Перечень учебников

Учебники онлайн

2. Міжнародні зобов'язання та співпраця України у сфері суспільно-політичного розвитку

Повноцінне входження у систему міжнародного співробітництва передбачає його розповсюдження на суспільно-політичну сферу і відповідність внутрішньої політики певним стандартам. В універсальному форматі відповідні параметри, хоча й закріплені у загальновизнаних міжнародно-правових нормах, в документах ООН, залишаються здебільшого формальними. Загалом недемократичні держави становлять більшість і не відчувають особливих обмежень у міжнародних контактах. Країнами-ізгоями, щодо яких застосовуються міжнародні санкції та/або особлива практика відносин, стають тільки найбільш одіозні диктаторські режими. Більше того, на таке особливе ставлення вони заслужили передовсім за дії на міжнародній арені і лише у другу чергу за масові порушення прав людини та інші брутальні відхилення від цивілізованих норм у внутрішній політиці.

Але в Європі щільність відносин, поглиблення інтеграційних процесів створили якісно нові стандарти. Реальне дотримання демократичних норм тут не тільки стало об'єктивною потребою розвитку міждержавної співпраці, а й перетворюється у критерій цивілізованості та регіональної приналежності. Симптоматично, що для оцінки перетворень у колишніх соціалістичних країнах для позначення їх завершального етапу широкого вжитку набув термін "європеїзація".

Україна з перших кроків незалежного розвитку виконувала певну обов'язкову програму-мінімум, використовуючи європейські орієнтири як інструмент самоідентифікації і окреслення пріоритетів розвитку. Позиціонування як члена демократичної спільноти та європейський вибір стали важливими, але недостатніми чинниками визначення ролі і місця держави в системі міжнародних відносин. Намір набути членства в ЄС та НАТО конкретизував шкалу оцінки перебігу суспільно-політичних перетворень. Така мета, не маючи достатнього внутрішнього забезпечення і практичної підтримки, довгий час спричиняла серйозні суперечності у зовнішньополітичній стратегії і у взаємодії з західними партнерами. Особливо це стосується саме проблем реальної європеїзації суспільно-політичного життя, готовності виконувати відповідні міжнародні зобов'язання.

Міжнародні зобов'язання України щодо реформ у політичній та правовій сфері. У режимі конкретного політологічного аналізу слід розрізняти типи міжнародних зобов'язань. При цьому нас цікавитиме рівень і спосіб їх впливу на національний суспільно-політичний розвиток. Перший тип пов'язаний з приєднанням держави до загальновизнаних норм і принципів, які фактично перетворилися на необхідну ознаку акторів сучасних міжнародних відносин. Таке приєднання формує комплекс найбільш загальних зобов'язань, які є однаковими для всіх визнаних членів міжнародної спільноти, а, насправді, виконуються в залежності від рівня демократичності конкретної держави. Тільки найбрутальніші масові порушення норм можуть викликати міжнародну реакцію. Ці зобов'язання скоріше є орієнтирами, а не реальними стимулами суспільно-політичного розвитку. Такі безпосередні стимули виникають у процесі приєднання недостатньо підготовлених кандидатів до високорозвинених міждержавних об'єднань. Прийняття відповідних спеціальних зобов'язань підвищує значущість всього їх комплексу.

В Законі України “Про правонаступництво України” від 12 вересня 1991 р. зазначено: “Україна гарантує забезпечення прав людини кожному громадянину України незалежно від національної приналежності та інших ознак відповідно до міжнародно-правових актів про права людини”. У Зверненні Верховної Ради України “До парламентів і народів світу” від 5 грудня 1991 р. декларувалось: “Україна будує демократичну, правову державу, першочерговою метою якої є забезпечення прав і свобод людини”. 17 липня 1997 р. Україна ратифікувала Європейську конвенцію з прав людини. Громадяни України отримали право звертатися за захистом своїх порушених прав до міжнародних організацій, зокрема до Європейського суду з прав людини у Страсбурзі. Україна приєдналася до Європейської конвенції про запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню, Рамкової конвенції про захист національних меншин, Європейської хартії місцевого самоврядування. Приєднавшись до “Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р.”, Україна взяла на себе зобов'язання імплементувати її положення у національне законодавство та підтримувати механізми міжнародного контролю. Таким чином, протягом кількох років після здобуття незалежності, Україна повною мірою увійшла в міжнародну систему захисту прав і свобод людини.

