Перечень учебников

Учебники онлайн

ІІ. Розвиток партійної системи в Україні

Загальновизнано, що виборча система та ступінь суспільно-політичного розвитку суспільства певною мірою взаємопов’язані. У зв’язку з цим існує певний вплив виборчої системи на розвиток політичної (партійної) системи суспільства (див., наприклад, [1-4]); у свою чергу, рівень суспільно-політичних відношень суспільства має суттєвий вплив на вибір виборчої системи. Зокрема, тип виборчої системи пов’язаний із формою державного устрою (див.[5, с.171, 189, 203]), оскільки вплив виборчої системи на партійну систему залежить від того, чи формується уряд парламентом (як у парламентських чи більшості змішаних форм правління; див. [1; p.67; 6, с.35, 184-185]), чи підпорядкований лише президенту держави (як у президентських республіках).

Світовий досвіт функціонування демократичних режимів засвідчує, що розвинуті демократії не можуть існувати без партій. Існування політичних партій належить до засад репрезентативної функції у демократичній системі. Так, державне право Німеччини вважає, що головне завдання партій — участь у формуванні політичної волі народу через вибори (див. [7, c.12]). Без партій вибори не можуть проводитися. Це «проміжна ланка між особою та державою», посередники, з допомогою яких воля громадян може здійснюватися під час виборів і в період між ними. Федеральний конституційний суд Німеччини визнав, що «партії акумулюють думки, інтереси і прагнення відносно політичної влади та її здійснення, приводять їх до збалансованого стану, формуючи їх в альтернативи, серед яких громадяни можуть здійснювати свій вибір» (див. [8, c.88-89]). Аналогічна оцінка прийнята у США: вважається, що функціонування політичних партій – необхідне доповнення системи розподілу влади, яке пов’язує цю систему воєдино й одночасно надає їй динамізму [9, c.3]. Як стверджує М.Примуш, “...в умовах демократичного режиму партії, образно кажучи, відіграють роль двигуна, який запускає державний механізм і забезпечує його нормальне функціонування” [10, с.41]. Порівняння з практикою країн, де формально партійного висунення немає, показує, що саме звернення до політичних груп (сформованих на основі ідеологічної та політичної єдності, а не на інших засадах‚ зокрема‚ особистої відданості чи економічної залежності) є оптимальним шляхом.

Взаємозв’язки виборчої системи та партійної системи мають не правову природу, а тому досліджуються методами політичної науки та соціології. Одним з найбільш популярних з цього приводу є твердження, що належить французькому політологу М.Дюверже ([2]; див. також [11]); у більш сучасному вигляді його сформулював американський дослідник Ґ.Кокс [3, с.36] (див. також [4, с.29]) як «закон Дюверже» («Мажоритарна система відносної більшості з голосуванням в один тур… сприяє встановленню двопартійної системи») та «гіпотеза Дюверже» («Мажоритарна система абсолютної більшості з голосуванням у два тури й система пропорційного представництва сприяють формуванню багатопартійності»).

Зазначені твердження мають насамперед емпіричне походження. Цим питанням, як у в цілому взаємовпливу виборчих і партійних систем, присвячено численні дослідження у західній літературі (в українському перекладі вкажемо насамперед цитовану книгу Ґ.Кокса, а також монографію відомого дослідника Дж.Сарторі). Цікаво, що вони наводять приклади порушення «законів Дюверже» (зокрема, Канада з традиційною мажоритарною системою відносної більшості і стабільною багатопартійною системою [5, с.48; 6, с.32]).

Характеристики партійної системи, зокрема, за кількістю партій (однопартійні, двопартійні, багатопартійні; див. [4]) є важливим предметом вивчення. Ряд дослідників пропонують кількісні показники, які дозволяють оцінити ступінь багатопартійності, виходячи з реального впливу існуючих у країні партій. Найбільш наглядним слід вважати показник «ефективної кількості партій», запроваджений М.Лааксо та Р.Тааґеперою [12]. А.Лійфарт [3, р.68] вводить на цій основі два показники: «ефективна кількість виборчих партій», розрахунок якої базується на результатах голосування, та «ефективна кількість парламентських партій», який розраховується на підставі кількостей отриманих партіями мандатів:

1 1

Nv = _______ ; Np = _______ ,

? sv2 ? sp2

де Nv – ефективна кількість виборчих партій, Np – ефективна кількість парламентських партій, sv – відсоток отриманих відповідною партією голосів на виборах, sp – відсоток отриманих партією мандатів; сумування проводиться по всіх партіях, що брали участь у виборах (у першому випадку) та по всіх партіях, що отримали мандати (у другому випадку).

