Перечень учебников

Учебники онлайн

2. Політична система та інститути громадянського суспільства Республіки Австрія

Історичний контекст становлення сучасної австрійської політичної системи. Нинішня Австрія є класичним прикладом європейської парламентсько-президентської системи державного устрою. Процес її формування в одній з найбільш впливових монархій Центральної Європи тривав близько ста тридцяти років і супроводжувався низкою бурхливих політичних, економічних та військових колізій.

Появу реформаторських настроїв на австрійських теренах пов’язують з французькою буржуазною революцією 1789 р. Її демократичні ідеї стали першим потрясінням для утвореної у 1745 р. так званої Священної Римської імперії Габсбургів. Зростаючі симпатії освічених прошарків населення країни до руху якобінців, підтримка ідеї скачування феодальних відносин змусили імператора Франца ІІ, онука Марії-Терезії та небожа страченої повстанцями Марії-Антуанетти, приєднатися до альянсу проти революційного Парижу.

Перемога австрійського ерцгерцога Карла над Наполеоном у віденському передмісті Асперн дозволила, принаймні на короткий історичний період, зберегти тодішню соціально-політичну систему. Віденський конгрес 1809 р., на якому головував державний канцлер Австрії Клеменс Венцель Лотар Меттерніх, відновив в австрійській частині Європи старий консервативний порядок.

Ідеї другої французької буржуазної революції навесні 1848 р. захопили австрійську громадську думку. Ліберали вимагали конституції і свободи преси. Існуюча на той час меттерніхівська система поліцейської держави була зметена. Сам Меттерніх подав у відставку і втік до Англії.

25 квітня 1848 р. була оприлюднена перша австрійська конституція, розроблена тогочасним міністром внутрішніх справ Францем Фрайхером фон Піллерсдорфом. І хоча вона передбачала утворення парламенту (Рейхстагу) з представників кайзерівського дому та найбільш великих землевласників шляхом непрямих виборів, сам факт її виникнення засвідчив наявність в австрійському суспільстві досить впливового антимонархістського руху. 22 липня 1848 р. відбулося установче засідання першого австрійського парламенту, який, втім, проіснував лише кілька місяців.

У грудні 1848 р. на австрійський трон зійшов молодий цісар Франц Йозеф І. 4 березня 1849 р. він видав маніфест про розпуск Рейхстагу і запровадив власну конституцію, яка утверджувала у країні неоабсолютистську систему. З огляду на наявність сильних революційних настроїв у країні кайзерівська конституція передбачала можливість обрання двопалатного парламенту. Разом з тим, головні владні повноваження основним законом надавалися т.зв. Імперській Раді, яка всіляко гальмувала створення демократичного державного інституту і сприяла подальшому укріпленню монархії. На десять довгих років ідея утворення австрійського парламенту була похована.

Відродження парламентської демократії в Австрії почалося після зовнішньополітичних і військових поразок австрійської монархії, серед яких особливо слід відзначити міжнародну ізоляцію у відповідь на сумнівний нейтралітет у Кримській війні 1854 - 1856 рр. і, насамперед, нищівну поразку у війні проти Сардинії у 1859 р. та втрату Ломбардії. Ці події призвели до глибокої фінансової та економічної кризи, загостренню внутрішньополітичної ситуації, і змусили імперську раду шукати шляхи відновлення конституційних форм управління країною. Виданий нею 20 жовтня 1860 р. т.зв. «Жовтневий диплом» («Oktoberdiplom») передбачав побудову імперії на федеральних засадах і трансформацію Імперської Ради у законодавчий орган з елементами верхньої та нижньої палат.

З огляду на ситуацію, кайзер Франц-Йозеф одноосібно видав 26 грудня 1861 р. т.зв. «Лютневий патент» («Februar-Patent») - власне конституцію, яка радикально обмежувала права провінцій і закріплювала за Віднем статус єдиного центру австрійської імперії. У розвиток «Лютневого патенту» було прийнято низку законодавчих актів, першим з яких був «Основний закон про імперське представництво» («Grundgesetz uber die Reichsvertretung»). Цей документ вважається свідоцтвом про народження австрійського парламенту, який отримав назву «Імперська Рада» («Reichsrat») і пропрацював, хоча й з перервами, до кінця існування австрійської монархії у 1918 р.

Політична реформа поліпшила економічну та політичну ситуацію в Австрії настільки, що вона почала здійснювати тиск на Прусію з метою її витіснення з Німецького союзу. Однак після поразки у битві під Кеніггрецом у 1866 р. Австрія змушена була сама остаточно вийти з Німецького союзу і тим самим втратила будь-який вплив на розвиток Німецької імперії.

Внутрішньополітичним наслідком поразки від Прусії став пошук шляхів примирення з Угорщиною. Результатом переговорів між Віднем і Пештом стало утворення подвійної австро-угорської монархії (Doppelmonarchie Osterreich-Ungarn). У 1867 р. Угорщина стала другим рівноправним членом державного союзу, об’єднаного особою єдиного правителя і чітко визначеними сферами спільної діяльності, а саме - зовнішньої політики, фінансів і військової справи.

