Перечень учебников

Учебники онлайн

2. Політична система в Україні. Вірогідні напрями реформування

Протягом тривалого часу процес реформування політичної системи сучасної України в умовах незалежності досліджується науковцями Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України у співробітництві з ученими інших установ. Вийшли друком колективні та індивідуальні монографії.

Нині всі колишні соціалістичні країни (Україна не є винятком) переживають перехідний період: йдеться про перехід від авторитарно-тоталітарного суспільного устрою з планово-розподільчою економікою, до демократичної правової держави з вільною, соціальноорієнтованою ринковою економікою, а в майбутньому - до громадянського суспільства. При цьому слід мати на увазі, що перехідний період відбувається поетапно. Перший етап - фундаментальна зміна усталених політичних і економічних структур. Другий - розвиток і закріплення демократичних процесів, зміцнення економічних інститутів, при цьому ефективнішим стає виробництво. І, нарешті, третій етап - політична консолідація як неодмінна умова економічного піднесення, утвердження принципів правової держави, становлення інститутів громадянського суспільства.

Україна завершила початковий етап перехідного періоду – проголошення незалежності та набуття атрибутів держави і перейшла до етапу розвитку демократичних процесів, політичного та економічного облаштування. Незалежна Україна, подолавши складний конституційний шлях – від Декларації про державний суверенітет України (16 липня 1990 р.), укладення Конституційного договору між Президентом України і Верховною Радою України (8 червня 1995 р.) - до прийняття 28 червня 1996 р. Конституції України та закону України „Про внесення змін до Конституції України” (8 грудня 2004р.), обрала демократичний тип суспільно-політичного устрою. Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава.

За роки незалежності Українська держава відбулася за всіма формальними параметрами: незалежність, суверенітет і недоторканність кордонів визнано світовим товариством, країна стала рівноправним членом багатьох міжнародних організацій і об‘єднань, зокрема Ради Європи; укладені угоди про співробітництво з провідними міжнародними союзами – ЄС і НАТО, вдалося набути без’ядерного статусу, врегулювати гострі конфліктні ситуації навколо питань щодо статусу Криму, базування Чорноморського флоту РФ, Керченської протоки.

Наявні досягнення в трансформації економіки і впровадженні в неї ринкових принципів, введена і протягом останніх років залишається стабільною національна валюта.

У суспільно-політичному житті відбулася демонополізація ідеологічної сфери, формується багатопартійна система, діють, хоч і не так активно, як належить, структури громадянського суспільства – громадські об’єднання, позадержавні аналітичні центри, незалежні друковані і інтернет-видання.

В Україні функціонує політична система – сукупність державних і недержавних соціальних інститутів, які здійснюють владу, управління суспільством, регулюють відносини між громадянами, соціальними та етнічними групами, забезпечують стабільність суспільства, відповідний порядок у ньому. Держава виступає ключовим елементом політичної організації суспільства з усіма її складовими: законодавчою, виконавчою та судовою гілками влади, органами громадського порядку, служби безпеки та збройними силами. Державна влада здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову. Основним Законом визначається і гарантується самоврядування.

Україна безперечно, назавжди залишила минуле й повернення до нього неможливе. Вона набуває контурів сучасної повноцінної, цивілізованої держави, довершує політичну та економічну визначеність. Проте, вступивши в перехідний період, наша держава лише в найзагальніших рисах визначила куди йти, і ще менше - як це зробити.

Становлення політичної системи та інститутів громадянського суспільства відбувається складно, суперечливо, на тлі перманентних криз у політичній, економічній, соціальній і духовній сферах.

Криза, в якій опинилася Україна на зламі ХХ – ХХІ ст.ст., є системною за своїм характером. Події, які відбулися в Україні в листопаді – грудні 2004 року і які пов’язані з президентськими виборами, свідчать, за словами Збігнева Бжезинського про “масовий вилив прагнень до змін, вибух самосвідомості, що зачепив значні частини українського суспільства”. І цей “масовий вилив прагнень до змін”, на наш погляд, лише тією мірою можна вважати революцією, якою її хочуть бачити безпосередні учасники подій. За класичним визначенням, політична революція – це суспільний рух і переворот, мета яких – повалення старого режиму шляхом насильницького завоювання політичної влади і здійснення докорінних змін політичного життя суспільства. В’ячеслав Брюховецький: “Я, крім усього іншого, не вважаю, що це була революція. Це моє бачення. На мою думку, революція відбулася в 1991 році. Сьогодні це еволюційний процес. Революція не буває карнавалом... Ми жодного разу Конституцію не порушили, хто так революцію робить? Це було вертепне, карнавальне дійство в багатьох моментах”.

