Перечень учебников

Учебники онлайн

4.1.3. Міжнародні відносини у сфері культури

Культура та пов'язані з нею відносини — надзвичайно складне й багатогранне явище, яке у сучасній науці досить важко точно визначити. Латинське слово "cultura" (обробка, догляд, поліпшення) первісно означало дотичність людини до природи, передусім, землі (cultura agri).

Марк Туллій Ціцерон серед перших надав цьому поняттю духовного виміру, пов'язуючи з ним збереження історичної спадщини та суспільних духовних цінностей. Пізніше з розширенням змісту розуміння цього поняття у ньому виокремилися Духовна та матеріальна частини, що тісно взаємопов'язані та характеризують спосіб життєдіяльності суспільства.

Багатогранність поняття культури як суспільного явища науково дефініювати досить важко. Головною проблемою розуміння культури в сучасній науковій думці залишається співвідношення її духовних і матеріальних елементів, що й визначає специфічність того чи іншого її розуміння.

Серед розмаїття ідей та концепцій, що функціонують у сучасній науковій думці, можна виокремити низку найважливіших напрямів її розуміння.

1.Сприйняття культури як результату життєдіяльності людських спільнот, тобто всього створеного людиною, на відміну від створеного природою. Культура, з цього погляду, формується як наслідок спрямованої творчої діяльності людей, вона завжди має соціальний характер. Так визначав поняття культури К. Маркс, і чіткіше сформулював один із його послідовників Г. Плеханов. Такої ж думки, з тими чи іншими застереженнями, дотримується значна кількість культурологів.

2.Розуміння культури як духовного надбання людських спільнот, що акумулює розумову діяльність, спрямовану на розвиток самоусвідомлення (ідентичності), морально-етичних основ існування, системи символьних форм, що відображають сприйняття середовища, знакових систем (передусім, мови), наукового знання, мислення тощо. Ця позиція, починаючи від праць М. Вебера, традиційно визначальна для "західної" науки, де культуру трактують як різновид суб'єктивної діяльності людей, що відображає специфіку їх рефлексії довкілля.

3.Аксіологічне розуміння культури пов'язане з її сприйняттям як сукупності матеріальних і духовних цінностей, що є результатом життєдіяльності людини. М. Чмихов визначив поняття культури як "специфічний спосіб організації і розвитку людської життєдіяльності, реалізований у продуктах матеріальної та духовної праці, в системі суспільних норм і засад, у духовних цінностях, у сукупності взаємин людей із природою і між собою та у ставленні їх до самих себе"1. Виходячи з цього досить широкого трактування, можна зауважити, що культура є способом адаптації людських спільнот до того довкілля, в якому вони існують. Тобто матеріальна та духовна частини культури взаємопов'язані та випливають одна з одної.
1 Чмихов М. О. Давня культура. — К., 1994. — С. 3.

Можна погодитись і з такою думкою: "Суспільна практика свідчить про органічну єдність матеріального та духовного, об'єктивного та суб'єктивного, необхідного та випадкового в культурі. Вилучення однієї з її частин збіднює культуру, спотворює уявлення про неї як про цілісний феномен"1. Культура є результатом не лише предметно-практичної, а й духовної діяльності людей, унаслідок якої формується система культурних цінностей, що мають надзвичайно важливе значення для суспільства.

У ст. 1 міжнародної конвенції "Про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту" від 14 травня 1954 р. зазначається: "Культурними цінностями є пам'ятки архітектури, мистецтва або історії, релігійні чи світські, археологічні місцеположення, архітектурні ансамблі, що становлять історичний або художній інтерес, твори мистецтва, рукописи, книги, інші предмети художнього, історичного або археологічного значення, а також наукові колекції або важливі колекції книг, архівних матеріалів чи репродукції цінностей, зазначених вище"2. Визначені в конвенції культурні цінності мають матеріальний характер, що випливає з їх змісту та призначення, але в ширшому розумінні ними також є нагромаджене суспільством знання, надбання літератури та мистецтва, морально-етичні та релігійні вчення.