Тривалий період миру аж до початку Першої світової війни забезпечувався в Європі складною системою союзництва, причому Австро-Угорщина об’єдналася з Німецькою імперією та Італією у Троїстому союзі. Вбивство 28 червня 1914 р. спадкоємця австрійського трону ерцгерцога Франца Фердинанда у Сараєво призвело до вибуху Першої світової війни, в якій Австро-Угорщина і Німецька імперія, а також їх союзниця Туреччина зазнали поразки. Розпався тогочасний європейський устрій. Подвійна монархія розпалася на національні держави, з решток імперії постала Республіка Австрія.

Після поразки Німеччини у Першій світовій війні та розпаду Австро-Угорщини праві соціал-демократичні лідери Німеччини робили спроби здійснити аншлюс (приєднання) Австрії. Така політика знаходила підтримку у багатьох лідерів соціал-демократії Австрії, які були не здатні подолати політичний хаос у країні. Після приходу до влади у Німеччині Гітлера аншлюс став офіційним курсом зовнішньої політики нацистського уряду, який цілеспрямовано впроваджував в усі державні структури Австрії свою агентуру.

У червні 1934 р. Гітлером була здійснена спроба військового перевороту. Військовослужбовці 89-го австрійського батальйону СС, у формі цивільної гвардії, ввірвалися до канцелярії і захопили тодішнього канцлера Австрії Е.Дольфуса, вимагаючи від нього піти у відставку. Е.Дольфус відмовився і був убитий. Втім, вірні уряду війська оточили будинок парламенту, внаслідок чого заколотники були змушені здатися.

Після невдалої спроби перевороту Гітлер посилив дипломатичний тиск на уряд на чолі з канцлером Куртом фон Шушнінгом. Одночасно спецслужби активізували свою діяльність у середовищі австрійських нацистів. З метою збереження національного суверенітету у липні 1936 р. Шушнінг уклав з Німеччиною договір, відповідно до якого Австрія зобов’язувалася фактично слідувати політиці нацистської Німеччини. Зі свого боку Німеччина визнавала незалежність Австрії і зобов’язувалася не здійснювати тиск на її зовнішню політику.

Під тиском Німеччини у березні 1938 р. Шушнінг був змушений піти у відставку, формування нового уряду було доручено лідеру австрійських нацистів Артуру Зейсс-Інкварту.

12 березня 1938 р. німецькі війська перейшли кордон Австрії, на наступний день було опубліковано закон “Про возз’єднання Австрії з Німецькою імперією”. У другій світовій війні Австрія брала участь як частина Німеччини – Остмарк. Поразка фашизму у Другій світовій війні стала одночасно і відновленням австрійської державності. Через 12 років була обрана Національна Рада, яка відкрила своє засідання 19 грудня 1945 р. Після перемоги над фашизмом за згодою між СРСР, США, Англією і Францією вся територія Австрії була розділена на 4 зони окупації, які діяли протягом 10 років.

26 жовтня 1955 р. Австрійський парламент прийняв “Федеральний конституційний закон про постійний нейтралітет Австрії”, який вважається складовою частиною Конституції Австрійської Республіки. Наслідком ухвалення цього закону стала нині існуюча конституційна колізія, коли статус постійного нейтралітету обмежує можливості Австрії, зокрема, у реалізації оборонної доктрини ЄС.

У грудні 1955 р. Австрія стала членом Організації Об’єднаних Націй. З липня 1989 р. країна є членом Європейської асоціації вільної торгівлі (ЕFТА). 12 червня 1994 р. був проведений референдум щодо вступу до Європейського Союзу, на якому 67% австрійського населення підтримали вступ країни до цієї організації. Австрія стала членом Євросоюзу 1 січня 1995 р.

Сучасна політична система, її позитивні риси, проблеми функціонування. Нині діюча Конституція країни була введена в дію у 1920 р. За часів існування першої Австрійської Республіки (1918-1938 рр.), Основний закон був виправлений двічі – у 1925 і 1929 роках. Найбільш істотні зміни були внесені у 1929 р. і стосувалися перерозподілу повноважень між федеральною і земельною владою. Також були суттєво розширені повноваження Федерального Президента, функція якого до того часу була майже винятково представницькою. Разом з тим, фундаментальний характер основного закону Австрійської Республіки залишається незмінним донині. З тих пір він носить офіційне найменування “Федеральний Конституційний закон від 10 листопаду 1920 року, у редакції 1929 року”. Автором основного закону країни вважається австрійський експерт міжнародного права Ханс Келсен, який взяв за зразок Конституцію Німеччини 1919 р. і Конституцію Швейцарської Конфедерації 1874 р.