У відповідності до Статуту Організації, “Кожний член Ради Європи обов'язково повинен визнати принципи верховенства права та здійснення прав і основних свобод людини всіма особами, які перебувають під його юрисдикцією, і щиро та ефективно співпрацювати в досягненні мети Ради Європи”. Вступ до неї для більшості пострадянських держав не був автоматичним і деякі з них досі не виконали зобов'язань перед нею. Україна подала заявку на вступ до РЄ 14.07.1992, отримала запрошення 26.09.1995 після ретельного вивчення результатів та тенденцій її суспільно-політичного розвитку і оформлення у вигляді зобов'язань ґрунтовної програми реформ, які мали бути здійснені “після вступу”.

Вищий рівень вимог до партнерів пред'являють Європейський Союз та НАТО. Ці дві організації посіли особливе місце в сучасній системі міжнародних відносин не тільки завдяки їх потенціалу. Якість їх впливу передовсім визначається тим, що це об'єднання тільки країн з усталеним демократичним ладом. Підвалини формування цих організацій складають демократичні цінності, загальною метою їх діяльності є захист цих цінностей. Саме вони зробили ці організації стабільними та успішними, адже дозволили узгоджувати інтереси і забезпечити відносно високу раціональність рішень. Зрозуміло, що держави-претенденти на вступ до них не мають знижувати зазначені якісні показники. Але рівень демократичності інших країн так само значною мірою визначає характер відносин і можливості співпраці з ними. Не слід нехтувати й відмінностями між двома організаціями, які не є принциповими, але у деяких практичних аспектах – є очевидними. Скористаємося констатацією Збігнєва Бжезинського: “Приєднатися до Північноатлантичного Альянсу легше. Це пояснюється тим, що для набуття членства в НАТО вимагається здійснити менше фундаментальних змін у природі суспільно-політичною системи України”. Оборонний союз безумовно потребує дуже високої взаємної довіри і, таким чином, сповідування спільних цінностей. Але інтеграційне об'єднання об'єктивно передбачає набагато більш масштабну і глибоку гармонізацію. Врешті, переважна орієнтація Альянсу на геополітичні чинники передбачає дещо іншу ієрархізацію якостей партнерів, інший прагматизм, більшу гнучкість.

Однак, певний час саме нормативні документи співпраці України з НАТО містили найбільш детальну програму проведення реформ політичної сфери. Цільовий план Україна – НАТО на 2003 рік передбачав конкретні дії, спрямовані на вирішення актуальних політичних проблем: - здійснення заходів щодо вдосконалення виборчих процедур; - щодо поліпшення ситуації у сфері свободи слова та друку та сприяння розширенню кола власників ЗМІ; - зміцнення повноважень та незалежності судів; - здійснення заходів щодо прийняття адміністративно-процесуального кодексу України, інших законів України з метою забезпечення належного функціонування судової системи; – дальше реформування законодавства України у сфері правосуддя відповідно до євроатлантичних стандартів; - перегляд законів та інших нормативно-правових актів України з метою зміцнення громадянського суспільства. Зазначені напрями перетворень містяться в подальших річних планах.

Одним різновидом формалізації вимог до внутрішньої політики стали Угоди про партнерство і співробітництво, які були запропоновані кільком пострадянським державам Європейським Союзом. І те, що така угода не була укладена з Туркменистаном, а з Білорусією не набула чинності (“внаслідок відчутного регресу в розвитку демократії та прав людини”), зафіксувало часткову диференціацію партнерів, рівень та зміст співпраці з ними.

