Перечень учебников

Учебники онлайн

Політичні ідеї української міжвоєнної еміграції: Дмитро Донцов, В'ячеслав Липинський

Ідеї самостійної України, проголошені М. Міхновським, зумовили розвиток української державотворчої ідеології, відомої під назвою «чинного» націоналізму. Фундатором її став доктор права, публіцист, журналіст Дмитро Донцов (1883—1973). Д. Донцов починав як соціаліст, але згодом зневірився у марксистських теоріях і знайшов собі іншого кумира — Ф. Ніцше. За всіх цих сумнівів у пошуках кумирів та у власній творчості Донцов постійно дотримувався утопічної ідеї насильницьким шляхом дати особистості цілковиту свободу. Найвідоміші його праці: «Історія розвитку української державної ідеї» (1917), «Мазепа і мазепинство» (1919), «Підстави нашої політики» (1921), «Націоналізм» (1926), «Дух нашої давнини» (1944), «Хрест проти диявола» (1948), «Правда прадідів Великих» (1953), «Московська отрута» (1955), «За яку революцію» (1957), «Дві літератури нашої доби» (1958), «Незримі скрижалі Кобзаря» (1961), «Хрестом і мечем» (1967), «Клич доби» (1968).
Особливого звучання ідеї Д. Донцова набувають у праці «Націоналізм», у якій він обґрунтовує власний підхід до утвердження нації, вказує на необхідність цілеспрямованого виховання національне наснажених людей, які б визнавали моральним і етичним лише те, що утверджує націю. Обґрунтовуючи необхідність перетворення національної ідеї в націоналістичну, Донцов прагне витворити українську ідеологію, піднести «стяг, навколо якого гуртувалася б ціла нація». Він не приховує свого захоплення більшовиками, фашистами, янкі, вказує на те, що вважає прийнятним для української боротьби за державність. Головним у житті окремої людини, на його думку, є не інтелект, а воля з її виявами самолюбства, ненависті, любові тощо. Позитивними вважає ірраціоналізм, експансію, насильство і фанатизм, проповідує створення «нової людини», яка б горіла любов'ю до своєї нації, визнавала моральним лиш те, що зміцнює її силу та забезпечує зростання.
Оцінюючи драматичні для української нації події 1917—1920 pp., Донцов покладає відповідальність за її поразки на «націоналізм загибелі, або провансальство», який сповідували, на його думку, М. Драгоманов, І. Франко, М. Грушевський, інші українські мислителі й громадськополітичні діячі ліберальнодемократичного спрямування. Таке «провансальство», вважає він, призвело не тільки до приниження всієї нації, до відведення їй плебейського місця серед інших народів, а поступово й «до автономізації поняття нації, до її заперечення, до певного відкидання моменту боротьби...». Націоналізму ліберальному (культурному) Донцов протиставляє витворений ним «чинний націоналізм». Інтелектові в ньому протиставляється «воля до життя» і «воля до влади»; знанням і раціоналізму — ірраціоналізм і романтизм; вселюдському розумінню свободи — ідея боротьби, експансії і насильства; скептицизму й відсутності віри — догматизм, винятковість, твердість і фанатична віра в «свою правду»; ліберальному демократизму — інтереси нації будьякою ціною.
Зі своїми ідеями він передусім апелював до молоді, оскільки вважав, що вона уособлює в собі рух, дію і життєздатність — якості, потрібні українській нації. Розрахунок Донцова виявився точним. Йому таки вдалося привернути увагу до свого вчення значної частини галичан та емігрантської молоді. Більше того, він «сформував,— за висловом професора Колумбійського університету О. Мотиля,— цілу міжвоєнну генерацію галичан і визначив інтелектуальні категорії, якими вони керувалися в своїх оцінках дійсності». Закономірність такого впливу ідей Д. Донцова пов'язана з молодіжною потребою якось компенсувати поразку старшого покоління у національновизвольних змаганнях з необхідністю виходу із задухи і тісноти польської дійсності.