Відповідно до чинної Конституції Австрія – конституційна федеративна республіка, в складі 9 федеративних земель. Глава держави- президент. Законодавчий орган – двомандатний парламент (Національна рада і Федеративна рада). Століцею федерації і місцем перебування верховних органів є Відень. Законодавча влада. Законодавча влада в Австрії здійснюється Парламентом, який складається з двох палат – Національної Ради, яка представляє провідні політичні партії, та Федеральної Ради, яка представляє інтереси австрійських громадян на земельному рівні.

Національна Рада. Національна Рада (Nationalrat) складається з 183 депутатів, обраних шляхом рівного, прямого, таємного й особистого голосування на загальнонаціональних виборах. Термін повноважень Національної Ради складає чотири роки.

До сфери компетенції Національної Ради входить прийняття федеральних законів. Їй представляється знову призначений федеральний уряд. Національна Рада може змістити федеральний уряд у цілому або окремих його членів, скориставшись вотумом недовіри. Президентом Національної Ради (Prasident des Nationalrates) з 2003 р. є А.Коль (Andreas Kohl) (АНП). До цього названу посаду протягом 12 років (05.11.1990 - 20.12.2002) обіймав представник соціал-демократів Х.Фішер, який зараз займає посаду Другого президента НР.

Депутати, які представляють партії, що подолали існуючий 4-відсотковий бар’єр, мають право створювати парламентські клуби (фракції). Для визнання клубу необхідно не менше п’яти депутатів. Нині нараховується 4 клуби, відповідно до кількості представлених у Парламенті партій.

3 метою попереднього опрацювання питань, які виносяться на обговорення Національної Ради, обираються парламентські комітети. Зараз у складі НР нараховується 32 комітети. В залежності від важливості сфери компетенції комітету, він складається з 17 або 21 депутата. Виняток – головний комітет (29 чол.)

Федеральна Рада. Федеральна Рада представляє земельні парламенти (Ландтаги) і уряди та втілює в собі принцип Федеральної держави. Вона нараховує 64 особи, які делегуються федеральними землями пропорційно до числа населення у кожній з них.

Земля з найбільшою чисельністю громадян висуває дванадцять членів, а кожна інша - таку частину від цього числа, яка пропорційна співвідношенню чисельності її громадян і зазначеної найбільшої чисельності членів Федеральної Ради. Проте, кожна федеральна земля має за будь-яких обставин право висунути не менш трьох представників.

Місце головуючого у Федеральній Раді займають по черзі представники різних земель, які міняють один одного через кожні півроку. Для ухвалення рішень Федеральною Радою потрібна присутність не менше однієї третини членів і простої більшості поданих голосів.

Національна Рада і Федеральна Рада разом утворюють Федеральні Збори (Nationalversammlung). Вони скликаються на спільне відкрите засідання за місцем перебування Національної Ради для приведення Федерального президента до присяги і для ухвалення рішення про оголошення війни. Федеральні Збори скликаються Федеральним президентом та, у деяких випадках, Федеральним канцлером.

Законопроект вноситься до Національної Ради за пропозицією його членів або по представленням Федерального уряду. Федеральна Рада може вносити до Національної Ради законодавчі пропозиції через Федеральний уряд.

Прийняті Національною Радою законопроекти передаються на узгодження до Федеральної Ради, яка має право їх заблокувати. Якщо протягом восьми тижнів після отримання законодавчого рішення Федеральна Рада не заявить обґрунтованих заперечень, закон вважається прийнятим і має бути доведений до Федерального канцлера та опублікований в офіційній пресі.

Окремий механізм використовується для внесення змін до основного закону країни. Конституційні закони або конституційні положення можуть бути прийняті Національною Радою лише у присутності не менш як половини її членів двома третинами поданих голосів, вони мають бути чітко позначені як “Конституційний закон” або “Конституційне положення”. Перегляд самої Конституції можливий лише у тому випадку, якщо за це проголосує одна третина членів Національної Ради або Федеральної Ради. Після закінчення процедури, передбаченої ст. 42, але до затвердження Федеральним президентом, зміни повинні бути поставлені на всенародне голосування.

Законодавство на земельному рівні є сферою компетенції регіональних парламентів. Центральний уряд, однак, має право вето на ухвалення земельних законів, якщо він побачить у них небезпеку для федеральних інтересів. Це вето може затримати ухвалення провінційного законопроекту, але не може його повністю відмінити, якщо ландтаг підтвердить своє рішення.

Законопроект може бути представлений депутатами Національної Ради або Федеральної Ради, виборцями у рамках народної ініціативи або урядом. Народна ініціатива повинна мати підтримку принаймні 100 тис. виборців або однієї шостої електорату у трьох федеральних землях. У такому випадку Національна Рада повинна внести зазначене питання до свого порядку денного.

