Перечень учебников

Учебники онлайн

Політичні еліти та політичні лідери – важливі суб’єкти адміністративно-управлінської реформи

Сучасні політичні лідери - це люди, які професійно, інтелектуально, морально-психологічно та організаційно повинні бути підготовлені до владної діяльності, спроможні справляти легітимний вплив на все суспільство або на певну його частину.

Політична практика за часи незалежності виявила, що, на жаль, в українському політикумі не сформувалися лідери, які б повністю відповідали сучасним завданням не тільки розбудови державності, а й формування та функціонування інститутів громадянського суспільства. Сучасні українські політичні лідери - це державні діячі, керівники політичних партій, громадських організацій, суспільно-політичних рухів та об’єднань. Спираючись лише на окремі соціальні прошарки населення, навіть найбільш відомі лідери не мають ніякої підстави вважати себе авторитетними політиками загальнонаціонального масштабу. Хоча відомо, що деякі політично заангажовані соціологічні центри та засоби масової інформації намагаються штучно створити сприятливий політичний рейтинг певних лідерів. Це особливо відчувається напередодні парламентських та президентських виборів, коли всілякі політологічні та соціологічні прогнози шквалом обрушуються на не зовсім політично свідомий масовий електорат. Говорити ж про стійку соціальну базу сучасної політичної еліти та лідерства з позицій розуміння громадянського суспільства та його інститутів поки що зарано.

Перемога В.Ющенка на президентських виборах 2004 року відзначила зміну правлячої еліти при збереженні політичної системи та політичного устрою, хоча нова влада зробила багато заяв на розвиток й удосконалення демократичних інститутів у житті українського суспільства. Але відомо, що засади громадянського суспільства базуються не тільки на побажаннях владних суб’єктів. Потрібні радикальні зрушення в соціально-економічній сфері, діяча правова база та високий рівень політичної культури більшості населення.

Відомо, що соціальною основою та опорою громадянського суспільства є так званий «середній клас», який має бути представлений більшістю громадян держави. В найбільш благополучних країнах він складає близько 80 відсотків мешканців. Західні вчені-суспільствознавці визначають соціально-економічні параметри «середнього класу» за прибутком, який не залежить від професії або освіти. Згідно з цими параметрами, представники «середнього класу» повинні мати стабільний щомісячний прибуток на кожного члена родини від 1500 до 2500 доларів США. Крім того, вони мають бути власниками чималої нерухомості (комфортабельні квартири, вілли або ранчо, автомобілі та ін.). Представники цього прошарку здатні навчати своїх дітей у престижних навчальних закладах різних рівнів, відпочивати на дорогих курортах тощо. Таким чином, «середній клас» за міркою західних соціологів є заможним міцним прошарком суспільства, своєрідним гарантом стійкості політичної системи, яка має розгалужену мережу громадянських інститутів.

Країни пострадянської доби, як свідчать соціально-економічні показники, в тому числі статистика ООН, не спроможні формувати свої політичні системи, а отже, й інститути громадянського суспільства, за загальноєвропейськими мірками, бо значна більшість населення цих країн перебуває у стані бідності або поза її межею.

Але реальне соціально-політичне життя, процеси демократизації, зовнішньополітичні відносини вимагають від правлячих кіл йти шляхом реформування політичної системи, а з нею управлінських структур у демократичному напрямі. Можна повністю погодитися з тезою, що ринкова економіка, громадянське суспільство і політична демократія тісно взаємопов’язані та взаємообумовлені. Сама ж структура громадянського суспільства має дві складові: 1) систему громадянських інститутів суспільства і 2) правову та економічну систему співжиття громадянського суспільства. До системи громадянських інститутів належать: сімейно-родинні союзи; культурні та спортивні клуби; молодіжні, жіночі, профспілкові та інші об’єднання; політичні партії та партійні блоки; релігійно-духовні заклади; творчі асоціації інтелігенції. До системи правового та економічного співжиття належать: природні права особи, соціальна рівність громадян; народний суверенітет; місцеве самоврядування, індивідуальна або колективна приватна власність; асоціації кооператорів та інших господарських об’єднань. Як бачимо, фактично всі елементи структури громадянського суспільства не залежать від влади і лише деякі мають зв’язки з діяльністю політичних еліт і лідерів. Але це стосується розвинутих демократичних політичних систем західного зразка.

У країнах з перехідними політичними системами, до яких належить Україна, вплив правлячої еліти та політичних лідерів на формування інститутів громадянського суспільства значно поширюється. Особливо він помітний при утворенні різних громадських об’єднань та рухів, а також при формуванні правових та економічних засад громадського співжиття. «Демократичні інститути не можуть поліпшуватися самі, - стверджує Карл Поппер. - Їх поліпшення залежить від... особистостей».