Угода про партнерство і співробітництво між Європейським Союзом і Україною (УПС) орієнтована на розвиток стосунків, основаних “на існуючих між ними історичних зв'язках та спільних цінностях”. Серед основних цілей Угоди: - розвиток тісних політичних відносин шляхом постійного діалогу з політичних питань; - підтримка України в її зусиллях зміцнювати демократію та повністю завершити перехід до ринкової економіки. Діалог, зафіксовано в УПС, має визначатись переконаністю сторін у всепереважній ролі верховенства права, поваги до прав людини, особливо прав меншин, встановлення багатопартійної системи з вільними й демократичними виборами та економічною лібералізацією, спрямованою на подальше впровадження ринкової економіки. Те, що між її підписанням і набуттям чинності – понад три роки і вісім місяців, свідчить про серйозне ставлення європейських партнерів до співпраці і про наявність певних сумнівів в реформаторському потенціалі України. Значною мірою це пов'язано з переплетенням процесів поглиблення співпраці та розширення Союзу і, таким чином, наявністю гіпотетичної перспективи вступу.

Копенгагенські критерії (погоджені у червні 1993 р. на засіданні Європейської Ради у Копенгагені) формалізували вимоги Союзу до кандидатів на вступ. Перший (політичний) – “стабільність інститутів, які гарантують демократію, верховенство права, дотримання прав людини та захист прав меншин”; другий (економічний) – “існування діючої ринкової економіки, а також спроможність впоратися з конкурентним тиском та ринковими силами в межах Європейського Союзу”; третій ("членський") – “здатність взяти на себе обов'язки, що випливають з факту вступу до ЄС, включно з дотриманням цілей політичного, економічного та валютного союзу”. У грудні 1995 р. на засіданні Європейської Ради у Мадриді була сформульована ще одна конкретна вимога до кандидатів – перебудова адміністративних структур і створення умов для поступової гармонійної інтеграції в ЄС. Це, фактично, є доповненням і уточненням третього критерію і передбачає не лише формальну адаптацію законодавства, а й забезпечення його дотримання на практиці, здатність ефективно застосовувати норми, правила та основні принципи Союзу.

Для України критерії членства сьогодні можуть виступати лише загальними орієнтирами. Її просування до європейських стандартів може бути виміряне шляхом оцінки стану виконання УПС, а у найближчій перспективі ще й за допомогою механізмів співпраці, запропонованих ЄС новим сусідам. За останні роки відносини України та ЄС, передовсім внаслідок розширення формату інтеграційних процесів, вийшла за рамки УПС. Конкретно це стосується спільної європейської політики безпеки та оборони і сфери юстиції та внутрішніх справ, що розвинулися після того, як Угода набула чинності. Проте УПС залишається базовим документом для розвитку відносин. В березні 2003 р. сторони узгодили “Спільну доповідь з виконання Угоди про партнерство та співробітництво між Україною та ЄС”. У цьому документі зокрема зазначено: “Сторони погодилися з тим, що на сьогодні УПС добре використовується і можна відмітити значний прогрес у досягненні цілей УПС. Зокрема, сторони удосконалили своє співробітництво у таких сферах, як політичний діалог, торгівля та інвестиції, включаючи прогрес щодо вступу України до СОТ, а також сфері науки та технологій, митниці, статистики та економіки. У сфері наближення законодавства, енергетики, включаючи питання ядерної безпеки, встановлено міцні підвалини співробітництва, але відзначено необхідність подальшої інтенсифікації зусиль. Також встановлено позитивну основу для співробітництва у сфері юстиції та внутрішніх справ поза рамками УПС. Ряд інших галузей були оцінені як такі, що потребують або мають потенціал для подальшого розвитку в рамках УПС з метою поглиблення співробітництва: навколишнє середовище, транспорт, космічна галузь, телекомунікації. Свобода ЗМІ в Україні – це ще одна сфера, де необхідні подальші зусилля.” При цьому Україна наголосила, що пріоритетним напрямом на майбутнє буде максимальне приведення свого законодавства, норм та стандартів до існуючих в ЄС, а для ЄС – розгляд політики, яка б залучала Україну до європейської інтеграції. Загалом Документ засвідчив, що просування України до ринкової економіки є повільним, але в головною проблемою дедалі чіткіше виступають демократичні політичні перетворення. Більше того, на українському прикладі стає очевидним, що на певному етапі ринкові реформи стають неможливими без реформ загальнодемократичних. Особливо це стосується роз'єднання бізнесу і влади, утвердження верховенства закону, прозорості дій державних органів, цивілізованих норм урядування та конкуренції.