В ідеології «чинного» (донцовського) націоналізму є чимало рис, притаманних фашизмові та більшовизму (ставка на ірраціоналізм, фанатизм тощо). Те, що він зміг завоювати розум і серця цілого покоління, як писав О. Мотиль, не є показником глибини його вчення, а лише «свідченням злиденності міжвоєнної української політичної думки».
Націоналістична ідеологія в творчості Д. Донцова дала поштовх розвитку тієї суспільнополітичної думки, що сповідувала принцип: мета виправдовує засоби. Цієї думки дотримувались Є. Коновалець, А. Мельник, С. Бандера та інші проповідники українського націоналізму. Однак націоналізм ніколи не був ані першим, ані основним носієм української національної ідеї.
У 20ті роки XX ст. з'явилися наукові твори В'ячеслава Липинського (1882—1931) — видатного історика і політолога. В. Липинський — представник старовинного роду українськопольської шляхти — заснував консервативну школу в українській політології. Походження його певною мірою спонукало до обґрунтування ідеї активної участі української шляхти в політичному та національному відродженні української держави. До революції 1917 р. в його творчості ще проглядаються тенденції, близькі до народництва. Однак навіть тоді й пізніше Липинський як представник своєї верстви перебував на консервативних позиціях. Після 1917 р. він не приєднався до Центральної Ради, активно підтримав гетьмана П. Скоропадського, оскільки монархічна ідея була йому ближчою.
В. Липинський написав чимало фундаментальних історичних і політологічних праць, у яких остаточно викристалізовується його монархічноконсервативна державотворча концепція. Насамперед це — «Україна на переломі, замітка до історії українського будівництва в XVIIім столітті» (1920), «Релігія і Церква в історії України» (1925), «Листи до братівхліборобів» (1925).
Особливістю і позитивним елементом національного консерватизму В. Липинського була ідея політичної інтеграції як засобу творення незалежної національної держави. Нація для нього — це всі громадяни держави. Націоналізм В. Липинського зводиться до того, що українці відрізняються від інших народів лише своєю політичною інтеграцією. Інтегровані на ґрунті етнокультури і національної самосвідомості, вони повинні згуртовувати всі народи в одне ціле. Поряд з цим важливою складовою його національного консерватизму можна вважати ставлення до ідеології, яку він виводить із народних традицій та звичаїв, зокрема з державного досвіду гетьманськокозацьких часів, високої етичної культури хліборобської спільноти, вважаючи її рушійною силою національного відродження України.
Суттєвим внеском В. Липинського у політичну науку є його типологія та аналіз форм державного устрою. За його схемою, існують три основні типи державного устрою: «демократія», «охлократія» і «класократія». Характеризуючи «демократію», В. Липинський зауважує, що державна влада в її умовах або ж потрапляє безпосередньо до рук «багатіївплутократів», або до рук найнятих ними політиківпрофесіоналів зпоміж інтелігенції. Внаслідок цього державна влада стає знаряддям реалізації не народних, а приватних інтересів окремих осіб чи угруповань. Розмежування в умовах демократії політичних партій позбавляє їх відчуття політичної відповідальності, а необмежений демократичний індивідуалізм підриває в суспільстві основи дисципліни і правопорядку. Одним з прикладів такої «демократії» В. Липинський вважав Українську Народну Республіку.
До держав «охлократичного» типу В. Липинський відносить революційні диктатури, фашизм, більшовизм та ін. Для цієї системи характерне зосередження політичної й духовної влади в одних руках. Під духовною владою він розуміє не лише церковну в її традиційному розумінні, а й ідеологічну в сучасному розумінні, коли глава держави є водночас пророком і непогрішимим інтерпретатором офіційної ідеологічної доктрини. Особливістю «охлократії» є, на його думку, те, що вона в минулому складалася з кочовиків, а в новітні часи — з декласованих елементів. За такого державного устрою панівною стає монолітна військовобюрократична ланка, яка легко маніпулює юрбою.
Найприйнятнішою для України В. Липинський вважає «класократію» — форму державного устрою, яка відзначається рівновагою між владою і свободою, між силами консерватизму і прогресу. В основу такого устрою повинна бути покладена правова, «законом обмежена і законом обмежуюча» конституційна монархія. На чолі держави має бути монарх (гетьман), влада якого передається в спадок і є легітимною.