Останні парламентські вибори відбулися у листопаді 2002 р. і були достроковими внаслідок виникнення урядової кризи. Переконливу перемогу на них одержала Австрійська народна партія, за яку проголосувало 42,27% виборців. Соціал-демократична партія Австрії вперше за 30 років посіла 2 місце у загальнонаціональному рейтингу, набравши 36,9% голосів. Серйозної поразки зазнала Австрійська партія свободи, за яку проголосували на 16,7% менше виборців, ніж під час попередніх виборів. Відповідно були розподілені мандати у Національній Раді Австрії: АНП - 79, СПА - 69, АПС - 18 і “зелені” - 17 мандатів.

Аналіз політичного спектру з 1945 року до цього часу, а також останніх тенденцій у розвитку австрійського політикуму дає також підстави для прогнозування результатів наступних парламентських виборів, які орієнтовно мають відбутися восени 2006 р.

Протягом 2004-2005 рр. відбудеться “вирівнювання” рейтингів двох провідних політичних сил Австрії – СПА та АНП, кожна з яких, ймовірно, отримає близько 70 місць у Національній Раді. АПС остаточно затвердиться на своїй традиційній 10-відсотковій планці. Знаковою подією наступних виборів може стати впевнений вихід “зелених” на третє місце і можливе їх входження до складу коаліційного уряду. Зростання кількості представників “зелених” в органах законодавчої влади та можливе набуття ПЗ статусу правлячої партії може мати відчутні внутрішньо- та зовнішньополітичні наслідки.

Федеральний президент. Федеральний президент обирається народом Федерації на основі рівного, прямого виборчого права шляхом особистого таємного голосування. Обраною вважається особа, яка одержала більше половини всіх визнаних дійсними голосів. Якщо таку більшість не отримано, проводиться другий тур виборів. Федеральним президентом може бути обрана тільки особа, яка має право брати участь у виборах до Національної Ради і досягла до 1 січня року виборів віку 35 років. Права бути обраним позбавлені члени імператорських родин.

Термін повноважень Федерального президента складає шість років з можливістю переобрання на ще один строк. Протягом періоду виконання службових обов’язків Президентові забороняється займатися іншою професійною діяльністю.

До найважливіших обов’язків Федерального Президента належать призначення і розпуск федерального уряду, призначення федеральних посадових осіб, визначення дати зібрання і перерви у роботі парламенту, представлення Республіки за кордоном, підписання міжнародних угод, акредитація іноземних дипломатичних представників.

У політичному сенсі глава держави відповідає перед австрійським народом, у рамках законодавства – перед Федеральними Зборами. Цей законодавчий орган має право звернутися до Конституційного суду, якщо буде виявлений факт можливого порушення президентом основного закону країни. У разі підтвердження рішенням Конституційного суду наявності такого факту, започатковується процедура імпічменту.

Президент призначає Федерального Канцлера, яким, як правило, є керівник політичної партії, що отримала найбільшу кількість голосів на парламентських виборах, та, за його рекомендацією, членів уряду.

Конституційні закони про Федерального президента та вибори депутатів парламенту залишаються в Австрії незмінними вже кілька десятиліть. Останні незначні зміни були внесені у 1945 р. З того часу пост глави австрійської держави обіймали 7 осіб. 8 липня 2004 року приведений до присяги новий Федеративний президент Австрії Хайнц Фішер обраний від Соціал-демократичної партії Австрії (СПА). У нині діючого федерального президента Т.Клестіля у травні 2004 р. завершується другий термін повноважень. Він був висунутий на цю посаду АНП у 1992 р. і у другому турі виборів був обраний новим главою держави. У 1998 р. він був переобраний на другий термін за підтримки 63,4% виборців. Його найближчий конкурент – Г.Кноль від Соціалістичної партії Австрії (СПА) отримав тоді лише 14% голосів.

Федеральний уряд. Федеральний уряд складається з Федерального канцлера, віце-канцлера і федеральних міністрів. Федеральний канцлер і за його пропозицією інші члени Федерального уряду призначаються Федеральним президентом. Федеральним канцлером, віце-канцлером або Федеральним міністром може бути призначено особу, яка має право бути обраною до Національної Ради. Члени Федерального уряду не повинні входити до складу Національної Ради.

Члени уряду можуть брати участь у засіданнях Національної Ради та Федеральної Ради, так само як і у сесіях їх підкомісій. Кількість міністрів і їх обов’язки визначаються у рамках діючого законодавства. Серед останніх – Федеральний акт щодо міністерств, прийнятий у 1997 р. До обов’язків державного секретаря входить надання допомоги міністру, він повинен діяти тільки відповідно до інструкцій міністра.

Формування уряду останнього скликання тривало понад 3 місяці після парламентських виборів листопаду 2002 р. Переможець на виборах - АНП - відстоювала позиції, які принципово не поділяли ані соціал-демократи, ані “зелені”. Насамперед це стосувалося планів “народників” щодо зміцнення державних структур за рахунок скорочення видатків на соціальні потреби. Утворення коаліції з “вільними” було небажане з огляду на негативний міжнародний резонанс. Але, після тривалих зондуючих переговорів, 28 грудня 2002 р. В.Шюсселем був сформований коаліційний уряд АНП/АПС.