Враховуючи, що держава залишається ключовою ланкою сучасної політичної системи в Україні і вирішальною фігурою в політичній сфері, бо завдяки монополії на владу тільки вона здатна вирішувати численні політичні та соціально-економічні проблеми, головним фігурантом у формуванні інститутів громадянського суспільства природно виступають представники правлячої еліти та політичні лідери.

Сьогодні вітчизняна політологічна література нараховує чималий перелік досліджень та інформаційних збірок, присвячених проблемі становлення та формування сучасних українських політичних еліт і лідерства. Але ще рано говорити про розробку цілісної концепції або узагальнених підходів до визначення цих феноменів. Спектр поглядів на проблему еліт і лідерства науковців, а ще більше політичних коментаторів, які частіше в засобах масової інформації видають себе за політологів, надзвичайно широкий: від фетишизації до заперечення згаданого феномену.

Можна цілком погодитися з думкою, що створення ефективних політичних інститутів громадянського суспільства має певну залежність від процесу формування та функціонування сучасної української політичної еліти. На жаль, цей процес в Україні має нецивілізований характер, який одержав назву корпоративно-кланової олігархічної моделі «володарювання». Поняття «клан» в Україні тлумачиться інакше, ніж у класичній соціологічній і політологічній літературі. Головною ознакою «клановості» за світовими науковими оцінками є родинні чи етнічні зв’язки, які надають групі усталеного характеру. У поняття «клан» в Україні закладається аспект оцінки групи на закритість, напівконспіративний характер зв’язків, корпоративну, часто антисуспільну орієнтацію членів групи на підтримку «патронів». І тут поняття «клан» логічніше і влучніше, ніж термін «коаліція», «угруповання». Це стосується й поняття «олігархія», яке в пострадянському тлумаченні відрізняється від класичного». Характер сучасної української еліти (у цілому вдало визначений як кланово-корпоративний) не є суто українським або пострадянським явищем. Відомо, що сучасна західна політична еліта також формувалася не тільки за рахунок аристократів чи верхівки військових та духовенства. Значну її частину складали представники злочинних прошарків суспільства, і до середини ХХ століття західноєвропейська, як і американська еліта мали закритий характер.

Нині, хоча до елітарних кіл інколи потрапляють окремі представники народних мас, які мають неординарні інтелектуальні або організаційно-управлінські здібності, західна еліта і досі має напівзакритий характер. Так, американський учений Ф.Ландберг визначає політичну еліту Сполучених Штатів як фінансово-політичну імперію закритого типу.

Інший американський політолог, Майкл Паренті вказує: «Насправді влада в Америці розподілена між стійко укріпленими, міцно організованими й добре забезпеченими політико-економічними конгломератами, які здатні відтворювати соціальні умови, необхідні для збереження елітарної гегемонії». В полеміці з апологетами американської системи вчений твердо нагадує: «Плюралістам нема чого сказати про всеохоплюючу роль політичних репресій в американському суспільстві, про чищення та вигнання антикапіталістично налаштованих інакодумців з державних установ, профспілок, засобів масової інформації, науки й мистецтва, про стеження за виступаючими з протестом угрупованнями і часто навіть поміркованими критиками та переслідування їх». Нині, після вересневих подій 2001 року у Сполучених Штатах, а також військових акцій проти Югославії та Іраку, внутрішньополіцейські, в тому числі репресивні заходи влади в повсякденному житті американського суспільства значно посилилися.

Аналіз наукових розробок сучасної елітології свідчить, що політична еліта має свої специфічні риси: особливе положення у суспільстві з правом висування основних політичних лідерів держави; право на привілеї; закритість або напівзакритість для чужих соціальних верств; психологію вищості, а також тверді переконання, власну ідеологію; доступ до закритої інформації та високої культури; здатність до самопожертви заради збереження влади.

Торкаючись проблеми визначення характеристики сучасної політичної еліти в Україні, можна констатувати, що до неї переважно належать представники владних структур як загальнодержавного рівня, так і місцевого самоврядування. Але елітарний прошарок українського політикуму поповнюється за рахунок олігархів та їх сателітів, які все активніше проникають у владні структури, використовуючи свій фінансовий потенціал.

Це особливо наочно видно при аналізі результатів виборів до Верховної Ради України за часи незалежності. Так, на парламентських виборах 1994 року, хоча позапартійні депутати мали помітну перевагу (близько 55 відсотків), представники олігархічного клану складали серед них не більше п’ятої частини.

