Перечень учебников

Учебники онлайн

4. Прибалтійські країни: специфіка громадянського суспільства

Трансформація владних структур. Найбільш послідовно шляхом незалежності пішли країни Балтії — Литва, Латвія і Естонія, які наполегливо проводять курс на повернення своїх держав у лоно європейської цивілізації. У 2004 році Балтійські держави стали повноправними членами НАТО і Європейського Союзу.

В країнах Балтії за основу суспільно-політичного устрою обрано західноєвропейську модель із розвиненим парламентаризмом і особливим наголосом на тому, що носієм державності є нація.

Першою у березні 1990 р. проголосила незалежність Литва. 25 жовтня 1992 р. на виборах до Сейму перемогла Демократична партія праці Литви, а 14 лютого 1993 р. Президентом Литви став лідер цієї партії Альгірдас Бразаускас. Передумовами проголошення незалежності А.Бразаускас назвав дві: по-перше те, що в Литві є дуже глибоке коріння державності з початку ХIII ст. По-друге, литовці дуже натерпілися від сталінізму. Багатьох з них було вивезено до Сибіру. Те, що Україна пережила в 20–30-ті роки, Литва зазнала 1949 року.

Конституція Литовської Республіки прийнята на референдумі 25 жовтня 1992 року. Відповідно до Конституції, Литовська держава є демократичною республікою. Литовська держава створюється Народом. Суверенітет належить Народу. Державна влада в Литві здійснюється Сеймом, Президентом Республіки і Урядом, Судом. Повноваження влади обмежуються Конституцією. Установи влади служать людям.

Сейм складається з представників Народу – 141 члена Сейму, які обираються терміном на чотири роки на основі загального рівного прямого виборчого права шляхом таємного голосування. Президент Республіки є керівником держави, представляє Литовську державу і виконує все, що ставиться йому в обов’язок Конституцією і законами. Уряд Литовської Республіки складають Прем’єр-міністр і міністри. Прем’єр-міністр після схвалення його кандидатури Сеймом, призначається і звільняється Президентом Республіки. Міністри по представленню Прем’єр-міністра призначаються і звільняються Президентом.

Конституційний Суд приймає рішення про відповідність законів та інших актів Сейма Конституції, а актів Президента Республіки і уряду – Конституції або законам. Конституційний Суд складається з 9 суддів, які призначаються Сеймом терміном на 9 років і тільки на один термін повноважень. Суддями Конституційного Суду можуть призначатися громадяни Литовської Республіки з бездоганною репутацією, які мають вищу юридичну освіту і стаж юридичної або науково-педагогічної діяльності за спеціальністю юриста не менше 10 років.

Передбачене законом право на самоврядування гарантується державним територіально-адміністративним одиницям і здійснюється через відповідні Ради. Нагляд за дотриманням на цьому рівні Конституції і законів, за виконанням рішень Уряду здійснюється призначеними Урядом представниками.

Нині у Литви є всі атрибути незалежної держави: Конституція, Конституційний суд, національна валюта. Країна є членом ООН, Ради Європи, членом Європейського союзу і НАТО. Владні структури Литви розв’язують два центральні завдання, які, зрештою, є спільними для балтійських країн, — виживання економіки й забезпечення національної незалежності.

Заради об’єктивності слід зазначити, що, за свідченням міжнародних експертів, хоча рівень литовських цін на основні види товарів і послуг мало чим відрізняється від світових, Литва поволі, але повсякчас завойовує тверду репутацію "дешевої" країни. Йдеться насамперед про продукти: масло, молоко, сир, яйця, хліб, картоплю, ковбасні вироби.

Конституція Литви забезпечує основи для нормального функціонування всіх гілок влади — парламентської, президентської, урядової і судової, що обумовлює політичну громадянську стабільність в Литві. Громадянство Литовської Республіки набувається за народженням і за іншим установленим законом обґрунтуванням. Порядок надання і втрати громадянства встановлюється законом. Відповідно до Закону про громадянство у Литві, на відміну від Латвії і Естонії, за основу прийнято так званий "нульовий" варіант, згідно з яким усі, хто жив у країні на час прийняття закону і виявив бажання залишитися, визнані громадянами Литви. Громадяни, які належать до національних общин, мають право на розвиток своєї мови, культури і звичаїв.