Новий формат відносин ЄС – Україна окреслений у концепції “нового сусідства”, сформульованій Брюсселем у зв'язку з конкретизацією перспектив розширення. Вона викладена в двох документах: Повідомленні Європейської Комісії для Ради Європейського Парламенту “Розширена Європа – сусідні країни: нова структура відносин з нашими східними та південними сусідами” від 11 березня 2003 року і “Послання Комісії. Підготовка до впровадження нового інструмента для сусідства” від 1 липня 2003 року. Концепція базується на зростаючій політичній і економічній взаємозалежності Союзу і його сусідів, на взаємній зацікавленості у “створенні широкої зони політичної стабільності та верховенства права, а також у сприянні обміну людським капіталом, ідеями, знаннями та культурними цінностями”. Констатується, що “ЄС має зобов'язання не тільки перед своїми громадянами та громадянами нових країн-членів, але й перед громадянами теперішніх і майбутніх країн-сусідів забезпечити на довгий період соціальну єдність та динамічний економічний розвиток”. Важливою умовою цього є “демократія, плюралізм, повага до прав людини, громадські свободи, верховенство права та застосування основних норм праці”. Парадигма відносин сформульована так: “За конкретні досягнення, що свідчитимуть на користь спільних цінностей та ефективного втілення політичних, економічних та інституційних реформ, у тому числі, у сфері адаптації свого законодавства до законодавства ЄС, країни, що сусідять з ЄС, матимуть можливість скористатися перспективами глибшої економічної інтеграції у ЄС”.

Індивідуальний план "Україна - ЄС", за задумом Брюсселю і як це було узгоджено з Києвом на Саміті в Ялті 7-8 жовтня 2003 р., переважно орієнтований на адаптацію законодавства, розвиток торговельно-економічних відносин та забезпеченні стабільності у її соціальному та гуманітарному вимірі. Він є певним кроком вперед у порівнянні з Угодою про партнерство і співробітництво. Він включає цілі, часові рамки, процедури і необхідні засоби моніторингу. Як заявив Комісар Єврокомісії, відповідальний за розширення ЄС, куратор відносин з державами-сусідами Ґюнтер Фергойґен, – “Безперечно, це також означатиме спонукання наших партнерів у просуванні щодо високих стандартів, які ми для себе визначили всередині Європейського Союзу”. План дій, за оцінкою Романа Шпека, передбачатиме адаптацію Україною до 80% законодавства ЄС. Фактично – це членство в ЄС без членських внесків і участі в інституціях. Здійснення такої роботи, на його переконання, приведе до “зміни реалій” в Україні. У відповідності до підходів Брюсселю він має передбачати кілька етапів розвитку співпраці, розрахованих на середньострокову перспективу.

Новий склад Верховної Ради, обраний в березні 2006 р. має проєвропейську більшість. Тільки невеличка фракція КПУ не може розглядатися як така, що не підтримує європейський вибір. Але серед решти політичних сил, що пройшли до парламенту існують різні підходи щодо акцентів та темпів реформування країни, яке є необхідним для виконання критеріїв членства в ЄС. Очевидним є зволікання зі створенням ефективного державного механізму, тобто посиленням інституційної спроможності в питаннях європейської інтеграції. Недостатньою залишається взаємодій державних органів та громадських інституцій в цьому питанні.

