. Якщо ж урахувати, що ФРН, Фран-
1 Мова йде про режим, закріплений міжнародними договорами від 1 жовтня 1958 р.

ція, Бельгія, Голландія, Люксембург, Греція, Іспанія, Італія та Португалія уклали угоду про спільний громадянський простір (Шенгенська угода), до якої, ймовірно, приєднаються всі інші учасники Європейського Союзу, і роботу над створенням конституції Європи, то можна погодитися з думкою, що "процес інтеграції (Європейського Союзу. — Прим, авт.) пішов шляхом розвитку функціональної моделі, яка дає змогу вийти за рамки простого співробітництва й підготувати умови для можливої федерації"1.

Така тісна інтеграція на основі функціонування загальноєвропейських інституцій (Європейський парламент, європейські комісії, співтовариства) шляхом формування єдиного функціонального простору справді може призвести до виникнення федеративного утворення, що може поступово перетворитися на єдину державу. Ця думка доволі слушна, про що свідчить прецедент у світовій історії. Воєнна, а пізніше економічна інтеграція альпійських кантонів, що розпочалась у XV ст., призвела до виникнення в XIX ст. єдиної держави — Швейцарії.

У випадку Європейського Союзу, однак, варто підкреслити значно ширші масштаби інтеграції та набагато глибші протиріччя між країнами-членами. Усе це дає підстави для певного песимізму стосовно можливості швидкого об'єднання країн Європи у федерацію, хоч і не змінює принципової оцінки інтеграційних процесів у ЄС та їх імовірних наслідків.

Прикладом військового колективного співробітництва, що втілилося у формуванні єдиного воєнно-стратегічного простору Північної Атлантики, починаючи з кінця 40-х років XX ст., стало НАТО. Колективна співпраця у межах цієї організації забезпечується діяльністю таких інституцій, як Північноатлантична Рада, Комітет планування оборони, Група ядерного планування, Командування НАТО у Північній Атлантиці та Європі, Секретаріат на чолі з Генеральним секретарем, у віданні яких перебувають питання стратегічного планування, інформаційного та інфраструктурного забезпечення, матеріально-технічного постачання (зокрема, стандартизація озброєнь), безпеки (контррозвідка), цивільної оборони тощо. Воєнна та політична інтеграція
1 Циганков П.А. Международньїе отношения. — М., 1996. — С. 263.

у межах НАТО, однак, не характеризується такою глибиною та тіснотою, як у ЄС.

Спільними рисами будь-яких міжнародних організацій, що діють на колективній основі, є:

—формування єдиних функціональних просторів у межах територій країн-учасниць, у яких визначальну управлінську роль відіграють наднаціональні колективні інституції;

—втрата частини власної суверенності країн-членів та підпорядкування їх зовнішньої і внутрішньої політики наднаціональним структурам.

Із початку 60-х років XX ст. у Європі формується специфічна форма міжнародної співпраці — Єврорегіони. Єврорегіоном є географічно окреслений простір, що охоплює прикордонні території двох або більше держав, локальні органи влади яких прагнуть співпрацювати між собою і координувати діяльність у різних сферах, що становлять інтерес для них.

У 1963 р. утворено перший франко-німецько-швейцарський регіон "Basi liens is", що охоплював прикордонні місцевості у долині Рейну. Згодом десятки Єврорегіонів виникли на кордонах Німеччини та Франції, Голландії та Бельгії, Швеції і Данії, Франції та Іспанії і практично на всіх кордонах західноєвропейських держав. На початку 90-х років XX ст. років Єврорегіони створюють Східноєвропейські країни, особливо Польща та Чехія. Україна активно співпрацює з західними сусідами у межах Єврорегіонів "Буг" та "Карпати".

Єврорегіони, як форма міжнародної співпраці, визначаються, насамперед, тим, що основними суб'єктами відносин у них є не національні уряди держав, а владні органи тих адміністративних одиниць, які безпосередньо межують між собою вздовж кордону. Наприклад, у межах Єврорегіону "Буг" співпрацюють між собою Люблінське воєводство з польського боку та Волинська область і частина Львівської — з українського. У рамках Єврорегіонів здійснюється локальна співпраця переважно у господарчій, екологічній, культурній та інших галузях. Загалом центральні уряди сприяють діяльності Єврорегіонів, оскільки їх функціонування поліпшує стосунки між сусідніми державами та визначає децентралізацію двосторонніх відносин.