На початку 1998 року президентом Литви обрано 72-річного Валдаса Адамкуса — людину, яка 40 років прожила у західному світі, має прогресивні погляди, незаангажоване уявлення про свободу, і головне, добре знає правила гри, що існують у цивілізованому світі. Громадяни Литви вперше на пострадянському просторі обрали главою держави колишнього емігранта. Президент Литви чітко визначив пріоритети зовнішньої політики країни — прагнення в НАТО і ЄС, піднесення іміджу держави, всебічний розвиток і зміцнення зв’язків з усіма сусідами, насамперед, з Польщею і Росією. Валдас Адамкус підтвердив необхідність збереження добросусідських відносин з Україною.

Дещо несподіваний, хоча напевно закономірний результат принесли президентські вибори в Литві, які відбулися на початку січня 2003 року. Нинішнього президента Валдаса Адамкуса в другому турі виборів переміг колишній прем’єр-міністр Литви і мер Вільнюса Роландас Паксас. Новий глава держави на 30 років молодший за свого попередника. За Паксаса проголосувало майже 55 відсотків виборців, за Адамкуса – 45 відсотків. Роландас Паксас – 46-річний лідер ліберально-демократичної партії, депутат Сейму, за освітою інженер, за покликанням – льотчик. Його часто називають “литовським Чкаловим”. Після оголошення результатів виборів Валдус Адамкус визнав, що причиною його поразки став низький рівень життя в литовській провінції й значне соціальне розшарування серед громадян країни.

Новий президент Литви Роландас Паксас заявив, що буде зберігати зовнішньополітичний курс Литви, яка за президентства Валдаса Адамкуса дістала запрошення стати членом НАТО та Європейського Союзу. Р.Паксас неодноразово заявляв про необхідність зміцнення зв’язків з Росією. Що стосується відносин з Україною, новий литовський президент прагнув продовжувати лінію свого попередника.

Наприкінці 2003 року Сейм Литви заслухав висновок спеціальної комісії з приводу порушень президентом Литви Роландасом Пасксасом Конституції країни; його підозрюють у зв’язках з російською мафією, порушенні державної таємниці та незаконному втручанні у процес приватизації. Раніше ці звинувачення були оприлюднені таємними службами Литви. Висунуті звинувачення підтвердив Конституційний Суд. Депутати Сейму визнали Роланда Паксаса винним. За кожен із вердиктів було віддано трохи більше необхідних 85 голосів. Сам Паксас, виступаючи перед депутатами напередодні голосування, заявив, що не вважає себе винним: “Система мститься мені. Це вендета за мої зусилля в боротьбі з корупцією”. Пізніше Р.Паксаса було виправдано. Литва стала першою країною в Європі, яка усунула главу держави з посади внаслідок імпічменту. Як вважають експерти, те, що у Литві відбувся імпічмент, є більше плюсом, ніж мінусом для міжнародної репутації країни. Литва витримала випробування демократією, все відбулося в досить суворих юридичних нормах.

29 червня 2004 року у другому турі президентських виборів Валдас Адамкус, змагаючись із депутатом Сейму, Першим прем’єр-міністром пострадянської Литви Казимірою Прунскене, переміг з невеликою перевагою – за цього проголосувало 52,2 відсотка виборців, за К.Прунскене – 47,8 відсотка.

У Латвії 4 травня 1990 р. прийнято Декларацію про відновлення незалежності Латвійської республіки, яку країна отримала в 1918 р., Конституції 1922 р., яка визначала країну як незалежну демократичну республіку. Суверенна влада в Латвії належить народу. Сейм складається із ста народних представників, обирається терміном на три роки загальним, рівним, прямим, таємним і пропорційним голосуванням. Президент республіки обирається Сеймом терміном на три роки закритим голосуванням не менш як п’ятдесят одного голосу членів Сейму. Президент республіки представляє державу в міжнародних відносинах, призначає латвійських і приймає іноземних дипломатичних представників. Кабінет міністрів складається з Президента Міністрів і запрошених ним міністрів. Для виконання своєї посади Президенту Міністрів і міністрам необхідна довіра Сейму, і за свою діяльність вони відповідають перед Сеймом. Право законодавства належить Сейму. Перед законом і судом всі громадяни рівні. Судді незалежні і підкоряються тільки закону. Вони затверджуються на посадах Сеймом і незмінні. В Латвії існують суди присяжних. Відправляти правосуддя можуть лише ті органи, яким це право надано законом, і лише в порядку, передбаченому законом.