Парламентські вибори 1998 року значно посилили присутність фінансово-економічної олігархії серед народних обранців. Так, серед депутатів-позапартійців з 111 осіб близько сотні були представниками сучасного українського капіталу. Все це відбувалося в умовах помітного збільшення політичної ваги «великого» бізнесу в Україні. Інакше кажучи, нагромадивши великі кошти, олігархи - найменший за чисельністю прошарок українського суспільства - активно вступають у боротьбу за владу. Успіх гарантується фінансовими можливостями, які все більше стають вирішальним чинником. Напередодні парламентських виборів 2002 року був прийнятий новий виборчий закон, який суттєво зменшував виборчі можливості впливових політичних партій і цілком відповідав інтересам олігархів і державних чиновників різних рівнів, тому що негласно заохочував використання фінансових можливостей та адміністративного ресурсу в період виборчої кампанії. В одномандатних округах було обрано 225 народних депутатів, з них лише 43,13 відсотків (96 осіб) були позапартійними. Але кількість депутатів-олігархів зросла у Верховній Раді за рахунок їх включення до списків по багатомандатному виборчому округу, особливо виборчих блоків «Наша Україна», «За єдину Україну» і Юлії Тимошенко. Соціальний аналіз свідчить, що приблизно більше третини складу 2002 року українського парламенту належало представникам фінансово-економічної олігархії.

Сьогодні, коли актуалізувалася проблема демократизації політичної системи України, важливо використовувати в практичному плані наукові висновки, що стосуються характеристики деяких властивостей, притаманних сучасній українській політичній еліті.

По-перше, політична еліта в Україні виникла як неминучий наслідок зміни радянського суспільно-політичного ладу і формування нової політичної системи. Тому природно, що представники еліти посіли ключові посади у всіх нових владних структурах і безпосередньо впливають на весь механізм політики.

По-друге, еліта демонструє певну еволюційність, поповнюючи свій склад людьми, необхідними з точки зору їх корисності в управлінні суспільством.

По-третє, українська еліта більше зорієнтована на формування й використання механізмів управління по вертикалі, що посилює її владу в регіонах. Але вона також змушена «підганяти себе» до структур громадського життя, використовуючи диференціацію суспільства, і повніше впливати на формування інститутів громадянського суспільства. А це означає, що сучасна політична еліта змушена більше йти на відкритість, поширення контактів, на активнішу пропагандистську діяльність. Президентські 2004 р. та парламентські вибори 2006 р. стали яскравим прикладом прагнення еліт до показної демократії.

По-четверте, сучасна політична еліта вимушена приховувати консервативні погляди на власну винятковість в управлінні суспільством і виявляти більш ліберальну орієнтацію та мотивацію.

По-п’яте, у своїй переважній більшості вітчизняна політична еліта відсторонюється (хоча старанно приховує цей факт) від широких народних мас через великі складнощі, які ті створюють у суспільстві, а також через те, що вимушена загравати з масами. Певна річ, сучасна еліта не веде відкритих наступів на маси, а здійснює, як правило, політику їх розчленування і протиставлення одних груп іншим.

Грунтовний аналіз сучасної української владної еліти свідчить про її неоднорідність, строкатість та не завжди достатню компетентність у справах управління суспільством. Правляча верхівка незалежної України формувалася різними соціальними групами, серед яких: 1) колишні радянські партійні, державні та господарські керівники; 2) вихідці з науково-мистецьких та інших інтелігентських кіл; 3) колишні дисиденти; 4) представники нового соціального шару вітчизняних підприємців, банкірів, комерсантів та їх прихильників; 5) політичні кар’єристи та авантюристи різних мастей, які випливали на поверхню суспільного життя за допомогою соціальної, політичної та націоналістичної демагогії (догідливі юристи, нерозбірливі газетярі та ін.).

Таким чином, можна зробити висновок, що в Україні поки що правляча верхівка виступає як формальна політична еліта, відповідаючи лише окремим якісним рисам цього поняття. Але треба розуміти, що у державі, яка знаходиться в соціально-економічній кризовій ситуації, та ще й у перехідний суспільно-політичний період, немає необхідних умов для формування справжньої політичної еліти, здатної очолювати цивілізовану побудову демократичної політичної системи, а з нею й інститутів громадянського суспільства.

За роки незалежності представники різних формувань української політичної еліти намагалися створити певні передумови виникнення у державі початкових зародків громадянського суспільства та його інститутів. І хоча сьогодні не можна казати про утвердження в Україні життєздатних моральних норм, дієздатної системи освіти і виховання, науки і культури, здорових і справедливих соціальних відносин, - слід визнати наявність деяких позитивних змін.

Завдяки зусиллям представників політичної еліти і лідерів зміцніла правосвідомість громадян, свобода особистості та її участь у політичному житті, установився політичний плюралізм. Є певний прогрес у демократичному розвитку окремих засобів масової інформації, хоча ця сфера суспільно-політичного буття має ще багато недоліків і викликає громадські дорікання. Політична еліта брала безпосередню участь у створенні і діяльності різних громадських об’єднань, організацій, асоціацій та рухів. Але найбільший внесок еліта і лідери зробили у створення української багатопартійності, хоча сьогодні цей процес супроводжується дуже неоднозначними оцінками.