Питання дієвості зовнішніх чинників розвитку демократії. Те, що здійснення реформ – справа суто українська, не викликає сумніву. Водночас, існує й певна зацікавленість західних партнерів в успіху співпраці з Україною, у тому числі в українських реформах. Тож питання про серйозність намірів і практичну здатність українського державного керівництва здійснити такі радикальні перетворення у політичній та економічній сфері, які потрібні для вступу до НАТО та ЄС, є не тільки внутрішнім. Таким чином, важливо з'ясувати, у чому передовсім може полягати роль цих інституцій в наших реформах: у позначенні орієнтирів, у створенні геополітичних умов і знятті штучних перешкод, у сприянні і допомозі? Які наслідки може мати зволікання чи відмова від виконання зобов'язань?

Протягом перших років незалежності склався комплекс міжнародних зобов'язань та орієнтованих на міжнародну співпрацю самозобов'язань щодо загальних засад політичного розвитку. Фактично цей комплекс, хоча й був позбавлений певної системності, у ключових питаннях є більш чітким і послідовним, ніж суто внутрішні програми політичних реформ. Він не містить компромісних орієнтирів, продиктованих суперечливими внутрішніми суспільно-політичними реаліями і передбачає більш визначену, хоча й не пряму відповідальність. Те, що Україна досі не виконала стартових умов членства у Раді Європи і залишається об'єктом моніторингу з її боку, є свідченням неготовності держави дотримуватися зобов'язань. І це створює показовий фон для оцінки її ініціатив у стосунках з ЄС та НАТО.

Укладення угод з Європейським Союзом та НАТО, які за своїм змістом набагато ширші, ніж класичні міжнародні договори про співпрацю, містять деталізовані зобов'язання щодо розвитку національної політичної системи. Суттєвим є ще й те, що у міжнародних документах, попри їх дипломатичну форму, міститься набагато більш адекватна, правдива оцінка реального рівня демократії в Україні, стану її політичної системи. Міжнародна співпраця передбачає певні механізми контролю за виконанням зобов'язань, що унеможливлюють дезінформацію та містифікацію, які широко присутні у внутрішньополітичній практиці. Водночас, тут не працюють механізми прямої відповідальності і зберігаються найширші можливості гальмування процесу з боку ініціатора. Закономірно, що західні партнери утримуються від того, щоб взяти на себе зобов'язання, які виходили б за межі умов співпраці і відкривали б перспективу інтеграції.

Зазначимо, що ЄС і особливо НАТО не належить до тих міжнародних акторів, які мають вагомий вплив на внутрішню ситуацію в Україні. Альянс, зрештою, ніколи не розвивав дієвих механізмів такого впливу і, головно, – не розподіляв значних ресурсів. Активізація стосунків з НАТО мало що змінює в цьому сенсі. Проте, тенденція зростання ваги саме цих партнерів об'єктивно обумовлена і має значні резерви. Водночас, оцінка рівня впливу шляхом опитування, у тому числі експертного, свідчить і про налаштованість на сприйняття позиції тих чи тих міжнародних акторів і взаємодію з ними. Суттєвим є рівень потреби в членстві та співпраці, та імідж відповідної структури в країні. Скажімо, відносно низький рівень підтримки населенням планів вступу до НАТО створює для уряду певний простір для маневру в межах взаємодії зовнішньої та внутрішньої політики. Так само, сприйняття Ради Європи як організації, яка тільки відслідковує і обговорює, але не має “матеріальних” важелів впливу, породжує навіть серед частки народних депутатів ілюзію можливості легко нехтувати її рекомендаціями.