У 90-х роках XX ст. міжнародна співпраця та інтеграційні процеси стали домінувати в Європі та Північній Америці, що визначило можливість принципових змін у сучасній міжнародній системі. На наш погляд, такі процеси можуть у перспективі призвести до того, що у ній домінуватимуть могутні інтеграційні утворення, очолені найсильнішими державами світу, такими як СІЛА, ФРН, Російська Федерація.

Щодо останньої, то, очевидно, можна ствердити, що інтеграційні процеси в рамках СНД розвиватимуться настільки успішно, наскільки самій Російській Федерації вдасться опанувати кризові тенденції в економіці та відцентрові — у внутріполітичній сфері.

Така ситуація навряд чи змінить зміст міжнародної системи, але масштаб і силові характеристики її основних учасників значно зростуть.

Водночас доволі скептично можна ставитись до ідеї політичної інтеграції всього людства чи під егідою ООН, чи найрозвиненіших держав світу та інтеграційних об'єднань, що ними утворені. На думку А. Бовіна, причина полягає у відсутності стійкого балансу інтересів держав світу. На наш погляд, не тільки не існує якийсь універсальний баланс інтересів, а вони у більшості учасників міжнародних відносин значно різняться.

По-перше, між наймогутнішими країнами світу, що, наприклад, пов'язано з практикою інтеграції в торгово-економічній сфері як у ЄС, так і в Північно-Американській асоціації вільної торгівлі (NAFTA). Обидві міжнародні організації, поряд зі створенням єдиного економічного простору, здійснюють кроки щодо його захисту з боку азійських (Японія, Корея, Сінгапур, Китай) та східноєвропейських виробників (Росія, Україна, Польща Чехія тощо). Останні особливо розраховують на активний експорт власної продукції на ринки країн Західної Європи та Північної Америки.

Так само, принаймні на середньострокову перспективу, збережуться принципові розбіжності між НАТО та Росією щодо розмежування сфер впливів у Східній Європі.

Досить показовою була криза навколо Іраку, де відсутність спільних інтересів і оцінок ситуації призвела до розколу серед провідних держав світу, наслідком якого стало істотне погіршення відносин між ними.

Більше того, на думку Е. Тоффлера, загострення відносин між провідними державами і міжнародними організаціями світу, насамперед — США, Європейським Союзом і Японією, триває, оскільки "зростаюча ворожість між цими двома тихоокеанськими державами могла би тільки ще більше посилитись, якби Європа, зрадивши своєму протекціонізму, змусила їх вступити у ще більш жорстоку конкурентну боротьбу з усім світом. Ось чому ідея "Європи як фортеці", недоступної для зовнішньої конкуренції, рівнозначна загрозі миру у всьому світі"1.

Навіть тоді, коли політичне керівництво наймогутніших держав світу погоджується на певні широкі порозуміння, то їх виконання залишається досить гіпотетичним. Як підкреслює М. Лєбєдєва, "навіть якщо координацію дій різних акторів вдається якось налагодити, то виконавчі функції поки що погано реалізуються навіть у тих випадках, коли шляхом спільних зусиль згода все ж досягається"2.

Очевидно, що на десятки років збережуться різноспрямовані інтереси країн, що розвиваються, та групи розвинених країн світу. Навряд чи драматизм взаємовідносин між розвиненою "Північчю" і відсталим "Півднем" був пом'якшений через діяльність міжнародних організацій чи скоординованість економічної політики "Великої сімки"3. З огляду на це, малоймовірною виглядає ситуація, при якій вдасться гармонізувати інтереси хоча б більшості держав світу, що могло б стати початком глобальної інтеграції чи реалізації широко дискутованих ідей глобального управління

< Назад   Вперед >

Содержание
 
© uchebnik-online.com