Активний процес утворення політичних партій на початку 90-х років в Україні, пов’язаний з розпадом Комуністичної партії і втратою її політичної монополії, став певним етапом створення багатопартійності. Це була безумовна спроба відродження тієї багатопартійності, яка виникла на початку ХХ століття в умовах революційних подій 1905 і 1917 років.

Політичні партії, про що свідчить світовий суспільно-політичний досвід, організують лише окрему частину широкого політичного спектра, проте вони намагаються реалізовувати не окремі інтереси будь-яких верств населення, а забезпечити досягнення загальногромадських благ всього суспільства. Політичні партії за допомогою власних інформаційних, ідеологічних та організаційних засобів впливають на владні структури, з метою втілити в життя свої уявлення про належний стан суспільства. Нині в Україні нараховується біля 130 політичних партій (ці показники дуже мінливі), більшість з яких слаборозвинені і фактично не мають ніякої політичної ваги й впливовості в політичному житті країни. Молода українська демократія дозволяє собі велику кількість політичних партій, хоча кількісний показник не завжди забезпечує політичну рівновагу в суспільстві.

Події серпня 1991 поставили остаточну крапку в історії політичного ладу Радянського Союзу, а незабаром почався його стрімкий розпад під натиском зміцнілих національно-демократичних і націоналістичних політичних сил (рухів, партій, лідерів) у колишніх республіках. На той час склався своєрідний симбіоз відцентрових і доцентрових політичних сил за відвертої участі певних закордонних кіл, який став вирішальним у деградації та деморалізації загальносоюзних структур влади.

Проголошення незалежності України та заборона її Компартії у серпні 1991 року сприяло фактичному приходу до влади нових політичних сил, які мали загальне яскраво виражене національно-самостійницьке спрямування. Політичними гаслами нових національних партій стали ідеї націоналізму, націонал-демократизму, лібералізму та соціал-демократизму. Проте через певні обставини жодна така партія не змогла скористатися сприятливим моментом й закріпити за собою становище лідера у суспільстві. Серед багатьох причин цього можна назвати: організаційну неспроможність, ідейно-політичну аморфність, амбіції деяких лідерів, брак політичної культури партійних еліт, програмну непослідовність і суперечливість проголошених гасел, що часто не відповідали реальній політичній діяльності. Внутрішньопартійні чвари, які здебільшого завершувалися розколами та подрібненням, послабляли, в цілому, національні, демократичні й ліберальні політичні сили.

Більшість вітчизняних партій мають надто невелике коло своїх прибічників серед електорату республіки, а їх кількісний склад такий незначний, що й назвати їх партіями навряд чи правомірно, хоча такого юридичного статусу вони набули. З позицій політичної науки ці партії-малюки скоріше підпадають під поняття «групи за інтересами».

Знайомство з програмами, політичними заявами і гаслами сучасних українських партій дає змогу побачити певну строкатість та не зовсім чітку політичну орієнтацію значної частини з них. Більшість партій фактично стоять на ідентичних програмних платформах, і тільки амбіції лідерів цих партій не дають їм змоги об’єднатися.

Помітний потяг до об’єднання близьких за духом політичних сил мав місце перед президентськими виборами 1999 року. Напередодні парламентських виборів 2002 року також спостерігалося прагнення з’єднатися у передвиборчі блоки, що виявили середні та невеликі політичні партії, які не мали шансів завоювати депутатські мандати у багатомандатному загальнодержавному окрузі самостійно.

Сучасну багатопартійність в Україні за роки державної незалежності можна розглядати як структуровану навколо трьох політичних напрямів, тобто за класичною схемою, що характерна для більшості демократичних держав. Це політичні партії лівої, правої та центристської орієнтації. Безумовно, у середині кожного такого угруповання є помітні розбіжності, окремі тактичні та ідеологічні положення, але вони мають лише організаційний характер.

Уважне знайомство з партійними програмами і документами партій усіх напрямів виявляє не тільки їхню змістовну та смислову ідентичність, а й фактичну єдність - за оцінкою основних проблем внутрішньополітичного та міжнародного життя, з питань формулювання державності, соціально-економічної політики, глобальних стратегічних цілей, у тому числі й місця України в новому геополітичному просторі. Розбіжність же більше пов’язана з тактичними моментами та підходами, із загалом другорядними питаннями й політичними оцінками.

Варто, проте, мати на увазі, що партії трьох названих політичних напрямів не є чимось стійким, монолітним, до кінця оформленим. У кожному з цих партійних угруповань, звичайно, є свої радикали і ліберали, консерватори й реформатори, екстремісти й помірковані.