Відповідно до Конституції, улітку 1993 р. обрано Сейм Латвії, Президентом — Гунтіса Улманіса (до речі, його дядько Карліс Улманіс був Президентом довоєнної Латвії, а після війни зазнав репресій).

На початку жовтня 1995 р. відбулися вибори до шостого Сейму Латвії. П’ятивідсотковий бар’єр подолали 9 із 19 політичних партій, які брали участь у парламентських виборах. Найбільшу кількість місць — 18 — отримала лівоцентристська партія "Саймнікес" ("Господар"), 16 — "Народний рух Латвії" , 16 – правляча партія "Латвійський шлях". Соціалістична партія отримала в сеймі лише шість місць. Спікером парламенту обрано Ілгу Крейтусе, одного із лідерів Демократичної партії, яка входить до об’єднання "Саймнікес". Як відомо, тривалий час на цій посаді перебував Анатолій Горбунов.

У червні 1996 року Сейм переобрав Гунтіса Улманіса Президентом Латвії на повторний термін.

На виборах до парламенту Латвії восени 1998 р. найбільшу кількість місць отримала Народна партія (її лідер – глава продовольчого концерну "Авелат" Андрас Шкеле). "Саймнікес", "Селянський союз" (партія Президента Гунтіса Улманіса), Партія праці, Зелених не подолали 5-відсотковий бар’єр і не ввійшли у Сейм.

17 червня 1999 року Сейм Латвії 52 голосами із 100 обрав новим Президентом Латвії Вайру Віке-Фрейберга. У минулому професор психології Монреальського університету, 61-річна Вайра Віке-Фрейберга залишила Канаду і очолила Інститут Латвії. Складаючи присягу в Сеймі, Вайра Віке-Фрейберга обіцяла працювати в ім"я процвітання народу і республіки. Це єдина жінка–президент у Центральній і Східній Європі.

Президент Латвії Вайра Віке-Фрейберга в червні 2003 р. переобрана на другий чотирирічний термін. На засіданні латвійського Сейму за неї проголосувало 88 депутатів із 100. Президент країни користується неймовірно високою довірою населення (рейтинг популярності сягає 80 відсотків).

Латвії не пощастило уникнути економічних незгод. Різко підскочили ціни на енергоносії, квартплату, зростає майнова нерівність громадян. Прожитковий мінімум складає 172 долари на місяць, середня зарплата – 315 доларів, середня пенсія – 125 доларів. До цього слід додати протистояння корінного і некорінного населення; мають місце порушення прав людини.

У зовнішньополітичній сфері Латвія, як і інші балтійські країни, ввійшла у 2004 році до НАТО і Європейського Союзу.

Усі, хто відвідував Естонію, найменшу країну з держав Балтії (в ній проживає 1 млн. 423 тис. населення, із них 64 відсотки – естонців, 28,5 відсотка – росіян, близько трьох відсотків – українці, близько двох – білоруси, решта п’ять відсотків – поляки, фіни, євреї та інші національності), бачили її як екзотичний край із вузенькими романтичними вуличками і шинками старого Таллінна, університетською солідністю Тарту, провінційним курортним благополуччям Пярну, затишком загублених у лісових хащах хуторів.

Естонія, як і інші країни Балтії, проголосила незалежність у 1990 р., і як Латвія, відновила свою державність 1918 р. й рішуче стала на шлях політичних і економічних реформ, стратегію яких було визначено так: відрегулювати свої стосунки із Росією і повернутися обличчям до Заходу, не втрачаючи статусу транзитної держави.

Конституція (Основний Закон) Естонської Республіки, прийнята 28 червня 1992 року, визначає, що Естонія - самостійна і незалежна демократична держава, де носієм верховної влади є народ. Діяльність Державних Зборів, Президента Республіки, Уряду Республіки та судів здійснюється за принципом поділу і збалансування влад.

Законодавча влада належить Державним Зборам у складі 101 депутата. Члени Державних Зборів обираються в ході вільних виборів на основі пропорційної системи. Державні Збори обирають Президента Республіки. Президент є главою Естонської держави, представляє країну у міжнародних відносинах, скликає Державні Збори і відкриває їх перше засідання, назначає кандидата на посаду Прем’єр-міністра. Виконавча влада належить Уряду республіки, до складу якого входять Прем’єр-міністр і міністри. Уряд здійснює внутрішню і зовнішню політику держави; направляє і координує діяльність урядових установ; організує виконання законів, постанов Державних Зборів і актів Президента Республіки; виконує інші обов’язки, віднесені конституцією і законами до ведення Уряду.