Спробуємо співставити розвиток партійної системи в Україні із зміною виборчого законодавства, зокрема, виборчої системи. При цьому слід взяти до уваги, що розвиток політичної системи України брав свій початок в умовах тоталітарного режиму і масового суспільства (див. [13]). Різностороннє дослідження розвитку партійної системи до 2002 року міститься у монографії [14]. Важливим фактором, який суттєво впливав на розвиток партійної системи в Україні, була традиція широкого висування «незалежних» кандидатів, які під час виборів не пов’язували себе з тою чи іншою партією. Без сумніву, ця традиція походить із стереотипів масового (неструктурованого) суспільства.

Початок формування партійної системи в Україні можна віднести до кінця 80-х років, коли Україна входила до складу СРСР. І хоча можливість громадянам об’єднуватись у політичні партії та рухи, гарантія їх діяльності були передбачені ще статтями 7, 49 Конституції УРСР від 20 квітня 1978 року з доповненнями, внесеними згідно з Законом від 24.10.90, однак перші некомуністичні суспільні об’єднання, які виникали в той час, складно ідентифікувати як партії. Найбільш впливова некомуністична організація – Народний Рух України – визначав себе як «громадсько-політичну організацію». Перші політичні організації, що визначали себе як партії (Християнсько-демократична, Республіканська, Демократична і деякі інші; див. [15]) мали досить вузьку суспільну базу і слабку організаційну структуру.

Коли спробувати класифікувати загальноукраїнські партії означеного вище періоду, можна зробити такий висновок: з 12-ти партій, що формально існували до 1 грудня 1991 року, усі, за винятком Комуністичної партії України, обстоювали ідеї парламентської демократії і приватної власності. 11 партій, за винятком КПУ, у той чи інший спосіб обстоювали ідею суверенітету України – або в системі «оновленої співдружності», або як незалежної держави. Зокрема, Демократична партія України, Ліберально-демократична партія України, Народна партія України, Об’єднана соціал-демократична партія і Партія демократичного відродження України, Партія зелених України і Соціал-демократична партія України, Українська республіканська, Селянська демократична та Християнсько-демократична партії були одностайні у боротьбі за «суверенітет», «демократію», «ринок», «плюралізм» і проти комуністичної ідеології. Об’єднавчим фактором виступав Народний Рух України, який на той час не мав статусу партії. Це, незважаючи на різні негативні тенденції, стало головною передумовою їх спільної діяльності, яка привела до проголошення незалежної демократичної України.

Вибори до парламенту у 1990 та 1994 роках, які проходили за мажоритарною системою абсолютної більшості, починаючи вже з 1990 року відбувались на альтернативній основі. Кандидатами в рівній мірі виступали як члени політичних партій так і безпартійні (щодо участі партій у номінації кандидатів див. розділ І). І вже у Верховну Раду дванадцятого скликання, яка прийняла 16 липня 1990 року Декларацію «Про державний суверенітет України», 24 серпня 1991 року проголосила незалежність України і згодом отримала назву Верховної Ради України першого скликання, входило біля 25-30% депутатів – прихильників демократичних перетворень. Вони сформували депутатську групу «Народна Рада», яка позиціонувала себе як опозиція до прокомуністичної «групи 239».

У 1992 році був прийнятий Закон України «Про об'єднання громадян», який регламентував діяльність суспільних формувань, у тому числі політичних партій (проте окремий Закон про політичні партії в Україні був прийнятий лише у 2001 році). Це дало поштовх для розвитку партійного будівництва в Україні. На початку 1994 року перед позачерговими виборами до Верховної Ради в Україні вже було зареєстровано 30 партій, і 28 з них висували кандидатів для участі у парламентських виборах. Склад Верховної Ради другого скликання виявився, незважаючи на «антипартійний» механізм висування кандидатів (щодо аналізу закону, за яким обирались народні депутати України у 1994 р., та наслідків його застосування див. [16]), більш структурований, і саме він прийняв Конституцію України 1996 року та схвалив перехід до змішаної виборчої системи. У Верховній Раді другого скликання було яскраво виражене протистояння двох політичних сил – відновлена Комуністична партія протистояла націонал-демократам на чолі з Народним Рухом України, хоча загалом серед кандидатів на виборах домінували безпартійні, що висувалися як «незалежні». В результаті не виявилося жодної політичної сили, яка б змогла взяти на себе відповідальність за процеси, які відбуваються в країні. Зокрема, через політичну «незабарвленість» депутатів, які формально не входили до різних партійних угрупувань, через їх спонтанне, ситуативне голосування, неможливо було визначитись щодо головних пріоритетів розвитку країни.