“Оксамитові” революції наприкінці 1980-х років, що прокотилися країнами Центральної і Східної Європи, зламали соціалістичний устрій у них. Український сценарій трансформації і набуття незалежності наближається до цих революцій і альянс екс-комуніста Леоніда Кравчука з національно-демократичним рухом повністю можна зіставити із східноєвропейскими “круглими столами”. В листопаді – грудні 2004 року протест в Україні відбувся в рамках постсоціалістичного устрою, без зміни його інституційних засад, форм власності. Йдеться скоріше про усунення однієї фракції правлячого класу іншою, а точніше про відсторонення від влади одного потужного олігархічного клану іншим. Сьогоднішня реальність переконливо це підтверджує.

Наголосимо: головна причина масового протесту, який відбувся в Україні, мала внутрішній характер і полягала у невідповідності сучасного стану розвитку держави прийнятим у цивілізованому світі критеріям. Вирішальною мірою тому, що у своїй переважній більшості владою на всіх рівнях оволоділа олігархізована, корумпована управлінська еліта, яка не мала чіткої мети розвитку нації, проте цинічно зневажливо ставилася до інтересів пересічних громадян. Корупція пронизала владну вертикаль згори донизу, а „зразки” такої поведінки встановлювалися на найвищих щаблях державного управління.

При цьому не менш ніж внутрішній, був впливовим і зовнішній чинник. За одностайним твердженням вітчизняних та зарубіжних (насамперед російських) засобів масової інформації у період виборів розгорілася „остання політична битва” між Заходом і Росією за вплив на Україну. Те, що відбувалося в Україні, сприймається як більш успішна реалізація технологій політичної стратегії Заходу, яка свого часу була застосована в Сербії, Білорусії, Грузії.

Ця стратегія, спланована і профінансована урядом США при підтримці американських консультантів, соціологів, дипломатів є американським дітищем. Таку кампанію вперше провели у 2000 році в Белграді з метою забезпечити поразку Слободана Мілошовича на виборах. Спроба через десять місяців після цих подій провести аналогічну операцію в Мінську успіхом не увінчалась. „Коштуніци в Білорусії не буде”, - заявив тоді білоруський Президент і підтвердив це на президентських виборах у березні 2006 року. У 2003 році посол США в Тбілісі Ричард Майклз (свого часу відіграв ключову роль у Бєлграді) підготував Грузію і Михайла Саакашвілі до зміщення Едуарда Шеварднадзе.

Захід дав Росії неприємний, але повчальний урок, показав, що політична боротьба це не політична гра. Наївно думати, що „помаранчева революція” являла собою лише наслідок стихійного волевиявлення мас. Неозброєним оком було видно як уміло і настійно вона направлялась у потрібне Заходу річище. За допомогою сучасних технологій маніпулювання виборцям нав’язується ілюзія реальних змін і реальної участі кожного громадянина в долі нації. Головне завдання – заздалегідь підготувати суспільну думку до того, що результати виборів будуть сфальсифіковані. Справедливості ради слід сказати, що недалекоглядна влада ще й підіграла опозиції: дійсно пішла на фальсифікацію підсумків виборів, не кажучи про кандидата в президенти від влади, який не зміг стати загальнонаціональним лідером. При цьому Захід не прикидається, а щиро вірить у свою всесвітньо-історичну місію про просування демократичних цінностей на всіх широтах планети і необхідність встановлювати на будь-якій території, включаючи, зрозуміло і Україну, природно притаманний Заходу „демократичний лад”.

А що буде з Україною і Росією? За великим рахунком нічого. Вони як писав киянин Шолом Алейхем, „будуть мучиться і робити життя, через те, що сковані одним ланцюгом, хоча і тягнуть його в різні боки”. Тільки Росії доведеться шукати засіб зберегти пристойний вигляд. Але Україна їй у цьому допоможе, адже їй також діватись нікуди: думками можна полетіти на Захід, а землю – то не перенесеш.

