Перечень учебников

Учебники онлайн

3.1.3. Особливості політичної участі в Україні

Сприятливі умови для участі громадян у політиці сучасних західних демократій склалися внаслідок наполегливої боротьби багатьох поколінь громадянських активістів, їхньої відваги у поєднанні з компетентністю, глибокої перебудови масової свідомості. Україна ще тільки на початку подібного шляху, серед найважливіших віх якого були активізація участі громадян у політиці в 1989—1991 pp. та у 2004 р. Так, у переломних подіях 1989—91 pp. важливу роль відіграли не лише старші за віком учасники дисидентського руху 1960—1980-х pp., але й студенти (зокрема, учасники голодовки з політичними вимогами, одним з лідерів яких був Олесь Доній — відомий український політолог сьогодення). Але у подальшому, впродовж 1990-х років, утверджувалась політична атмосфера (своєрідний "дух часу") з такими рисами як: а) демократична риторика вищих урядовців; б) масова ностальгія за "старими добрими часами" (брежнєвізму); в) наростаюча пасивна недовіра до інститутів влади; г) вірнопідданське ставлення до нової авторитарної влади (режиму Л. Кучми); д) занепад активістських форм політичної участі громадян, яка ставала номінальною чи спорадичною.

Дані про порівняно незначне число громадян, які брали участь в акціях опозиції проти режиму Л. Кучми на початку 2000-х pp. ("Україна без Кучми", "Повстань, Україно!" тощо), спонукали багатьох аналітиків до скептицизму щодо можливостей масової участі громадян напередодні демократичної революції листопада — грудня 2004 р. Тим більше, що соцопитування 1990-х — початку 2000-х pp. вказували на узвичаєну інертність більшості українських громадян. Позаяк важливою передумовою участі громадян у політиці є їхня психологічна готовність до того чи іншого виду участі, то варто взяти до уваги дані з "архіву опитувань громадської думки в Україні" [http://www. socd.univ.kiev.ua/DATABANK/ UKRARCH/index.html].

Так, серед даних 1998 р. знаходимо такі показники ставлення українців (респондентів) до політичної участі:

а) небажання брати участь в жодній формі політичної діяльності— 72,1%;

б) готовність взяти участь в окремих акціях підтримки партій та політичних організацій (виборчих кампаніях, збиранні підписів, мітингах, демонстраціях) — 7,7%;

в) готовність працювати у місцевих політичних організаціях на громадських засадах — 2,3%.

У разі порушення своїх прав та інтересів респонденти 1998 р. задекларували готовність взяти участь у таких заходах (вважаючи їх найефективнішими і припустимими):

а) передвиборні кампанії — 16,6%;

б) збирання підписів під колективними відозвами — 17,0%;

в) законні мітинги та демонстрації — 16,6%;

г) загроза страйком — 7,9%;

д) несанкціоновані мітинги та демонстрації — 2,2%;

е) пікетування державних установ — 4,4%.

Дані соціологічних досліджень, які у 1990-х pp. проводили відомі українські соціологи Наталія Паніна і Євген Головаха, підтверджували сталість тенденції до низького рівня участі громадян у політичних і громадських організаціях. Так, 82,2% респондентів у 1994 році і 86,6% — у 1998 році заявили, що не є членами жодної громадської чи політичної організації.

На запитання про членство респондентів (яким було запропоновано вибирати водночас декілька варіантів відповіді) у політичних і громадських організаціях були отримані, зокрема, такі дані: Вид організації 1994 р. (%) 1998 р. (%) Політична партія 0,7 0,9 Громадсько-політичний рух 0,4 0,4 Екологічний рух 1.8 1.5 Громадська організація, фонд, асоціація 0,9 0,6 Нетрадиційна профспілка 2,7 2 Студентське товариство, молодіжна організація 1,7 1,4 Наведені вище дані про неучасть у політичних і громадських організаціях узгоджуються з опитуваннями Інституту соціології НАН України в 1999 році, наведеними Сергієм Макеєвим. Так, 84% респондентів 1999 р. заявили про свою неучасть у роботі громадських і політичних організацій. На свою належність до партій (яких номінально в Україні було тоді більше сотні) вказали 1,6% респондентів. Попри зростання кількості легалізованих об'єднань громадян впродовж кінця 1990-х pp. у півтора рази (більше тисячі організацій), загальний рівень участі громадян, за даними моніторингового опитування п'яти років, залишався стабільним, тобто лише 16—17% населення належало до громадських і політичних організацій та рухів загальнодержавного чи локального рівнів.