Правосуддя здійснюється тільки судом. До системи судочинства входять: повітові, міські та адміністративні суди; окружні суди і Державний суд. Державний суд є вищою судовою інстанцією, що розглядає судові рішення в касаційному порядку. Державний суд є одночасно судом конституційного нагляду.

Розв’язанням усіх питань місцевого життя і місцевим облаштуванням займаються місцеві самоврядування, що діють на основі законів самостійно. Одиницями місцевого самоврядування є волості та міста. Представницькими зборами місцевого самоврядування є Рада, яка обирається на вільних виборах загальним, рівним, прямим і таємним голосуванням терміном на три роки. Порядок роботи місцевого самоврядування і нагляд за його діяльністю визначається законом.

На початку березня 1995 року в Естонії відбулися чергові вибори до парламенту. Із 101 депутатського місця 42 мандати отримав блок Коаліційної партії і Об’єднання селян, 20 мандатів – Партія реформ. Правляча партія “Вітчизна” мала лише 7 місць у парламенті. Новий уряд утворено коаліційною партією, об’єднанням селян і Партією реформ.

У квітні 1999 року депутати нового обраного Парламенту, в якому праві партії мають більшість (53 із 101 депутата) підтримали запропоновану Президентом Естонії Леннартом Мері кандидатуру Марта Лаарі на наступні 4 роки. Новий Прем’єр-міністр у своїй програмній промові підтвердив зовнішньополітичні пріоритети: швидка інтеграція до Європейського Союзу і вступ до Північноатлантичного альянсу.

Західні оглядачі називають Естонію "відмінником ринкових перетворень". Естонія в економічній сфері не тільки відірвалася від ближніх сусідів, а й обігнала більшість держав Східної Європи. Естонія — це той випадок, коли неухильне дотримання теоретичних монетаристських схем привело до успіху. Країна взяла курс на приватизацію, яка сягнула 85 відсотків. Спостерігається твердий валютний курс, низький рівень інфляції. Наслідком цього, як і приросту внутрішнього валового продукту, було зростання середньої зарплати, яка становить 400 доларів на місяць.

Естонія цілком відкрита для іноземних товарів і капіталів, їй належить провідне місце серед східноєвропейських країн за обсягом іноземних інвестицій на душу населення. Хоча це приводить до неоднозначних наслідків. Більшість магазинів в Таллінні – 100-відсоткове кліше західноєвропейських торгових центрів, у яких все частіше можна почути фінську, шведську і норвезьку мови. М’ясокомбінати, що закриваються, купують фіни, але переробляють на них не естонську яловичину, а більш дешеву фінську, залишаючи естонських тваринників без роботи. Характерна деталь: фігурку головного столичного естонського символу "Старого Томаса", яку раніше в Таллінні можна було купити на кожному розі, зараз знайти вельми важко.

Невирішеною залишається одна з складних проблем – надання громадянства тим, хто його не має (в Естонії 250 тисяч осіб без громадянства). Закон про громадянство, інші законодавчі акти занадто ускладнюють реалізацію державної програми інтеграції неестонців в естонське суспільство. В Естонії до цього питання ставляться спокійно і стверджують, що за ситуацією з правами національних меншин у їхній країні протягом дванадцяти років здійснюють моніторинг різноманітні західні інститути і жодних претензій у цьому питанні Таллінн не одержує. В естонських школах в обов’язковому порядку вивчається російська мова, у вузах створені російськомовні групи. Причому студенти із задоволенням вивчають ділову російську, знаючи, що вона знадобиться їм у майбутньому бізнесі.

Характеризуючи відносини Естонії з Україною та Росією, Президент Естонії Леннарт Мері свого часу заявив, що "в Україні лежить ключ не тільки до європейської безпеки, але й до демократичного розвитку Росії". І далі: "стійкість України спроможна по-дружньому підштовхнути Росію до такого розвитку".

21 вересня 2001 р. Президентом Естонії став 74-річний Арнольд Рюйтель, відомий політичний і державний діяч країни, який у 1983-1998 рр. очолював естонський парламент. Характеризуючи взаємовідносини Естонії й України, Арнольд Рюйтель заявив: “Наші відносини з Україною дуже міцні на духовному рівні. У нас дуже стійкі культурні зв’язки, те саме – в економіці. А в міжнародній політиці наші першочергові завдання – вступ до ЄС і НАТО. Україна також до цього прагне. Я думаю, що в цьому напрямі ми будемо підтримувати один одного”.