Перехід від командної економіки до ринкового господарства, від авторитарно-тоталітарної системи до демократичної, соціальної, правової держави зумовлює необхідність відповідної політичної культури населення, формування національного менталітету, адекватного ринковій економіці та плюралістичній демократії. І якщо європейська політологічна думка орієнтує громадян на дотримання ними своїх обов’язків і повагу до держави та її законів, а американська на передній план висуває інтереси особи, її вміння вирішувати власні проблеми в цивілізованому співробітництві із співвітчизниками, то в Україні на перехідному етапі її розвитку важливим є врахування як потреб окремої особи, так і інтересів держави.

В Україні суб’єктом права на самовизначення проголошено не націю, яка дала назву країні, а її народ загалом, тобто не етнічну спільність, а полі етнічне громадянське суспільство, політична нація, до якої в Україні належать українці, росіяни, білоруси, румуни, угорці, євреї, кримські татари та інші етнічні групи. Українці як титульна нація дають назву країні. Українська мова визнається державною. Становлення політичної нації можливе лише на загально цивілізованих принципах громадянського суспільства. І лише їй під силу вивести з кризи національну економіку, науку, освіту, культуру, підняти до рівня державної українську мову, сприяти розвитку мов інших етнічних груп, позбутися відчуття меншовартості тощо. За громадянським принципом, який відображено в Конституції України, формуються владні структури, здійснюється адміністративне і військове будівництво.

В Україні, як і в інших республіках колишнього Радянського Союзу, перехід від авторитарно-тоталітарної системи суспільного устрою до демократичного суспільства і правової держави розпочався із створення нової політичної системи.

Слід відзначити, що на початковому етапі Україна прагнула створити соціально-політичні інституції за європейським зразком. Наблизилася до рівня професійного парламенту Верховна Рада України, у системі державної влади створено такі нові органи, як інститути Президента України, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Конституційний Суд, Вища рада юстиції, державні адміністрації. Проте відсутність системного підходу до формування політичних структур призвела до протистояння різних гілок влади, зрештою, до кризи влади загалом, втрати авторитету влади у населення.

Відповідно до Закону України від 8 грудня 2004 року “Про внесення змін до Конституції України” Україна є парламентсько-президентською республікою. Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади є народ, який здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Легітимність влади, таким чином, виходить від народу, який через вибори виявляє свою волю владним структурам і через вибори контролює їх. За територіальним і адміністративно-територіальним устроєм Україна є унітарною державою: єдина конституція, єдине громадянство; єдина система права; єдина судова система; єдина система органів державної влади. Державна влада здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову. Конституція визначає і гарантує самоврядування.

Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент – Верховна Рада України, конституційний склад якої – чотириста п’ятдесят народних депутатів України, обраних на основі загального, рівного і прямого виборчого права. Обирається вона за пропорційною системою на 5 років, працює в режимі чергових і позачергових сесій. Організаційними формами парламентської діяльності є робота комітетів Верховної Ради України, тимчасових спеціальних комісій, які створюються для підготовки і попереднього розгляду окремих питань, партійних фракцій у парламенті, а також позафракційних груп.

Вся організація роботи Верховної Ради здійснюється відповідно до вимог Конституції і прийнятого парламентом регламенту своєї діяльності.

У Верховній Раді України за результатами виборів і на основі узгодження політичних позицій формується коаліція депутатських фракцій, до складу якої входить більшість народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України.

Коаліція депутатських фракцій, або депутатська фракція, до складу якої входить більшість народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України, вносить пропозиції Президенту України щодо кандидатури Прем’єр-міністра України, а також пропозиції щодо кандидатур до складу Кабінету Міністрів України.

До повноважень Верховної Ради України належать: внесення змін до Конституції України; призначення всеукраїнського референдуму з питань про зміну території України; затвердження Державного бюджету та внесення змін до нього; визначення засад внутрішньої та зовнішньої політики; призначення виборів Президента України у строки, передбачені Конституцією; оголошення за поданням Президента України стану війни і укладання миру, схвалення рішення Президента України про використання збройних сил та інших військових формувань у разі збройної агресії проти України; усунення Президента України з поста в порядку особливої процедури (імпічменту); призначення за поданням Президента України Прем’єр-міністра України, Міністра оборони України, Міністра закордонних справ України, Голови служби безпеки України, призначення за поданням Прем’єр-міністра України інших членів Кабінету Міністрів України, вирішення питання про відставку Прем’єр-міністра України, членів Кабінету Міністрів України; затвердження рішень про надання Україною позик та економічної допомоги іноземним державам і міжнародним організаціям, а також про одержання Україною від іноземних держав, банків і міжнародних фінансових організацій позик, не передбачених Державним бюджетом України.