На сталу тенденцію 1990-х — початку 2000-х pp. до послаблення форм політичної самоорганізації українського суспільства вказувала й Г. Зеленько (2005), зазначивши, що членами політичних партій в Україні є не більше 2 % громадян. До того ж навіть у 2004 році 42,6% українських громадян вважали, що багатопартійна система Україні не потрібна. Не належність у 1994—2004 pp. близько 84 % громадян України до жодної з громадських, політичних організацій чи рухів (за даними соціологічного моніторингу) Г. Зеленько вважає виявом нерозвиненості формалізованих способів політичної участі (членство у партіях і громадських організаціях).

Спираючись на дослідження Н. Паніної, Є. Головахи, С. Ма-кеєва і Г. Зеленько, можна дійти низки висновків як щодо причин масової неучасті у політиці, так і щодо наслідків цього (враховуючи взаємне переплетення причин і наслідків). Так, серед основних причин масової неучасті у політиці в Україні є такі:

— недостатнє укорінення у суспільному житті демократичних ідеалів і цінностей та недостатня здатність суспільства у разі потреби задіяти демократичні інститути і механізми для реалізації загальнонаціональних і групових інтересів (цим визначається насамперед культура політичної участі);

— зіткнення продемократичних ціннісних систем і світоглядних настанов з несприятливими інструментальними можливостями ЇХ реалізації (загалом позитивне ставлення до демократії двох третин українців збігається з критичним ставленням такої ж частки громадян до інструментальних можливостей демократії у своїй країні); так* 69% українців не вірять, що участь у голосуванні забезпечує їм вплив на процес ухвалення рішень у державі, проти 25% тих, що вірять; 78% громадян взагалі не вірять або сумніваються, що можуть впливати на рішення уряду;

— нагромадження населенням значного негативного досвіду взаємодії з державними інстанціями, головним чином з приводу прав і свобод;

— недовіра більшості українців до суспільних та політичних інституцій, які функціонально призначені захищати права громадян;

— недовіра багатьох громадян до політичних партій і громадських організацій через відсутність достатнього якісного зростання демократичного політичного і громадянського суспільств на основі різкого збільшення кількісних ознак громадської самоорганізації (130 політичних партій і близько 3000 об'єднань громадян та громадських організацій);

— нерозвинена культура суспільної участі, яка б мала спиратися на громадській відповідальності та впевненості громадян у корисності та дієвості своєї участі (це визначає якісні характеристики інститутів громадської самоорганізації);

— недостатнє відчуття "політичної дієздатності" (political efficacy), яке є важливою передумовою і чинником активної участі у політиці (емпіричні дослідження західних вчених вказали на наявність тісного зв'язку між активною участю громадян у політиці та їхнім відчуттям політичної дієздатності, тобто відчуттям власної спроможності вплинути на перебіг політичних процесів);

— звуження простору публічної політики через недостатнє відчуття громадянами реальної здатності впливати на політику держави;

— звернення українців до таких засобів захисту своїх прав, як "неправові практики" — особисті зв'язки, знайомства, хабарі (адже для переважної більшості українців такі інституції, як партії, профспілки, ЗМІ, не є інструментами для захисту своїх інтересів);

— усвідомлення українцями значної ролі у житті суспільства насамперед організованої злочинності (40,2% опитаних), яким поступаються за впливом навіть підприємці та бізнесмени (27,0%) і чиновники (23,6% );

— широке використання урядовцями незаконних засобів впливу на рішення виборців, відверте спотворення результатів волевиявлення через застосування адміністративного ресурсу, маніпулювання рішеннями судів, залучення фіскальних органів (яке мало місце у 1998, 1999, 2002 і 2004 pp.);

— перебування більшості українського суспільства за межею бідності (зусилля громадян спрямовані переважно на елементарне виживання).

Наслідки тривалої масової неучасті у політиці в Україні:

— відсутність усталеного механізму організованого колективного тиску на державні структури, який би спонукав до раціоналізації рішень виконавчих органів;

— відсутність достатнього опору з боку громадян чи об'єднань державному управлінському апарату, який схильний самочинно привласнювати право конструювання "волі народу";

— низькі життєві стандарти більшості громадян, чиї інтереси по-справжньому захистити можуть лише вони самі.

Особливо перспективним напрямом зміцнення впливу нових громадських організацій і політичних партій в перехідному суспільстві України є створення коаліцій об'єднань громадян. Велику допомогу у створенні цих коаліцій можуть надати як дослідницькі центри науковців, так і певні групи підприємців. Украй важливою є політична воля і прагнення найвищих державних лідерів-реформаторів сприяти створенню правових і політичних передумов для публічного діалогу між громадсько-політичними активістами й державними управлінцями. Важливу стимулюючу роль для активізації участі громадян у політиці України має відіграти виконання суспільно-політичних і правових критеріїв, необхідних для вступу до НАТО і ЄС.

< Назад   Вперед >

Содержание
 
© uchebnik-online.com