Перечень учебников

Учебники онлайн

1.1.3. Основні парадигми політичного мислення

Розглядаючи третє питання теми зауважимо, що у політичній науці впродовж сотень років її становлення склалось декілька усталених теоретичних конструктів (парадигм), основні з яких типологізовано проф. Ф. М. Рудичем. Парадигми є своєрідною моделлю побудови і вирішення головних проблем: пізнання природи, сутності, змісту політики, її джерел, тенденцій розвитку, способів реалізації в державі та сучасному світі.

Парадигми - у іншому їх розумінні Роберта Мертона - це представлені у стислому вигляді тези і наукові припущення загального типу. Вчені вважають, що фундаментальний характер політологічних парадигм полягає в тому, що відповідні запропоновані підходи до розуміння політики слугують концептуальним підґрунтям як для суто теоретичних, так і практичних досліджень для вирішення конкретних прикладних проблем. Звернемось до загальнополітичних парадигм.

Історично першою в історії політологічної думки постала теологічна парадигма (віл лат. Teos - Бог), це — пояснення політичних явищ надприродним втручанням у дії земного правителя вищої сили, дії Абсолюту, Бога, який виступає глибинним джерелом влади, а земні владні відносини є лише віддзеркаленням божественного устрою світу. Політична влада розглядалась як складна комбінація божественного провидіння та людських зусиль стосовно питань влади в межах наданої Богом автономної волі людини.

Виявлено два різновиди теологічної парадигми — проста та складна. Перша, спрощена теологічна парадигма, не припускає ніякого відступу від лінійної визначеності політики Божественною волею, у той час як складна, заснована у XIII столітті Томою Аквінським, передбачала право народу на повалення "безбожної" влади, або якщо державна влада посягає на владні прерогативи церкви. У цій парадигмі народ включений у систему владних політичних відносин, хоча Церкві відводиться перебільшена соціально-політична роль. Так, кардинал Франції Ришельє намагався зміцнювати абсолютну політичну владу, тримаючи в руках, під контролем Церкву, державу, королівський двір.

Патерналістична парадигма (від лат. Pater — батько) була заснована у середині першого тисячоліття до н.е. давньокитайським мудрецем Конфуцієм (Кун Фу Цзи) і визнавала аналогію між родинними стосунками у сім'ї та владними відносинами у державі ("держава — велика сім'я"), коли батько (аналогічно йому в державі - володар, імператор) піклувався про дітей (це підлеглі у державі), бо вони не самостійні, малі і нерозумні. Згідно цієї парадигми підлеглим не потрібно було хвилюватись про свою долю, бо за все відповідав володар держави. Така парадигма базувалась на пасивному очікуванні громадянами розподілу благ через провідну роль держави. Відповідно легітимність влади засновувалась на авторитеті старшинства, мудрості батьків і мовчазному визнанні її підлеглими. У сучасному політичному лексиконі термін „патерналістична держава " і означає такий тип відносин між представником влади і громадянами, коли перший виступає "батьком" нації. У Білорусі президента О. Лукашенко повсякденно називають, хоча й з іронією, "бацьком" у річищі патерналістичної політичної парадигми, батьком суворим, проте "справедливим" для більшості.

Натуралістична парадигма (лат. Natura - природа) прагнула пояснити політичні явища і процеси якимись природними ( натуральними) чинниками, будь - то географічним розташуванням країни, особливостями кордонів, кліматом чи явищами аналогічними їм. Більш-менш виразно пояснювати особливості політичного устрою характерними природними чинниками почали ще Аристотель, Жан Боден, ІІІ.-Л. Монтеск'є. Так, Жан Боден, релігійний політичний мислитель і юрист, стверджував: „Народи помірних областей більш сильні та менш хитрі, ніж народи Півдня, вони більш розумні і менш сильні, ніж народи Півночі і більше підходять до управління державою". Він, до речі, не сприймав знамениту книгу Н. Макіавеллі "Володар", як і космологічну теорію Г. Галілея з позицій буденного мислення.