Верховна Рада здійснює також інші повноваження, які відповідно до Конституції України входять до її компетенції. Серед них – призначення і звільнення з посад Голови та інших членів Рахункової палати України; Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини; Голови Національного Банку України; половини складу Національної ради з питань телебачення і радіомовлення; обрання третини складу Конституційного Суду України, обрання суддів; призначення на посаду та припинення повноважень членів Центральної виборчої комісії за поданням Президента України; надання згоди на призначення на посаду та звільнення з посади Президентом України Голови антимонопольного комітету України, Голови Фонду державного майна, Голови державного комітету телебачення і радіомовлення; надання згоди на призначення Президентом України на посаду Генерального прокурора України, висловлення недовіри йому, що має наслідком його відставку з посади.

Поширюються її повноваження на затвердження структури і визначення функцій Збройних Сил, Служби Безпеки України, інших військових формувань, а також Міністерства внутрішніх справ. Вона також ухвалює рішення про надання військової допомоги іншим державам, про направлення до інших держав підрозділів Збройних Сил України та про допуск військових формувань інших держав на територію України.

Верховна Рада України за пропозицією Президента України або не менш як однієї третини народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України може розглянути питання про відповідальність Кабінету Міністрів України та прийняти резолюцію недовіри Уряду України.

Згідно з Конституцією, главою держави з правом виступати від її імені є Президент України. Він є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина.

Посаду Президента було введено Законом України „Про створення посади Президента Української РСР і внесення змін і доповнень в Конституцію (Основний Закон) Української РСР” від 5 липня 1991 р. Обирається він громадянами держави на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування терміном на 5 років. Кандидат на президентський пост має бути громадянином України, жити в Україні до дня виборів не менше 10 років, мати право голосу, володіти державною мовою. Одна й та сама особа може обіймати посаду Президента України не більше двох термінів підряд, а бути обраною на третій термін тільки після того, як цю посаду обіймала інша особа. Президенту України забороняється мати інший представницький мандат, обіймати посади в державних або громадських органах, займатися підприємницькою діяльністю. Повноваження обраного Президента починаються з моменту прийняття ним присяги на вірність народу України, до якої його приводить на урочистому засіданні Верховної Ради Голова Конституційного Суду України.

Президент України: забезпечує державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави; представляє державу в міжнародних відносинах, здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави; є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України; призначає позачергові вибори до Верховної Ради України та припиняє повноваження парламенту, якщо протягом:

1) одного місяця у Верховній Раді України не сформовано коаліцію депутатських фракцій;

2) шестидесяти днів після відставки Кабінету Міністрів України не сформовано персональний склад Уряду;

3) тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися.

Рішення про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України приймається Президентом України після консультацій з Головою Верховної Ради України, його заступниками та головами депутатських фракцій у Парламенті.

Президент України здійснює також інші повноваження, які відповідно до Конституції України входять до його компетенції. Йдеться, зокрема про такі: вносить за пропозицією коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України подання про призначення Верховною Радою України Прем'єр-міністра України; вносить до Верховної Ради України подання про призначення Міністра оборони України, Міністра закордонних справ України. Призначає на посаду та звільняє з посади за згодою Верховної Ради України Голову служби безпеки України, Генерального прокурора України. Призначає на посади та звільняє з посад половину складу Ради Національного банку України, половину складу Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення, третину Конституційного Суду України.

Конституція України передбачає припинення повноважень Президента України у випадку: відставки, неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров’я, усунення його з поста в порядку імпічменту у разі вчинення ним державної зради або іншого злочину. У випадках, якщо повноваження Президента України припиняються достроково, виконання обов’язків Президента України на період до обрання і вступу на пост нового Президента України покладається на Голову Верховної Ради України.

Вищим органом у системі органів виконавчої влади є Кабінет Міністрів України. Він є відповідальним перед Президентом України, підконтрольним і підзвітним Верховній Раді України. До складу Кабінету Міністрів України входять Прем’єр-міністр України, Перший віце-прем’єр-міністр, віце-прем’єр-міністри, міністри.