Пропонуючи монархічний устрій, В. Липинський заперечує демократію як метод організації нації, але. не заперечує її як свободу. У його монархічній системі громадяни наділені свободою економічної, культурної та політичної самодіяльності, але ця свобода обмежена авторитетом сильної й стабільної влади. «Класократія» в його розумінні є гармонійною політичною співдружністю хліборобського класу як консервативної опори держави з іншими класами. Лише ця співдружність здатна, на думку В. Липинського, забезпечити державотворення й організацію української нації. Утверджуючи цю ідею, він у праці «Релігія і Церква в історії України» пише: «Вихід з нашої анархії лежить не в переконаннях, а в політичній акції і в організації та зміцненні наших занадто слабких та неорганізованих, консервативних, гальмуючих національних сил».
Загалом ідеї В. Липинського не знайшли широкої підтримки. Однак багато його висновків щодо утвердження України як самостійної держави зберегли своє значення, викликаючи інтерес у сучасних політиків і політологів. Зокрема, непересічне значення мають думки про теорію еліт, які за оригінальністю можна поставити в один ряд з класичними визначеннями Г. Моски, В. Парето і Р. Міхельса. Неординарний політикоплюралістичний підхід В. Липинського і до питання про майбутній державний устрій України, поєднання в єдиному сплаві соціальної, політичної і релігійної толерантності щодо вирішення найважливіших суспільнополітичних проблем. Вартісним є і його теоретичне осмислення на національному ґрунті проблеми легітимності влади. На відміну від Д. Донцова, політику він розглядав не як засіб ідеологічного забезпечення влади, а як універсальний засіб, що сприяє вибору найоптимальніших методів здобуття та організації влади, досягненню суспільної злагоди, утворенню і збереженню окремої держави на українській землі, забезпеченню існування й розвитку української нації.
Суспільно-політична думка повоєнної української еміграції: Володимир Винниченко, Іван Лисяк-Рудницький
Після Другої світової війни в середовищі української еміграції з новою силою прозвучав голос Володимира Винниченка, який мовчав довгі роки, не беручи участі в еміграційних державних інституціях і урядах, вважаючи їх грою амбіцій і плодом невгамованого честолюбства та ілюзій.
Життя В. Винниченка у вимушеній еміграції перетворилося на справжню трагедію. Після безуспішної поїздки 1920 р. до Москви, де намагався порозумітися з більшовицьким урядом щодо подальшої долі суверенітету України, він опинився під нещадною критикою емігрантських кіл. Більшість еміграції не зрозуміла, що спроба налагодити зв'язок із радянським урядом була продиктована не прийняттям більшовицьких політичних методів і навіть не соціалістичними переконаннями Винниченка, а намаганням знайти вихід з тієї непростої політичної ситуації. Опинившись між двох вогнів, Винниченко на довгі роки замовк як політик і політичний мислитель. Однак за два роки до смерті він написав унікальний твір під назвою «Заповіт борцям за визволення», в якому відображена еволюція його політичних поглядів на засоби й методи боротьби за незалежність України. Стисло їх можна викласти у двох політичних заповідях В. Винниченка.
Перша заповідь полягає в тому, що незалежну Україну слід творити в Україні, а не поза її межами: «Українська держава, була і є. її... створив народ, нація, а не купка бідних емігрантів; народ її захищав і буде захищати всіма силами своїми, фізичними й духовними. Не емігрантські «вожді» та «міністри», а Грушевські, Скрипники, Єфремови, Хвильові, навіть Любченки і всі свідомі підсовєтські українці тисячами віддавали свою свободу, здоров'я і життя за неї, тисячами віддають і тепер, як у рядах партійних працівників, так і в рядах найактивнішої частини українського населення, яка зветься «Українською Повстанською Армією». Допомоги в боротьбі за національне визволення українського народу, вважав Винниченко, слід шукати не в зовнішніх силах, а в українському народі, йдучи назустріч його соціально-політичним прагненням. «Треба, — продовжує письменник, — чесно, одверто сказати собі й усьому світові, що українська еміграція — тільки невелика частинка нації, що вона претендує не на командування нацією, не на надання їй своїх урядів, «конституції», «законів», а бажає тільки допомогти їй у боротьбі за її визволення, бажає творити тут на чужині кадри, які мають стати в пригоді Батьківщині, коли вона скине ярмо поневолення, а так само бажає творити серед інших народів опінію, сприятливу для української державності». З цього постають головні завдання української еміграції: нарощувати власну конструктивну діяльність, розвінчувати всілякі спроби дискредитувати українську національно-державну ідею.