Органи самоврядування на рівні громад. Крім земель, влада яких чітко відокремлена від повноважень федерального уряду конституційними положеннями, Ради громад (Gemeinderat) являють собою подальший елемент у системі децентралізації. Вони не є частиною загальної державної адміністрації, а місцевими органами з правом на самоврядування.

Місцева громада очолюється місцевою радою, яка обирає мера міста (Burgermeister). Громади, які об’єднують великі міста, мають власний статут. Крім офісу мера існує посада керівника місцевої громади, який допомагає меру у вирішенні адміністративних питань міста.

На відміну від звичайної місцевої громади, громада, яка має власний статут, не підпорядковується адміністрації району (Bezirk). Члени цієї громади обирають місцеву Раду, яка виконує адміністративні функції і не має законодавчих повноважень.

Судова влада. Найважливішим принципом австрійської системи судочинства є незалежність судової влади. Цивільні і кримінальні судові слухання, як правило, проходять три стадії, заключним з яких у всіх випадках є Верховний Суд у Відні. На відміну від адміністративної влади суди є незалежними і підкоряються лише закону.

Судова влада діє від імені Федерації. Вироки і судові рішення виносяться і проголошуються ім’ям Республіки. Смертна кара заборонена Конституцією. Судді призначаються за пропозицією Федерального уряду президентом або уповноваженим ним міністром. Сфера юстиції відокремлена від органів влади на всіх рівнях і судді є незалежними при здійсненні своїх суддівських обов’язків. Забезпечення законності всього державного управління покладається на Адміністративний суд.

Конституційний суд розглядає всі майнові претензії, які висуваються до Федерації, земель, районів, громад і об’єднань громад, та не підлягають розгляду у звичайному судовому порядку та виконанню шляхом ухвалення рішення органом управління.

Основні політичні партії. Партійний спектр Австрії порівняно невеликий. На даний час існує визнаний лідер – Австрійська народна партія на чолі з федеральним канцлером В.Шюсселем. Протягом останнього часу ця партія неухильно виборює у Соціал-демократичної партії Австрії позиції у ключових сферах політичного та економічного життя Австрії.

Відповідно, соціал-демократи після серії гучних поразок зараз посідають другу позицію. Серед партій другого ешелону – Австрійська партія свободи, яка традиційно посідає трете місце у загальнонаціональному рейтингу. Останнім часом приблизно аналогічні результати демонструє Партія зелених, яка набирає популярності на тлі загального розчарування австрійських виборців у головних політичних гравцях. До 1959 року до складу Національної Ради входила також Комуністична партія Австрії, але потім вона стрімко втратила популярність і зараз рівень її підтримки в австрійському суспільстві не перебільшує одного відсотка.

Механізм стримувань і противаг, його ефективність. Австрія є парламентською демократією, у якій фундаментальні права людини гарантуються відповідно до Конституції. Всебічна система контролю і процедур нагляду забезпечує їх ефективне здійснення. Австрійська конституційна система базується на верховенстві закону, так само, як і на поділі влади. Судді є незалежними і не можуть бути довільно звільнені або переміщені.

Принципи конституційного права гарантують, що система державного управління в Австрії здійснюється виключно на основі існуючих законів. Принцип розподілу повноважень означає, що законодавча, виконавча та судова гілки влади чітко розмежовані. Разом з тим, вони пов’язані системою взаємодії і взаємного контролю. Уряд є підзвітним парламенту, Національна Рада контролюється Конституційним Судом, Адміністративний суд контролює законність дій всієї державної служби, а Центральне ревізійне управління здійснює нагляд за всією фінансовою діяльність органів державної влади.

Уряд у цілому та його індивідуальні члени є підзвітними парламенту. Національна Рада може призначити спеціальні слухання у Конституційному суді проти будь-якого члена уряду, якщо є підстави підозрювати останнього у порушенні закону. У такому випадку Конституційний суд уповноважений звільнити обвинувачуваного з його посади.

Потенційно найбільш радикальним заходом у механізмі стримувань та противаг є проголошення вотуму недовіри окремому міністру або уряду у цілому. Якщо Національна Рада проголосить такий вотум, Федеральний Президент має негайно звільнити цього міністра або розпустити весь уряд.

Виборча система. Участь політичних партій у формуванні владних органів. Депутати вищого законодавчого органу країни – Національної Ради обираються шляхом всенародного голосування. Як зазначено у Федеральній Конституції, Віденському державному договорі та Першому додатковому протоколі до Конвенції про захист прав людини та основних свобод, всі австрійські громадяни мають – незалежно від статі, соціального положення, посади, освіти, віросповідання тощо – право, після набуття виборчого віку, обирати (активне виборче право) та бути обраним (пасивне виборче право). Позбавлені виборчого права лише особи, які визнані у судовому порядку недієздатними або перебувають під судом, слідством або засуджені.