Основу діяльності Кабінету міністрів складає Програма діяльності уряду, яку схвалює Верховна Рада України. Відносини Верховної Ради з Кабінетом міністрів України визначаються законами, що приймає парламент, які уряд зобов’язаний неухильно виконувати. Верховна Рада здійснює фінансовий контроль за діяльністю уряду шляхом затвердження Державного бюджету та прийняття рішення щодо звіту про його виконання.

Прем’єр-міністр України керує роботою Кабінету Міністрів України, спрямовує її на виконання Програми діяльності Уряду, схваленої Верховною Радою України. Кабінет Міністрів України забезпечує: державний суверенітет та економічну самостійність України; здійснення її внутрішньої і зовнішньої політики; виконання Конституції і законів, актів Президента України. Важливим завданням Кабінету міністрів є забезпечення прав і свобод людини і громадянина, що цілком відповідає сутності демократичної держави.

Виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації. Якщо голові районної чи обласної державної адміністрації висловили недовіру дві третини депутатів від складу відповідної ради, то Президент України приймає рішення про його відставку.

Новим соціальним інститутом для України є місцеве самоврядування. Як відомо, з середини ХІХ ст. місцеве управління з ініціативи прусського юриста Рудольфа Гнейста стали називати „місцевим самоврядуванням”. Ця форма суспільного устрою відображена в прийнятих 1985 року міжнародних правових документах – Всесвітній декларації місцевого самоврядування та Європейській хартії місцевого самоврядування, згідно з якими важливими ознаками будь-якого органу місцевого самоврядування є його правова, організаційна та фінансова автономія.

Відповідно до законодавства України місцеве самоврядування є правом територіальної громади ? жителів села чи добровільного об’єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста ? самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.

Здійснюється воно територіальною громадою як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи. Органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад села, селища та міста, є районні та обласні ради. До складу сільської, селищної, міської, районної, обласної ради входять депутати, які обираються жителями села, селища, міста, району, області на основі загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п’ять років. Статус голів, депутатів і виконавчих органів ради та їхні повноваження, порядок утворення, реорганізації, ліквідації визначаються законом. Держава підтримує місцеве самоврядування фінансово.

Систему функцій місцевого самоврядування визначають функції, які аналогічні відповідним функціям держави. До основних функцій місцевого самоврядування відносяться: політична – забезпечення реалізації громадянами конституційного права брати участь в управлінні державними та громадськими справами, формуванні органів місцевого самоврядування; економічна – спрямована на виконання програм економічного розвитку територіальних одиниць; матеріально-технічна – полягає в управлінні об’єктами комунальної власності; бюджетно-фінансова, соціально-культурна, екологічна та інші.

Треба мати на увазі, що функції місцевого самоврядування є надзвичайно динамічними. Деякі з них можуть зникати з втратою потреби в цих функціях, але на зміну їм приходять нові, що є своєрідною відповіддю на вимоги часу.

Отже, влада органів місцевого самоврядування є похідною від державної влади, суть якої полягає в передачі територіальним громадам та утвореним ними органів у межах, передбачених діючим законодавством, певної частини повноважень державних органів для здійснення централізованої державної виконавчої влади на місцях.

Владні структури, насамперед законодавчі органи, формуються за участю політичних партій. Така модель передбачає чіткий розподіл функцій та повноважень законодавчої, виконавчої та судової влади. Головним у ній є верховенство закону в усіх сферах громадського життя. Йдеться про демократичну, соціальну, правову державу та громадянське суспільство. Проте на практиці Україні до такої моделі ще далеко.

Серед найскладніших проблем сучасного державотворення – формування механізму стримувань і противаг у діяльності законодавчої і виконавчої гілок влади. Згідно зі змінами до Конституції України відбувся перерозподіл владних повноважень на користь Верховної Ради і Кабінету Міністрів України. Звузилося коло повноважень Президента і особливо його адміністрації, на яку покладено аналітичні та прогностичні функції, обов’язки щодо підготовки документів для глави держави.

Система судової влади в Україні складається з Конституційного Суду України, Верховного суду України, судів загальної юрисдикції, міжнародних комерційних арбітражів. Новим інститутом у системі правосуддя України є Вища рада юстиції.

Утвердження правової держави значною мірою залежить від ефективного функціонування судової влади, яка є інституційною характеристикою правової держави, важливою гілкою влади в системі поділу влади. Судова влада тісно пов’язана з принципом верховенства права. Забезпечуючи правосуддя, судова влада доводить, що суспільство має правову державу.