Цікавою ознакою останніх років є прагнення практично більшості політичних діячів загальнодержавного рівня набути власне партійне обличчя. Здається, період, коли політичні лідери та їх оточення активно дистанціювалися від будь-якої партійної належності, минув. Тепер президентські та урядові кола усвідомили, що від формування демократичної політичної системи в Україні їм не сховатися за ширмою якоїсь невиразної позапартійності. Час чітко політично визначитися. А це означає, що партійно-політична залежність майбутніх українських президентів, голів урядів та їхніх кабінетів стає реальністю. Тому й триває нині у владних колах та структурах пошук своєї власної партійності. Шляхи обираються різні: 1) прагнення ввійти в довіру і вступити до лав вже існуючих, безумовно впливових партій; 2) спроба створити «власні» політичні партії, які могли б стати ідеологічними бастіонами у виборчих баталіях; 3) спроба блокуватися з партіями центристської орієнтації. Але відомо, що успіх усіх цих спрямувань не в організаційно-пропагандистських заходах, а в конкретному поліпшенні соціально-економічного стану більшості населення країни та внутрішньополітичних обставин.

Політична система України складається і формується як демократична, що передбачає наявність політичного плюралізму. А політичний плюралізм - це принцип, що, як відомо, допускає існування розмаїття політичних сил з конкуренцією між ними у боротьбі за представництво в органах державної влади.

Певною проблемою партійної політики в Україні є невизначеність місця партій у політичній структурі суспільства. Більша частина партій перебуває поза органами державної влади. Брак коштів спричиняє відсутність постійної та масової агітації серед населення, тому партії намагаються зосереджувати всі свої зусилля одразу на досягненні кінцевої мети - здобутті влади, різко підвищують свою активність напередодні виборів й ухиляються від повсякденної роботи серед населення.

Показниками політичного впливу партій на громадян України є парламентські вибори, які виступають певними індикаторами суспільного авторитету окремих партійних структур. Вибори до Верховної Ради 1994, 1998 та 2002 років виявили стійку тенденцію зни ження політичної підтримки у більшості громадян України політичних партій правого т лівого спектру і зростання підтримки партіям центристського спрямування, хоча серед центристів провідну роль грають представники олігархії, а їх депутатські мандати коштують від виборів до виборів дуже великих фінансових витрат. Також формуванню партійного центризму європейського зразку бракує абсурдна чисельність партій, котрі вважають себе центристськими ( примірно три чверті від загальної кільості. В країні зареєстровано біля десятка партій соціал-демократичного напрямку, десятки ліберальних, декілька християнсько-демократичних).

Парламентські вибори 2006 року вперше в україні проводилися за пропорційною системою, що свідчило про намагання правлячих еліт до внутрішньополітичної структуризації владних органів та суспільства в цілому. Але зниження прохідного бар’єру для партій до 3-х відсотків звело нанівець ці намагання. Крім того, дозвіл брати участь у перевиборчих перегонах політичним блокам ще більше ускладнило виборчий процес, бо у блоки обєдналися дрібні на середні мало впливові партії, які самостійно не здотні пройти до Парламенту. Таким чином список претендентів на парламентські мандати склав 45 партійних суб’єктів: 27 партій та 18 партійних блоків. Подолали прохідний бар’єр тільки 5 учасників: 3 партії („Партія регіонів”, „СПУ”, „КПУ”) і 2 блоки („Наша Україна” і „Юлії Тимошенко”). Тільки 11 партій та блоків набрали більше 1 відсотка голосів виборців, а інші задовольнилися скромними результатами.

Найбільшу кількість депутатських міст завоювала „Партія регіонів”- 186 манлатів, далі „Блок Юлії Тимошенко”- 129 мандатів, блок „Наша Україна”- 81 мандат, „Соціалістична партія”- 33 мандати і „Комуністична партія”- 21 мандат. Таким чином абсолютну більшість в Верховній Раді нового зразку складають партії центристського, право-центристського та правого напрямку, альянс між якими здатний формувати, хоча і нестійку, більшість.

На жаль, інтерес у політичних лідерів і у еліти до проблем демократії та громадянського суспільства виникає, як правило, лише в періоди значних внутрішньополітичних кампаній - президентських або парламентських виборів, коли владі потрібні голоси виборців.