Табл. Які зарубіжні партнери України у найбільшій мірі впливають на процес прийняття політичних рішень в Україні? (у %; експерти могли відзначити до трьох варіантів відповіді) XII.2002 XII.2003 VII.2004 X.2004 IV.2005 VII.2005 І.2006 Росія 82,3 91,4 93,6 94,0 69,1 78,1 83,6 США 60,8 79,3 74,5 62,0 90,9 82,2 83,6 ЄС 21,6 43,1 23,4 18,0 56,4 56,1 59,7 МВФ 31,4 20,7 19,1 10,0 27,3 13,7 3,0 НАТО 15,7 24,1 14,9 9,0 23,6 15,1 13,4 ТНК 9,8 15,5 21,3 13,0 23,6 16,4 17,9 РЄ 7,8 1,7 4,2 5,0 3,6 9,6 1,5 ООН 0 1,7 2,1 1,0 3,6 2,7 0 ОБСЄ 0 0 0 3,0 3,6 2,7 1,5 Потенціал ЄС та НАТО має два виміри. Крім власних ресурсів і механізмів, він базується, хоча й в не надто жорсткий спосіб, на тому, що вони є об'єднаннями держав з високою дієздатністю. У разі особливої зацікавленості, вони можуть акумулювати їх потугу, або стати інструментом її прикладання. Крім того, в останні роки помітно зростає взаємодія міжнародних організацій, синхронне чи паралельне використання спільних підходів та критеріїв оцінки. Тож дані кількох рядків таблиці, які репрезентують демократичну спільноту, можуть бути поєднані. Показовим є лідерство за впливом Росії та США, – окремих держав, що мають на сьогодні більше можливостей оперативно і гнучко реагувати на поведінку об'єкта впливу.

Європейські та євроатлантичні структури відіграли помітну роль в процесі оновлення влади в Україні в 2004 р. Фактично, в позиції таких організацій, як ЄС та НАТО слід виокремити не тільки вимогу проведення вільних і чесних виборів, а й очікування конкретних змін в керівництві державою і практиці урядування. Показовою є Резолюція Європейського парламенту щодо України від 11 березня 2004 року. В ній зазначається, що “справжнє і збалансоване партнерство можливе лише на підставі спільних цінностей, зокрема, у частині демократії, верховенства права та поваги до прав людини”. Резолюція містила жорстку критику ситуації зі свободою слова, а також змісту і способів проведення конституційної реформи.

Перспективи, пов’язані з перемогою помаранчевої демократичної революції. Події кінця 2004 р. виявили і закріпили якісні зрушення в українському суспільстві. Масовий рух громадян проти спроб авторитарної влади сфальсифікувати результати президентських виборів і продовжити своє існування розкрив демократичний потенціал країни і змінив систему координат у якій розвиваються її міжнародні стосунки. Виступаючи 25 січня 2005 р. в Страсбурзі, Віктор Ющенко мав усі підстави сказати, що “українська революція змогла відбутися значною мірою завдяки тому, що європейські цінності, насамперед свободи і демократії, міцно закріпилися у свідомості мого народу”.

Велике значення має і безпосередня участь міжнародної спільноти у подіях, пов’язаних з виборами. Постійні нагадування колишній владі про необхідність дотримуватися демократичних норм ведення виборчої кампанії, допомога інституціям громадянського суспільства, активна участь спостерігачів, офіційна реакція на перебіг подій, посередництво при врегулюванні політичної кризи, – усе це свідчить про конструктивну зацікавленість в тому, щоб Україна приєдналася до спільноти демократичних держав. Вперше однаково активно діяли не тільки ОБСЄ і Рада Європи, а й Європейський Союз та НАТО.

Водночас, слід визнати, що перемога Віктора Ющенка стала серйозним викликом для західних партнерів України. Перед Вашингтоном та Брюсселем постала задача перегляду концептуальних засад політики щодо нашої країни. Внаслідок помаранчевої революції відкрилася перспектива зняття політичних перешкод на шляху європейської і євроатлантичної інтеграції. Отже, ЄС та Північноатлантичному Альянсу доведеться визначатися з перспективами членства України і бути готовими до поглибленої співпраці вже зараз.

Деякі зрушення дійсно відбулися під безпосереднім впливом змін в українській владі і суспільстві. Європейський Союз погодився на внесення доповнень у розроблений ще при Кучмі План дій Україна – ЄС і затверджений 21 лютого 2005 р. Наприкінці першого півріччя був розпочатий так званий інтенсифікований діалог між Україною та НАТО, який передує переходу до плану дій щодо членства. Партнери відзначають прогрес у здійснені реформ в політичній, соціально-економічні сфері, у правосудді та внутрішніх справах. Практично вперше виникли умови для розширення взаємодії на рівні політичної еліти.