Від найдавніших часів змістом міжнародних відносин у сфері культури було поширення та запозичення духовних культурних цінностей. У світовій історії існує значна кількість прикладів, коли суспільства, що перебували на нижчому рівні розвитку, формувались під значним культурним впливом передових і розвиненіших суспільств. Держава та її політичне керівництво завжди розв'язувала дилему, змістом якої була проблема ідентичності національного культурного поля. Тобто йдеться про збереження чи трансформацію традиційної для цього суспільства системи культурних цінностей.

Ставлення політичних еліт до проблеми ідентичності національного культурного поля лежить в основі політики держав щодо зовнішніх культурних впливів. З огляду на це, Я. П'єтрась пропонує розрізняти чотири типи національних політичних еліт:
1Андрущенко В., Губерський Л., Михальченко М. Культура. Ідеологія. Особистість. — К., 2002. — С, 15.

2Україна в міжнародно-правових відносинах. — К., 1997. Кн. 2. — С. 86.

1.Космополітичні еліти, які підтримують процес запозичення цінностей і стандартів іноземної культури, вважаючи її прогресивнішою навіть тоді, коли це призводить до руйнування національного культурного поля.

2.Націоналістичні еліти прагнуть не допускати іноземних культурних впливів і зберігати незмінними традиційні цінності, ідеалізуючи минуле.

3.Компрадорські еліти здійснюють політику секторного запозичення цінностей іноземної культури, що призводить до виникнення в державі ситуації паралельного розвитку культур. Окремі суспільні групи (наближені до політичної еліти) префе-рують зразки запозиченої іноземної культури, тоді як більша частина населення залишається в полі традиційної національної культури. Це призводить до маргінальності її розвитку, але, з іншого боку, запозичені культурні цінності мають "штучний характер", їх не сприймає більшість населення.

4.Ліберальні політичні еліти намагаються поєднати обидві системи вартостей так, щоб створити нову культуру, яка б сприяла суспільному прогресові, але не руйнувала принципових основ національної традиції.

Національна політична еліта здійснює державну політику у сфері культури переважно за допомогою юридичних засобів, сприяючи та регламентуючи запозичення або обмежуючи його і навіть забороняючи.

Сучасні міжнародні відносини у сфері культури пов'язані з різноплановими контактами державних і недержавних суб'єктів, що представляють різні країни світу щодо обміну досягненнями та інформацією про них у галузях освіти, науки, мистецтва, літератури тощо. Такі відносини реалізуються будь-якими типами учасників міжнародних відносин. їхніми суб'єктами є діячі культури, організації та установи, уповноважені державні інституції (зокрема, міністерства культури), спеціалізовані міжнародні організації.

У цих стосунках недержавні суб'єкти діють автономно, керуючись інтересами власної професійної діяльності. Проте у будь-якому разі держава сприяє розвиткові, координує та контролює характер і зміст культурних відносин між ними. У світовому масштабі держави поєднують свої зусилля у межах міжнародних організацій (за допомогою спеціалізованої міжнародної організації системи ООН — ЮНЕСКО), які активно ініціюють відносини у цій сфері.

Американський політолог С. Хантинґтон зауважив, що "культура і культурна ідентичність визначають зразки спільностей та дезінтеграцію і конфлікти в світі, після холодної війни"1. Упродовж тисячоліть національні культури розвивались автономно одна від одної, що пояснювалось відсутністю на той час засобів масової інформації не лише глобального, а й регіонального масштабу. Унаслідок відносного відособлення розвитку культури народів світу вони склались як окремі системи цінностей, що визначають їхній світогляд, специфічність розвитку мистецтва і є основою для виникнення релігійних та ідеологічних систем.

Величезну роль у започаткуванні культурних обмінів та запозичень відіграло поширення світових релігій: християнства, мусульманства та індуїзму, які в концентрованій формі пропагували культурні та морально-етичні цінності тих народів, серед яких вони виникли.