Політичне лідерство як інститут за часи незалежності пройшло певний еволюційний шлях. У перші роки незалежності перевага була на боці націонал-демократичних і націонал-радикальних сил. Але така ситуація тривала недовго, а політична ейфорія початкового етапу незалежності поступово змінювалася політичною пасивністю і розчаруванням більшості громадян країни. «Люди дедалі більше розуміли, що за яскравими гаслами й блискучими виступами на мітингах і численних маніфестаціях не стоять серйозні соціально-економічні програми, що більшість мітингових лідерів не мають елементарних навичок управління суспільством». З середини 90-х років більш привабливим політичним лідером загальноукраїнського масштабу стає людина, яка реально оцінює соціально-економічний стан країни, здатна прагматично вирішувати гострі проблеми суспільства, і в першу чергу в сфері економіки та повсякденного життя.

Сучасна політична наука в Україні по-різному трактує феномен політичного лідерства в умовах перехідного періоду. Частина дослідників тримається думки, що до числа політичних лідерів слід відносити тільки найвищих керівників держави, які очолюють верховну владу - президента, голову уряду, голову парламенту. Інші вчені додають до цієї групи лідерів впливових політичних партій, рухів та об’єднань, найбільш популярних міністрів та державних діячів іншого рангу, представників вітчизняного бізнесу, які активно діють у політичній сфері. Тому має сенс обмежити сучасне політичне лідерство в Україні трьома групами діячів, маючи на увазі їхню реальну політичну вагу в українському суспільстві або помітний вплив на чисельні верстви та класи населення чи регіони країни.

До першої групи можна віднести політичних діячів, які обіймають чи обіймали високі державні посади. Ці лідери добре відомі українському народу, спираються на певну соціально-політичну базу та підтримку деяких кіл громадськості. До цього списку можна віднести президентів Л.Кравчука, Л.Кучму і В.Ющенка, спікерів Верховної Ради О.Мороза, І.Плюща, О.Ткаченка, В.Литвина, окремих голів уряду - В.Пустовойтенка, А.Кінаха, Є.Марчука, Ю.Тимошенко, В.Януковича. Більшість з цієї когорти лідерів входять до керівництва впливових політичних партій або очолюють такі партії. Партійна належність, яка приховувалася в перші роки незалежності, нині сприяє завоюванню більшої популярності, дає змогу спертися на певну парламентську фракцію, або об’єднання кількох фракцій.

Другу групу складають політичні лідери найбільш популярних і впливових партій, рухів, профспілок, суспільно-політичних об’єднань та організацій, які зарекомендували себе за часи незалежності дійовими суб’єктами політичної системи, по праву належать до сучасного українського істеблішменту. В складі цієї групи, крім уже названих О.Мороза (СПУ), В.Пустовойтенка (НДП), Ю.Тимошенко (“Батьківщина”), керівники партій: В.Литвин (НПУ), П.Симоненко (КПУ), В.Медведчук (СДПУ(о)), В.Журавський (ХДПУ), Б.Тарасюк (НРУ), Н.Вітренко (ПСПУ), М.Азаров (ПРУ), Ю.Костенко (НПУ), В.Пинзенник (ПРП) та ще не більше десятка партійних лідерів, які відомі, хоча й не широким народним масам, а певній частині політизованої громадськості.

Третя група лідерів складається з регіональних політичних угруповань. Сформувавшись на регіональному рівні, лідери цих політичних сил намагаються поширити свої ідеї та структури на інші регіони країни, щоб одержати достатню підтримку в періоди виборчих кампаній. Таким шляхом частіше ідуть політичні структури, які формуються на радикальних ідейно-політичних засадах. Є серед цієї групи і представники сучасного українського бізнесу, або, як їх ще називають, - «бізнес-еліта». Серед регіональних політичних лідерів, які у подальшому здобували загальноукраїнську відомість, можна назвати В.Чорновола, Я.Стецько, О.Вітовича, Б.Ярошинського, К.Ващук, С.Хмару, В.Щербаня, П.Лазаренка, В.Януковича, Ю.Тимошенко; та й державна кар’єра президента Л.Кучми починалася з Дніпропетровська. Регіони в свій час також висунули найбільш популярних лідерів лівої опозиції: П.Симоненка (Донецьк), А.Мартинюка і О.Голуба (Львів), С.Довганя (Херсон), Л.Грача (Крим).

В умовах пострадянського суспільства представники більшої частини правлячої еліти та більшість лідерів вийшли з числа колишніх керівних партійних та комсомольських кіл. Вони зазвичай не апелюють до знання справи, до логіки, а звертаються до почуттів людей, незадоволених своїм соціально-економічним становищем. Це, за Максом Вебером, «політики за випадком», які не плекають ілюзій щодо своєї ролі в політичному житті. Заради власних амбіцій або з інших, далеких від політичної етики міркувань, вони згодні на будь-яку політичну гру, прагнуть використати психологічні особливості «масової людини», заграють з електоратом. Ця частина політичної еліти не є конструктивним чинником у побудові в суспільстві інститутів громадянського суспільства.