Водночас, даються взнаки як об’єктивні складнощі у здійсненні реформ, так і невизначеність щодо реальних перспектив інтеграції. Очевидно, що Україні доведеться пройти складний період наближення до європейських стандартів і найближчим часом сам європейський вибір буде предметом політичної боротьби. Остаточне утвердження демократичного ладу потребує завершення національної самоідентифікації і надійного подолання розколу суспільства.

Фактично зовнішні чинники сьогодні гарантують суверенітет, але не надто сприяють національній консолідації України. Необоротність унезалежнення і зміцнення міжнародної суб'єктності має бути підтверджена спеціальними зусиллями нової влади у сфері зовнішньої політики. Передовсім слід домогтися зміни уявлень про геополітичний статус і партнерський потенціал України з боку західних партнерів та Росії. Адже в цьому питанні існують надто несприятливі для нашої країни інерція і схематичність. Водночас, суттєві внутрішні характеристики так само значно обмежують можливості опанування ролі суб’єкту міжнародних відносин і проведення послідовного цілісного зовнішньополітичного курсу.

Помаранчева революція почала процес оновлення політичної еліти, зміну посткомуністичної номенклатури. Разом з тим, не тільки імпульс до оновлення, але й реальні можливості перетворень виявилися обмеженими. Більша частина сьогоднішньої політичної еліти одержала свій статус за правилами авторитарного режиму і її здатність довести свою конкурентоспроможність в умовах поглиблення демократії є сумнівною. Саме така еліта домінує в новій опозиції, але її представники в різних пропорціях представлені в деяких інших учасниках політичної боротьби. Залишаються невирішеними низка проблем, характерних для перехідного суспільства. Головною з них є якісний склад основних політичних сил, серед яких питома вага органічних противників демократії є великою. Зберігають і активно використовую свій вплив політики, які фактично сповідують проросійську національну стратегію. Фактично у еліти не має консолідованого розуміння національних інтересів і національних перспектив.

Слід визнати наявність соціальних причин, які утруднюють утвердження верховенства права. Серед них брак цивілізованої традиції законослухняності, низький рівень довіри до державних інституцій, недостатність знань про свої права і навичок та налаштованості їх обстоювати. В країні лише почала формуватися сучасна правова та політична культура, яка сприятиме зміні стилю урядування та судочинства, створенню системи дієвого цивільного контролю над правоохоронними органами.

Демократизація не набула глибини і системності. Було змінено правила гри в політиці і бізнесі, частково перерозподілено можливості і ролі основних гравців, але це мало вплинуло на їхню природу. Просування до консолідованої правової демократії є набагато більш складною проблемою, ніж ліквідація авторитарного режиму. Для її виконання потрібно продемонструвати додаткові якості: послідовність, принциповість, зрештою, – високу особисту демократичність.

Відповідні завдання, які зокрема зафіксовані в “Плані дій Україна – ЄС”, є певною мірою стандартними і не відображають стартових умов, а таким чином, рівня складності завдань. Скажімо, коли йдеться про встановлення верховенства права, незалежності судів, здолання корупції, слід розрізняти формальний бік справи, – ухвалення законів та управлінських рішень, та реальне встановлення якісно нової правової та політичної практики, закріпленої в соціальному досвіді та свідомості громадян. Українське суспільство та еліта фактично знаходяться у суперечливому стані неповної готовності до прискорених перетворень європейського ґатунку.

Безсумнівно, існують проблеми більш складні, чим досягнення Копенгагенських критеріїв. Їхній вирішення вимагає якісних зрушень у самому суспільстві. Входження в європейське співтовариство не може бути результатом перемоги прихильників цієї ідеї над її супротивниками. Воно має бути пов'язане з природним скороченням числа таких супротивників, зниження протиріч у суспільстві з цього приводу. Стан справ у соціокультурній сфері, міжрегіональних відносинах, особливості суспільних настроїв свідчать про те що в обох принципово важливих напрямах: демократизації та національної консолідації країні доведеться пройти складний шлях. Адже перш ніж “будувати Європу в себе” необхідно позбутися деформацій, зв'язаних як із союзним минулим, так і зі спадщиною власного авторитаризму та завершити процес національної самоідентифікації та артикуляції національних інтересів. Щодо європейських цінностей має існувати широкий стійкий консенсус. Без такого консенсусу залишається сумнівною сама цивілізаційна приналежність країни.