У той час остаточно сформувалося розуміння, що необхідно розвивати партійну складову політичної системи суспільства. У 1997 році був прийнятий Закон «Про вибори народних депутатів України», який запроваджував змішану виборчу систему, за якою половина депутатів обиралась за списками партій чи їх блоків. На виборах 1998 та 2002 років депутатські мандати за результатами голосування у загальнодержавному виборчому окрузі могли отримати лише ті партії і блоки, за списки яких проголосувало 4% голосів виборців, які брали участь у голосуванні. У 2006 році перехід до чисто пропорційної виборчої системи був здійснений ціною зниження виборчого бар’єра до 3%.

Поступовий перехід до пропорційної виборчої системи (чи, можливо, до визнання партій як єдиного механізму висування кандидатів на виборах) помітно прискорив процес зростання кількості партій [14, с.51]. На діаграмі показано динаміку росту кількості партій, що були офіційно зареєстровані в Україні; тут використані відомості офіційного сайту Міністерства юстиції України (www.minjust.gov.ua), а також дані Центральної виборчої комісії щодо партій, чия реєстрація була скасована [17, с. 424].

Як видно з Діаграми 1, перехід до змішаної виборчої системи характеризувався зростанням кількості політичних партій, який тривав практично до виборів 2002 року. Так, напередодні виборчого процесу 1998 р. кількість політичних партій, які було зареєстровано Міністерством юстиції, зросла з 40 (у 1996 році) до 51 (у 1997), тобто збільшилась на 11 партій. Далі кількість політичних партій зростала ще більше і перед виборами 2002 року їх стає вже 123. Зниження виборчого бар’єру до 3% при переході до пропорційної виборчої системи дало черговий поштовх росту кількості партій. Станом на 26 березня 2005 року, тобто за рік до проведення виборів, що за законом надавало партіям можливість висувати кандидатів самостійно чи у складі виборчих блоків, Міністерством юстиції України зареєстровано було 128 політичних партій, з яких 31 політичну партію, тобто 23,5% від загальної кількості (майже кожну четверту) було зареєстровано протягом червня 2004 – березня 2005 років, уже після прийняття нового Закону України «Про вибори народних депутатів України» від 25 березня 2004 року. На перший погляд, така кількість офіційно зареєстрованих партій дає підстави характеризувати політичну систему України як украй розпорошену. Проте далі ми покажемо, що таке зростання кількості партій є досить формальним явищем, яке не може бути основою для характеристики партійної системи в Україні.

Підсумки участі партій у виборах 1998, 2002 та 2006 років показують, що пропорційна складова виборчої системи реально сприяла становленню впливових і суспільно визнаних політичних партій в Україні. Зокрема, поступово почали формуватися стабільні виборчі блоки (наприклад, Блок Юлії Тимошенко, Блок «Наша Україна»), які, незважаючи на певні зміни у своєму складі, успішно проіснували протягом усього періоду скликання Верховної Ради України і повторно взяли участь у виборах. З огляду як на нестабільність інших блоків (блок СПУ-СелПУ у 1998 році, блок «За єдину Україну» у 2002 році), так і на зміни у складі тих, що збереглися, поки що блоки політичних партій слід розглядати як деяку проміжну форму консолідації політичного спектру України.

У виборах 1998 року за пропорційною складовою взяло участь 30 партій і блоків. 21 партія виступала самостійно, і лише 7 з них добилися успіху: Комуністична партія України (КПУ), Народний Рух України (НРУ), Партія зелених України (ПЗУ), Народно-демократична партія (НДП), Всеукраїнське об’єднання «Громада», Прогресивна соціалістична партія України (ПСПУ), Соціал-демократична партія України (об’єднана (СДПУ(о)). 19 партій під час виборів 1998 року були об’єднані у 9 блоків. Але лише один політичний блок Соціалістичної (СПУ) та Селянської (СелПУ) партій України з назвою «За правду, за народ, за Україну!» досяг успіху. Інші 8 партійних блоків зазнали поразки. Представники Аграрної партії України (АПУ) та Партії «Реформи і Порядок» (ПРП) досягли представництва у Верховній Раді України тільки через депутатів-партійців, які перемогли в одномандатних округах. В результаті виборів КПУ отримала за пропорційною складовою 84 мандатів, НРУ – 32, Блок СПУ-СелПУ – 29, ПЗУ – 19, НДП – 17, «Громада» – 16, СДПУ(о) – 14, ПСПУ – 14 мандатів (див. Таблицю 1 нижче).

