Перечень учебников

Учебники онлайн

1.2.3. Становлення та розвиток німецької школи в політичній науці

Розвиток німецької політичної науки у XX столітті відбувався під впливом:

1) німецької класичної філософії;

2) теорій пангерманізму, зверхності німців над іншими націями;

3) сприйняття політичної науки як складової частини комплексу суспільних дисциплін (конституційного права, політичної економії, філософії та історії).

Остання традиція була закладена Максом Вебером, праці якого мають міждисциплінарний (філософський, історичний, соціологічний, політико-економічний) характер. У Німеччині у період між Першою та Другою світовими війнами термін "політична наука" не вживався.

Найбільш відомим політологом міжвоєнного періоду був Карл Шмідт. У своїй найбільш відомій праці "Поняття політичного" (1932) Шмідт розробляє концепцію сфери політики ("політичного") як антагонізму між "друзями" та "ворогами" у поглядах, намірах та діяльності. Державна влада заснована на антагонізмі у внутрішній політиці і вічній настороженості у міжнародних справах. Основним завданням влади є визначення "друзів" та "ворогів" всередині та ззовні країни. Шмідт використовував багато положень праць англійського філософа XVII століття Томаса Гоббса, зокрема сприйняття політики як "війни усіх проти всіх".

На думку Шмідта, до застарілих суспільних та політичних інститутів слід віднести ліберальну демократію, правову державу, парламентаризм та політичні партії, які дбають про корпоративні інтереси. Шмідт зауважував, що оптимальним є існування держави, яка заснована на політичній єдності і спільності і є здатною визначати "друзів" та "ворогів". Такий інститут можна назвати тотальною державою, оскільки вона є тотожною самому суспільству і утверджує єдність нації.

Утвердження нацизму в Німеччині в 30-і роки XX століття не сприяло розвитку суспільних наук, тож більшість відомих вчених емігрували до США, інших країн Європи.

Організаційне оформлення і утвердження політології як академічної дисципліни відбулося лише в 60-х роках XX століття. Однак у середовищі німецьких вчених до цього часу існує декілька підходів до визначення предмета політології:

1. Політична наука як державознавство (вивчення державних інститутів в динаміці).

2. Заперечення єдності політичної науки, існування комплексу "політичних наук", до складу яких входять історія, соціологія та політична економія.

3. Політична наука як розділ соціології.

Найбільш популярною проблематикою є дослідження теорій політики, політичних інститутів, порівняння державних інститутів.

Серед німецьких політологів найбільш відомими у другій половині XX століття стали вчені, об'єднані в так звану франкфуртську школу, що виникла навколо Інституту соціальних досліджень у Франкфурті. Частина вчених, зокрема Герберт Маркузе, після Другої світової війни залишилися в еміграції в США, інші, насамперед Теодор Адорно, сприяли відродженню школи власне на теренах Німеччини.

Представники франкфуртської школи, які за ідеологічними переконаннями є неомарксистами, стали засновниками критичної теорії аналізу суспільних явищ. Критика спрямована, насамперед, на класичний марксистський підхід, який пояснював усі явища суспільного життя з точки зору економічного детермінізму. Школа також критикувала позитивізм через заперечення ним можливості використання ціннісного підходу до аналізу суспільних явищ.

"Франкфуртці", в свою чергу, запропонували пояснювати феномен соціальної та політичної влади, враховуючи культурні цінності, притаманні суспільству. До особистості сучасна влада застосовує не економічні чи правові санкції, а так звані культурні репресії.

Об'єктом критики стала, насамперед, "культурна індустрія", тобто раціоналізовані бюрократичні структури на кшталт телебачення, радіо, ЗМІ, які контролюють культуру. Ця індустрія виконує функцію умиротворення, отупіння людей, яких бомбують однотипною, дозованою культурною продукцією.

Найбільш відомим сучасним представником франкфуртської школи є Юрген Габермас. У своїх роботах "Структурна зміна громадськості" (1962), "Пізнання та інтерес" (1968), "Теорія комунікативної дії" (1981), "Фактичність і значущість " (1992) Хабермас формулює концепції "політично активної громадськості" та "деліберативної демократії".

Габермас вважає, що сучасний демократичний процес розвивається навколо діяльності політичних партій, представницьких органів влади. Громадськість виконує роль бездіяльного глядача, лише опосередковано включеного у процес політичної комунікації.

Альтернативою може бути розвиток базових неформальних структур "активізованої громадськості", в яких є можливим вільне, не підконтрольне формальним політичним інститутам

< Назад   Вперед >

Содержание
 
© uchebnik-online.com