Досі є розповсюдженою неготовність усвідомити себе громадянином незалежної України і саме на цьому ґрунтувати своє світосприйняття. Очевидно, що для переважної більшості населення адаптація до відкритості та інтенсивного міжнародного спілкування, навіть самої появи геополітичного плюралізму, виявилась складною проблемою. Однією з особливостей масової свідомості українців є розповсюдженість ізоляціонізму, намагання "взяти паузу", обмежити масштаби і темпи змін, що їх приносить інтернаціоналізація. У міжнародному вимірі розкріпачення свідомості відбувається ще повільніше, ніж в ідейно-політичному. Елементи старих ідеологічних конструкцій штучно підживлюються силами, не здатними відкрито конкурувати на міжнародній арені і зацікавленими у збережені феномену "близького зарубіжжя". Це ж надає певної стійкості антизахідницьким настроям значної частини населення.

Доводиться враховувати наявність значного сегмента українського суспільства, що не сприймає змін останнього часу і не розуміє необхідність соціально-політичної модернізації. За традицією, оцінюючи рівень підтримки певної зовнішньополітичної мети, ми розглядаємо позиції, декларовані провідними політичними партіями. Хоча цілком зрозуміло, що такі позиції не надто усталені та конкретні, зазвичай не мають жорсткого зв'язку з інтересами певних суспільних прошарків. Певною мірою це стосується й демократичних сил, які послідовно виступають за приєднання до європейських і євроатлантичних структур та комуністів, які так само послідовно виступають проти. Співвідношення політичних сил, так само, як і громадська думка щодо доцільності вступу до ЄС дають уяву лише про умовну, дещо абстрактну підтримку європейського вибору. Має місце скоріше згода з привабливою перспективою, ніж усвідомлення пов'язаних з нею можливостей і проблем.

Водночас, переважна увага до офіційних планів ухвалених владою з керівництвом ЄС не дозволяє належним чином відслідковувати принципово важливі аспекти національного розвитку. Проте саме вони є ключовими для досягнення повноцінної міжнародної суб'єктності та успішної участі в загальноєвропейських процесах. Перш ніж претендувати бути європейцями, слід остаточно стати українцями, тобто створити консолідовану політичну націю. Важко очікувати підтримки руху до Європи від тих, хто поки не знайшов свого природного і привабливого місця у власній державі.

Європейський вибір не може зводитися до входження в структури ЄС. Так само, структури Союзу не повинні бути єдиними і навіть основними контрагентами у формуванні умов і розкладу інтеграції. Так само, була би спрощенням орієнтація головним чином на такі фактори як розширення ринків, сфери стабільності і тому подібні. Вже в процесі підготовки до вступу необхідно всіляко розширювати українську присутність в Європі і зробити це складовою частиною національної політики в культурній і гуманітарній сфері. Існуюча сьогодні відстороненість від життя континенту в ідеалі має переборюватися не тільки за рахунок європеїзації України, але і пропорційного прийняття Європою української складової. Для нас важливо стати європейцями і залишитися українцями, не розчинитись у спільному просторі і зробити гідний внесок у розвиток європейської цивілізації. Усе це є не менш вагомим, ніж ємність ринку та природні ресурси.

Більшість європейських країн, навіть малі, не замикаються на Європі і опікуються збереженням національної ідентичності та забезпеченням інших національних інтересів. Україна так само, має значні позаєвропейські інтереси, та особливий набір соціокультурних традицій. Долучення до інтеграційних процесів має не зменшити, а збільшити можливості субрегіональної співпраці, зокрема, посилити роль України на пострадянському просторі. Зберігши самобутність та підсилившись за рахунок використання європейських здобутків, Україна здатна сприяти гармонізації стосунків в масштабах Великої Європи

< Назад   Вперед >

Содержание
 
© uchebnik-online.com