Відповідно до Закону “Про вибори”, який був прийнятий Національною Радою 1 травня 1993 р., вибори в Австрії базуються на наступних принципах пропорційного представництва. Для проведення всенародних виборів у Національну Раду країна розділена на дев’ять виборчих округів, відповідно до кількості федеральних земель. Всі земельні виборчі округи поділені на 43 регіональні виборчі округи.

Національна Рада обирається шляхом загальнонаціональних виборів на основі рівного, прямого виборчого права, що належить особам чоловічої і жіночій статі, яким до початку виборчої компанії виповнилося 19 років, шляхом особисто здійснюваного таємного голосування. 183 місця у Національній Раді розподілено пропорційно до кількості австрійських громадян, які постійно проживають на території Австрії та громадян, які перебувають за кордоном. Виборці, які у день виборів будуть знаходитися за кордоном, можуть одержати карту голосування для того, щоб мати можливість проголосувати за межами Австрії.

Депутати Федеральної Ради обираються ландтагами (земельними парламентами). Члени Федеральної Ради не повинні входити до складу ландтагу, що їх делегує.

Участь політичних партій у виборах та законодавчій діяльності австрійського парламенту частково фінансується за рахунок федерального бюджету. Крім політичних партій державну допомогу також отримують неурядові організації, які беруть активну участь у виборчому процесі.

Взаємодія влади та інститутів громадянського суспільства. Засоби масової інформації. Законодавчі гарантії свободи преси діють в Австрії з 1867 р. Тоді були прийняті фундаментальні положення з прав людини, які у 1920 набули конституційного статусу. Зокрема, у ст. 13 цих положень зазначено: “Кожний має право в межах закону вільно висловлювати свою думку усно або у письмовій формі, у друкованому або ілюстрованому вигляді. Преса не може піддаватись цензурі та обмежуватись системою ліцензування.”

У 1982 р. набув чинності Закон “Про ЗМІ”. У преамбулі до цього закону викладена декларація про свободу преси, як вона сформульована у Європейській конвенції з прав людини: “цей федеральний закон гарантує повну свободу ЗМІ з метою забезпечення свободи волевиявлення та вільного доступу до інформації. Свобода ЗМІ передбачає певні зобов’язання журналістів перед суспільством, але будь-які обмеження можливі лише у рамках Статті 10, параграфа 2 Конвенції “Про права людини і основні свободи”. Таким чином, свобода не тільки преси, але і всіх засобів масової інформації, гарантується як Конституцією, так і у рамках звичайного законодавства.

Закон “Про ЗМІ” стосується як друкованих, так і електронних ЗМІ (радіо, телебачення і т.д.). З одного боку, це забезпечує для журналістів незалежність, яка необхідна для повноцінного виконання професійних обов’язків. З іншого боку, цей закон захищає індивідуума від наклепу та втручання в особисте життя.

Телевізійна та радіотрансляція відкритих судових процесів заборонена, але будь-яка інша форма розповсюдження результатів судових слухань, повідомлення щодо судового процесу дозволяється. Кожна установа, яка працює у сфері ЗМІ, зобов’язана регулярно публікувати інформацію щодо своїх власників та своєї основної політики. У цьому австрійське законодавство виходить з постулату, що підприємства ЗМІ фактично продають інформацію та думки як товар. Тому на продукцію мас-медіа розповсюджуються закони щодо захисту прав споживачів. Читач, слухач або глядач мають право знати, яку позицію посідає той чи інший ЗМІ щодо основних політичних питань країни та хто за цим стоїть.

З 1975 р. діє програма державної підтримки преси, яка базується на принципі, що держава має бути зацікавленою у підтримці якомога ширшого спектру думок, і, відповідно, забезпеченні існування якомога більшої кількості газет. При цьому законодавство усуває будь-яку можливість тиску державних органів на газети і журнали, які одержують підтримку від уряду.

Щоб гарантувати свободу слова для журналістів, які працюють у пресі, радіо або на телебаченні, у тому числі свободу від втручання або впливу видавців, редакційний склад несе одноосібну відповідальність за зміст матеріалів. Відповідно до закону “Про ЗМІ” 1982 року редакційна колегія укладає трудовий договір з видавцем. Також законом дозволяється укладати редакційні статути, але вони не є обов’язковими.

Австрійська Рада у справах друку була заснована як орган добровільного самоспостереження. Вона складається з рівної кількості представників від Асоціації австрійських видавців газет і Союзу австрійських журналістів, - і вирішує на конкретних випадках, чи дійсно преса виконує свої професійні обов’язки. Рішення Ради розповсюджуються на добровільній основі у пресі, включаючи ті газети, яких стосується це рішення.

Австрійська телерадіомовна корпорація (ORF) була заснована у 1967 р. у результаті громадської ініціативи. 10 липня 1974 був прийнятий Конституційний акт “Щодо гарантій незалежності телерадіомовлення”, відповідно до якого австрійська корпорація повністю перейшла на самоокупність, головним принципом її роботи за цим законом є “об’єктивність і неупередженість подання матеріалів, відображення повного спектра думок, збалансоване програмування і повна незалежність як індивідуумів, так і установ.