Друга заповідь цієї книги — необхідність орієнтації на розв'язання національно-державного питання України не через війну, а через мир, зближення двох протилежних соціальних систем. Ця заповідь випливає з роздумів В. Винниченка не лише про Україну, а й про долю усього людства. Розмірковуючи над жорстокістю XX ст., він, колишній соціал-демократ, розчаровується в ідеях соціалізму, бо на його очах носії найрадикальніших, найгуманніших ідей свободи, прийшовши до влади, створили жорстоку систему терору й насилля, принесли людям ще тяжчу неволю, ніж та, що була до революції. У своїх останніх творах — «Конкордизм», «Нова заповідь» і «Слово за тобою, Сталіне»,— ідеї яких він стисло викладає в «Заповіті борцям за визволення», В. Винниченко схиляється до висновку, що причина жорстокості суспільно-політичного розвитку — в самій людині. А щоб зробити життя справедливим і рівноправним, слід оновити все, що становить єство людини — психіку, душу, мораль, побут, родину і навіть систему харчування. Тільки оновлена людина стане спроможною змінити світ.
Філософсько-політична теорія В. Винниченка ґрунтувалася на його соціально-політичній програмі так званої «колектократії» — системи всебічної (духовної, правової, фізичної й матеріальної, внутрішньої) гармонії між людьми планети. З цих позицій розглядав він перспективи розвитку капіталізму і соціалізму, проблеми їх відносин. Протилежні політичні системи, на його думку, не повинні ворогувати, а мусять порозумітися політичне і зблизитися економічно шляхом докорінної реорганізації господарства. Ці думки В. Винниченка багато в чому збігаються з ідеями представників «теорії конвергенції» (Дж. Гелбрейт, П. Сорокін, Я. Гинберген, Р. Арон, А. Сахаров та ін.).
У повоєнний період серед української еміграції одним із найвизначніших вчених, які розвивали політичну думку і політичну науку, був Іван Лисяк-Рудницький (1919— 1984). Він уперше здійснив глибокий аналіз історії української політичної думки з другої половини XIX ст. до середини 80-х років XX ст.
Аналізуючи українську історію, І. Лисяк-Рудницький дійшов висновку, що кожному народу властивий свій, неповторний, національний характер, який визначається «комплексом культурних вартостей, правилами поведінки і системою звичаїв», характерних для певної країни. Окреслюючи особливості суспільно-політичного розвитку України, першою важливою прикметою його вважав органічне співіснування в українській історії двох традицій: західної — соціально-політичної, і східної — християнсько-духовної. Розглядаючи особливості національного становлення українського народу, він відносить його до так званих неісторичних, або недержавних народів, характерною прикметою розвитку яких була відсутність власної держави і нерозвиненість національної еліти як носія політичної свідомості й елітарної культури. А відсутність історично сформованої вищої еліти утруднює побудову національної держави. На його думку, процес націотворення, відродження певного народу може відбуватися не тільки шляхом згори донизу, коли основним націотворчим чинником є провідна верства, а й навпаки (вважав, що так відбувається в Україні), — знизу вгору, через національне самовизначення народу, піднесення його освіти й культури.
І. Лисяк-Рудницький був і далекоглядним політологом, прогнози якого здебільшого справдилися. Зокрема, у статті «Радянська Україна з історичної перспективи» (1970) він передбачав крах Радянського Союзу, позаяк «кмітливі маніпулятори» (ідеологи і вожді імперії) «можуть колись опинитися у становищі учня чаклуна, який не в змозі впоратись з джином, якого він викликав». В епоху краху колоніальних імперій СРСР є «анахронізмом», який довго не зможе втриматись на облудних принципах типу ленінського гасла про «самовизначення націй аж до відокремлення». Першопоштовхом масового національно-визвольного руху в Україні І. Лисяк-Рудницький вважав боротьбу за владу в середовищі державно-партійної верхівки. Наступний стан — організаційне утворення опозиційних політичних структур. Так воно, зрештою, і сталося.