Упродовж першого тисячоліття від Р. X. відбулась поступова консолідація окремих культур на основі релігійного світогляду, який хоч і не подолав остаточно відмінностей між окремими культурами, але принаймні звів їх до спільного знаменника. Ці процеси спричинились до творення окремих культурних просторів, між якими існують досить виразні відмінності.

С. Хантинґтон розглядає світ крізь призму цивілізацій, що, на його думку, відповідають цим просторам. Він виокремлює: західну, православну, ісламську, індуїстську, латиноамериканську, буддистську, китайську, африканську та японську цивілізації.

Швидкий суспільний прогрес, що відбувався в межах західної цивілізації, починаючи з XV ст., спричинив поширення її цінностей на більшу частину світу, і лише там, де вже існували високорозвинені культури, вони не зуміли прижитись у незмінному варіанті. Однак вестернізація, тобто запозичення від західної культури, стали синонімом прогресу та вдосконалення.

Швидкий розвиток світових інформаційних систем і зростаючий ступінь їх безконтрольності з боку національних держав
1 Huntington S. P. Zderzenie cywilizacji. — Warszawa, 2000. — S. 14.

сприяли феноменові виникнення "масової" культури, що фактично являє собою американський варіант західної культури. її зростаючий вплив на зламі XX—XXI ст. призводить до фактичного занепаду та руйнування національних культур і породжує гострі конфлікти на цьому ґрунті.

3. Бжезінський вважає поширення американської культури одним із найважливіших аспектів глобального панування США, стверджуючи, що "культурна перевага є неоціненним аспектом американської глобальної могутності. Що б не думали про її естетичні цінності, американська масова культура випромінює магнетичне тяжіння, особливо для молоді у всьому світі"1.

З тим, що вестернізація веде до суспільного прогресу, категорично не погоджується С. Хантинґтон, який стверджує, що у підсумку вона призводить до агресивного несприйняття західної культури та відродження традиційних національних цінностей. Культурні цінності, на його думку, є тими основами існування народів, до яких люди так чи інакше повертаються і які є ґрунтом для конфліктів майбутнього (рис. 4.6).



Натомість Е. Тоффлер пов'язує сучасні процеси у сфері культури з принциповими змінами, що відбуваються у внутрішніх та міжнародних економічних відносинах. На його думку, кожне суспільство формує власний тип культури, який випливає з рівня його розвитку. Сільськогосподарські цивілізації створили елітарну, аристократичну культуру, промислові — масову, а інформаційне суспільство "третьої хвилі" створює принципо-
Бжезинский 3. Великая шахматная доска. — М., 1999. — С. 38.

во нову культуру, що виникатиме на засадах демасифікації, індивідуалізації та фрагментизації. Культура майбутнього, на відміну від попередніх, не буде ні масовою, ні національною, вона орієнтуватиметься на досить вузькі групи споживачів, кожна з яких отримуватиме фрагменти лише тих культурних досягнень, які становлять для неї інтерес, та моделюватиме власне середовище на свій розсуд, без будь-яких оцінок, нав'язаних громадською думкою, релігією чи ідеологією. Е. Тоффлер пише: "Замість того, щоб тільки отримувати ментальну модель реальності, ми в певний момент мусимо винаходити й перевинаходи-ти її заново. Це накладає на нас величезний тягар. Але й веде у напрямку до більшої індивідуальності, демасифікації як особистості, так і культури"1.

У будь-якому випадку міжнародний порядок у сфері культурних відносин, який традиційно розглядали як певний спосіб взаємодії між національним та глобальним культурним "полями", у XXI ст. зазнає кардинальних змін, незалежно від напряму, навколо якого дискутують культурологи-футуристи. Очевидно лише те, що культура та пов'язані з нею відносини у міжнародному середовищі на початку XXI ст. відіграють вагомішу роль, ніж це спостерігалось раніше.

< Назад   Вперед >

Содержание
 
© uchebnik-online.com