У цьому законі прямо зазначено, що будь-який вплив держави або інших органів на ORF є протизаконним.

На цей час ORF транслює шість програм – дві по телебаченню і чотири по радіо. З 1984 р. австрійські передплатники кабельного телебачення отримали можливість дивитися супутникову програму, яка готується ORF, другий канал німецького телебачення (ZDF) і Швейцарської радіомовної корпорації (SRG). З 1993 р. в Австрії транслюються програми Робочої групи громадських радіомовних корпорацій ФРН (ARD), які є альтернативою комерційним англомовним супутниковим програмам і представляють німецькомовний світ і його культуру.

Омбудсман. Інститут уповноваженого з прав людини (Омбудсман) існує в Австрії з 1977 р. У 1981 р. до австрійської конституції була внесена спеціальна поправка, відповідно до якої цей інститут набув конституційного статусу.

Будь-який громадянин Австрії, який вважає, що його конституційні права були порушені федеральними адміністративними органами і не має інших законних механізмів захисту, може звернутися до офісу омбудсмана.

Три фахівця, які відповідають за офіс, призначаються Національною Радою на шестирічний термін і можуть також діяти за власною ініціативою у дослідженні можливих зловживань у федеральній адміністративній системі. Якщо таке дослідження виявляє будь-яке зловживання, офіс уповноваженого з прав людини має право надати відповідну рекомендацію уповноваженому державному органу.

Така рекомендація повинна бути виконана протягом восьми тижнів або, у разі неможливості її виконання, має бути надане письмове пояснення. Особа, яка подає початкову скаргу, має бути поінформована щодо результату проведених заходів.

Влада і опозиція, цивілізованість взаємовідносин. Характерною рисою політичної системи Австрії після 1945 р. є так зване “соціальне партнерство”. Незважаючи на фундаментальні протиріччя інтересів підприємців і працівників найманої праці, їм вдалося досягти компромісу, який підтримується на постійній основі. В основі “соціального партнерства” лежить ідея про те, що співробітництво між підприємцями та робітниками, інтереси яких представляють профспілки, більше відповідає взаємним інтересам, ніж стан перманентної класової боротьби. При цьому обидві сторони цінують соціальну стабільність як важливу передумову процвітання австрійської економіки.

Основним форумом системи соціального партнерства є Паритетна комісія з заробітної плати і цін. Зазначений орган на основі компромісу узгоджує розмір заробітної плати, вирішує інші економічні або соціальні проблеми з метою запобігання конфліктам між підприємцями і робітниками. Паритетна комісія є добровільною установою, діяльність якої не регулюється законодавством. У відомстві Федерального канцлера представники уряду разом із представниками профспілок, Федеральної палати працівників, Економічної палати Австрії, Президентської конференції палат сільського господарства й австрійського національного Банку зустрічаються один раз на місяць для обговорення і пошуку компромісів з основних проблем економічної або соціальної політики.

При цьому тільки делегати вищезгаданих установ мають право голосу у Паритетній комісії. Їх зусилля спрямовані, насамперед, на збереження балансу заробітної плати і цін. Комісія не має ніяких юридичних важелів, які б змушували виконувати її рекомендації. Свої рішення вона проводить через керівництво організацій, представлених у комісії. Разом з тим, на практиці Паритетна комісія з підкомісіями заробітної плати і цін та спеціальний консультативний комітет з економічних і соціальних справ стала вирішальним чинником в австрійській економіці. Завдяки цьому до останнього часу страйки у країні були рідкісним явищем, австрійська економіка стабільно розвивалася, що було надійним базисом соціальної стабільності.

Австрійська Федерація профспілок (Osterreichischer Gewerkschaftsbund - OGB) - високо централізована, безпартійна профспілкова організація. Її членами є дві третини австрійських працівників. Членство є добровільним і відкритим для будь-кого, хто отримує заробітну плату в Австрії. Одна з найважливіших функцій OGB полягає у підготовці та схваленні колективних угод щодо заробітної плати.

Використання досвіду функціонування політичної системи Австрії. Як засвідчує запропонований нарис, становлення австрійської політичної системи, не дивлячись на наявність спільних рис з політичними процесами в інших країнах ЦСЄ, мало особливий характер. Це пов’язано з тривалим еволюційним політичним розвитком суспільства, глибокими традиціями, зокрема у ставленні до законодавства та керуючих органів країни, і, не в останню чергу, зі змінами геополітичної ситуації на континенті.

З огляду на це, не можна говорити про можливість перенесення або прямого наслідування системи політичного устрою Австрії у будь-якій третій країні.

Разом з тим, деякі практичні засади і методи, які виявилися ефективними, можуть лягти в основу політичної практики та законодавчих актів також і нашої держави.