Не стали локомотивами становлення сучасного громадянського суспільства й політичні структури, створені лібералами та близькими до них за поглядами політиками. Частина з них перейшла на службу до урядових організацій. А ті, хто продовжують декларувати ліберальні цінності, насправді перетворилися на хронічних фрондерів або на персонажів політичного епатажу, які діють лише заради підтримки власного політичного реноме. В Україні фактично пішли у політичне небуття ліберали на чолі зі своїм лідером В.Щербанем, хоча до 1998 року партія мала досить високий внутрішньополітичний рейтинг. Партія «Реформи і порядок» (лідер В.Пинзенник) змушена була ввійти до складу блоку «Наша Україна», в якому політична перевага належить правим, у тому числі правим радикалам. Політичні партії регіонів, НДП, промисловців і підприємців, аграрії та трудовики, об’єднані в передвиборчому блоці «За єдину Україну» не дуже орієнтуються на побудову і розвиток інститутів громадянського суспільства, бо їх представники водночас є найбільшою складовою владних структур. Об’єднані соціал-демократи і їх нещодавній лідер В.Медведчук виявляють найбільший інтерес до проблеми громадянського суспільства. Але, на жаль, цей інтерес частіше виявляється в періоди загострення внутрішньополітичної боротьби, коли турботи про громадянські права можуть принести певні політичні дивіденди.

Здійснення реформування політичної системи в Україні та проведення парламентсьих виборів 2006 року на партійно-пропорційній основі міг стати важливим кроком не тільки до формування партійної системи в країні та структурованість суспільного життя, а й становлення дійсних інститутів громадянського суспільства, але нездатність партійниї еліт на елементарні між партійні компроміси та амбіціозність партійних лідерів гальмують цей важливий внутрішньополітичний процес.

Вітчизняна елітологія, яка сьогодні є солідною складовою політичної науки, розвивається досить динамічно і має серйозні наукові досягнення; збільшується кількість захищених докторських та кандидатських дисертацій з проблем політичних еліт і лідерства. Помітний інтерес до цієї проблеми є і в засобах масової інформації, а також в інформаційно-аналітичних центрах, які відстежують сучасні політичні процеси в країні. Так, у жовтні 2002 року Український центр економічних і політичних досліджень ім.О.Розумкова (УЦЕПД) за підтримки Фонду Фрідріха Еберта в Україні провів «круглий стіл», присвячений ролі та місцю політичної еліти України у становленні української державності. В роботі «круглого столу» взяли участь понад 100 осіб, більшість з яких складали народні депутати, державні чиновники та партійні лідери. Серед учасників були також представники засобів масової інформації та науковці.

На наш погляд, найбільший інтерес викликають експертні дані, які були підготовлені Центром Розумкова на основі соціологічних опитувань громадян по проблемам сучасної політичної еліти України. Так, на запитання «Чи існує в Україні політична еліта?» - 55,2 відсотка відповіли: «За формальною ознакою - так, а за рівнем суспільного авторитету та суспільної довіри - ні». У ставленні до нинішньої правлячої еліти України 53,3% висловилися негативно, 29,6% опитаних - байдуже і лише 5,9% - позитивно. 47,6% опитаних вважають, що сучасна політична еліта України не здатна запропонувати програму досягнення стратегічної мети, яка об’єднала б народ, 25,5% не знайшли відповіді на це запитання і лише 26,9% відповіли позитивно. 52,4% респондентів заявили, що сучасні політичні лідери найбільш впливових суспільно-політичних суб’єктів української політики не здатні домовитися між собою з метою мобілізації зусиль народу України для досягнення певної стратегічної мети, і лише 31% вважає, що це можливо. На запитання «Чи всі громадяни України мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом?» - 82,6% відповіли «ні» і тільки 12,6% дали позитивну відповідь. Формальне оновлення нинішнього складу політичної еліти внаслідок парламентських та президентських виборів відбудеться, але її якісний рівень залишиться низьким - вважають 56,6% опитаних респондентів; більше 13% вважають, що відбудеться консервація нинішнього складу політичної еліти і тільки 21,4% респондентів сподіваються, що станеться якісне оновлення складу української політичної еліти. Можна погодитися з висновком аналітиків Центру І.Жданова і Ю.Якименка: «Головний виклик для України міститься не ззовні, а всередині, має внутрішній характер і полягає у невідповідності її сучасного стану прийнятим у демократичному світі критеріям. На цей виклик нинішня правляча політична еліта України не відповіла, хоча мала досить часу і більш, ніж достатньо - повноважень».

Але дійсним є й те, що сучасна українська політична еліта виступає своєрідним взірцем для громадянського суспільства і за роки незалежності запропонувала таку систему цінностей, яка є близькою їй самій.