Специфіка громадянського суспільства в країнах Балтії. На нашу думку, вміння еліти, по-перше, чітко артикулювати стратегічні цілі країни; по-друге, переконувати більшу частину суспільства в адекватності обраної стратегії; по-третє, спрямовувати внутрішню і зовнішню політику країни на досягнення поставлених завдань і, нарешті, їх досягнення є тими критеріями, які дозволяють зробити висновок щодо успішності/неуспішності тієї чи іншої країни. На нашу думку, саме така постановка питання і науково обґрунтована відповідь на нього, дозволяє віднести балтійські країни – Латвію, Литву та Естонію – до найбільш успішних серед пострадянських країн.

Безперечно, громадянське суспільство в пострадянських країнах Балтії виграло від досвіду та навичок передвоєнних перетворень, сусідства із скандинавськими державами (наприклад, естонці навіть за часів СРСР мали можливість дивитися фінське телебачення). Саме існування власного історичного досвіду та традицій громадянського суспільства сприяли формуванню в радянських країнах Балтії протягом 80-х рр. минулого століття великої кількості громадянських інституцій. Конструктивні публічні дебати (ініціаторами яких були вже існуючі громадянські організації), що відбулися на початку 90-х рр. ХХ ст. у країнах Балтії, підготували більшість населення до вирішення проблем постсоціалістичного розвитку.

У той же час, слід розуміти, що кожна з пострадянських країн Балтії пройшла свій шлях до реалізації політичної надмети. В результаті - кожна з країн цього регіону має свою специфічність.

На відміну від Латвії та Естонії, в межах яких політичні еліти створили класичну парламентсько-президентську форму правління, в Литві політична конструкція має риси президентсько-парламентського режиму. В межах литовського владного механізму існують два інститути, формування яких відбувається на загальнонаціональних виборах. Йдеться про парламент (Сейм) та Президента. Саме через дію такої політичної моделі в Литві (на відміну від Латвії та Естонії) владними центрами в країні є не лише уряд та парламент, а й президент.

Для пострадянських Латвії й Естонії характерні ті ж специфічні риси, що і для литовської модернізаційної моделі. І в Латвії, і особливо в Естонії (так само, як у Литві) через відкритість економіки для іноземного, перш за все західного капіталу дуже повільними темпами формувалася власна національна буржуазія. Втім, слід враховувати, що сьогодні і в Латвії, і в Естонії вже сформований великий національний капітал, який прагне (подібно до ситуації в більшості постсоціалістичних країн) контролювати як окремі галузі, так і політичні інститути - парламент з урядом.

Таким чином, Латвію, Литву та Естонію, порівняно з рештою пострадянських країн, можна вважати найбільш успішними. Критерій успішності (в цьому випадку) - вміння ставити політичні завдання і в короткий термін досягати їх реалізації. Поставлені на початку 90-х рр. завдання – приєднання до європейської спільноти і структур євроатлантичної безпеки – виконано. Вартість питання прискореної інтеграції країн Балтії - проведення модернізації і створення максимально адаптованих до західних стандартів політичних і економічних систем. Не останню роль у прискореному просуванні країн регіону шляхом “приєднання до західних цінностей” зіграло і громадянське суспільство. Надзвичайна політизованість населення в цих країнах обумовила створення саме “демократичних моделей громадянського суспільства”, які характеризуються прагненням інститутів громадянського суспільства впливати на формування і реалізацію політики, яку здійснює влада.

Втім, поряд із перемогами останнього десятиліття, розвиток країн Балтії має і певні ризики. Серед них – надзвичайна залежність їхніх економік від іноземного капіталу, перш за все європейського, а, відповідно, від європейської економіки. Другий ризик – економічні і політичні наслідки приєднання країн до ЄС. Якщо до розширення ЄС ринки Латвії, Литви, Естонії були привабливими для розміщення європейських інвестицій, то після включення цих країн до ЄС, уніфікації податків, цін та соціальних витрат, місце ринків Балтійського регіону можуть зайняти “не уніфіковані” Росія, Україна, Білорусь та решта сусідів. Третій ризик – поляризація громадянських суспільств за національною ознакою та ескалація політичних і етнополітичних конфліктів, що не сприятиме динамічному розвитку Латвії, Литви і Естонії

< Назад   Вперед >

Содержание
 
© uchebnik-online.com