Яскраво виражений варіант натуралістичної політичної парадигми є геополітика — доктрина, яка визнає залежність політичних акцій держав у цілому та зовнішньополітичну спрямованість діяльності держав від географічних і територіальних факторів їх існування та розвитку. Так, причини багатьох війн, особливо за розширення території, за вихід до моря, за джерела питної води, за енергоресурси та продовольство геополітична доктрина вбачає обґрунтованими та вимушеними з огляду на географічні обставини існування держав.

Біхевіористська парадигма відноситься до нових концептів XX століття, до так званих психологізаторських способів політичного мислення, які пояснюють перебіг політичних процесів особливостями психології людини, характеру, поведінки, Темпераменту видатних політичних суб'єктів. Вона виникла у 30-х роках XX століття завдячуючи дослідникам із США, які звертали увагу на внутрішні умови поведінки людини в політиці. Таким чином, якщо натуралісти основною детермінантою вважали зовнішні, природні фактори політики, то біхевіористи сутнісною причиною політичних процесів оголошували внутрішні психологічні стани людини, вождя, політичного лідера, керівника—головного суб'єкта політики. Так, в історії французької політичної революції 1793 року постать короля Людовика XVI займає особливе місце не тільки завдячуючи його трагічній страті революційним урядом, яку він зустрів достойно, але і своїм характером: йому бракувало мистецтва спілкування, він знав, що він є нелюбимим серед простих людей, був похмурим, мовчазним. Це відбивалось на його манері приймати несподівані, нелогічні політичні рішення. Між іншим, таким похмурим і недовірливим був і його знаменитий дід король Людовік XIV, однак з іншими біхевіористськими елементами поведінки.

Марксистська парадигма, незважаючи на посилену її критику на межі XX —XXI століть у зв'язку з соціально-політичним і економічним крахом соціалістичного табору країн, продовжує виконувати евристичну функцію, демонструючи нерозривний зв'язок економіки та політики, наголошуючи на закономірностях політичного життя. Вона була сформульована К. Марксом, Ф. Енгельсом, В. Леніним у другій половині XIX — на початку XX століття і заснована на визнанні вторинного характеру політичних явищ, які майже повністю визначаються первинними: матеріальними економічними відносинами. Тоді політика, за влучним зауваженням В.Леніна, є концентрований вираз економіки.

Держава, згідно марксизму, характеризується класовим інститутом гноблення та насильства, яку слід зруйнувати, далі утворити "напівдержаву" - владу трудящих, а у ідеалі, у подальшому, побудувати безкласове суспільство без держави, без політики, владних і товарно-грошових відносин.

В марксистській парадигмі, при доволі точному аналізі глибинної сутності політики, тим не менш ігнорується суб'єктивна її сторона, не береться до уваги індивідуальність людини як носія політичних відносин, не виноситься на порядок денний політична активність, самостійний вибір громадян, плюралізм політичних поглядів.

Раціонально-критична парадигма демонструє більш реалістичні, начебто "заземлені" підходи до розуміння всієї сукупності політичних явищ і процесів, бо вона намагається покласти в основу розуміння політичного не зовнішні, а внутрішні чинники сутнісного характеру, такі як: могутність, влада, сила, харизма лідера, мистецтво управління. Стосовно політичних настанов ця парадигма виступає за здійснення зовнішньої політики "з позиції сили".

Наявність вже в новому тисячолітті багатьох політологічних шкіл і напрямків може бути пояснена, таким чином, як неусталеною традицією інституалізації галузей політичного знання, різними парадигмами політичного мислення, так і незавершеністю і несистемністю сучасних політичних розвідок.

Таким чином, у синтетичній багатогалузевій сукупності знання про політику політологія має бути інституйованою як особлива галузь науки про державну політику, соціально-політичні відносини, форми і способи керівництва політичною сферою держави

< Назад   Вперед >

Содержание
 
© uchebnik-online.com