Приблизно такі самі оцінки та висновки можна адресувати сучасному політичному лідерству і лідерам, які є своєрідним авангардом політичної еліти. Роки незалежності дозволили сформувати певні правила та інститути діяльності політичних лідерів як владних структур, так і опозиційного табору. Політична практика цього періоду виробила традицію, за якою політична особистість найбільш яскраво виявляється під час президентських виборчих кампаній. Так було у грудні 1991 року, коли крім обраного Президентом України Леоніда Кравчука, статус загальнонаціональних лідерів отримали В.Чорновіл, В.Гриньов та інші претенденти на президентську посаду. Президентські вибори 1994 року дали перемогу Леоніду Кучмі, але зміцнили свій рейтинг загальнонаціональних лідерів Олександр Мороз, Володимир Лановий та Іван Плющ. Перемогу на президентських виборах 1999 року вдруге одержав Леонід Кучма, а список загальнонаціональних лідерів поповнився за рахунок керівників партій лівого спрямування Петра Симоненка (КПУ), Наталії Вітренко (ПСПУ) та позапартійного центриста Євгена Марчука. Інші кандидати в президенти не здобули скільки-небудь вагомої політичної популярності.

Передвиборча президентська кампанія 2004 року розгорнулася в умовах проголошеної реформи політичної системи України, яка покликана посилити демократичні тенденції у внутрішньополітичному житті країни та розкрити перспективи для діяльності інститутів громадянського суспільства. Суть реформи полягає в передачі суттєвих управлінських функцій, а саме формування уряду і контролю за його роботою, від Президента Верховній Раді. Але президентські пропозиції зустріли опір з боку націонал-демократичної, націонал-радикальної та частково лівої опозиції. Реформа фактично була заблокована опозиційними силами. Таким чином, загострилася боротьба за президентську посаду на виборах 2004 року. Початково список реальних претендентів на президентську посаду нараховував 8 осіб: В.Ющенко (лідер блоку “Наша Україна”), В.Янукович (прем’єр-міністр країни), О.Мороз (лідер Соціалістичної партії України), В.Литвин (спікер Верховної Ради), Ю.Тимошенко (лідер партії “Батьківщина”), С.Тигіпко (голова Держбанку), В.Медведчук (голова адміністрації Президента) і П.Симоненко (лідер Компартії). Деякі політичні аналітики додавали до цього списку В.Пустовойтенка (лідера Народно-демократичної партії), Є.Марчука, Н.Вітренко (лідера партії прогресивних соціалістів) і В.Кирпу (міністра транспорту). Передвиборча інтрига загострилась після рішення Конституційного Суду, яке дозволило і Л.Кучмі брати участь у виборах 2004 року, оскільки після прийняття чинної Конституції України він обирався президентом лише раз. Уже на початку передвиборчої президентської кампанії були спроби об’єднати основні політичні сили (лівих, центристів та правих) навколо єдиного кандидата. Політичний альянс лівих – комуністів і соціалістів – не здійснився. Соціалісти на чолі зі своїм лідером О.Морозом з’єдналися з блоком “Наша Україна” і Юлії Тимошенко. Політичні партії та об’єднання центристів у більшості згуртувалися навколо кандидатури В.Януковича, хоча, як показали результати виборів, цей альянс більш нагадував штучний конгломерат політичних угруповань, котрі формально об‘єдналися і серйозно не прагнули підтримувати свого лідера. Визначилися і праві з єдиним кандидатом – В.Ющенком, який очолив блок “Наша Україна” і залучив до себе блок Ю.Тимошенко та Соціалістичну партію.хоча в цьому альянсі багато внутрішніх проблем і суперечностей.

На засіданні “круглого столу” були подані цікаві результати соціологічного опитування, які стосувалися значного суспільного авторитету відомих українських політиків. Близько 41 відсотка опитаних респондентів заявили, що сучасні високі урядові посадовці зовсім не мають суспільно-політичного авторитету; 35,6% зазначили, що меншість із них мають такий авторитет; близько 10% вважають, що авторитет є приблизно у половини і лише трохи більше 8% віддали політичну перевагу всім або більшості політичних лідерів.

Громадянське суспільство передбачає збалансований взаємоконтроль та взаємообмеження державних і недержавних структур та рухів. Йдеться не про протистояння держави і організацій громадянського суспільства, а про конструктивну та взаємовимогливу співпрацю, яка робить обидві сторони міцніше, а їхню діяльність ефективніше. Це особливо важливо у наш час, коли немає більш актуального завдання, ніж стабілізація суспільства й досягнення громадянської злагоди. Роль і вплив політичних лідерів, провідних політичних партій та рухів у цьому процесі вельми очевидні та корисні

< Назад   Вперед >

Содержание
 
© uchebnik-online.com