Дотримання владними структурами відповідно до Основного закону країни своїх функцій і повноважень, покликаний контролювати Конституційний Суд України.

Конституційний Суд є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні, складається із вісімнадцяти суддів Конституційного Суду України. Президент України, Верховна Рада України та з’їзд суддів України призначають (чи обирають) по шість суддів Конституційного Суду України.

Повноваження Конституційного Суду можна поділити за чотирма напрямами. Перший – вирішення питань щодо відповідності духу і букві Конституції законів, прийнятих Верховною Радою, указів і розпоряджень Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим. Другий – офіційне тлумачення Конституції України та законів України з точки зору їх відповідності Конституції. Третій – розгляд справ щодо відповідності Конституції України діючим міжнародним угодам або тим, які виносяться Верховною Радою для дання згоди на їх обов’язковість. Четвертий – надання висновків стосовно дотримання конституційної процедури розслідування і розгляду імпічменту. На суддів Конституційного Суду України поширюються гарантії незалежності та недоторканості.

Підкреслимо: створення чіткого механізму стримувань і противаг між гілками влади, а головне неухильне дотримання владними структурами Конституції України – неодмінна умова поглиблення демократичних засад в управлінні державою.

Винятково важливу роль у процесі формування владних структур відіграють політичні партії. За даними Міністерства юстиції, в Україні на початок 2006 року зареєстровано 126 політичних партій. Політична партія – добровільне об’єднання громадян, яке виражає інтереси певних соціальних верств і груп, бере участь у процесах здобуття, утримання і впливу на державну владу та прагне досягти цієї влади шляхом обрання своїх членів на державні посади, при чому влада стає засобом для реалізації політичної програми такого об’єднання. Відомо, що розвинута політична система будь-якої держави побудована на демократичних засадах та принципах, які гарантуються Конституцією. У свою чергу, багатопартійність є невід’ємним елементом політичної системи. Політичний спектр сучасних партій характеризується такими напрямами:

-соціалістично-комуністичний. Це Комуністична партія України, Соціалістична партія України, Прогресивна соціалістична партія України, Селянська партія України та ін. Партії цього напряму зорієнтовані переважно на пріоритет колективних форм власності й господарювання в економіці, розвиток міждержавних стосунків, зокрема, інтеграційних економічних процесів у межах СНД;

-центристський. Це – Народно-демократична партія України, Соціал-демократична партія України (об’єднана), Партія регіонів, Партія зелених України, Народна партія України, Всеукраїнське об’єднання „Батьківщина” та ін. Визначаючи самоцінність незалежності України, ці партії зосереджують свою увагу на проблемах соціально-економічного розвитку, реалізації прав громадян України;

-націонал-демократичний. Це – Народний союз „Наша Україна”, Народний Рух України, Республіканська партія України, Християнсько-демократична партія України, Конгрес українських націоналістів та ін. Побудова держави за національною ознакою, вихід України з СНД, антиросійські настрої – основні програмні вимоги цих партій.

За нинішніх умов політичні партії України ще не виконують достатньою мірою системотворчого призначення. Сьогодні можна говорити лише про багатопартійність в Україні, яка від атомізованого розмаїття з великою кількістю нечисленних, маловпливових партій поступово трансформується в партійну систему в її класичному розмежуванні на лівих, центр і правих. Зрештою, немає іншого інституту, крім політичних партій, який би успішніше справлявся з трьома найважливішими функціями – передачі влади, політичної мобілізації мас і легітимізації існуючого режиму.

Вибори до Верховної Ради України, які відбулися в березні 2006 р. і проводилися за пропорційною системою, підтвердили це.

Отже, коли говорити загалом про модель державно-політичного устрою в сучасній Україні, то мається на увазі, що парламент приймає закони, Президент є главою держави, Прем’єр-міністр та його кабінет здійснюють виконавчу владу. Владні структури, насамперед законодавчі органи формуються за участю політичних партій. У такій державі чітко розподілені функції та повноваження законодавчої, виконавчої та судової влади. Головним у ній є верховенство закону в усіх сферах громадського життя. Йдеться про соціально-правову державу та громадянське суспільство.

Підкреслимо: становлення політичної системи в сучасній Україні, як показує аналіз, відбувається складно, суперечливо

< Назад   Вперед >

Содержание
 
© uchebnik-online.com