Напередодні виборів 2002 року, як ми зазначали, існувало 123 політичних партій, зареєстрованих Міністерством юстиції України. Із них 7 називали себе християнськими, 7 – зеленими, чи екологічними (причому 5 з них були зареєстровані в 2001 році), 5 – комуністичними, 5 – соціал-демократичними, 5 партій заявляли, що представляють інтереси сільського населення, ще 5 партій називали себе представниками інтересів українських жінок. На виборах народних депутатів України у 2002 році тільки 6 суб'єктів виборчого процесу, які були учасниками виборчого процесу 1998 року, – КПУ, ПЗУ, СДПУ(о), Всеукраїнська партія трудящих, Соціал-демократична партія України, Українська національна асамблея – повторно взяли участь як самостійні суб’єкти виборчого процесу, і тільки двом з них – КПУ й СДПУ(о) – вдалося знову подолати 4 % виборчий бар'єр.

До складу Верховної Ради України четвертого скликання за результатами виборів 2002 року у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі увійшло 6 політичних сил, з них 3 блоки – Виборчий блок політичних партій «Блок Віктора Ющенка «Наша Україна», Виборчий блок політичних партій «Блок Юлії Тимошенко», Виборчий блок політичних партій «За Єдину Україну», – в які сукупно входило 19 партій, та 3 окремі політичні партії – КПУ, СПУ, СДПУ(о). У підсумку результати за пропорційною складовою: «Блок Віктора Ющенка «Наша Україна» – 70 мандатів, КПУ – 59, блок «За Єдину Україну» – 35, «Блок Юлії Тимошенко» – 22, СПУ – 20, СДПУ(о) – 19 мандатів.

Водночас зауважимо, що мажоритарна складова у 1998 та 2002 роках дещо деформувала остаточні підсумки виборів щодо впливу партій та блоків у Верховній Раді України. 1998 року в одномандатних виборчих округах було зареєстровано 3962 кандидатів, з них 1720 кандидатів (тобто 43,41%.), які номінувалися шляхом самовисування. У 2002 році усіх кандидатів було зареєстровано 3084, з них 1547 кандидатів номіновано за поданнями партій (блоків), а 1537 (тобто 49,84%) – шляхом самовисування. Серед переможців в одномандатних округах у 1998 році кандидати, що самовисунулися, становили 57,3% (129 у 225 округах), а в 2002 році – 40,9% (92 у 225 округах). Результати за мажоритарною складовою щодо мандатів, отриманих висуванцями партій (блоків), теж суттєво відрізнялися від підсумків голосування за ці партії за пропорційною складовою (див. Таблицю 1).

Наведені відомості дають підстави стверджувати, що застосування змішаної виборчої системи сприяло структуруванню політичного спектру України. В основному це відбулося за рахунок пропорційної складової; наскільки цьому відповідає окреслена тенденція до зниження кількості «самовисуванців» серед переможців в одномандатних округах, важко судити у зв’язку з переходом на пропорційну виборчу систему.

Розуміння, що політичні партії мають стати основними суб’єктами політичної системи України, відігравати провідну роль у функціонуванні законодавчої і виконавчої гілок державної влади, як це передбачено у Конституції України, стимулювали подальшу зміну виборчої системи. Зміцнення партійної системи в Україні повинно бути стати ключовим напрямком реалізації політичної реформи, забезпечити становлення і зміцнення демократичного характеру Української держави, традицій народовладдя у суспільстві. Політична структурованість парламенту четвертого скликання виявилася достатньою для того, щоби з цих мотивів схвалити перехід до пропорційної системи виборів. Зауважимо, що очікування впливу такого переходу на становлення партійної системи були «антидювержистськими»: саме на пропорційну, а не мажоритарну виборчу систему, покладалися надії на стимулювання консолідації партій, укрупнення політичної структури суспільства.

Як відомо, у результаті виборів 2006 року, які вперше проводилися тільки за пропорційною системою, до Верховної Ради України увійшли 5 політичних сил. Це Партія регіонів, яка отримала 186 мандатів, Блок Юлії Тимошенко (у складі 2 партій) – 129, Блок «Наша Україна» (у складі 6 партій) – 81, Соціалістична партія України – 33, Комуністична партія України – 21 мандат.

Отже, з того, що, незважаючи на зниження виборчого бар’єру з 4% до 3%, лише п’ять політичних сил отримали мандати (нагадаємо, що у 1998 році вісім, а в 2002 році – шість політичних сил подолали виборчий бар’єр), можна зробити якісний висновок, що роль партій та структурованість політичного спектру зросла.