Його ідеї щодо зміни завдань повоєнної української еміграції багато в чому перегукуються з ідеями В. Вин-ниченка, конкретизують і доповнюють їх. У статті «Що робити?» він звертає увагу на ту велику різницю, яка існує між поняттями «демократія» і «революція». «Революція — це боротьба за владу й за політико-соціальні зміни засобами насильства. Але для демократії притаманне те, що вона обмежує застосування насильства. Демократію характеризує еволюціонізм, що виключає й революцію, й контрреволюцію». Виходячи з цього, діяльність значної частини українського еміграційного табору визначав як недемократичну і звертав увагу на цілі діяльності демократичних еміграційних сил: необхідність «періодичної зміни лідерів» у середовищі самої діаспори; розмежування церковної і політичної сфер; систематичний обмін думок щодо нагальних проблем і виховання терпимості «супроти неортодоксальних, суперечливих поглядів»; створення в еміграції демократичної української преси, «співіснування й суперництва між кількома (принаймні двома) партіями в лоні одного суспільства» тощо.
У середині 60-х років він дійшов висновку про занепад політичної думки в УРСР, стверджуючи, що патріотичні кола повернулися до стану «аполітичного культурництва» . Так виникла ідея написати заяву від американської інтелігенції українського походження до керівництва СРСР та УРСР з політичними вимогами, яка б після її оприлюднення послугувала готовою політичною програмою для української підрадянської інтелігенції. Заяву як колективний документ політичної думки було написано упродовж 1966—1967 pp. Текст «Заяви» містив вимоги: встановити право громадянства УРСР окремо від всесоюзного громадянства; налагодити дипломатичні відносини між Українською PCP і зарубіжними країнами; унезалежнити судочинство УРСР від всесоюзних органів суду й прокуратури; забезпечити для українських громадян, покликаних до війська, службу в межах республіки у військових частинах з українською мовою як офіційною; забезпечити Комуністичній партії України рівень самоуправної політичної організації, спроможної ухвалювати незалежні рішення в політичних справах; надати українській мові права державної мови в Українській PCP; реабілітувати культурну спадщину України в усій її повноті й усунути перешкоди в дослідженні української історії та культури; легалізувати Українську автокефальну православну церкву та українську католицьку церкву, забезпечивши для них рівний статус з іншими релігійними віросповіданнями, дозволеними в Радянському Союзі тощо.
Попри те, що «Заява» викликала протести серед еміграційного національно-патріотичного «істеблішменту» (англ, establishment — засновувати, зміцнювати) й була проігнорована офіційними органами СРСР та УРСР, вона все ж таки виконала свою роль, дійшовши до найважливішого адресата — українського народу. І. Лисяк-Рудницький визначив три головні завдання демократичної еміграції щодо Радянської України. Перше полягало в необхідності закріплення й розбудови повноцінного українського суспільства і культурного життя за розпорошення українських сил по різних країнах. «Зберігаючи нас самих як українську спільноту поза межами батьківщини,— писав І. Лисяк-Рудницький,— здобуваючи явні досягнення на полі суспільної й культурної праці, складаючи раз у раз докази нашої живучости, ми подаємо велику моральну заохоту нашим братам і сестрам на різних землях, дозволяємо їм відчути, що вони не ізольовані, вселяємо в них віру в перспективність української справи». Друге завдання — заповнення прогалин «в культурному процесі в УРСР, який проходить у ненормальних умовинах», збагачення нації у сфері науки, літератури, мистецтва. Третє завдання — «знаходити й поширювати в тій стіні щілини, через які промені світла й подуви свіжого повітря доходили б до народу, який замурований у темниці».

< Назад   Вперед >

Содержание
 
© uchebnik-online.com