З огляду на проведення політичної реформи в Україні та перехід від президентсько-парламентської до парламентсько-президентської форми державного устрою і відповідного зростання ваги і ролі партій і народних обранців у політичному житті України, більшої актуальності набуде питання вдосконалення правового та матеріального забезпечення роботи політичних об’єднань і парламентарів. У зв’язку з цим видається корисним ознайомлення з досвідом Австрії у державній підтримці політичних партій та депутатів.

Державна підтримка політичних партій. Політичні партії Австрії отримують щороку державну базову фінансову підтримку у вигляді фіксованої та додаткової сум. Раз на чотири роки – фінансування передвиборної кампанії до національного парламенту, раз на п’ять років – до Європарламенту. Розгалужена система підтримки політичних партій з боку держави значною мірою сприяє збереженню їх незалежності від корпоративного та приватного капіталу.

На загальнодержавному рівні фінансування австрійських політичних партій регулюється трьома федеральними законами.

Відповідно до закону 1975 р. політичні партії, які подолали 4-відсотковий бар’єр і представлені у парламенті щонайменше п’ятьма депутатами (мінімальна кількість, яка дозволяє утворення фракції), отримують право на державне фінансування власної пропагандистсько-просвітницької діяльності.

Одноразову державну фінансову допомогу на ведення агітації у рік виборів отримують також партії, які набрали більше, ніж 1 відсоток голосів. Кошти нараховуються за принципом визначення додаткової суми для парламентських партій відповідно до кількості отриманих голосів.

У 1989 р. до закону 1975 р. було внесено поправку, яка передбачає окрім базового фінансування пропагандистсько-просвітницької роботи парламентських партій також додаткові державні видатки на ведення передвиборчої кампанії. Сума, яка отримується у результаті цієї арифметичної дії, розподіляється між парламентськими партіями пропорційно до кількості набраних голосів під час останніх виборів.

Чергова поправка до закону 1975 р. була внесена у зв’язку з виборами до Європарламенту у 1994 р. Згідно з цим пунктом партіям, обраним до ЄП, з державної казни виділяються кошти для компенсації видатків на передвиборчу кампанію. Відповідна сума вираховується за принципом додаткових державних видатків на ведення передвиборчої кампанії.

Сума коштів на передвиборчу агітацію законом не регламентується, кожна партія визначається у цьому плані самостійно. Контроль за партійними видатками законом покладено на спеціальну комісію при МВС Австрії.

Фінансове забезпечення депутатської діяльності. У 1985 р. в Австрії було прийнято закон “Про фінансування парламентських фракцій”. Відповідно до його положень, парламентські фракції мають право на державне покриття видатків, пов’язаних з виконанням покладених на них завдань у парламенті. Виконання цього закону належить до компетенції голови парламенту та федерального міністра фінансів.

Фінансове та матеріальне забезпечення депутатської діяльності регулюється федеральним законом “Про отримання доходів вищими федеральними органами, членами Національної Ради, Федеральної Ради та австрійськими депутатами Європейського парламенту” від 1997 р.

У параграфі 2 згаданого закону визначена базова сума на утримання депутата Національної Ради, яка дорівнює близько 7.000 євро на місяць. З урахуванням додаткових виплат та надбавок ця сума не повинна перевищувати 10.000 євро на місяць. Виходячи з базової суми на утримання депутата розраховується заробітна платня для вищого керівництва держави. Зокрема, для Федерального президента вона становить 280%, для федерального канцлера - 250%, для голови Національної Ради - 210%, для федерального міністра - 200%, для заступників голови Національної Ради - 170%, для голів парламентських фракцій - 170%, для австрійських членів Європарламенту - 100%, для голови Федеральної Ради - 100%, для депутатів Федеральної Ради - 50% від згаданої базової суми.

У параграфі 8 закону закріплено, що право на службову квартиру за рахунок держави має тільки Федеральний президент.

Депутатам парламенту відшкодовуються кошти на дорогу від місця проживання до парламенту у тому випадку, коли вони витрачають на цей шлях більше однієї години. За кожні додаткові 30 хвилин вони отримують доплату - 3% від базової суми. Якщо депутати мешкають у трьох віддалених федеральних землях (Каринтія, Тіроль, Форарльберг) їм покриваються витрати на літак або проїзд у спальному вагоні, а також на проживання у готелі або найманій квартирі у Відні.

Відповідно до параграфу 9 згаданого закону серед членів парламенту правом на користування службовою машиною з водієм мають тільки голова Національної Ради та голова Федеральної Ради. При цьому вони мають щомісяця сплачувати 1,5% купівельної вартості автомобіля, але не більше 7% базової суми.

Відповідно до федерального закону “Про парламентських співробітників” від 1992 р. депутати Національної Ради та Федеральної Ради мають право на відшкодування витрат на залучення співробітників у ході виконання своїх депутатських повноважень

< Назад   Вперед >

Содержание
 
© uchebnik-online.com