Як зауважив А.Мелешевич [18], відмова від змішаної виборчої системи на користь виключно пропорціонального представництва має в Україні ще один важливий суспільно-політичний наслідок. Внаслідок цього завершився процес трансформації явища «партії влади» з її неформальних видів існування у формальні політичні організації: вибори за системою пропорційного представництва не залишають іншого вибору для політичної еліти, крім як приєднуватися до партій.

Таким чином, партійна структура в Україні характеризується суперечливими показниками. З одного боку, кількість офіційно зареєстрованих політичних партій досягла астрономічного рівня (128 партій станом напередодні виборів 2006 року). З іншого боку, лише 11 партій (3 самостійно і 8 – у складі двох виборчих блоків) представлені у Верховній Раді України.

У зв’язку з цим звернемо увагу на недостатню обґрунтованість оцінки стану партійної системи України на основі статистики формально зареєстрованих партій. Більш продуктивними у зв’язку з цим, на нашу думку, є поняття «важливих партій», запроваджене Дж.Сарторі (див. [6, с.33]), а також кількісні показники «ефективної кількості партій» (див. [3, с. 67-68; 6, с.34]).

Для розуміння поняття «важливих партій», запровадженого Дж.Сарторі, наведемо два якісні правила, запропоновані ним для оцінки кількості важливих партій. По-перше, партію меншості можна не враховувати, вважаючи її непотрібною, поки вона вважається такою, що ніколи не знадобиться для можливої участі в коаліції більшості. Навпаки, партію меншості варто враховувати, незалежно від її розмірів, якщо вона вбачає своє призначення в тому, щоб через деякий час стати одним із можливих союзників урядової більшості. По-друге, партію вважають значною, якщо її існування чи поява впливає на тактику конкуренції партій, орієнтованих на уряд. Таким чином, Дж.Сарторі стверджує, що важлива партія обов’язково володіє або коаліційним потенціалом, або потенціалом шантажу; партії, які не володіють нічим із зазначеного, не слід враховувати.

Як показують результати виборів 1998, 2002 та 2006 років та діяльність фракцій у Верховній Раді України третього, четвертого та п’ятого скликань, кількість «важливих» партій в Україні у десятки разів менша від кількості формально зареєстрованих; проте оцінити цю кількість на підставі якісної характеристики, запропонованої Дж.Сарторі, складно.

Ілюстрацією реальної чисельності важливих партій в Україні можуть бути кількісні показники ефективної кількості виборчих партій та ефективної кількості парламентських партій, розраховані нами за А.Лійфартом [3, р.68] (див. вище) на підставі результатів виборів 1998, 2002 (в межах пропорційної складової) та 2006 року; враховуючи суттєву роль виборчих блоків як форми консолідації партійного спектру, ми для цих розрахунків розглядаємо кожен з них як одну політичну силу.



Таблиця 2. Ефективна кількість партій в Україні Рік виборів Кількість партій (блоків) Ефективна кількість партій які брали участь у виборах які отримали мандати виборчих парламентських 1998 30 8 10,7 5,1 2002 33 6 7,9 4,7 2006 45 5 6,7 3,4

Таким чином, можна зробити висновок, що в Україні спостерігається кардинальне відхилення від «закону Дюверже»: саме застосування пропорційної виборчої системи сприяє консолідації партій і відсіву відвертих політичних аутсайдерів. При формальному рості як кількості зареєстрованих партій, так і кількості партій, що беруть участь у виборах, спостерігається стійка тенденція до зменшення ефективної кількості партій (як виборчих, так і парламентських). Зауважимо, що, за деякими експертними оцінками, можливі дострокові вибори у 2006 році внаслідок гострої суспільної поляризації могли призвести навіть до двопартійного складу Верховної Ради України (ефект, можливість досягнення якого М.Дюверже приписував мажоритарній виборчій системі).

Цікаво, що Ґ.Кокс зазначав можливість «недювержівського» впливу еволюції виборчої системи у нових демократіях Східної Європи [5, с.41]. Щоправда, він пов’язував такий розвиток тільки із мінливістю самої виборчої системи. На нашу думку, це не єдиний чинник, як засвідчує порівняння результатів виборів 1998 та 2002 років, що проводилися за тією ж виборчою системою; слід брати до уваги також безсумнівне зростання рівня політичної культури українського народу при очевидному зміцненні структур громадянського суспільства в Україні

< Назад   Вперед >

Содержание
 
© uchebnik-online.com